Довідник_2014
.pdfримський був не тільки духовним лідером, але й феодальним монархом, його держава (Папська область) у центральній частині Італії упродовж ІХ – Х стст. також переживала феодальну анархію. Ослабленням папства скористалися імператори Священної Римської імперії Отон І і його наступники. Вони узурпували право інвеститури на території імперії і призначали не тільки єпископів, але й пап. Відбулось обмирщення церкви, єпископи отримували свою посаду як лен, за який приносили клятву васала – оммаж. В таких умовах звичним явищем стала симонія – торгівля церковними посадами. Занепадає мораль церковнослужителів, живим втіленням якого став понтифікат папи Іоанна ХІІ.
На цьому фоні в надрах католицької церкви розпочинається масовий рух за оновлення церкви. Центром такого руху став монастир Клюні. Цей монастир отримав статус ставропігії, тобто, підпорядковувався безпосередньо папі римському, а не місцевому єпископу. Рух за реформу церкви (Клюнійський рух) стимулювався посиленням релігійно-містичних настроїв населення Європи перед 1000 роком, коли очікувався «кінець світу». Громадська думка позитивно ставилася до монахів і священнослужителів – послідовників Клюнійського руху. Надавали підтримку реформаторам і окремі впливові феодали. З Франції Клюнійський рух поширився на Англію, Німеччину, Італію.
Клюнійці прагнули здійснити такі зміни в церкві:
-упорядкувати питання власності як в церкві, так і в стосунках церкви зі світськими сеньйорами;
-забезпечити чітку регламентацію стосунків між церквою і державою;
-відновити статус папи як верховного арбітра;
-вилучити монастирі з підпорядкування світських феодалів і підпорядкувати їх безпосередньо папі;
-право інвеститури передати винятково папській курії;
-припинити прояви симонії;
-забезпечити піднесення моральності священнослужителів;
-запровадження целібату для священнослужителів (безшлюбності). Клюнійський рух розпочався в Х ст., а вже в 1100 році налічувалося
близько 2 тисяч монастирів у Західній Європі, які дотримувалися строгого уставу монастиря Клюні. Клюнійські монастирі опікувалися освітою. До початку ХІІ ст. вони відкрили 1184 школи для дітей.
Представником клюнійців на папському престолі був Григорій VІІ, який повів непримириму боротьбу з імператором Священної Римської імперії Генріхом ІV за інвеституру. Його активна діяльність зі зміцнення основ католицької церкви отримала назву «григоріанська реформа». Григорій VІІ забезпечив істотне послаблення залежності церкви від світської влади. За його понтифікату (1073 – 1085) відбулась консолідація церкви у чітку вертикальну ієрархічну структуру на чолі з римським папою, який особисто призначав на посади найвищих церковних ієрархів – архієпископів і єпископів. Григорій VІІ і його наступники заборонили європейським монархам збирати з церкви будь-які податки. Відтепер католицька церква
розглядалася як держава в державі. Католицька церква в тій, або іншій країні Західної Європи зобов’язана була вносити щорічний податок папі – аннат.
Григорій VІІ і його наступники у своїй діяльності спиралися на клюнійців. Водночас вони пішли далі від вимог клюнійців. Папська курія розробила самостійну концепцію папського універсалізму – папської теократії. Папський універсалізм був противагою ідеї світського універсалізму, що став своєрідним продовженням римського універсалізму. Головний зміст концепції папської теократії був викладений в документі «Диктат папи». Вважається, що його розробив сам Григорій VІІ. «Диктат папи» утверджував право папи не тільки на вищу духовну владу, але й на вищу світську владу. Цей принцип виводився з двох фальшивих документів «Константинів дар» і «Лжеісидорові декреталії».
Подальший розвиток концепції папської теократії відбувся завдяки юристам, які упродовж ХІІ – ХІІІ стст. обґрунтували її в канонічному праві. Вершиною папської теократії став понтифікат Інокентія ІІІ (1198 – 1216). Він офіційно запровадив до церковного вжитку титул папи як «вікарія Ісуса Христа». Свою силу Інокентій ІІІ виявив у стосунках з найвпливовішими монархами Західної Європи. Так, він втрутився у політичну боротьбу у Священній Римській імперії, підтримавши представника династії Штауфенів
– імператора Фрідріха ІІ. Французького короля Філіпа ІІ Інокентій ІІІ покарав за намагання розлучитися із законною дружиною, наклавши на країну інтердикт (заборона на здійснення богослужінь і релігійних треб на всій території). Філіп ІІ змушений був відмовитися від свого наміру. Інокентій ІІІ
переміг також англійського короля Іоанна Безземельного у конфлікті з приводу інвеститури архієпископа Кентерберійського. Коли Іоанн не визнав, призначеного папою архієпископа, то папа наклав на країну інтердикт. Через 5 років протистояння Іоанн змушений був скоритися, передати Англію папі і потім прийняти країну від понтифіка як лен. Далі як васал, Іоанн щороку мусив сплачувати Інокентію ІІІ 1000 срібних марок. Ці перемоги Інокентій ІІІ
супроводжував заявою: «Господь дав в управління св. Петрові не тільки всю церкву, але й увесь світ». Інокентій ІІІ став ініціатором Четвертого Хрестового походу.
Посилення папства відбувалося за понтифікату наступників Інокентія
ІІІ, особливо за Інокентія ІV. Цей папа на Ліонському соборі 1245 р. детронував імператора Фрідріха ІІ. На цьому ж соборі було ухвалено новий порядок виборів папи. Відтепер папу обирала колегія кардиналів – конклав. Папство змусило європейських монархів сплачувати римському престолові регулярний податок «денарій св. Петра». Для реалізації своїх інтересів в політичному житті папська курія активно застосовувала такі засоби впливу як інтердикт, відлучення від церкви, анафема. Якщо ж ці засоби не досягали мети, понтифік міг оголосити хрестовий похід проти непокірної країни, чи монарха. Папські легати на місцях контролювали не тільки релігійну, але й світську владу.
У ХІІІ ст. фахівці з канонічного права обґрунтували теорію про непогрішність пап. Згідно з нею, папа римський одноосібно має право
виносити ухвали з питань догматики. Ухвали оформлялися у вигляді декреталій папи. Декрети папи не потребували згоди єпископів і мали вищий авторитет ніж постанови Вселенських соборів чи навіть Святе Письмо.
Католицькі богослови розробили вчення про «скарбницю церкви», згідно з яким святі і мученики християнської церкви нагромадили стільки благодаті, що вже є надлишок цієї благодаті і цим надлишком мають право розпоряджатися папи і єпископи, роздаючи благодать задля спокутування гріхів у формі індульгенцій за гроші. Фактично це означало обожнення папи римського і церковних ієрархів.
Однак, такий статус католицька церква не змогла втримати довго. З середини ХІІІ ст. розпочинається поступовий занепад. За понтифікату Боніфація VІІІ (1294 – 1302) папська влада зазнала повного краху.
Потенціал клюнійської реформи католицької церкви вичерпав себе в середині ХІІ ст. У монастирі клюнійської конгрегації проникає моральний розклад, симонія. Щоб відмежуватися від «старих», «розпусних» монастирів, ченці починають створювати чернечі союзи – «ордени». Католицькі ордени поділялися на чернечі, жебраючі і духовно-рицарські. Орденські монастирі поділялися на чоловічі, жіночі і змішані. Чернечі ордени відрізнялися за характером своєї діяльності: практичні і споглядальні. Загалом у підпорядкуванні папи римського у ХІІІ ст. перебувало близько 30 чернечих орденів.
Влада в ордені належала Великому магістру (генералу), якого обирали посадовці ордену і затверджував папа. До складу управління ордену входили свої священнослужителі і абати. Папська курія користувалася допомогою чернечих орденів, які виконували зовнішньополітичні функції папської держави. Переважна більшість папських нунціїв і легатів комплектувалась з числа представників різних чернечих орденів.
Найдавнішим чернечим орденом у католицькій церкві був орден св. Бенедикта. Його засновником вважали самого Бенедикта Нурсійського – «батька чернечих орденів». Принципи бенедиктинців – послух, молитва і фізична праця стали загальними для всіх інших орденів. Бенедиктинці сприяли господарському піднесенню Західної Європи.
На початку ХІІІ ст. Франциск Ассизький, син багатого купця і мандрівний проповідник, заснував принципово новий чернечий орден. Статут ордену, який після тривалих вагань у 1223 р. затвердив папа, вимагав апостольської бідності, безгріховності і послуху. Аскетичним ідеалом Франциска була безвольна людина. Милосердя послідовників мандрівного проповідника сягало рівня любові до всього живого. Згідно з переказами, Франциск проповідував слово Боже не тільки людям, але й птахам. Клара, соратниця святого, заснувала жіночий монастир. Її послідовниць називали кларисками. До середини ХІІІ ст. клариски мали вже близько 1100 абатств. Багато послідовників Франциска вели світське життя, намагаючись дотримуватися вимог свого вчителя. Їх називали терціаріями. Терціаріями були Людовік ІХ Святий, Рафаель, Колумб, Мікеланджело.
Особливе місце серед чернечих орденів займає орден домініканців. Його
у 1220 р. на півдні Франції в Тулузі заснував Домінік де Гусман. Цей орден з’явився для боротьби з катарською єрессю. Папа римський доручив домініканцям у 1232 р. інквізицію. Орден опікувався освітою, багато домініканців викладали в університетах. Серед кардиналів і пап було також багато вихідців із цього ордену.
Серйозну загрозу цілісності католицької церкви представляли єретичні течії. В епоху Середньовіччя існували чотири способи тлумачення богословської літератури: буквальний, алегоричний, моральний, символічний. Через це виникали різні варіанти тлумачення Святого Письма і творів Отців Церкви, які істотно розходились з ортодоксальним. Різні єретичні вчення, однак не були атеїстичними, або антицерковними. На відміну від візантійських єретичних течій, які обмежувались суто теоретичними суперечками, західноєвропейські єретики вимагали реформування церковного життя. Керівниками єретичних сект на Заході були рядові священики, монахи, які добре знали життя народу і богослов’я. Поширенню єретичних ідей сприяв моральний занепад і збагачення церкви.
Західноєвропейські середньовічні єресі мали спільне джерело – секту богомилів, що прийшла в Європу з Візантії. Богомили визнавали лише авторитет Нового Заповіту, відкидаючи Старий Заповіт і твори Отців Церкви. Церкву і монастирі богомили вважали притулком диявола. Звідси, й їхнє заперечення ікон, хрестів, мощей святих тощо. Від богомилів походять західноєвропейські єретичні течії катарів (альбігойців), патаренів тощо.
Упродовж V – Х стст. західноєвропейські єресі мали умоглядний характер і не цікавилися соціальними проблемами. Зростання рівня життя в ХІ – ХІІІ стст. зумовило соціальну спрямованість єретичних рухів, які почали вимагати соціальної рівності.
Однією з перших єретичних груп такого спрямування була секта вальденсів, або «ліонських бідняків» (середина ХІІ ст.). Засновником її був купець П’єр Вальдо. Найбільше послідовників Вальдо активно діяло в південно-західній Швейцарії і в Савойї. Вальденси здобули популярність своїм гаслом повернення до ідеалів ранньохристиянських общин. Тільки бідність відкриває шлях до спасіння, проповідував П’єр Вальдо і його послідовники.
Вальденси не поривали відкрито з католицькою церквою. Щоправда, вони заперечували католицьке вчення про Чистилище, необхідність заупокійних молитв, бо вважали священиків безблагодатними. Для католицької церкви вальденси не були небезпечними, але вони «проповідували». Через це папа Олександр ІІІ розпочав переслідування «ліонських бідняків». Окремі общини вальденсів змогли уникнути покарання і проіснували аж до ХVІІ ст.
Наприкінці ХІІ ст. на півдні Франції виникла потужна єретична течія катарів. Центром єретиків стало місто Альба, тому вони були відомі в середні віки як «альбігойці». Катари з’явилися в Італії, Сербії, Болгарії, Візантії. Центрами катарського руху були міста Тулуза, Мілан, Флоренція. Цей рух був потужним через те, що крім простих ремісників, купців, селян його
підтримували і деякі впливові феодали південної Франції. Катари створили свою церковну організацію – єпископів, жіночі і чоловічі монастирі і навіть мали (можливо) свого власного «папу». Кожен катарський єпископ мав двох помічників – «старшого» і «молодшого сина». Після смерті єпископа, його місце займав «старший син».
Вчення катарів було вкрай дуалістичним. Так, вони вважали, що Бог є добрим, а світ, в якому живуть люди – злим. Отже, вважали єретики, світ не може бути створеним Богом. Є Божа частина світу – чиста і духовна і сатанинська – земна і гріховна. Земний світ – це світ сатани, а католицька церква – «синагога сатани». Згідно з вченням катарів, Ісус Христос – не Боголюдина, а ангел Божий, як і Божа Мати. Звідси, й заперечення катарами Боговтілення і Воскресіння, а також усіх таїнств католицької церкви і поклоніння християнським святиням. Так, вони, заперечуючи поклоніння хресту, говорили: «Хіба можна поклонятися шибениці, на якій повісили вашого батька ?» Альбігойці вважали всі душі – добрими, а тіла – грішними. Отож, на їхню думку, немає потреби молитися за померлих.
Папа Інокентій ІІІ у 1208 р. оголосив хрестовий похід проти альбігойців. Військо хрестоносців очолив відомий полководець Симон де Монфор. Війна тривала упродовж 20 років. Альбігойці чинили запеклий опір хрестоносцям, безстрашно йшли на смерть, гинули на вогнищах (наприклад, 215 захисників фортеці Монсегюр у 1244 р.). Альбігойські війни забрали життя понад мільйона мешканців піденної Франції, загинули майже всі єретики. Лангедок був спустошений і його економічний розвиток відстав на століття від інших регіонів Європи.
Отож, католицька церква в ХІ – ХІІІ стст. перетворилася на найбільш впливову силу Західної Європи. Але зміцнення національних держав, внутрішні суперечності, відсутність реформ зумовили з середини ХІІІ ст.. поступову втрату позицій церкви і затяжну кризу.
РЕФОРМАЦІЯ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Реформація – це широкий релігійний і соціально-політичний рух, який розгорнувся в Західній Європі з 1517 р. і мав на меті корінну перебудову католицької церкви. Реформаційний рух розколов католицьку церкву і започаткував цілу низку нових християнських течій і сект, які згодом отримали назву протестантизм. Реформацію підтримували різні соціальні верстви, у зв’язку з чим у цьому русі були напрями, які обмежувалися винятково релігійними питаннями, однак було й багато прихильників не тільки релігійної перебудови, але й змін у соціальному житті. Зміст і форми Реформації істотно коригувалися специфікою країн, де вона відбувалася. Зокрема, в Німеччині, а пізніше, в Нідерландах реформація стала знаменом масової антифеодальної боротьби. У Швейцарії реформацію здійснювали винятково городяни. В Англії і країнах Скандинавії реформу церкви проводила королівська влада. Реформування церкви супроводжувалося секуляризацією церковних і монастирських земель і зміцненням світської влади, дворянства і бюргерства. Реформація завдала істотної поразки
католицькій церкві, як найважливішій інституції феодального ладу, і зламала монополію католицизму в духовному житті західноєвропейського середньовічного суспільства.
Причини Реформації знаходились у суспільних суперечностях, які виникли в Західній Європі під впливом розкладу феодального ладу, а також у глибокій кризі католицької церкви. У результаті формування національних держав з міцною централізованою королівською владою політична роль папства істотно обмежувалась. Європейські держави прагнули позбутися опіки папства. Гуманістичний індивідуалізм також значною мірою підривав духовні основи католицизму. Людина епохи Нового часу прагнула пізнавати і перетворювати довколишній світ.
Великі географічні відкриття істотно змінили характер життя європейців і на практиці заперечили цілу низку церковних догм. Головною причиною Реформації стала криза католицької церкви. На тлі динаміки соціального життя церква залишалася незмінною. Публічні молитви на латині, пости, доведений до екзальтації культ святих і мощей, строге дотримання обрядів замість істинної віри – все це викликало суспільне незадоволення. Безпрецедентне будівництво нових храмів, зокрема собору св. Петра в Римі, утримання пишного двору змушувало папську курію шукати нові джерела доходів. Спроби церкви збільшити свої багатства спричинили стрімке зростання в ній духу наживи, що відверто суперечило християнським настановам. Невдоволення людей всіх станів викликала безсоромна торгівля індульгенціями. В Німеччині здобув сумну славу цією діяльністю резидент папського престолу монах Тетцель. Саме в Німеччині було найсильнішим невдоволення католицькою церквою, оскільки тут не було сильної монархічної влади, яка б стримувала церковників.
31 жовтня 1517 р. доктор богослов’я Віттенбергського університету Мартін Лютер (1483 – 1546) на дверях своєї церкви прибив текст «95 тез проти індульгенцій». У преамбулі зазначалось: «Воім’я любові до істини і прагнення вияснити нижчезазначене було запропоновано для обговорення в Віттенберзі під головуванням вельмишановного отця Мартіна Лютера…він просить, хто не зможе безпосередньо вступити з ними в диспут… зробити це письмово». Тобто, тут йшла мова лише про запрошення до диспуту богословів Віттенберга і теологів з інших міць. Це було звичною практикою для університетського середовища. Але це запрошення започаткувало такий потужний соціальний вибух, якого, очевидно, не очікував і сам Лютер.
Головні ідеї Лютера в «95 тез» втілені в трьох «лише»: 1. Людина спасеться лише вірою. 2. Людина знаходить віру лише з милості Божої. 3. Авторитетом у справах віри є лише Святе Письмо. Ідея Лютера про спасіння вірою виявляла зайвість Церкви на чолі з папою римським. Він відкидав канонічне право, «Святий Переказ», в яких обґрунтовувалось виняткове право церкви на розпорядження божественною благодаттю. Але, не визнаючи ролі духовенства як вищого авторитету, Лютер ніколи не ставив під сумнів функції церкви як пастви людей і віруючий, на його переконання, повинен їй підкорятися. Віттенберзький реформатор обґрунтував пріоритет
влади у політичній сфері, але не в питаннях віри. Важливим положенням вчення Лютера було твердження про «загальне священство». Всі хрещені миряни мають право на священство. Священнослужитель – не особливий стан, який отримується через таїнство рукопокладення, а лише посада в церкві. Звідси, община віруючих має обирати собі пастиря із числа поважних парафіян. Лютер вважав, що церква не повинна володіти майном, зайвими виявилися монастирі. Він виступив за секуляризацію церковного майна, розпуск чернечих орденів, а в монастирях пропонував відкривати громадські школи, притулки, госпіталі. Лютер піддав жорсткій критиці вчення католицької церкви про таїнства. Із семи таїнств він запропонував залишити тільки два: хрещення і євхаристію. Ідеї Реформації швидко поширилися в Німеччині і в усій Західній Європі.
У Лютера з’явились численні послідовники Багато з них у прагненні вдосконалити церкву йшли далі від свого вчителя. Одним із них був учень Лютера Томас Мюнцер (1489 – 1525). Для Томаса Мюнцера Реформація – це не просто перебудова церковного життя, а ознака Царства Божого, що настає. Крім Святого Письма для віруючого, за Мюнцером, велике значення має «внутрішній голос Святого Духу». Він розробив вчення про «хрест» і «меч» (владу). Обрані Богом носії істини – це ті, хто страждав (народ) і випробувані у вірі. На відміну від Лютера, який закликав християн коритися владі, Мюнцер посилався на пророцтво Даниїла (з Старого Заповіту) про прийдешню зміну, коли влада перейде до народу. На його переконання, община, народ є володарем меча (влади), а князі – його слуги. Народ має право на опір тиранії аж до застосування насильства. Головна причина бід народу – папа, князі, які не піклуються про потреби народу.
Частина німецьких князів підтримали Мартіна Лютера. На рейхстагу в Шпейєрі 1529 р. імператор Карл V виступив з вимогою повернутися в лоно католицької церкви. Частина депутатів (5 князів і представники 14 міст) виголосила протест, після чого послідовників реформи церкви почали називати протестантами. Розпочалася тривала війна між католиками і протестантами в Німеччині, яка завершилася в 1555 р. підписанням Аугсбургського релігійного миру. Згідно з ним, у Німеччині мали дотримуватися принципу «чия влада, того й релігія», тобто, якої віри дотримується територіальний князь, такої віри мають дотримуватися і його піддані. Князь став главою протестантської церкви.
Набагато далі пішли протестанти в Швейцарському союзі і Нідерландах. Так, Ульріх Цвінглі (1484 – 1531)– реформатор в Швейцарії, заперечував всі таїнства в християнській церкві. Засновником найавторитетнішого протестантського вчення став Жан Кальвін (1509 – 1564). У своєму віровченні Кальвін не тільки використав реформаційні ідеї, але й по-новому їх витлумачив. Так, він істотно доповнив теорію Лютера і Цвінглі про божественне передвизначення. Кальвін наголосив на тому, що божественне передвизначення є абсолютним і незмінним. Згідно з вченням Жана Кальвіна, одні люди приречені Богом на вічні муки, інші – обрані до вічного спасіння. Господь виносить вирок не тільки стосовно окремих людей, але й стосовно
окремих народів. Цей вирок винесений завдяки незбагненній мудрості Господа ще до створення світу. Можна потрапити до вічного блаженства, але для цього потрібно стати послідовником кальвінізму. На вимогу Кальвіна, богослужіння проводилось у порожньому приміщенні, де не було ікон, хрестів, церковного начиння. Богослужіння складалося з проповіді, молитви і піснеспівів. Вчення про Божественне передвизначення вплинуло і на систему соціально-економічних і етичних поглядів кальвінізму. Кальвін вважав, що власність, як і все існуюче, є даром Божим. Кожен власник мусить ощадливо ставитись до багатства і примножувати його. Багатство духовне вище від багатства земного. Бідняк має терпіти своє становище з гідністю, як випробування Боже, але ті бідні, хто стали злодіями, жебраками і волоцюгами, втрачають захист Господа. Праця є не покарання, а Божий дар і головна його мета – підтримувати життя суспільства, зберігати і примножувати земні дари. Найпочесніша праця – праця селянина, а лінь – найбільший гріх і свідчення того, що Господь не обрав таку людину до Царства Небесного. Кальвіністи вважали, що справжній християнин має працювати увесь рік за винятком неділь і п’яти церковних свят упродовж року. Найкращою формою правління, за Кальвіним, є олігархія, найгіршою – демократія.
Кальвіністська церква будувалася на республіканських принципах. На чолі общини стояли старшини – обрані світські особи із числа заможних і авторитетних. Нижчий ранг мали досвідчені проповідники-міністри, які отримували фіксовану плату. Крім цього в общині був пресвітер, який забезпечував функціонування церкви, стежив за поведінкою парафіян. Диякон відав майном кальвіністської общини. Всі вони складали собою церковну раду – консисторію, яка відала всіма питаннями общини. Догматичні питання кальвінізму вирішувалися на особливих зібраннях міністрів – конгрегаціях. Кальвінстське духовенство повинне було мати належну освіту і вести бездоганний спосіб життя.
Кальвінізм, на відміну від лютеранства, набув загальноєвропейське значення. Організаційні принципи кальвінізму використовувалися французькими гугенотами, протестантами в Польщі і в американських колоніях.
Таким чином, Реформація в Західній Європі не тільки зламала духовну монополію католицької церкви, але й сприяла формуванню таких ментальних рис європейців, які істотно посилили динаміку всього суспільного розвитку.
АНГЛІЯ ЗА ПРАВЛІННЯ ТЮДОРІВ
У 1485 р. в Англії утвердилася нова династія Тюдорів (1485 – 1603). Саме за цієї династії в Англії склалася нова форма правління – абсолютна монархія. Перед Тюдорами постало складне завдання зміцнення королівської влади, придушення осередків сепаратизму і консолідації країни. Родоначальник династії Генріх VII (1485 – 1509) відрізнявся скаредністю, хитрістю, дипломатією і дворушництвом. У нього були здібності полководця, але війни він ненавидів і уникав їх, тому що війна коштувала грошей.
Правління Генріха VII почалося за низки несприятливих для нього обставин
– сильна опозиція, незначні права на престол, заворушення в країні. Але конфіскація земель переможених збільшила вплив і доходи корони. Генріх VII спирався на купців, сукнярів, міських ремісників. Було запроваджене монопольне право корони на артилерію, розширена юрисдикція королівської ради, створена Зоряна палата, розпочалось формування нової знаті - Кавендіши, Сесіли, Рассели, Бекони, Сеймури, Дадлі. Після своєї смерті Генріх VII залишив 2 млн. фунтів стерлінгів. Гроші витрачав тільки на будівництво флоту. Генріх VII, крім того, що розпустив феодальні дружини, зрівняв із землею замки непокірних магнатів, придушив опір місцевої знаті, знищивши аристократичні клани тих, хто по праву крові міг претендувати на англійський престол (Лінкольни, Уорвіки, Суффолки, Кортні).
Централізаторська політика Генріха VII була підтримана його сином Генріхом VIII (1509 – 1547), за якого абсолютизм в Англії набув своїх унікальних рис. Генріх VIII – непересічна особистість, блискуче освічений, вів листування з Лютером, дружив з гуманістами, владний, деспотичний, схильний до пристрастей. Мав шість дружин, дві з яких було страчено. Повів наступ на території, які все ще зберегли певну незалежність – північні графства й Уельс. У першій половині XVI ст. відбулось обґрунтування абсолютистських домагань корони. Король – верховний глава незалежної національної держави. Влада монарха – божественна за походженням, і король – намісник Христа на землі. Поряд з цим Тюдори рахувалися з існуванням парламенту.
Особливістю абсолютизму в Англії була наявність парламенту. У XVI ст. парламент затверджував податки, займався законодавчою діяльністю. Життєстійкість парламенту пояснюється тим, що англійський панівний стан не був замкнутим станом. Парламент не суперечив першим Тюдорам. У 1539 р. парламент надав королівським указам (прокламаціям) силу закону, прирівнявши їх до статутів, що затверджувалися королем і парламентом. За правління Генріха VII і його сина парламент скликався нерегулярно.
За правління Генріха VIII за участю Томаса Кромвеля (страчений в 1540 р.) була реорганізована державна адміністративна система. Центральним адміністративним і виконавчим органом стала Таємна рада. Вона виникла з Великої Королівської ради, куди входили пери і вищі прелати королівства. До складу Таємної ради входили вищі посадові особи – секретар, лорди – канцлер, скарбник, охоронець печатки, гофмейстер, лорд-адмірал, лордмаршал та ін.. З 30-х рр. XVI ст. секретар королівства став важливою фігурою – він виконував роль координатора уряду. Тюдори підбирали на цю посаду непересічних людей: Ф. Уолсингем, У. Берлі, Р. Сесіл.
Тюдори реформували судову систему. Велика частина справ була передана у відання королівських судів, що призвело до знищення юрисдикції місцевих сеньйорів.
Англійський апарат центрального управління був невеликим (приблизно 1000 – 1500 осіб). При цьому лише незначна частина з них отримувала
платню у корони. Основним джерелом їх існування були пожалування від прохачів, що відкривало простір для корупції.
Специфічною була і система англійського місцевого самоврядування. Тут утвердився принцип виборності місцевої адміністрації, що не одержувала платні з казни. Але на місця призначалися чиновники також і короною. Головне місце в управління графствами належало мировим суддям. Крім суддів на місцях були шерифи, бейліфи, коронери.
Особливістю англійського абсолютизму була відсутність у монарха регулярної армії. Королівська гвардія складала всього 200 чоловік. Основу армії у разі військової загрози або соціального вибуху складало місцеве ополчення, яке озброювалося, навчалося за свій рахунок. На континенті англійські королі використовували найманців або загони дворян-волонтерів. Більше уваги Тюдори приділяли флоту. Власне королівський флот складався з 40-50 кораблів, але в разі небезпеки король міг вимагати, щоб купці і приватні особи приєднали до цього флоту свої судна. Існували «корабельні гроші» на утримання флоту з населення прибережних графств і портових міст.
Ініціатором реформації в Англії був Генріх VIII. У 1529 р. Генріх вирішив розлучитися з королевою через політичні та суто особисті причини. Розлучення в Римі мав отримати кардинал Уолсі, але не отримав і пішов у відставку. У 1531 р. спочатку духовна рада королівства вирішила визнати короля главою англійської церкви. У 1534 р. вже парламент визнав Генріха VIII главою англійської церкви і розірвав усі стосунки з Римом. У 1535 р. Климент VII оголосив Генріха VIII відлученим від церкви. Політика Генріха VIII була підтримана реформаційним парламентом 1529 – 1536 рр.: припинялася виплата Риму церковних податків, заборонялися апеляції до папи; вища церковна судова інстанція – архієпископ Кентерберійський і король. Король призначав єпископів, інспектував церкву, викорінював єресі. Була проведена секуляризація церковного майна.
Учервні 1536 відкрилися засідання вищого законодавчого органу церковної організації конвокації, де був вироблений «символ віри». В ньому містилося визнання протестантських догматів «про виправдання вірою» і про Святе письмо як єдине джерело віри. Зберігалася ієрархія і адміністративний поділ на діоцези (з єпископами, архієпископами), церковні служителі повинні були мати облачення, прийняті в католицькій церкві, зберігалися таїнства хрещення, причастя, вівтарі; хліб і вино освячувалися у вівтарі, зберігалися молитви, свята на честь деяких святих, ікони, зображення. Англіканська церква зайняла середнє положення між католицькою і протестантською.
У1558 р. королевою Англії стала Єлизавета І. Уряд Єлизавети встановив релігійний компроміс, характерний для реформаційного руху в Англії. Знову була ліквідована влада папи, зберігалися форми організації, як
укатолицькій церкві, зберігався єпископат і ієрархія кліру. Реформа уникала радикальних форм протестантизму.
Уряд Єлизавети видав суворі закони проти католиків. Перехід з протестантизму в католицизм прирівнювався до державної зради. Королева