Довідник_2014

авторитет Імперії і її бюрократичного апарату, зростав соціальний і політичний вплив церковної організації.

Загальне постаріння Західної Римської імперії яскраво виразилося в розвалі її військової організації. Реформована Діоклетіаном і Костянтином армія до кінця IV ст. стала виявляти свою слабкість і малу боєздатність. При скороченні матеріальних ресурсів і населення Імперії, масовому ухиленні від військової служби виникали все більші труднощі з комплектуванням армії. Прикордонні війська перетворювалися на слабкодисципліновані поселення військових колоністів, зайнятих більше своїм господарством, ніж військовою службою.

Величезна армія, що налічувала приблизно 140 тис. прикордонних і приблизно 125 тис. польових військ, вимагала колосальних засобів для свого утримання, з кожним десятиліттям все гірше і гірше виконувала свої прямі функції. Послаблення армії не було секретом для імперського уряду, і для зміцнення військової організації імператори встали на шлях, відомий ще в IV ст.: укладення договорів з вождями варварських племен, за якими останні оголошувалися союзниками (федератами) Імперії, отримували від імператорів місця для поселення, продовольство і спорядження, регулярну плату і перетворювалися на наймані з’єднання римської армії. Проте це був небезпечний шлях. Такі варварські дружини на чолі зі своїми конунгами (королями) далеко не завжди підкорялися імператорським наказам, вони проводили самостійну політику, нерідко обертали свою зброю не стільки проти зовнішнього ворога, скільки проти мирного населення з метою грабежу.

Соціально-економічні і політичні умови, що змінилися, і передусім встановлення імператорського абсолютизму у формі домінанта, посилення фіскального гніту і системи загального закріпачення вимагали і перегляду раніше діючого в ранній Імперії класичного римського права.

Одним з вирішальних чинників історичного розвитку суспільства і держави в V ст. став революційний рух пригнічених і знедолених верств населення. Тяжке формування нових класів виробників ускладнювалося наявністю деспотичної держави, що гальмувала впровадження м’якших форм залежності, ніж рабство. Загальне закріпачення, встановлене при домінанті в IV ст., було системою, яке химерно поєднує нову форму залежності і власне рабовласницьких відносин, системою, від якої жорстоко страждали не лише самі нижчі, але і середні верстви римського населення. Усе це загострювало соціальну обстановку в Імперії, створювало велику напруженість в класових відносинах, що виливалася в різні форми соціального і класового протесту. Особливістю масових рухів V ст. був їх різнорідний соціальний склад, участь представників різних класів і соціальних груп, рабів, колонів, вільних землеробів, що розоряються, ремісників, торговців, нижчих міських і навіть деяких середніх прошарків, курзалів. Не маючи чітких політичних програм, масові рухи V ст. об’єктивно були спрямовані проти деспотичної держави, залишків віджилих рабовласницьких відносин, що обвивають римське суспільство і заважають руху вперед.

Прикладом потужного, різнохарактерного по своєму соціальному складу народного руху є рух багаудів в Галлії, що виник ще в III ст., а в V ст. спалахнув з новою силою. Рух багаудів охопив центральні області Галлії, але особливо сильним і організованим він був в окрузі Арморіка (суч. Бретань). На чолі зі своїм проводирем Тібаттоном багауди в 435-437 рр. звільнили від римської влади Арморіку і встановили своє правління. Після поразки в 437 р., отриманої від імперських військ (що включали до свого складу і загони гунів) на чолі з Аецієм, рух багаудів спалахнув в 440-х роках і тривав майже ціле десятиліття.

УАфриці соціальний протест населення набув форми релігійних рухів. Вже з III ст. африканські християнські громади проявили сепаратистські настрої, що отримали організаційне оформлення у вченні єпископа Доната. Украй лівим крилом донатизму стали так звані циркуцелліони, або агоністики (борці за істинну віру), в русі яких явища соціального протесту переважали. До кінця 420-х років агоністики були серйозною небезпекою для місцевої аристократії і римської влади.

Своєрідною формою соціального протесту стають єресь – релігійні напрями, що не визнають затверджені догмати ортодоксальної церкви. Особливе поширення в V ст. в Галлії мала єресь вихідця з Британії Пелагія, що відкидав основний догмат церкви про гріховну природу людей, нібито обтяжену першородним гріхом Адама, і на цій підставі заперечує рабство, пригноблення і соціальну несправедливість.

Різні по формах свого прояву масові народні рухи розхитували відживаючі громадські відносини і деспотичну державу, що стоїть за ними.

Зростання зовнішньої агресії, одна з головних причин падіння Імперії, яку детально мають охарактеризувати студенти у своїй відповіді. Корінні зміни соціально-економічної структури, державної організації відбувалися в умовах припливу варварських племен до римських кордонів, їх постійних проривів і грабежів прикордонних і глибинних територій. Племінні федерації франків, свевів, алеманів, бургундів, вандалів, готів та інших племен, що жили уздовж римського прикордонного лімеса переживали процес розкладання родового ладу і формування раньо-класових відносин, який був прискорений потужним впливом римської цивілізації. Відбувається виділення прошарку племінної знаті, що об’єднує навколо себе войовничі дружини своїх одноплемінників, які військове ремесло віддають перевазі над всяким іншим; росту войовничості варварських племен. Їх агресивність підігрівається послабленням військової потужності Імперії і багатствами римських провінцій.

Укінці IV ст. починається так зване велике переселення народів, викликане рухом великої коаліції племен на чолі з гунами з прикаспійських степів в західному напрямі.

Під час великого переселення народів кінця IV-V ст. сталися в небачених раніше масштабах переміщення численних народів, племінних союзів і племен Східної і Центральної Європи. Вони зробили величезний вплив і на соціально-економічні відносини, і на політичне положення як в

Європі, так і в усьому Середземномор’ї, на розпад Західної Римської імперії, наблизили кінець всього античного світу.

На завершення характеристики причин падіння Імперії студенти мають зазначити, що остаточною датою кінця Імперії є 476 р. У 476 р. командувач імператорською гвардією Одоакр позбавив влади 16-річного імператора Ромула, що прозвав за його малоліття не Августом, а августулом, знищив сам інститут Західноримської імперії, а знаки імператорської гідності відіслав в Константинополь і утворив в Італії власне королівство – державу Одоакра.

У висновку потрібно зазначити роль Західної Римської імперії у розвитку античної культури та вказати на наслідки (позитивні та негативні), які мали місце після її падіння.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ»

СУТЬ ФЕОДАЛІЗМУ ТА ПРОБЛЕМА ЙОГО ПОХОДЖЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ

Термін «феодалізм» набув поширення в історичній науці з початку XVІІІ ст. Походить від лат. «feodum» – «феод» – «лен», так у Західній Європі в багатьох країнах позначалося спадкоємне умовне земельне пожалування, одержуване васалом від сеньйора за умови виконання якої-небудь (як правило, військової) служби. Feh або feo – по-франкськи – всякий вид рухомого майна, наприклад, худоба, гроші, у широкому смислі – доход, пожалуваний за військову службу військового найманця. Fіef – худоба.

Історики епохи Просвітництва розглядали феодалізм, як лад, що панував у середні віки в Європі, і пояснювали його як політичну або правову систему. Просвітителі виділяли риси феодалізму – політичну роздробленість, папську теократію; за іншою концепцією (Монтеск’є, Маблі) – феодалізм – це система феодів і феодальної ієрархії. В XІХ ст. концепція сутності феодалізму тлумачилась цілою низкою теорій: теорія германістів, теорія романістів, феодалізм як система державно-політичних інститутів, маркова теорія, вотчинна теорія, феодалізм як система ленних зв’язків (особистісних, бенефіціальних). У XX ст. – виникла комплексна концепція генезису феодалізму.

Франсуа Гізо (1787 – 1874) вперше сформулював визначення феодалізму, виділивши його основні риси: 1. Умовний характер земельної власності. 2. Поєднання земельної власності з верховною владою. 3. Ієрархічна структура класу феодальних землевласників. Потім історики 40- х рр. XІХ ст. Г. Маурер, Г. Вайц, П. Рот, О. Гірке, хоча й були близькі у своїх визначеннях до Гізо, довели, що політико-правові ознаки феодалізму мають під собою основу у вигляді великої земельної власності.

Георг Маурер (1790 – 1872) – у своїй головній праці «Вступ в історію общинного, подвірного, сільського й міського устрою та суспільної влади» заклав основи маркової теорії. На його думку, феодалізм виникає у результаті розвитку маркового (общинного) ладу древніх германців. Марка поступово перетворюється у вотчину. У давнину земля в германців оброблялася общинами (марками), що стали першою формою їх організації і причиною переходу від кочового життя до землеробства. Вся зайнята родом земля була спільною. Існувала система щорічних переділів. Потім на зміну їм прийшла система спадкових наділів із черезсмужжям і примусовою сівозміною (система відкритих полів). Після переселення германців на територію колишньої Римської імперії повсюдно з’являється приватна земельна власність (аллод). Руйнується традиційна сусідська община і відбувається закріпачення селянства. З’являється вотчина. Між общиною і вотчиною, на думку історика, існували гармонійні відносини, і втрата особистої свободи

селянами компенсувалася захистом, що вони одержували від сеньйора. До XІ ст., доводив Маурер, не було соціальних ексцесів, потім з’явилася класова боротьба. Марка почала занепадати в XVІ – XVІІІ стст. Тому, на переконання німецького історика, община є основою переходу до феодалізму й фундаментом середньовічного міста. Розвиток феодалізму відбувається шляхом переходу від панування вільної общини до вотчинного ладу, від дрібної селянської земельної власності до великого маєтку (вотчини).

Георг Вайц (1813 – 1886) розвинув далі основні складові маркової теорії в працях «Історія німецьких державних установ», «Давнє право салічних франків». За Вайцем, рушієм історії виступають внутрішні закони органічного розвитку суспільства, які не залежать від волі людей. Соціальний розвиток германців – це поступовий перехід від вільного ладу общини-марки до нового феодального, або ленного ладу. Науковець визначав феодалізм як політико-правовий лад.

Отто фон Гірке (1841 – 1921) продовжив розвиток маркової теорії у праці «Германське суспільне право». Доводив, що Німеччина пройшла п’ять періодів розвитку: 1. Від падіння Римської імперії до 800 р. у суспільному житті германців переважала ідея «товариства», територіальні зв’язки втілювалися у формах сотні, гау, общини-марки. У VІІІ ст. з’являється держава. 2. 800 – 1200 рр. – виникає феодалізм, всі відносини набувають приватно-правового характеру, утверджується ленна система, основою ладу є велике землеволодіння та імунітет. 3. 1200 – 1525 рр. – епоха панування васалітету, виділення феодальних станів, виникнення цеху, розвиток вотчини. 4. 1525 – 1800 рр. – період панування абсолютистської монархії. 5.

Від 1800 р.

Класична вотчинна теорія виникла у другій половині ХІХ ст. у рамках історико-економічного напряму європейської історіографії. Послідовниками цієї теорії були: Карл Інама-Штернег, Карл Лампрехт, Карл Бюхер, Ньома Дені Фюстель де Куланж, Анрі Се, Торольд Роджерс, Фредерик Сібом, Максим Ковалевский та інші. Засновником класичної вотчинної теорії вважається Карл Інама-Штернег (1843 – 1908), автор праці «Господарська історія Німеччини». Він дотримувався точки зору, що економіка є визначальним фактором історичного прогресу. Увів у науковий обіг нові джерела з аграрної історії середньовіччя: урбарії, записи маркового права та ін. Доводив, що основою феодалізму є вотчина, а не марка. Стверджував, що до переходу германців на територію Римської імперії в них існувала загальна родова власність. Вважав, що у франків не було общини, а vіlla – це не село, а вотчина. Інама-Штернег довів, що у часи Каролінгів відбулася реорганізація земельних відносин, було ліквідовано гуфове господарство й виникла супідрядність вілл – «віллікаційна система», у центрі кожної з яких перебував панський двір. Вілли залежали від центральної панської садиби. Велику роль у цих змінах відіграв Карл Великий, про що свідчить «Капітулярій про маєтки». Історик стверджував, що з вотчини виникли міста, міське право, міське ремесло, торгівля, цехи й т.д. Але з появою вотчини марка не зникла, а існувала до кінця середньовіччя. Інама-Штернег ґрунтовно

описав вотчину – натуральне господарство, поєднання ремесла із землеробством, особисту залежність селян, відробітки та ін.

Різновидом вотчинної теорії є маноріальна теорія. Її автором став Торольд Роджерс (1823 – 1890). Манор – англійська вотчина. Манор, на думку Роджерса, це – господарська єдність домена із землями держателів – селян-вілланів, коттерів і вільних поселенців. Феодальна рента, як стверджував англійський історик, це не форма експлуатації, а винагорода лендлордові за право жити й обробляти його землю. В XІІІ – XІV стст., вважав дослідник, в Англії панувала соціальна гармонія. Роджерс встановив, що в XІV cт. в Англії переважала грошова рента.

Ньома Дені Фюстель де Куланж (1830 – 1889) прославився серед науковців своєю працею «Історія установ давньої Франції». У цій та інших своїх працях виступив проти германістів і представників маркової теорії. Куланж розмежовував економічні передумови феодалізму – велике землеволодіння (вотчина), яке обробляється залежними селянами, або сеньйоріальний лад (серваж) від власне феодалізму – соціально-політичної структури. Серваж – це атрибут сеньйоріального ладу – економічної основи феодалізму. А феодалізм – це, передусім, соціально-політична структура, за якої панує умовне володіння землею замість повної власності, підпорядкування людей сеньйорові замість підпорядкуванню королеві й ієрархія між сеньйорами, яка встановлюється через ф’єф і оммаж. Куланж вважав, що у феодальній системі важливу роль відігравали особисті договірні відносини (оммаж).

Подальшим розвитком вотчинної теорії наприкінці XІX – на початку XX стст. стала концепція «двох феодалізмів» – «політичного» і «соціального». Прихильниками цієї теорії були Петрушевский, Савін, Адамс та ін. Найпоширенішим серед представників вотчинної теорії був погляд, що феодалізм з’явився не як результат розвитку виробничих відносин, а як необхідність держави організовувати військові сили країни в умовах натурального господарства. Тому вотчина – носій соціального й технічного прогресу в тодішньому суспільстві.

Вчення про феодалізм як систему особистих зв’язків запровадив до наукового обігу Жан Жоффруа Флакк (1846 – 1919). Головні положення цієї теорії викладені у праці «Походження давньої Франції». Флакк вважав, що джерелом виникнення феодалізму і його основою були не поземельні, а особисті відносини «вірності й заступництва» між сеньйорами й васалами. Ці особисті відносини, доводив історик, виникали поза всяким зв’язком із земельними даруваннями, але через властиві людям потреби у захисті й почутті любові до близьких – до родини, до товаришів, до сеньйора і ненависті до чужинців. До цієї ж сфери «особистих зв’язків» Флакк відносив і васальні зв’язки між феодалами, і селянсько-сеньйоріальні стосунки. Лише пізніше ці зв’язки, на його думку, стали доповнюватися поземельними, які поступово, в XІІ – XІІІ стст. стали визначальними у феодальному суспільстві. Флакк доводив, що аллод не зник повністю, а тривалий час зберігався.

Феодалізм, на переконання французького історика – це політична система, заснована на ф’єфному контакті, що виникає при даруванні землі за службу.

Праці німецього історика Пауля Рота (1820 – 1892) присвячені виникненню у франкській державі бенефіційної системи. Рот вважав, що ще від часів Тацита у германців існував державний устрій – «союз підданства», де кожен член суспільства був пов’язаний з королем. Потім почався процес феодалізації під впливом бенефіційної системи. Німецький дослідник виділяв такі головні ознаки феодалізму: 1) виконання посадових функцій перетворюється в приватне право державних чиновників; 2) відбувається повне порушення громадського порядку; 3) країна перетворюється в конгломерат окремих областей; 4) повне беззаконня; 5) найбільш могутня частина населення підкоряється державі на основі відносин васалітету. Феодальні установи на думку історика, з’являються під впливом як римських, так і кельтських установ.

Критичний напрямок європейської історіографії сформулював своє тлумачення сутності феодалізму. Засновник цього напряму – німецький історик Георг фон Белов (1858 – 1927) був опонентом вотчинної теорії. Белов заперечував основи вотчинної теорії, спираючись на доведений факт, що упродовж всього Середньовіччя в Європі існував вагомий відсоток особисто вільних селян. Крім того, на думку Белова, з юридичної точки зору несвобода селянина (серва, віллана) була відносною, оскільки він залежав від свого сеньйора, але залишався вільним стосовно інших феодалів і стосовно держави. Спираючись на історичні джерела, дослідник заперечував натуральний характер вотчини. Головним у його вченні було твердження, що феодалізм – це чисто політичне явище і є результатом активної діяльності держави.

У сучасній західній медієвістиці немає єдиного розуміння сутності феодалізму. Частина істориків дотримується традиційного політикоюридичного трактування цього терміна. Інші розуміють феодалізм як васально-ленну систему, або навіть тільки як специфічну військову організацію (Ф. Гансхоф (Бельгія), Ф. Стентон (Англія), К. Стефенсон, К. Холлістер (США)).

Значна група істориків, особливо медієвісти французької історичної Школи «Анналів» (Жак Ле Гофф, Жорж Дюбі, Емануель Ле Руа Лядюрі) дотримуються комплексного вивчення феодалізму як соціального типу, виділяючи такі головні його ознаки: підпорядкування селян феодалам, наявність феодів (ф’єфів, ленів, бенефіціїв), васалітет, політичні, особисті зв’язки, сеньйорія (вотчина). Між собою представники цієї групи різняться за тим, якій із вищезазначених ознак вони віддають пріоритет.

Радянські медієвісти розуміли феодалізм як соціально-економічну формацію, за якої панують аграрна економіка, натуральне господарство, велика земельна власність у поєднанні із дрібним господарством селян, васально-ленна система, приватне право, умовний характер феодальної власності й зв’язок останньої з політичною владою й позаекономічним примусом, особиста залежність селян, церква, станова нерівноправність,

політична роздробленість, а також наявна істотна роль особистих зв’язків. (Є.О. Космінський, М.П. Граціанський, С.Д. Сказкін, О.І. Неусихін та ін.)

Отже, феодалізм – це лад, основою виробничих відносин якого є власність класу феодалів на землю, нерозривно пов’язана з експлуатацією за допомогою позаекономічного примусу безпосередніх виробників селян, які вели своє власне індивідуальне господарство на частині землі, що перебувала в їхньому спадкоємному користуванні, формально відступленої їм феодалами.

ЕВОЛЮЦІЯ ФРАНКСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗА МЕРОВІНГІВ І КАРОЛІНГІВ

Франки – група германських племен. До III ст. були відомі під назвою іскевонів, або істевонів. У III ст. мешкали по нижній і середній течії Рейну. З III ст. почали завоювання Галлії, що на початку VI ст. призвело до утворення Франкської держави. Відомі дві гілки франкських племен – салічні і рипуарські. Салічні (морські) франки до середини IV ст. населяли узбережжя Північного моря від гирла Рейну до Шельди. Потім розселилися на території Північної Галлії. Засновником першої династії у франків вважався Меровей, який належав до знатного франкського роду. Відомо, що він воював проти гуннів у битві на Каталаунських полях, як римський федерат. Владу Меровея успадкував Хільдерік I (461 – 481). Його онуком був Хлодвіг (466 – 511). По імені Меровея стала називатися і династія Меровінги.

Найбільш відомий серед Меровінгів Хлодвіг – засновник королівства франків. V – VII стст. – Меровінгський період франкської держави. В результаті завоювання і підпорядкування інших франкських племен Хлодвіг став королем єдиної християнської держави. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507 р.), за його наступників – Бургундія (534 р.), остготи поступилися франкам Провансом (536 р.), також франкам вдалося підпорядкувати своєму впливу тюрингів, алеманів, баварів; сакси платили їм данину. Франкська держава дала початок майбутнім державам – Франції, Німеччині, Італії. Процес феодалізації відбувався у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин, які розкладалися. У 496 р. Хлодвіг прийняв римо-католицьку віру. Це мало вирішальне значення для зміцнення держави франків. На відміну від вестготів та інших варварів, що сповідували християнство аріанського типу, яке Римом розглядалася як єресь, Хлодвіг прийняв ортодоксальне віросповідання. А це означало, що він міг воювати проти інших варварських держав, оскільки вони були єретиками. Завоювання Хлодвіга можна розглядати як свого роду хрестові походи. Хлодвіг незадовго до своєї кончини поділив свою державу між синами. Хоча в принципі держава вважалася єдиною і часом об’єднувалася під владою одного короля. (Після Хлодвіга правили – Хільдеберт I (496 – 558, король Парижа з 511 р., король Орлеана з 558), помер бездітним; його спадкоємцем став брат Хлотар I (500 – 561), а до цього був королем суассонців). Хлотар мав синів – Харіберта (561 – 567), Хільперіка I (567 – 584), Сігеберта, Гонтранава. Королями були Харіберт і Хільперік. За Хільперіка починається

міжусобна війна 570 – 584 (через Фредегонду – коханку Хільперіка і Брунгільду – дружину Сігеберта). Далі королем став син Хільперіка і Фредегонди – Хлотар II (584 – 628), потім – Дагоберт I (628 – 639). Хлодвіг II (639 – 662) – перший з т.з. «лінивих королів», саме при ньому підноситься майордом – Піпін Старий, який служив ще його батькові Дагоберту. Наступні правителі – «ліниві королі» - Хлотар III (662 – 673), Хільдерік, Теодорік, Хлодвіг III (помер у 14 років), Хільдеберт II, Дагоберт II (711 – 714), Хільперік II, Теодоріх IV, Хільдерік III (751 – 752).

Франкська держава займала майже всю Галлію і значну частину Німеччини, і була найбільшою державою на Заході. До її складу входили різні етнічні території. Окремі області – західна частина – Нейстрія (Реймс, Париж, Суассон), східна частина – Австразія (Камбре, Турне), Бургундія, які відрізнялися за рівнем свого соціально-економічного розвитку. Найвідсталішою була Австразія, тут переважало германське населення, тому процес феодалізації йшов повільнішими темпами. Нейстрія і Бургундія були сильно романізованими. Тут галло-римське населення швидко злилося з германцями і склалося велике землеволодіння. На чолі окремих областей стояли самостійні королі з династії Меровінгів, які постійно вели міжусобні війни.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного ладу франків є Салічна Правда (Lex Salica). У Салічній Правді вперше з’являється поняття «аллод». Спочатку це поняття позначало архаїчний порядок успадкування рухомого і нерухомого майна. У главі LIX «Про аллод» ясно, що в кінці VI ст. аллод перетворюється з володіння великої родини у власність малих сімей та окремих її членів, що виділилися з неї. Протягом VII – VIII стст. аллод перетворився у власність малої сім’ї та її членів. Цей процес почався на пізній стадії еволюції землеробської общини, в умовах переходу її в сусідську общину-марку і завершився в надрах останньої. Аллод в епоху Середньовіччя був вільно відчужуваною власністю.

Структура общини визначалася поєднанням общинної верховної власності на всю територію села з різними правами власності і володіння окремих вільних домогосподарів на різні складові частини їх земельних наділів. Земельний наділ кожного общинника-домогосподаря складався з смуг орного поля, городів, садів, виноградників, і окремих ділянок лісу або лугу, але по відношенню до них власник мав права володіння, але не власності. При переході до сусідської общини луки і деякі ділянки лісу поступово перетворюються в складові частини наділу кожного общинника. Однак навіть на пізній стадії розвитку землеробської общини луки і ліси могли бути власністю тільки громади і розташовуватися суцільними масивами. Так само була розміщена і загальна для всього села площа орної землі, яка в свою чергу, ділилася на різні поля, так звані кони (за якістю ґрунту). Ці кони об’єднувалися в поля. Тому кожен член громади був пов’язаний у своїй господарській діяльності з розпорядком діяльності всієї громади: все робилося в одні терміни. При цьому практикувалося випасання

худоби біля ріки і по пару, тобто, існувала система відкритих полів з примусовою сівозміною.

Виникнення аллоду стимулювало зростання великого землеволодіння у франків. Хлодвіг привласнив собі землі колишнього імператорського фіску. Його наступники прихопили всі вільні землі, колишні надбання общини. З цього фонду королі роздавали землі своїм наближеним і церкві. В VI ст. з’являється верства великих землевласників, у маєтках яких працювали літи, вільновідпущеники, раби. Крім цього, тут працювали гало-римляни, які зобов’язані були виконувати повинності (трибутарії) – колишні колони. Однією з соціальних верств варварського суспільства, що послужила матеріалом для формування залежного селянства, були напіввільні – літи і вільновідпущеники. У деяких відносинах становище літів було однаковим з становищем вільних. Напіввільні володіли земельними наділами і самостійно вели господарство, брали участь у поході, могли виступати на судовому зібранні, давати зобов’язання і пред’являти позови, могли частково розпоряджатися своїм майном і укладати угоди з іншими особами. Їхнє життя було захищене вергельдом. Але вони знаходилися в особистій і, частково, матеріальній залежності від вільних. Вільний, що має літа, позначається в джерелах, як його пан. Літ міг бути відпущений на волю. Шлюби між вільними чоловіками і жінками, доньками літів були заборонені під зогрозою штрафу.

Вільновідпущеники (лібертіни) – походили з рабів або літів, але ділилися на категорії в залежності від способу їх звільнення.

Раби – домашня челядь, ремісники обслуговували окремі галузі господарства. Були раби, які виконували адміністративні доручення короля, або обіймали відповідні посади. Королівські раби прирівнювалися до літів. Вергельд за вбивство такого раба становив 100 солідів (за вбивство звичайного раба призначався вергельд 30-35 солідів). Пізніше раби перетворилися на власників тяглих мансів (земельних ділянок) і злилися з залежним селянством – нижчою його верствою.

Одночасно з феодалізацією суспільства йшов процес зародження ранньофеодальної держави. У VII ст. Франкська держава набуває рис ранньофеодальної держави. Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля була заснована на тому, що він був найбільшим земельним власником і стояв на чолі сильної військової дружини. Державою управляв як своїм особистим господарством. У центральному управлінні франкської держави зберігалися слабкі сліди родоплемінної організації у вигляді щорічних військових оглядів

– «березневих», пізніше «травневих» полів. Територіально-адміністративною одиницею були сотні, які об’єднувалися у графства. Управління графством знаходилося в руках графа – королівської посадової особи, який виконував адміністративно-судові функції, був головним суддею в графстві і стягував на користь короля 1/3 судових штрафів. У сотнях збиралися народні збори – маллус, що проходили під керівництвом виборної особи – тунгіна. Але тут також був присутній сотник – центенарій. Далі, нижче йшли виборні особи –