Антропологічні риси українців

335

обміряли й описали анатомічні характеристики 5451 особи українців, поляків і євреїв. Використавши дані П. Чубинського, Й. Майер зробив порівняння укра­їнців Галичини й українців підросійського Правобе­режжя і встановив, що серед галичан більший від­соток темнішої пігментації і більше низькорослих.

Інший польський антрополог Ю. Талько-Гринце- вич, який вивчав антропологічні риси населення Поділля, вдався до поділу його на польську шлях- ту — брахікефальну й українську частину нібито змішаного населення, що на 60 % стало світлооким під польським впливом.

3. Праця Федора Вовка “Антропологічні особливості українського народу”

Вперше завдання дати загальну антропологічну характеристику українського народу на основі знач­них конкретно антропологічних досліджень у бага­тьох регіонах України висунув перед собою видатний український етнограф, археолог і антрополог бур­жуазної доби Федір Вовк (Хведір Кіндратович Вовк, 1847—1918 pp.). Працю “Антропологічні особливості українського народу”, опубліковану як розділ відомої монографії “Украинский народъ в его прошломъ и настоящемъ” (Петроград, 1916), він написав на основі власних багаторічних антропологічних дослі­джень на Полтавщині, Чернігівщині, у Карпатах, на Волині, Кубані, у північно-західній Галичині, а також із залученням матеріалів польових досліджень учнів С. Руденка, JI. Чикаленка, А. Шульгіна, Я. Лебедева,

336

Розділ 15

А. Алєшо, Є. Артюхова, В. Сахарова, Н. Кондратен- ка та ін.

Ф. Вовк простежив наявність десяти антрополо­гічних ознак українців у трьох географічних смугах: північній, що відповідає поліським і сіверсько-полі- ським говіркам; середній — охоплює українські й галицькі говірки; південній — охоплює слобідсько- українські, подільські, наддністровсько-галицькі й південно-карпатські говірки. Показано відмінності у виявленні окремих ознак у кожній смузі. За такі ознаки дослідник взяв:

• пігментацію, колір волосся і очей;

• зріст;

• покажчик голови (співвідношення ширини, по­перечного діаметра голови до її довжини, повздовж­нього діаметра, що приймається за 100; обмір прово­диться зверху голови);

• висотний покажчик, який дає поняття про ви­соту черепа;

• покажчик обличчя — співвідношення між дов­жиною і шириною обличчя (співвідношення довжи­ни від лінії верхніх країв брів до нижнього краю підборіддя до довжини між вилицями, тобто до ви­личного діаметра);

• носовий покажчик — висота носа від лобно- носового шва до кінчика носа;

• профіль носа: ввігнутий, прямий чи вигнутий (орлиний);

• довжину верхньої кінцівки (руки) у відсотко­вому співвідношенні до довжини тіла;

• довжину нижньої кінцівки (різниця сидячого росту від стоячого);

Антропологічні риси українців

337

• скелічний покажчик (співвідношення довжини нижньої кінцівки до довжини туловища разом з го­ловою).

Ф. Вовк не лише проілюстрував, як на тій чи ін­шій території України виявляє себе кожна із назва­них ознак, а й спробував простежити їх взаємоза­лежність і причини виявлення. Подамо деякі з його узагальнень. Стосовно пігментації українців Ф. Вовк вважав, що вона загалом характеризується чітким переважанням темного волосся, меншою мірою тем­ним кольором очей, смаглявістю шкіри.

Однак на тлі цього загального переважання темної пігментації значно виділяється північна смуга, де світле забарвлення дуже часте. В напрямку на пів­день, а також у межах північної смуги — на захід світла пігментація згущується від світлих до темних відтінків. Те ж простежуємо у північно-західній Волині. Але вже на Холмщині, де, за Вовком, інтен­сивним було контактування з польським світлішим елементом, знову спостерігаємо зменшення темного волосся і збільшення світлого.

Ця закономірність згущення пігментації в напрям­ку зі сходу на захід характерна і для кольору очей, які автор поділяв на світлі, змішані й темні. Знову ж таки в тих самих північних курських повітах світ­лих очей — 58 %, змішаних — 34 і темних — 8 %. У Чернігівщині й Радомишльському повіті пігмен­тація очей дещо згущується, а в північно-східній Волині — світлоокі знову переважають. Ця тенденція властива також для Холмщини. Тут Ф. Вовк висловив здогадку, що низький відсоток змішаних за кольором очей засвідчує недавність контактування у згаданих районах двох типів: світлооких і темнооких.

338

Розділ 15

Так само детально автор розглянув виступання пігментації волосся і очей у середній смузі, просте­жуючи її зміну зі сходу на захід. Пігментація очей у середній смузі виявляє себе менше, але тенденція її згущення в напрямку зі сходу на захід загалом також існує, хоч і з певними відступами.

У південній смузі пігментація і волосся, і очей ще згущеніша. Тут темне волосся нібито характерне аж для 82,5 % кубанського населення, 85 % — у Єкате- ринославській губернії, 67,5 % — Мелітопольському повіті, 68,8 % — Подільській губернії, 78,1 % — за течією Дністра, 86,9 % — у гуцулів по верхів’ях Пруту та Черемоша, 80 % — у буковинських гуцулів. Водночас кількість світловолосих у цій смузі коли­вається від 0 до 8,1 %, за винятком гуцулів Букови­ни, де 16,7 % світловолосих і лише 3,3 % з кашта­новим волоссям.

Темноокість тут теж вираженіша, ніж у північній і середній смугах, але пропорційно вона не збігаєть­ся з темноволоссям. На Кубані темнооких 45 %, у Єкатеринославській губернії на сході — 57,1 %, на заході — 62,7%, Таврійській — 64,8%, в Поділь­ській по Бугу — 59 %, по Дністру — 57,9 %, у пів­денних бойків — 57,1 %, галицьких гуцулів — 58 %, буковинських — 60 %, угорських — 75 %.

Зауважимо, що ці конкретні показники, зокрема кількість темнооких, В. Дяченко вважав дуже зави­щеними, а отже, такими, що не відповідають дій­сності.

На основі наведених даних про пігментацію во­лосся і очей в українців Ф. Вовк дійшов висновку: українці “у всій своїй масі” становлять темноволосе і темнооке населення; їх походження не можна ви­водити від змішування двох рас: білявої і чорнявої,

Антропологічні риси українців

339

а необхідно визнати їх належність до однієї темно­волосої раси з місцевими білявими домішками, обме­женими географічно і пояснюваними сусідством з великоросами, білорусами і поляками [1, с. 15].

Правильність цих висновків, на жаль, сумнівна з кількох причин. По-перше, південна смуга, де найінтенсивніше виявляється темне забарвлення волосся, очей і шкіри, — це не смуга історичного і безперервного проживання сучасних українців, у давнину слов’ян і праслов’ян, а отже, її мешканці не можуть вважатися найчистішими носіями пра­слов’янської раси. По-друге, поділ України на смуги за паралелями лише частково відповідає контакту­ванню слов’янства з балтським і фінським елементом на півночі й сході, фрако-дакійським на південному заході та скіфо-сарматським у центральній зоні й на південному сході України в історичні часи. По-третє, потемнення пігментацій українців у напрямку зі сходу на захід, як і круглоголовість, високий ріст та інші ознаки, Ф. Вовк кожного разу прив’язує до інтенсивнішого контактування з південними та захід­ними (за винятком поляків) слов’янами — сербами, сербо-хорватами, чехами, словаками, боснійцями й ін., — які, нібито, за антропологічними ознаками є безсумнівними носіями рис давньої слов’янської раси. Однак сучасна історична наука переважно не поділяє думки про прабатьківщину слов’ян чи то на Балканах (у Динарах), чи то на території Чехії. По- четверте, у Ф. Вовка дуже штучне бачення первісних “рис” — або ж білявими, або ж чорнявими (темної пігментації). Чому слід вважати, наприклад, що темноока і темноволоса популяція повинна була виявитися раніше, так само, як і світлоока та біля­ва, ніж популяція поміркованої пігментації внутрі

340

Розділ 15

євпропейської раси? Відповіді на це питання не зна­ходимо. По-п’яте, поділ кольору волосся на світлий, каштановий і темний та кольору очей — на світлий, мішаний і темний вкрай умовний і в жодному випад­ку не унеможливлює суб’єктивних підходів дослід­ників, що ставить під сумнів ілюстративний мате­ріал.

Ф. Вовк виявив також аналогічну залежність за географічними смугами і від іноетнічних впливів росту українців. Зробимо застереження, що від по­чатку XX ст. середній ріст сільського (місцевого) населення, безумовно, збільшився, а в останні деся­тиріччя спостерігалося відоме явище акселерації. На початку ж XX ст. в європейській антропології за середній ріст чоловіків вважали 165—166 см. Ріст українців на всій території їх проживання рідко був нижчим середнього. Між 164 і 165 см (Ф. Вовк по­давав ріст у міліметрах) він фіксувався у Харківській губернії, по лівому берегу Десни на Чернігівщині, у північних бойків. Від 165 до 166 см мали ріст чо­ловіки на південь від Десни, у Радомишльському повіті Київщини, у Воронезькій губернії, у лемків. За середній у всіх обстежених українців виявився ріст у 1673 мм, що доходив до високого. Найбільши­ми виявилися величини росту в Зміївському й Ізюм- ському повітах Харківської губернії (1682 мм), північно-західній частині Полтавської губернії (1706 мм), північно-східній Галичині (1684 мм), на Кубані (1700 мм), Єкатеринославській губернії (1700 і 1716 мм), по Бугу на Поділлі, у гуцулів (169— 170 см). І тут високий ріст останніх Ф. Вовк пов’язував із сусідством з балканськими слов’янами, ріст яких коливався між 169—176 см, а в Єкатеринославській губернії — з сербською військово-сільськогоспо­

Антропологічні риси українців

341

дарською колонізацією XVIII ст., у кубанців — з осе­тинськими впливами, а низький на правому березі Десни — з фінськими впливами.

І стосовно росту автор зробив не зовсім вмотиво­ваний висновок: “Українці становлять собою етнічно однорідну, високорослу масу, в основі якої ніяк не можна допускати злиття двох рас — високорослої і низькорослої” [1, с. 44]. Знову ж, той самий апріор­ний погляд, що раніше мали появитися окремо низькорослі й окремо високорослі популяції, але не середнього чи вище середнього росту.

До важливих расових ознак українців Ф. Вовк відносив покажчик голови. З огляду на те, що цей покажчик відмінний у різних народів, він належить в антропології до основних. Найзагальніший поділ людей за цим покажчиком зводиться до трьох антро­пологічних типів: довгоголових (доліхокефалів), у яких покажчик нижчий 77,7; середньоголових (мезокефалів), із середнім покажчиком голови від

8. до 80,0 і короткоголових (брахікефалів), що мають головний покажчик вище 80. У свою чергу, довгоголові поділяються на доліхокефалів і судоліхо- кефалів, а короткоголові — на субрахікефалів (по­кажчик 80,0—83,3) і брахікефалів (покажчик від 83,4 і вище).

Загалом українці належать до круглоголових. їх найнижчі покажчики голови — 81,0 (Воронезька губернія), 81,6 (північний захід Волині), від 82 до

3. у південно-західних повітах Чернігівщини, Звенигородському і Таращанському повітах Київщи­ни, на Північному Поділлі, Кубані, Волині й у Га­личині. Покажчик вищий 83,3 (круглоголових) фіксувався у східній частині Чернігівщини (83,6), на північній Київщині (83,8), півдні Київщини (84,5),

342

Розділ 15

південно-західній Полтавщині (83,5), у лемків (84,5), Таврійській (84,5) і Херсонській (83,7) губерніях, на південь по Бугу (84,0), Дністру (85,2), у галицьких гуцулів (84,4), угорських і буковинських гуцулів (відповідно 85,0 і 85,1). Ф. Вовк намагався постави­ти рівень круглоголовості у залежність від згущеності пігментації і росту. Там, де це не вкладалося в його концепцію, шукав пояснення в іноетнічних впливах. На Кубані, наприклад, — у шлюбах з менш кругло­головими осетинами. Однак і середні показники круглоголовості серед українців, і особливо відсоткові співвідношення між доліхокефалами, мезокефалами, субрахікефалами і брахікефалами у зонах антропо­логічного обстеження переконливо засвідчують, що більшість українців належать до круглоголових. Так, при середньому покажчику голови в південно-захід- ній Чернігівщині 82,3, на тих, хто має покажчик понад 83,4, припадає 39,2 %, на Полтавщині таких 47,7 % (середній покажчик 83,25), на Київщині — 45,0%, у північно-східній Волині — 37,2%. Від­повідно, у названих районах обстеження, на долі- хокефалів припадало 8,1 %, 1,8, 5,7 і 0 %. Ці дані, до речі, здебільшого підтверджувалися подальшими дослідженнями і засвідчували, що довгоголові серед українців становлять дуже незначну частину. Спо­стереження і висновки Ф. Вовка про покажчики голови в українців підтверджували всі наступні ан­тропологи.

Ф. Вовк вивів середні показники й інших ознак. Покажчик обличчя в українців засвідчує, що вони належать до вузьколицих народів. За носовим покаж­чиком автор відніс українців, на загал, до вузьконо- сих, з ухилом до мезорінії, а за формою носа — до прямоносих. Найбільше ввігнутих носів (понад ¹/

Антропологічні риси українців

343

обстежених) зафіксовано у буковинських гуцулів, на Поділлі, Єкатеринославщині, південно-західній і цен­тральній Волині, центральній Галичині, на Воронеж- чині, в Чернігівщині. Найбільше горбоносих на Ку­бані (32,5 % ), у деяких районах Галичини (20—25 %), галицьких гуцулів (32,4 %).

Дослідник детально розглянув відношення довжин верхніх і нижніх кінцівок стосовно росту та довжи­ни корпусу разом із головою. Навіть поверхове спо­стереження за анатомією людини підтверджує вели­кі відмінності окремих індивідуумів за цими покаж­чиками, а отже, співвідношення між довжинами кінцівок, ростом і висотою корпусу належить так само до визначальних ознак антропологічних типів. Ф. Вовк зробив узагальнення: загалом високий ріст українців зумовлюється не стільки довжиною кор­пусу, скільки довжиною ніг, а порівняно з невеликою висотою корпусу українці мають відносно короткі руки.

Ф. Вовк підсумував працю низкою дуже принци­пових, але водночас не кожного разу обґрунтованих висновків. Він писав: “Українці є досить одноманіт­не плем’я: темноволосе, темнооке, вищого за серед­ній чи високого зросту, брахікефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми і довшими нижніми кінцевостями” [1, с. 36]. Це визначення вчений назвав українським антропологічним ти­пом.

Різні відхилення від цього Ф. Вовк пояснював сусідніми етнічними впливами. Найвиразніше укра­їнський тип, на його думку, виступає у середній і особ­ливо південній смузі, а найбільшу спорідненість має з південними і західними слов’янами, за винятком

344

Розділ 15

поляків, тобто є складовим визначеної Денікером і Геймом адріатичної або динарської раси, “яку б ми радо назвали слов’янською”. Тільки ця раса, вважав він, веде себе від початкового слов’янського племені; стосовно ж світлої, низької та довгоголової раси, до якої належать поляки, білоруси і великороси, то вона слов’янська лише лінгвістично. Антропологічно ж згадані народи належать до фінських і литовських племен, котрих вони асимілювали мовно, як можна зрозуміти, вже в добу Київської держави. Південно- руська ж група “цільніше, ніж всі інші, зберегла свій зв’язок з давньою групою відповідних їй го­вірок”, як писав О. Шахматов [1, с. 36].

Незважаючи на те, що з позицій сучасних досяг­нень історичної й антропологічної науки погляди Федора Вовка з певних питань, зокрема методоло­гічних, виглядають спрощеними, а, можливо, й тен­денційними, загалом наукова антропологічна спад­щина цього автора не втратила значення. Насамперед тому, що за радянського часу науковий інтерес до антропологічного вивчення українського народу був небезпечним, кваліфікувався як вияв націоналізму і расизму. Через те і доробок українських антропо­логів радянського часу був недостатній, багато аспек­тів просто не вивчалися. І все-таки наука не стояла на місці. У 20-х роках вийшли окремі праці з при­кладної антропології. А. Носов опублікував матеріа­ли з антропології населення Поділля. В 30-х роках В. Бунак на основі літературних і нових польових досліджень зробив спробу замінити вовківський по­гляд на українців як переважно єдиний “український тип”. Він в Україні виділив чотири антропологічні типи: волинський (ріст 168 см, головний покажчик

82. , правобережний і чернігівський — відносно тем-

Антропологічні риси українців

345

нопігментований, брахікефальний, високорослий (28 % темних очей, головний покажчик 83—84, ріст 169 см), центральноукраїнський з переважаючим поширенням на Лівобережжі, — високорослий, брахікефальний (ріст 170—171 см, покажчик голови

82. , правобережний тип як складова частина ниж­ньодніпровської раси, що, в свою чергу, входить до альпійсько-карпатської раси. Поділ В. Бунака надто штучний, він не пояснював і не пов’язував між собою антропології населення низки локальних районів України.

Чимало нового фактологічного матеріалу в дослі­дження людності західноукраїнських земель вніс львівський вчений Ян Чекановський, який з 1913 до 1942 pp. очолював заклад антропології й етнології Львівського університету.

В перші післявоєнні роки привернула до себе ува­гу праця Ростислава Єндика “Вступ до расової будо­ви України” (Мюнхен, 1949). Він, аналізуючи літе­ратурні матеріали, які були в його розпорядженні, виокремлював на теренах України чотири смуги. В трьох із них, на його думку, переважає динарський, в одній — нордійський тип. Осередком нордійського “первня” є Волинь — “праслов’янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випроміню­валася ця раса на цілий схід” [5, с. 19].