Довідник_2014

управлінським інститутам монополізувати владу і одночасно встановлювала зрозумілі і чіткі правила гри. Однак вона втратила силу, коли Рим став центром величезної імперії з численними підданими, а його населення, значну частку якого становив деструктивний люмпенський прошарок, обчислювалося сотнями тисяч чоловік.

Пряма демократія при такій кількості населення просто не могла працювати, а до представницької римляни не дійшли. Народні маси перетворилися в натовп, яким можна було легко маніпулювати. Вибори стали змаганням гаманців – претенденти на державні посади (а практично всі вони в Римській республіці були виборними) витрачали величезні кошти на подарунки і підкуп виборців. Причому розраховувати на покриття витрат можна було лише у разі потрапляння на вищі поверхи влади, для чого потрібно було пройти всі кар'єрні сходинки, а таких дохідних посад було менше кількості честолюбців, бажаючих їх зайняти. Інтриги в правлячій еліті перетворилися в запеклу боротьбу партій, що вербували прихильників з числа декласованих елементів. Часом потрібні рішення просувалися за допомогою збройної сили, а інші скасовувалися з посиланням на небесні знамення.

На Рим обрушилися громадянські війни небаченої запеклості. У 80-ті роки до н.е. повстали італійські міста-союзники Риму, незадоволені своїм другорядним становищем. Серією кровопролитних боїв римляни загасили цю пожежу, і жителі союзних міст отримали повноправне громадянство, але тут же боротьба партій розколола саму республіку. Їх вожді – Сулла і Марій – вже відкрито повернули зброю один проти одного, а переможці розправлялися з переможеними, задіявши механізм страт, конфіскацій і посилань. Однією з жертв цієї війни ледь не став молодий Юлій Цезар, виходець із старовинного шляхетного роду, пов'язаний родинними зв’язками з вождями партії, яка програла. Тільки заступництво з боку родичів перед диктатором допомогло йому залишитися в живих, проте кар'єра жерця, до якої з дитинства готували Цезаря, виявилася перерваною на самому початку. Щоб уникнути арешту і страти, юний Цезар вимушений тікати з Риму, чим порушив заборону, яка накладалася на жерців Юпітера, відповідно до якої їм не можна було залишати місто.

Варто зазначити, що усі ці соціальні протиріччя, які назрівали в римському суспільстві, вимагали вирішення. Саме тому Юлій Цезар, ставши диктатором, провів низку реформ.

У всій реформаторської діяльності Цезаря ясно відзначаються дві основні ідеї. Одна – необхідність об'єднання римської держави в одне ціле, необхідність згладити різницю між громадянином-господарем і провінціалом-рабом, згладити ворожнечу національностей; інша, тісно пов'язана з першою, – впорядкування адміністрації, тісне спілкування держави з підданими, усунення посередників, сильна центральна влада. Обидві ці ідеї позначаються на всіх реформах Цезаря, незважаючи на те, що проводив він їх швидко і квапливо, намагаючись використовувати короткі проміжки свого перебування в Римі. Зважаючи на це послідовність окремих

заходів випадкова; Цезар кожен раз брався за те, що здавалося йому найбільш необхідним, і тільки зіставлення всього зробленого ним, незалежно від хронології, дозволяє вловити суть його реформ і підмітити струнку систему в їх проведенні.

Об'єднавчі тенденції Цезаря позначилися, перш за все, на його політиці по відношенню до партій в середовищі керівних класів. Його політика милості по відношенню до противників, за винятком непримиренних, його прагнення привернути до державного життя усіх, незалежно від партії й поглядів, допущення ним в середовище своїх наближених колишніх своїх супротивників, безсумнівно, свідчать про бажання згуртувати всі політичні партії навколо своєї особистості і свого режиму.

Цією об'єднавчою політикою пояснюється широка довіра до всіх, яка й була причиною його загибелі.

Ясно позначається об'єднавча тенденція і по відношенню до Італії. До нас дійшов один із законів Цезаря, що стосується регулювання деяких частин муніципального життя в Італії. Щоправда, тепер неможливо стверджувати, що закон цей був у цілому муніціпальним законом Ю. Цезаря, але все-таки безсумнівно, що він відразу доповнював для всіх муниципальників статути окремих італійських громад, служив для них для всіх корективом. З іншого боку, поєднання в законі норм, що регулюють міське життя Риму і норм муніципальних, і значна ймовірність того, що норми міського благоустрою Риму були обов'язкові і для муниципальників, ясно вказує на тенденцію звести Рим до муниципальників, муніципії піднести до Риму, який відтепер повинен був бути тільки першим з італійських міст, резиденцією центральної влади і зразком для всіх йому подібних центрів життя. Загалом муніціпальний закон для всієї Італії при місцевих відмінностях був немислимий, але деякі загальні норми були бажані і корисні і явно вказували на те, що, врешті-решт Італія та її міста представляють одне об'єднане з Римом ціле.

У висновку доцільно зазначити, що реформи Юлія Цезаря були продиктовані необхідністю послаблення суспільних конфліктів, які розхитували державу, уніфікацією управління та усуненням суперечностей між провідними політичними партіями.

РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ПРИ СЕВЕРАХ

Уданому питанні студентам рекомендується побудувати свою відповідь на основі трьох блоків. Перший блок має бути вступним – означити внутрішні та зовнішні причини соціально-економічного та політичного життя Риму, що зумовили прихід до влади династії Северів.

Уостанні десятиліття II ст. в римському середземноморському суспільстві все виразніше проступають економічні труднощі. Господарська криза сприяла загостренню наявних соціальних і класових протиріч, порушенню політичної стабільності, послабленню військової потужності Імперії.

Безпосереднім проявом соціально-економічних протиріч була боротьба, що спалахнула, за імператорський трон громадянська війна 193-197 рр. Після вбивства Коммода в Римі, в різних місцях Імперії були проголошені декілька імператорів: Пертінакс, а потім Дідій Юліан в Римі; командувач дунайською армією Септимій Север; сирійські легіони висунули свого командира Песценнія Нігера; у Британії був проголошений імператором Клодій Альбін.

Запекла боротьба між претендентами на верховну владу до 197 р. закінчилася перемогою Септимія Севера (193-211 рр.), досвідченого полководця і вольового політика, засновника нової династії – династії Северів.

Далі студенти повинні перейти до наступного блоку – характеристики зовнішньої і внутрішньої політики Септимія Севера, яка була зумовлена наслідками громадянської війни. Адже чотирирічна громадянська війна, в якій взяли участь практично усі основні римські армії, - сирійські, дунайські і галло-британські легіони – ослабила римські кордони. Особливо загрозливе положення склалося на Сході, де парфянський цар Вологез IV скористався сприятливою ситуацією, підтримав одного з претендентів Песценнія Нігера, безперешкодно спустошував союзну римлянам Вірменію і провінцію Сирію, погрожуючи римському пануванню в усій Малій Азії. Септимію Северу треба було терміново починати парфянську кампанію. З невеликими перервами парфянська війна тривала чотири роки (195-198 рр.). Септимію Северу вдалося не лише відбити вторгнення парфян, але і захопити усю Месопотамію, обидві парфянські столиці Селевкію і Ктесифон. На захоплених землях була організована нова римська провінція Месопотамія.

Завершивши термінові зовнішньо-політичні справи, Септимій Север приступив до стабілізації внутрішнього положення в Імперії. Найважливішими завданнями він вважав зміцнення інституту імператорської влади, чітку організацію бюрократичного апарату і реформування армії. Саме у цьому Север бачив рішення головних проблем, що стояли перед Римською державою початку III ст. Його діяльність охоплювала декілька напрямів. При Септимії Севері був розроблений основний принцип повної монархії: імператор – єдине джерело влади, воля цезаря – вищий закон. У зв’язку з цим змінювалося юридичне положення сенату і магістратів – традиційних носіїв влади, що вручається їм народом. Сенат тепер не міг видавати закони і обирати магістратів, це право перейшло до принцепсу.

Спираючись на ці принципи, Север реформував державний апарат – зникають всякі відмінності між традиційними, висхідними ще до Республіки магістратами (консули, претори та ін.) і бюрократичними посадами.

В той же час Септимій Север, що зустрів певну опозицію в сенаті на початку свого правління, не залишив без уваги і цей державний орган: частина сенаторів за підозрою в опозиційності була страчена або заслана, склад сенату був поповнений прибічниками Севера.

Була завершена організація провінційної адміністрації, штати і компетенція якої також були розширені. Для контролю за управлінням в

окремих містах були призначені особливі імператорські спостерігачі – куратори.

Важливі заходи були вжиті Севером для підвищення боєздатності і оздоровлення обстановки в римській армії. Було збільшено платню рядовим воїнам (до 500 денаріїв) і командирам. Воїни отримали офіційний дозвіл купувати землю, вступати в законний шлюб. Була поліпшена система підвищень, зокрема посада першого центуріона (примипіла), до якої міг дослужитися легіонер, була оголошена вершницькою, – тим самим відкривалася подальша кар’єра аж до командира легіону і командувача армією.

Була реформована і преторіанська гвардія. Тепер вона комплектувалася не з вузької групи привілейованих жителів Італії, а з кращих воїнів усіх легіонів.

Давши характеристику реформам Септимія Севера студенти повинні визначити їх вплив на розвиток Імперії.

Система принципата, встановлена ще Августом і яка досягла свого завершення при Антонінах, після реформ Септимія Севера перетворюється на нову форму, яку можна визначити як бюрократизований принципат, як важливий етап перетворення принципата і структури ранньої Римської імперії надомінат, абсолютну монархію IV – V ст.

Реформи СептиміяСевера упорядкували систему управління, призвели до підвищення боєздатності римської армії, зміцнили в цілому зовнішню безпеку і внутрішнє положення Імперії.

Третій блок відповіді має стати підсумковим, і у ньому студенти мають закцентувати свою увагу на характеристиці періоду Імперії за наступників Септимія Севера, який помер від хвороби у Британії в 211 р., а також мають вказати на причини зміни цієї династії.

По заповіту засновника династії, затвердженому сенатом і визнаному преторіанською гвардією і легіонами, Августом були оголошені обидва сини Септимія Севера – старший син Каракалла і молодший Гета. Таке двовладдя мало багато тяжких наслідків і було певним прорахунком досвідченого Септимія Севера. Незабаром Гета був убитий і Каракалла нещадно розправився з його прибічниками при дворі, включаючи сенаторів.

В цілому Каракалла продовжив політику свого батька як усередині країни, так і на її кордонах: гарячкові спроби стабілізувати скрутне фінансове становище, заступництво армійським кругам, подальша мілітаризація суспільства. При Каракаллі знову була підвищена плата усім категоріям військових. Наявних надходжень в казну вже бракувало для оплати усіх бюджетних витрат, і Каракалла пішов по шляху, вже наміченому при Антонінах і прийнятому його батьком Септимієм Севером: він наказав додавати до срібла мідь у великих кількостях (до 80% ваги). Тим самим з однієї кількості срібла стали чеканити більшу кількість монет, але вони практично знецінювалися.

Дуже важливий захід був проведений урядом Каракалли в 212 р. Цього року був обнародуваний імператорський едикт – конституція Антонініана

(від офіційного імені Каракалли – Марк Аврелій Север Антонін), згідно з яким права римського громадянства отримували практично усі вільні жителі Імперії (за рідкісними винятками). Цей рішучий крок дозволив вирішити цілий ряд важких проблем, що постали перед центральною владою, – комплектування величезної армії, що поповнювалася з римських громадян, подолання фінансових труднощів, оскільки нові громадяни повинні були платити численні податки. Нарешті, дарування римського громадянства дозволяло уніфікувати усю систему управління, судочинства, застосування законів в усіх ланках величезної Імперії. В той самий час надання римського громадянства майже усім жителям зміщувало акцент з привілеїв громадянських прав у бік зростаючих обов’язків.

У сфері зовнішньої політики тривожне положення склалося на східних кордонах, і Каракалла готувався до великої війни з Парфією, але в розпал підготовки до військових дій він був убитий змовниками (217 р.). Східні легіони, зібрані Каракаллою, проголосили імператором префекта преторія Марка Опеллія Макрина. Проте новий імператор не мав підтримки ні у військах, ні в сенаті, ні в суспільстві і незабаром був убитий, протримавшись у влади близько року. Імператором був проголошений один з далеких родичів Каракалли, його троюрідний племінник Геліогабал, який розглядався як представник династії Северів. Проте, опинившись в Римі, Геліогабал незабаром абсолютно дискредитував себе своєю повною нездатністю і жахливою розпустою і був убитий змовниками (у 222 р.).

Імператором був проголошений його двоюрідний брат 13-річний Олександр Север, від імені якого управляла його мати Юлія Мамея, двоюрідна сестра Каракалли. Мамея виявилася енергійною і досвідченою правителькою, вона зуміла створити при дворі впливове угрупування, яке спробувало продовжувати політику стабілізації Імперії. Для зміцнення загального політичного стану в Імперії Мамея і її прибічники прагнули спертися на сенат. Але для цього треба було реанімувати значення сенату як політичного органу, практично відтісненого від влади вже засновником династії. Мамея, по суті, виступила за перегляд політичної лінії перших Северів по відношенню до сенату: 16 представників сенату було включено в державну раду Імперії, основні закони, що видаються імператором, ставляться на ділове обговорення в сенаті. Ключові пости в центральному апараті і в провінціях довіряються представникам сенату.

Проте Мамея і молодий імператор переоцінили значення сенату як одного з керівних органів. Їх спроба спертися на авторитет сенату і скоротити витрати на армію (дещо понизити платню воїнам, скоротити подарунки, зменшити кількість командних посад), щоб поправити скрутне фінансове становище Імперії, не увінчалася успіхом. Навпаки, це викликало невдоволення армії, яка показала, що саме вона є вирішальною не лише військовою, але і політичною силою.

Внутрішнє положення ускладнювалося обстановкою на східному і рейнському кордонах. Особливо загрозливим ставало положення на Євфраті. У 230 р. персидські війська вторглися в східні провінції, погрожуючи усій

системі римської влади на Сході. Всього на Сході до 231 р. були зосереджені величезні сили в 12 легіонів. Сам імператор і його мати Мамея з частиною двору очолили керівництво військовою кампанією проти персів.

Трьома окремими колонами римляни почали наступ проти персів, і їм вдалося захопити Північну і частково Центральну Месопотамію. Проте ці придбання виявилися хиткими. Невизначеність результатів війни дозволила кожній з воюючих сторін тлумачити їх на свою користь. В усякому разі, Мамея і Олександр Север відсвяткували розкішний тріумф в Римі з приводу перемоги у війні 231-232 рр.

Не встигла стабілізуватися обстановка на Сході, як незабаром різко загострилося військово-політичне положення на Рейні. Довелося терміново перекидати частину східних легіонів на германській кордон. Будучи невпевненою у боєздатності рейнських військ, Мамея зробила спробу купити мир у германців щедрими подарунками і великою сумою грошей. Проте ця спроба купити ганебний мир стала відомою у військах і викликала обурення воїнів. Спалахнуло гостре невдоволення імператором, який був убитий у своєму наметі разом зі своєю матір’ю Мамеєю легіонерами (235 р.). Із вбивством Олександра Севера припинилася династія Северів, що правила в Імперії близько сорока років. Римським імператором був проголошений командувач корпусом новобранців Гай Юлій Вер Максимін (235 р.). З цього часу римське суспільство і держава вступило в смугу жорстокої загальної кризи усієї соціально-економічної і політичної системи Римської імперії.

У висновку студенти мають коротко підсумувати особливості розвитку Римської імперії при династії Северів.

ПІЗНЯ РИМСЬКА ІМПЕРІЯ. ВСТАНОВЛЕННЯ ДОМІНАТУ

Відповідь на дане питання студентам слід розпочати з означення хронологічних меж існування Пізньої Римської імперії і визначення поняття «домінат», а далі потрібно дати політичну, в меншій мірі соціальноекономічну, характеристику розвитку Римської імперії за правління Діоклетіана та його наступників.

З часів імператора Діоклетіана (284 - 305) розпочинається новий період в історії римської держави – епоха пізньої імперії – домінат: імператор – це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор, подібно до східних царів, вважався втіленням божества. Йому поклонялися, присутні при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай звався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Незабаром після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (звеличені богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі – титул імператора).

Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів.

Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішнього і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну.

Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. «Вічний Рим» вважався столицею імперії як раніше, але не був резиденцією імператора і втратив своє колишнє політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте Сенат як установа уже не мав колишнього впливу, він не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення.

Важливим аспектом відповіді є також виклад інформації стосовно реформування армії. До цього легіони були розташовані по окремих провінціях, тому у разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіана встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, що можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Костянтином, мав позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів.

Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці й резиденцій імператорів.

Діоклетіан, подібно до Августа, виступив прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрічав з

боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміану Мілані відмовились від влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.

Продовжуючи відповідь на питання потрібно також згадати період правління наступника Діоклетіана Констянтина. Розповідаючи про цього імператора особливу увагу слід звернути на реформи в релігійній сфері.

Новий імператор був прихильником віротерпимості. В його війську було багато християн. Він видав розпорядження, відоме під назвою Міланського едикту, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на релігію пануючу.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив зі вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса був Святий Дух. Тому син не може бути рівним отцю. Аріанство було спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію.

Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних, і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. вчення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

У відповіді також не варто оминати увагою реформи Констянтина в цивільній та військовій сферах.

За часів Констянтина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.

Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, в якого знаходили чужого колона, мусив по­вернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку збіглого колона він мусив заплатити належні з колона податки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій).

Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Констянтин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії, її було названо за ім'ям імператора Константинополем. У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збиралися тисячні юрби, оскільки кінські перегони стали улюбленим видовищем.

Імператор сприяв християнам, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога СонцяГеліоса зображала самого Констянтина. Так вшановувався культ Сонця.

Констянтин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.

Після характеристики внутрішніх реформ проведених Констянтином потрібно перейти до характеристики зовнішньої політики імператора.

У зовнішній політиці Констянтин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів.

За Констянтина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і «варваризація» армії.

Після смерті Констянтина в 337 р. середній син Констянтина Констанцій спромігся стати одноосібним правителем усієї імперії. Сам він був переконаним аріанином і виявляв особливий інтерес до релігійних питань, однак у роки його правління язичництво не переслідувалося.

Завершуючи відповідь на питання студенти мають узагальнити подану інформацію наголосивши на тому, що реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства.

Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст.

Церква після визнання її державою стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожували суворі кари.

Висновок по питання має звучати приблизно так – за Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію, але не дивлячись на це становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.

ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Розгляд питання про падіння Західної Римської імперії варто розпочати з 395 р., адже в цей рік сталося остаточне політичне розділення раніше єдиної Середземноморської імперії на два державних утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію). Хоча на чолі і тієї і іншої

стояли рідні брати і сини Феодосія, а в юридичній теорії зберігалася ідея єдиної Імперії, керованою лише двома імператорами, фактично і політично це були дві самостійні держави зі своїми столицями (Равенна і Константинополь), своїми імператорськими дворами, з різними завданнями, що стоять перед урядами, нарешті, з різними соціально-економічними базами.

Далі студенти мають детально охарактеризувати причини, які призвели до падіння Імперії: політичні, соціальні, економічні та релігійні.

Поступове послаблення центральної влади Західної Римської імперії пояснюється серйозними соціально-економічними змінами римського суспільства IV-V ст.: передусім занепадом міст, скороченням товарного виробництва і торгівлі, натуралізацією економіки, що постійно посилюється, і переміщенням центру економічного життя з міст в село – великі латіфундії, які перетворюються на центри не лише сільського господарства, але і ремесла і торгівлі найближчої до маєтку округи.

Пов’язані з античними формами господарства і міським життям громадські прошарки, передусім муніципальні власники, або, як їх називали в IV-V ст., куріали, розорялися і деградували. Навпаки, усе більш зміцнювалися соціальні позиції великих магнатів, власників величезних земельних масивів з найрізноманітнішим населенням. Такі магнати окрім імператорських благодіянь самовільно (у ряді випадків з відома населення) поширюють свою владу (патроціній) на сусідні незалежні села, в яких проживали вільні землероби.

Важливим чинником економічного стану Західної імперії в IV ст. і особливо в V ст. стає податкова політика держави. В цілому можна говорити про різке зростання податкового тягаря, який перевищує економічні можливості платників податків, поступово занурює їх в убогість, підриває їх господарство.

Нестерпний фіскальний гніт, свавілля бюрократії зачіпали і соціальні інтереси провінційної знаті, яка разом з місцевими церковними громадами на чолі з єпископами боролася за свої привілеї, а також вимагала від слабкого центру енергійніших заходів по підтримці і безпеці кордонів і пригніченню соціальних рухів колонів, рабів, залежних і знедолених людей. У V ст. з кожним десятиліттям імперський уряд все гірше і гірше виконував ці найважливіші завдання, втрачаючи своє право на існування. Відбувається звуження соціальної опори Римської імперії, починається її повільна, але неухильна агонія.

Важливим чинником соціально-політичної ситуації в західно-римському суспільстві V ст. стає поступова розбіжність інтересів християнської церкви, що об’єднується навколо римського папи, і імператорського уряду. Церква, яка має в розпорядженні розгалужену організацію, величезні багатства і сильну моральну дію, набуває і політичний вплив. Західним римським імператорам не вдалося нейтралізувати цей вплив і поставити його під власний контроль, як це зробили візантійські монархи. І у міру того як падав