Втрати населення України за роки Другої світової війни

299

2. Втрати населення, пов’язані з військовими діями та німецьким окупаційним режимом в Україні

З початком нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз відбувалося переселення певних груп із східних областей України, зокрема німців. Виселили 31 320 осіб із Запорізької області — голов­но в Актюбинську область, кільканадцять тисяч — з Ворошиловоградської (Луганської) області. Зі Сталінської (Донецької) області було відправлено 28 743 німці, з Одеської та Дніпропетровської обла­стей до Алтайського краю — 9200 громадян німець­кої національності, 65 тис. німців депортувалося з Кримської АРСР [2, с. 37].

На схід відправлялися також сотні тисяч спе­ціалістів і робітників заводів, що евакуювалися. Таких налічувалось 1934,3 тис. осіб, з них 94 % припадало на “східні” області.

З Київської області було евакуйовано 301,9 тис., Харківської — 270,1, Дніпропетровської — 209,9, Сталінської — 182,7, Одеської 182,7, — Запорізь­кої— 122,2, Ворошиловоградської — 106,3 тис. осіб.

Багато з них залишилися проживати у східних районах СРСР і після війни.

На фронт з України було мобілізовано 4,5 млн осіб. Скільки їх повернулося, скільки загинуло чи потра­пило в полон — точної статистики немає. Існують лише середні дані, що дають змогу уявити масштаби загибелі фронтовиків. Наприклад, на 1 січня 1950 р. в Україні було 1,3 млн родин, які отримували пенсії за загиблих на фронті членів сім’ї.

300

Розділ 13

Сотні тисяч мирних жителів, зокрема єврейської національності (до війни в Україні їх налічувалося приблизно 2,2 млн), були знищені внаслідок втілен­ня у життя фашистської політики геноциду. Ще мільйони були страчені під час облав, акцій втихо­мирення, розстрілів за підозрінням, голоду в таборах військовополонених. Втрати України від знищення мирного населення становили 7,9 % загальної кіль­кості жителів республіки до війни. Всього ж за роки окупації було знищено 4630 тис. людей, з яких 3265 тис. мирних громадян і 1365 тис. радянських військовополонених [12, с. 16].

Великим був удар по генофонду української нації, пов’язаний з примусовим вигнанням на роботи до Німеччини 2 млн 109 тис. юнаків і дівчат віком від 15 років і старших — молодого цвіту народу. За іншими даними, кількість насильно відправленої до Німеччини молоді становила 2,4 млн осіб [11, с. 376], у тому числі з Вінницької області — 64,2 тис., Во­линської — ЗО, Ворошиловоградської — 75, Дніпро­петровської — 176,3, Житомирської — 60, Запорі­зької — 174,4, Кам’янець-Подільської — 117, Київ­ської — 170, Кіровоградської — 52, Львівської і Дрогобицької разом — 170,4, Миколаївської — 26, Одеської і Ізмаїльської разом — 56, Полтавської — 175, Рівненської — 22,2, Сумської — 78, Сталін­ської — 252,2, Станіславської — 68,3, Тернопіль­ської — 164, Харківської — 164, Херсонської — 40,4, Чернігівської — 41,6, Чернівецької — 70, Крим­ської — 85,4, Закарпатської — 71 тис. осіб. Багато вигнаних померли в неволі від тяжких умов праці, недоїдання. Декотрі з них, які вціліли після розгро­му Німеччини, не наважувалися повертатися на батьківщину, боячись сталінського режиму. Із ра­

Втрати населення України за роки Другої світової війни

301

дянської зони дії в СРСР було повернено військово­полонених, біженців, вивезених робітників та інших 1 846 802 особи “радянських людей”, у тому числі 78,37 % — з радянської зони окупації Німеччини й Австрії, 7,22 % — з Румунії, 5,48 % — з Фінляндії, 4,75 % — з Польщі, а також 5 Чехословаччини, Югославії, Болгарії, Угорщини, Швеції, Албанії [5, с. 28—29].

У західних зонах окупації Німеччини й Австрії наприкінці війни було виявлено 2 031 925 “радян­ських людей”, у тому числі 707 369 — з числа вій­ськовополонених і 1 324 556 — цивільних. Крім того, близько 320 тис. перебували на території Франції (121 005 осіб, з них цивільних 35 569), Норвегії, Італії, Англії, Бельгії та інших західних країн. Від­повідно до узгодженого між радянською стороною і союзниками плану передання колишніх військово­полонених і цивільних осіб, усі згадані маси людей мали бути передані радянській стороні. В СРСР на них вже чекали 100 спеціально підготовлених таборів на 10 тис. репатріантів кожний [5, с. 31—32].

Якщо ж брати до уваги репатріантів із радянської зони та західних зон дії разом, то їх загальна кіль­кість до 1 березня 1946 р. досягла 4 199 488 осіб, з них 2 654 185 цивільних і 1 545 303 колишніх вій­ськовополонених. Найбільшу відносну частку серед них становили українці: 1 190 135 цивільних осіб (44,84 % у своїй групі) та 460 208 військовополоне­них (29,78 % у своїй групі). Росіян було відповідно 891 747 (33,60 %), 740 114 (47,89 %); білорусів 385 896 (14,54 %), 134,776 (8,72 %). З усіх репатріантів після таборів фільтрації додому було відпущено 57,81 %, призвано до армії — 19,08 %, відправлено в робочі батальйони — 14,48 % [5, с. 35—36].

302

Розділ 13

Якщо серед цивільних українських репатріантів усі були з числа вивезеної молоді, то й тоді полови­на її в Україну не повернулася. Частина опинилася в СІЛА і Канаді, де поповнила українську діаспору, частина, наприклад, у Франції, була поглинута ін­шими народами, асимільована.

До історичних втрат за період війни слід долучи­ти викликане нею зменшення народжень і підвищен­ня “природної” смертності. За оцінкою ЦСУ У РСР, природний приріст населення за роки гітлерівської окупації був меншим від смертності на 1471 тис. осіб. Народилося 1152 тис., померло “через природ­ні причини” 2623 тис. осіб. [12, с. 16].

Усі ці причини показані у важких демографічних втратах України. У 1946 р., порівняно з 1941р., населення східних областей республіки зменшилося на 19,4 %, західних — на 29 %. Відносно чисельніші втрати у західних областях пояснюються тривалішим часом окупації, практично повним знищенням єв­рейського населення, що налічувало до війни близь­ко 1,1 млн осіб, втечею до корінної Польщі частини польського населення і його переселення в 1944— 1946 pp., тифом взимку і навесні 1944 р., гострою внутріполітичною збройною боротьбою, в якій народ був розмінною монетою.

За обліком населення на 1 січня 1941 p., в Укра­їнській РСР проживало 40 967 тис. осіб (таке збіль­шення порівняно з січневим переписом 1939 р. по­яснюється возз’єднанням Західної України та Пів­нічної Буковини, в яких на 1 січня 1941 р. проживало 9397 тис. осіб). На 1 січня 1945 р. на Україні було 27 383 тис. осіб, на 1 січня 1946 р. — 32 099 тис. Отже, загальне скорочення населення республіки в проміжку між 1 січня 1941 р. і 1 січня 1946 р. ста­