380 Розділ 16

слов’янської прабатьківщини, етногенезу українців та інших народів.

У певні історичні періоди, головно з політичних причин, окремі регіони України отримували етно- політичні назви. В одних випадках переважаючий зміст таких назв становив етнічний момент, в ін­ших — політичний. Так, у другій половині XVII ст. Лівобережною частиною України, що на правах ав­тономії перебувала у складі Російської держави, управляв гетьман, і вона мала специфічний полково- адміністративний поділ, отримала радше народну, ніж офіційну назву Гетьманщини. Остання надовго пережила ліквідацію гетьманату 1764 р. У XVIII ст. внаслідок створення російським урядом військових поселень із сербів та інших іноземців (50-ті роки) виникли Нова Сербія на Правобережжі та Слов’яно- Сербія на Лівобережжі. Однак ці утворення вияви­лись короткочасними. У 1764 р. царський уряд з південних земель України створив Новоросійську губернію, яка також у 1783 р. була реформована в Єкатеринославське намісництво. В 1797 p., однак, Новоросійську губернію ще раз було реанімовано, але в 1902 р. поділено на Миколаївську (з 1803 р. — Херсонську), Єкатеринославську і Таврійську. Назву Новоросійського було дано південному генерал-гу­бернаторству з центром в Одесі.

Назва “Новоросія” залишалася у політичному вжитку Росії аж до 1917 р. У різні часи під нею ро­зуміли різну територію, XIX ст. — від Бессарабії до області Війська Донського та Ставропольської губер­нії. З кінця 80-х років XX ст. знайшлися політичні сили, які намагалися протиставити південь України всій Україні, вдаючись при цьому до імперського словотвору “Новоросія”. З XIX ст. у літературу ши­роко ввійшли такі поняття, як Правобережна і Лі­

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

381

вобережна Україна, що набули не лише географіч­ного, а й поліетнічного змісту.

На заході України чіткого окреслення з 1847 р. набув термін “Східна Галичина” (нім. Ostgalizien) на відміну від Західної Галичини (Westgalizien). Перша була заселена переважно українським населенням, друга — польським. Особливості австрійської урядо­вої політики стосовно Східної Галичини мали друго­рядне значення. При єдиній адміністрації на чолі з намісником і одному крайовому сеймі, з його ви­конавчими виділами для всієї Галичини, у Східній Галичині були дві окремі промислові палати (Львів­ська і Бродівська), мізерна увага до “українських цілей”, на які фінансувалось усього V того, що фінансувалось на “польські цілі”. Домінуюче значен­ня у Східній Галичині мала Греко-католицька цер­ква. Як напівадміністративне поняття Східна Гали­чина проіснувала до краху Австро-Угорщини, тобто до 1918 р. У 1918—1919 рр. Східна Галичина твори­ла основну територію ЗУНР і до 1923 р. була суб’єктом міжнародних відносин, аж поки 15 березня 1923 р. Ліга Націй не визнала всіх прав за Польщею на Східну Галичину.

Північна Буковина у складі герцогства Буковини не мала найменшого адміністративного виділення.

Окуповані в 1919 р. Польщею Східна Галичина та Західна Волинь у суспільно-політичному житті 20—30-х років і в наступній історичній літературі отримали назву Західної України. Цей термін мав конкретний зміст від 1923 до 1939 р., і коли його вживають сьогодні на означення західних областей України, то допускають неточність.

Закарпаття у складі Угорщини входило до По- жонського намісництва з центром в Братіславі й ок­ремо не виділялось, але в етнографічному розумінні

382

Розділ 16

воно мало свої назви: Угорська Русь, Руська Крайна. Однак під час входження в 1919—1938 pp. до складу Чехословаччини українські землі Закарпаття отри­мали офіційну назву Підкарпатської Русі, а в суспіль­но-політичному лексиконі — Карпатської України.

В етнографічну літературу ввійшли й інші назви, що більшою чи меншою мірою відображали етно­графічну специфіку груп населення: верховинці, карпаторуси, угроруси, червоноруси, словяки, ополя- ни, пінчуки, польовики, райки, роксолани, степовики, тавричани, чорноморці, буджаки та ін. [14, с. 88]. У Російській державі XVI —XVII ст. українців Се­реднього Подніпров’я називали “черкасами”, головно у діловодстві. Проте українці, здається, такої само­назви не вживали.

Локальні етноніми поширені дотепер. У них чи­мало спільного з групуванням людей за місцем про­живання в окремих містах і селах: кияни, харків’яни, львів’яни, ужгородці, або ж, наприклад, від сіл Дулі- би, Русивль, Курозвани, Бочаниця, Майків, відповід­но: дулібці, русивці, курозванці, бочанці, майківці та ін. Локальні етноніми від означення великих субет­носів до назви мешканців навіть деяких частин ок­ремого поселення відображають велике розмаїття народної культури та побуту. За кожною такою на­звою постає де більш, а де менш вловима специфіка вікової культурної традиції, особливостей співжиття людини з природою, щось своєрідне у звичаї, пісні та характері.

Водночас місцеві етноніми не варто протиставля­ти загальній назві нашого народу і нашої країни: українці й Україна. У них концентрується вияв на­ціональної свідомості та єдності населення, почуття громадського обов’язку перед Батьківщиною.

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

383

Список використаної літератури

1. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — Київ; Відень, 1920. — (Репринт, перевид. — К., 1990. — Ч. І).

2. Воссоединение Украины с Россией: В 3 т. — К., 1954.

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

4. Голос України. — 1991. — 3 серп.

5. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. — К., 1979.— Т. I.— Кн. 2.

6. Історія українського козацтва. Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т. 1.

7. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське кня­зівство. — К., 1984.

8. Літопис руський / За Іпатським списком пе­реклав JI. Махновець. — К., 1989.

9. Літопис Самовидця. — К., 1971.

10. МакарчукС.А. Історико-політичне та етногра­фічне районування України: питання співвіднесе­ності // Народознавчі зошити. — 2002. — № 3 (39).

11. Скляренко В. Звідки походить назва “Украї­на” // Україна. — 1991. — № 1.

12. Тиводар М. Закарпаття: народознавчі розду­ми. — Ужгород, 1995.

13. Толочно П. П. Древнерусская народность: во­ображаемая или реальная. — С. Пб., 2005.

14. Українська народність: нариси соціально-еко- номічної і етнополітичної історії. — К., 1990.

15. Франко І. Українці // І. Франко. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41.

16. Цитати з Пересопницького Євангелія взя­то із каталогу словника історії української мови,

384

Розділ 16

що складався у 60—70-х роках в Інституті суспіль­них наук АН УРСР (м. Львів) — нині Інститут укра­їнознавства НАН України ім. І. Крип’якевича.

17. Цитати з “АЮЗР” взято із Каталогу Словни­ка історії української мови Інституту українознав­ства НАН України ім. І. Крип’якевича з посиланням на відповідні томи “АЮЗР”.

Історичні етнотопоніми й етноніми українського народу

385

Контрольні запитання

1. Які історичні відомості підтверджують пів­денне, можливо, лінгвістично іранське походження етноніма “русь”?

2. В якому історичному джерелі розповідається про варязьке плем’я “русь”, яке, прийшовши на По­дніпров’я, надало місцевому слов’янському населен­ню свою назву?

3. З якої нагоди і коли у Київському літопису було вперше вжито етнотопонім “Оукраина”?

4. Який зміст мав етнотопонім “Оукраина” у писемних пам’ятках XII—XVI ст.?

5. Упродовж якого періоду західноукраїнські землі перебували у складі Габсбурзької монархії?

6. Розкажіть про виникнення і поширення по- ліетноніму “Мала Русь”.

7. В яких історичних умовах етнонім “українці” замінив етнонім “руські”?

8. Назвіть основні локальні етнотопоніми Укра­їни, що виникли у XV—XVIII ст.

9. Коли в межах Австрії відбувся поділ губернії Галичина на Східну і Західну?