268

Розділ 11

осіб частка серед усього населення Буковини змен­шилася до 38,1 %.

На Закарпатті чисельність українців досягла

1. тис., тобто вона збільшилася на 8,70%, що також було менше середнього показника приросту населення.

Загальний асимілятивний процес, який мав місце у Східній Галичині, був властивий і для інших захід­ноукраїнських земель. Лише на Буковині він загро­жував українцям з боку румунів, у Закарпатті — сло­ваків і угорців.

4. Перша світова війна та її вплив на населення України

З огляду на роки статистичного обліку, 1914— 1917 рр. розглядаються на загальному тлі етнічного розвитку українців у 1897—1917 рр. і за змістом характеризуються особливими рисами. Війна втяг­нула величезну масу чоловічого населення в імпе­ріалістичну бойню, мільйони мирного населення покидали місця мирного постійного проживання і як біженці шукали захисту від розправи над собою в далеких краях. Гинуло мирне населення у місцях фронтових дій, занепадали міста, порушився при­родний рух населення.

Вже з перших днів війни відбувалися жорстокі репресивні дії стосовно населення західноукраїн­ських земель. Австро-угорські війська, відступаючи, намагались спихнути вину за свої поразки на мирних жителів Галичини, які нібито давали росіянам сек­

Етнодемографічний розвиток України на початку XX ст.

269

ретні відомості про розташування австрійських і угор­ських військ. Угорські гонведи палили українські села, заарештовували тисячі селян, священиків, інтелігентів і відправляли їх у табори інтернованих. Символом знущання над українцями ввійшов в істо­рію табір Талергоф недалеко від м. Граца.

Коли навесні 1915 р. російська армія почала від­ступати, залякане селянство галицьких сіл у бага­тьох випадках залишало свої хати, двори, села і дов­гими валками потягнулося на схід, назустріч холоду і пошесним хворобам, голоду і злидням, страшенним поневірянням. Лише з одного Турківського повіту на схід вирушили 5543 жителі. Були села, напри­клад, Новий Яжів і Цетуля Яворівського повіту, що тікали від наступаючих австрійців цілими грома­дами.

Ще масовішим був потік українських біженців із Холмщини та Підляшшя, в яких за обліком насе­лення 1910 р. числилося 463,7 тис. осіб українсько­го населення, а після 1915 р. залишилося 20—ЗО тис. Газета “Кур’єр Львовскі” повідомляла 11 березня 1916 р., що восени 1915 р., коли російське військо відступало на схід, перед цим пішло з Царства Поль­ського 1200 тис. осіб. Газета “.Ціло” 14 березня 1916 р. навела дані, опубліковані Російським земельним і міським союзом у справах біженців. Повідомляло­ся, що на кінець листопада 1915 р. загальна кількість біженців у Росії дорівнювала 2 267 274 особи, тобто близько 10—20 % населення територій, з яких відсту­пали російські війська.

Отже, газета “Діло” допускала, що кількість бі­женців зі Східної Галичини не повинна б налічувати більше 400 тис. осіб. Очевидно, це завищені цифри. Звіти повітових старост про біженців з їх повітів,

270

Розділ 11

зроблені після повернення австрійської адміністрації, не підтверджують такого великого числа. Західна частина Волині дала 175 тис. біженців. Крім україн­ців, серед біженців було близько 1 млн поляків і єв­реїв. Єврейський комітет опіки над біженцями у Росії повідомляв, що він опікувався 350 тис. євреїв. Росіян серед біженців було 500 тис.

На січень 1915 р. велика кількість біженців осіла у східних українських губерніях: Катеринослав­ській — 250 тис., Харківській — 121 тис., у Донеччи­ні — 80 тис., а також у Таврійській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Воронезькій, і Могилів- ській. Значні партії осіли в Ставропольському краї, у Бессарабській і Подольській губерніях, 328 819 осіб знайшли місце у містах, зокрема по ЗО тис. — у Харко­ві та Катеринославі. З усієї маси біженців ³/₄ розмі­стилися в Україні. Чимало опинилося аж у Сибіру.

Сотні тисяч українців як солдатів імперіалістич­них армій Австро-Угорщини і Росії загинули на фронтах. Росія впродовж імперіалістичної війни втратила вбитими 1811 тис. осіб. На “руських” (тоб­то на росіян, українців і білорусів) у російській армії Першої світової війни припадало серед рядового складу 76,85 %, серед офіцерів — 86 %, і в серед­ньому серед усього складу армії — 78 %. Допустимо, що втрати різних національностей були пропорцій­ними їх загальній чисельності, — тоді “руських” загинуло 1431 тис. Якщо ж далі допустити, що серед них частка росіян, українців і білорусів відображала відповідні частки серед усього населення трьох на­ціональностей, тоді у війні загинуло 978 тис. росіян, 393 тис. українців і 60 тис. білорусів.

Частка українців серед усього населення Австро- Угорської імперії, за даними перепису 1910 р., ста­

Етнодемографічний розвиток України на початку XX ст.

271

новила 8,4 %. Австро-Угорщина втратила у війні 1100 тис. осіб. Якби українці були подані в армії цієї держави пропорційно до свого населення і понесли відповідні втрати, то вони становили б понад 92 тис. Але, очевидно, втрати були дещо меншими, врахо­вуючи початковий відступ австро-угорців з Галичи­ни у серпні — вересні 1914 р., що перешкодило провести належно мобілізацію резервістів.

Значних втрат зазнало українське населення з обох боків фронту через пошесні хвороби; зменшився природний приріст.

Однак ще більші випробування випали на долю українського народу в роки громадянської війни, вже після закінчення Першої світової. На сході Укра­їни громадянська війна втягнула тисячі юнаків, селян і робітників у Червону армію, також у форму­вання Центральної Ради, гетьманату, Дієву армію Директорії, партизанські загони, націоналістичні й червоні, в анархістські формування Н. Махна. На заході, після утворення 1 листопада 1918 р. ЗУНР, почала формуватись Галицька армія, що зазнала великих втрат на українсько-польському фронті, потім — на радянському, а особливо від пошесних хвороб осені 1919 р. Галицька армія, яка перейшла через Збруч у липні 1919 р. (приблизно у 50 тис. вояків), до початку 1920 р. скоротилася майже до 20 тис. Громадянська війна стала набагато небезпеч­нішою від імперіалістичної. Вона супроводжувалась кривавими розправами над мирними жителями за політичні симпатії, “приховування” хліба і зброї, участь у певних формах громадського життя та ін. Ще немилосерднішою була смерть від голоду, холо­ду і пошесних хвороб.

272

Розділ 11

У чисельних показниках українського народу як на сході, так і на заході 1917—1920 pp. дали від’єм­ний результат.

У 1920 р. за обліком населення в межах радян­ських республік налічувалося 28 375,8 тис. українців. Це на 2647,1 тис. менше, ніж у 1917 р. [7, с. 68]. Різниця значно більша, ніж кількість українців, які проживали у Західній Волині й Холмщині, що відійшли до Польщі.

Особливо разючим було зменшення населення Східної Галичини. За матеріалами польського пере­пису населення 1921 p., загальна чисельність насе­лення Східної Галичини, навіть порівняно з даними перепису 1910 р., скоротилася на 478 945 осіб (на 9,12 %). Якщо ж взяти до уваги природний приріст після 1910 p., включно до 1913 p., у кількості 180— 200 тис. осіб, то реальні втрати населення за роки воєнного лихоліття становили 670 тис. І ці втрати припадали головно на українців і євреїв. Порівняно з 1910 р. втрати поляків дорівнювали всього 2724 осо­би (0,21 %). Це пояснюється тим, що вже до 1921 р. польські втрати були компенсовані напливом у Схід­ну Галичину різних чиновників та інших категорій з корінної Польщі (всього 267 тис. осіб). Українців же в 1921 р. стало менше на 348 321 особу (10,62 %), ніж їх було 1910 р. Кількість євреїв зменшилась від­носно ще більше — на 123 361 особу (18,88 %).

На території Західної Волині 1913 р. проживало 2038 тис. осіб, в 1921 р. — 1 642 867 (зменшення на 19,38%).

З огляду на недосконалість радянського обліку населення 1920 р., а також польського перепису 1921 p., коли ще сотні тисяч біженців не повернули­ся у свої краї і коли українці ухилялися від перепи­

Етнодемографічний розвиток України на початку XX ст.

273

су, вивести близькі до дійсних чисельні показники українського етносу за наслідками воєнного часу 1914—1920 pp., очевидно, було неможливо. Думаєть­ся, вони були меншими від показників 1910 p., тоб­то друге десятиріччя XX ст. загальмувало природний процес чисельного зростання української нації.

Перші роки після цього кіби відкривали відносно сприятливі можливості кількісного зростання насе­лення України й українців. Проте поточний облік населення радянських республік у 1921—1923 рр. давав для українців так само, як і для росіян і біло­русів, порівняно з 1920 р., від’ємні показники. На­приклад, у 1923 р. чисельність українців у Радян­ському Союзі становила 27 869 тис. осіб, що менше, ніж за переписом 1920 р.

Головною причиною такого зменшення вже піс­лявоєнних років став голод 1921—1922 p., який дуже болісно вдарив по Україні, зокрема її південній ча­стині. За підрахунками Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, напередодні жнив 1922 p., кількість жителів республіки скоротилася на 235 тис., або на 1 %. Вважають, проте, що це занижені дані, бо лише на Миколаївщині губернська комісія обчис­лювала зменшення населення на 148,4 тис. осіб, або ж на 10,5 % [6, с. 32].

Інша, відносно точна чисельність українців, може бути виведена за даними радянського перепису на­селення 1926 р., чехословацького і румунського

1930. р. і польського переписів 1931 р. Відомі показ­ники української еміграції в 20-х роках.

274

Розділ 11

Список використаної літератури

1. Австріячя Росія //Діло. — 1905. — 18 (31) бе­рез.

2. Брук С. ИКобузан В. М. Численность и рас­селение украинского этноса в XVIII—начале XIX в. // Сов. этнография. — 1981. — № 5.

3. Державний архів Житомирської області, ф. 266, on. 1.

4. Качараба С., Рожик М. Українська еміграція 1890—1914. — Л., 1995.

5. Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и на­циональные отношения на западноукраинских зем­лях в период империализма. — Л., 1983.

6. Мовчан О. М. Голод 1921—1923 pp. на Украї­ні // Укр. іст. журн. — 1990. — № 2.

7. Поляков Ю.А. Страна Советов во время обра­зования СРСР: национальний состав населения // История СССР. — 1985. — № 1.

8. Торжество історичної справедливості. — Л., 1968.

9. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1985.

10. Janowski A. Emigracja polska w Stanach Zjed-

noczonych // Ziemia. — Warszawa; Lwow, 1914. — Rok V. — № 19.

Етнодемографічний розвиток України на початку XX ст.

275

Контрольні запитання

1. Якою була чисельність українців у світі на межі XIX—XX ст.?

2. Назвіть причини активізації переселенського руху українських селян у східні регіони Російської імперії від 1907р.

3. Якою була динаміка збільшення чисельності українців у Російській імперії на початку XX ст.?

4. Назвіть основні напрямки еміграції українців зі західноукраїнських земель на початку XX ст.

5. Чим пояснював причини еміграції українців Галичини Іван Франко?

6. Що спричинило біженство великих мас людей у роки Першої світової війни?

7. Якими були втрати населення України, зумо­влені Першою світовою війною?

8. Назвіть чинники Першої світової війни, що найбільше впливали на масштаби людських втрат України.