Довідник_2014

Виникнення нових суспільних відносин викликало і нову ідеологію у формі нової релігії – ісламу. Іслам (покірність) виник із поєднання елементів іудаїзму, християнства, вчення ханіфів (пророків-проповідників) та обрядових пережитків староарабських домусульманських культів природи. Засновник ісламу Мухаммед (570 – 632), з роду Хашимітів, з племені курейш. У Мецці ісламська проповідь суворого єдинобожжя, а також заклики проти лихварства і чесності у торгівлі спочатку знайшли мало послідовників. Мекканська знать на чолі з Абу Суфьяном побоювалася, що ця проповідь призведе до падіння культу святилища Кааби з його божествами, а володіння Каабою зміцнювало політичний вплив і торгівельні зв’язки Мекки з арабськими племенами. Послідовники нового вчення зазнали переслідувань Тому вони переселилися разом з Мухаммедом у 622 р. до Медіни. Це переселення (хіджра) пізніше було прийнято за відправну дату нового мусульманського літочислення на основі місячних років.

УМедині склалася мусульманська громада (умма) на чолі з Мухаммедом і купцями Абу Бекром і Омаром. У Медині переселенці з Мекки отримали почесне ім’я мухаджирів (переселенців), а мединці, що прийняли іслам, стали називатися ансарами (помічниками), Пізніше нащадки мухаджирів, ансарів і нащадки пророка склали привілейовану верхівку мусульман. Утвердившись у Медині, мухаджири разом з племенами аус і хазрадж почали збройну боротьбу з Меккою, нападаючи на мекканські каравани. У цій боротьбі багато племен Аравії, вороже налаштовані до мекканських лихварів і купців, уклали союз з мусульманами.

Основною передумовою політичного об’єднання Аравії був процес утворення класів і зростання соціальних суперечностей всередині племен. Іслам виявився придатним ідеологічним знаряддям для об’єднання Аравії. Мусульманська громада стала ядром політичного об’єднання Аравії. Але незабаром позначилися протиріччя й усередині самої мусульманської громади. Маса хліборобів і кочівників думала, що вчення про «братерство» всіх мусульман є програмою встановлення соціальної рівності і вимагала походу проти Мекки. Знатна верхівка мусульманської громади прагнула до компромісу з мекканськими купцями. У той же час і мекканська знать стала змінювати своє ставлення до мусульман, збагнувши, що політичне об’єднання Аравії можна використати в інтересах Мекки. Почалися таємні переговори керівників мусульман з главою мекканських курейшитів Абу Суф’яном з роду Омейя. У 630 р. була досягнута угода: Мухаммед визнаний пророком і політичним главою Аравії, мешканці приймають іслам, а курейшитська верхівка зберігає свій вплив. Кааба визнається головним мусульманським храмом і має бути очищеною від ідолів племінних божеств. Однак чорний камінь, згідно з вченням пророка принесений архангелом Гавриїлом, був залишений. До кінця 630 р. більша частина Аравії визнала владу Мухаммеда.

Умусульман було 5 обов’язків («стовпів ісламу») – сповідання догмату єдинобожжя; визнання пророчої місії Мухаммеда; щоденне здійснення молитов; відрахування закята (1/40 частки доходу з нерухомого майна, стад,

торгових прибутків) формально на користь бідних, фактично в розпорядження держави; дотримання посту у місяці Рамадан і паломництво в Мекку (хадж), хто здатен. Військова здобич ділилася таким чином 4/5 воїну, 1/5 – нужденним. Вчення ісламу про ангелів (Джебраїл – вісник аллаха, Ісрафіл – вісник Страшного Суду, Мікал – провідник воїнства), Страшний Суд, загробну відплату за добрі і злі справи, диявола, пекло були такими ж, як і у християн. Згідно з вченням Мухаммеда, у раю душі праведників насолоджуються вічним блаженством. Іслам проголошував війну з «невірними» - джихад. Мусульмани терпимо ставились до євреїв і християн, за умови підпорядкування та сплати податей. Священною книгою мусульман є Коран (читання). Текст Корану нібито було повідомлено Мухаммеду як одкровення. Промови Мухаммеда були записані. Пізніше відредаговані і укладені в 114 сур за різною кількістю рядків (аятів) при халіфі Османі (644 – 656). Мусульманське право спочатку ґрунтувалося на Корані. До цього головного джерела права з кінця VII ст. було долучено інше – переказ (сунна), що складалося з хадисів, тобто оповідань з життя Мухаммеда. Потім з’явилися ще 2 джерела права – іджма – узгоджена думка авторитетних богословів і правознавців та кіяс – правові судження за аналогією. Іслам – ідеологія ранньосередньовічного суспільства, хоча більш яскраво його соціальна сутність виявилася пізніше, після арабських завоювань.

Після смерті Мухаммеда в Медині (632 р.) халіфом (заступником пророка) був обраний Абу Бекр, купець, друг, тесть Мухаммеда (632 – 634). Час був важкий, тому що відразу ж після смерті Мухаммеда багато арабських племен повстали. Абу Бекр придушив всі ці повстання. Потім халіфом став Омар (634 – 644). Ще за правління Абу Бекра почалася активна завойовницька політика арабів, оскільки міжнародна обстановка дозволяла це робити. З 602 по 628 рр. війна йшла між Візантією та Іраном. Араби почали війну з обома цими державами. Війна – спосіб збагачення знаті і пом’якшення внутрішніх протиріч. До 640 р. араби завоювали майже всю Палестину і Сирію. Багато міст (Антіохія, Дамаск та ін..) здавалися завойовникам на підставі договорів, які гарантували християнам та іудеям свободу культу та особисту свободу за умови визнання влади арабомусульманської держави і сплати податків. Пізніше підкорені християни, іудеї і зороастрійці склали категорію неповноправних «зіммі». У 637 р. араби зруйнували столицю Ірану Ктесифон, до кінця 642 р. завоювали Єгипет, до 651 р. остаточно завоювали Іран.

Таким чином, наприкінці VІ – на початку VІІ ст. на Аравійському півострові склалися соціально-економічні, політичні і духовні основи для об’єднання і створення ранньосередньовічної арабської держави – халіфату. Іслам як монотеїстична релігія став ідеологічною основою цієї держави.

СЕРЕДНЬОВІЧНЕ МІСТО. РОЗВИТОК РЕМЕСЕЛ І ТОРГІВЛІ. ЦЕХИ. ГІЛЬДІЇ

Середньовічне місто – специфічне поселення, з особливою топографією, зі значним щільним гетерогенним (етнічним, соціальним, професійним) населенням. У ньому зосереджені товарообмін і товарне, переважно ремісниче, виробництво, інститути влади, культу і культури. Крім того, місто

– це спосіб життя, зі своїм побутом, виробничим і суспільним устроєм, формами спілкування, своєю субкультурою. Місто – це породження середньовіччя. В середні віки офіційно містом вважалося поселення, що отримало від влади статус міста, закріплений особливими грамотами. Таке поселення мало зовнішні атрибути: стіни, рів, укріплення, багато вулиць, жителів, ратушу, собор, церкви, великі будівлі, порт, ринки, адміністративні установи, вуличний натовп.

Існує понад десяток теорій походження середньовічного міста: романістична, вотчинна, бургова, імунітетна, маркова, ринкова, купецька, гарнізонна, реміснича і їх різновиди. Кожна з теорій подає свій тип первинного ядра або первинних елементів, з яких виникали середньовічні міста.

Умовно етапи розвитку міського життя поділяють:

1.IV – V стст. Міста пройшли шлях свого розвитку від ембріона до раннього міста з набором нових функцій і ознак. Виділяється так риса як розвал античної системи, коли варварські завоювання завдали нищівного удару по античних містах. Повністю збереглися лише поліси Візантії. Сотні міст Західної Римської імперії запустіли, аграризувались і слугували або політико-адміністративними центрами або укріпленими пунктами, або єпископськими резиденціями. Розміри і чисельність населення міст скоротилися. У кращому становищі опинилися міста на узбережжі морів і річок, завдяки великій торгівлі зі Сходом.

2.V – VIII стст. Раннє місто. На решті території Європи, де не було античних традицій, існували окремі вогнища цивілізації у вигляді ремісничих

іторгово-ремісничих поселень, фортець та колективних сховищ, а також ранніх міст. Багато нових міст виникли на місці римських міст (Кельн, Страсбург, Майнц, Трір, Регенсбург, Аугсбург, Відень, Париж, Ліон, Тулуза, Мілан, Неаполь, Лондон, Йорк та ін), але це вже не були античні міста. Раннє місто було політичним центром, іншим його різновидом були торгові факторії, вони виникали в пунктах перетину торговельних шляхів, неподалік від культових центрів та резиденцій правителів.

У цей час міста перетворюються на опорні пункти ранньофеодальної держави; церковної організації та громадської еліти. На розвиток міст вплинули: а) розвиток феодальних монархій, завершення християнизації, складання основних класів-станів – феодалів і селян; б) процес відділення ремесла від с/г, зростання продуктивності с/г, яке могло тепер прогодувати і тих, хто сільською працею не займався.

3.IX – XIII стст. Поява власне середньовічного міста. Міста виникають повсюдно – біля замків, фортець, при великих світських вотчинах, монастирях, біля річкових переправ, біля мостів, на перехрестях доріг, біля корабельних стоянок, промислових стійбищ, прирічкових пагорбів, посеред

родючих полів, рибних угідь, тобто там, де були сприятливі умови для торгівлі та ремесла, для безпечного проживання тих, хто не пов’язаний з с/г. IX – X стст. – час масової урбанізації, яка завершилася до кінця XII – XIII стст

4. XIV – XV стст. Наступний етап у розвитку міста. Нові міста майже не виникають. Місто розвивається само і впливає на суспільство, змінюючи феодальну округу.

Відмінність середньовічного міста від античного поліса полягала в тому, що воно відразу соціально стало відділятися від села, перетворюватися на центр товарного обміну, центр управління і укріплений пункт, центр єпархії, скупчення духовенства, окрему спільноту зі своїм судом, правом і самоврядуванням, привілеями, корпораціями. Місто мало кафедральний собор, один або декілька ринків, будівлю міської адміністрації (ратушу, мерію, сеньйорію), укріплений центр (бург, сіті, град), палаци-замки знаті, систему зовнішньої фортифікації (стіни, вали, рови). До міста примикали торгово-ремісничі передмістя, сільська округа, де городяни і міська громада в цілому володіли землями і угіддями. Усередині міських стін теж були рілля, виноградники, городи, випаси. Розміри міст були невеликі, в XIV ст. – Лондон – 290 га, Париж – 400 га, Кельн – 450 га, Флоренція – 500 га, Гент – 600 га, Відень – 110 га, Тулон – 18 га. Чисельність мешканців була також невелика – 1-3-5 тис. Навіть у XIV – XV стст. великими вважалися міста з 20

–30 тис. жителів. Тільки деякі з них мали населення понад 80 – 100 тисяч – Константинополь, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція, Кордова, Севілья.

Основне населення міст становили люди, зайняті в сфері виробництва та обігу товарів: різні торговці і ремісники, городники, промисловики. Значні групи людей були зайняті продажем послуг та обслуговування ринку – матроси, візники, носильники, трактирники. Крім того, в місті жили феодали зі своїм оточенням, представники королівської й сеньйоріальної адміністрації

–служила бюрократія, нотаріуси, лікарі, помітну частину міста становило біле і чорне духовенство. Наприклад, перше міське право Страсбурга, що відноситься до XII ст., вказує на такі верстви населення: 1) міністеріали церкви; 2) челядь єпископа – люди невільні; 3) челядь Страсбурзького капітулу і монастирів – теж невільні люди; 4) челядь церкви не одного тільки Страсбурга, але і всього єпископства; 5) вільні городяни.

Незважаючи на переважання ремесла, середньовічні міста носили все ж помітно виражений аграрний характер. С/г було поширеним додатковим заняттям жителів. В Единбурзі була «вулиця корів», у Страсбурзі – «вулиця биків». У Лондоні ще в XIII ст. помітну роль відігравало розведення свиней. Під час жнив частина лондонського населення відправлялася в село (судові та університетські канікули – від липня до жовтня, щоб суддівські і викладацький персонал міг «зняти жнива з полів»).

Місто виникало як власність сеньйора. Отже мешканці міста перебували у залежності від сеньйора: поземельній, судовій, особистій (аж до шлюбного і посмертного поборів). У міру зростання міст городяни стали домагатися для себе свобод, привілеїв, імунітетів, що вилилося в антисеньйоріальну, або

комунальну боротьбу. Головне завдання, яке ставили мешканці міст – свобода від зловживань сеньйоріальної адміністрації, свобода ринкової діяльності та особистості городянина. Спочатку боротьба йшла за окремі привілеї – торгові, охорона життя, майна, честі купців і всіх тих, хто виходив на ринок з товарами. Це було отримати легко. Потім стало ясно, що місту потрібна політична та фінансова незалежність. Городяни зажадали самоврядування, що й призвело до зіткнення з сеньйорами. Комунальна боротьба йшла упродовж 3-4 століть. У цю боротьбу втручалися імператор, королі, князі, папи римські. Кожне місто до свободи проходило свій шлях. Форми боротьби були різними: покупка вольностей і привілеїв, збройна боротьба.

Все починалося з боротьби за свободу плавання, рибного лову, випасу, порубки і помелу. Далі потрібно було покінчити з податками (особливо з оподаткуванням торговельних угод (teloneum). У зручний момент група впливових людей вступала в «змову» (conspiratio) проти єпископа-графа, створюючи на певний термін співтовариство (communitas), скріплене клятвою (conjuration). Потім комуна розширювалася, домагалася у сеньйора визнання і починала виступати від імені всього міста – спочатку разом з єпископом, потім замість нього. Так комуна переростала в публічну владу. Її законодавчі функції здійснювалися зборами всіх повноправних членів на площі перед собором (парламент). Виконавча влада належала колегії консулів, які обиралися на рік від районів (воріт) міста, іноді по станах.

Комунами стали називатися міста, що здобули певну незалежність від свого сеньйора і більш-менш широку автономію. Місто – комуна ставало по відношенню до свого сеньйора васалом. Сеньйор підтверджував хартію, права і привілеї такого міста і зобов’язувався не тільки дотримуватися їх, але й відстоювати від посягань з боку третіх осіб. Представники міста-комуни зі свого боку приносили сеньйору оммаж і присягу, формула якої нагадувала формулу васальної присяги. При кожній зміні сеньйора хартія знову підтверджувалася і присяга знову виголошувалася. Подібно васалу, містокомуна платить сеньйору васальні платежі в трьох випадках – посвята старшого сина в лицарі, видача заміж старшої дочки, викуп з полону. Комуна несе військову повинність на вимогу сеньйора, але повинність ця була обмежена або певним регіоном (не далі одного дня шляху ), або певним числом днів у році. Сеньйор мав право віддавати міста-комуни в заставу, як віддавали у заставу лени. В основі комуни лежав союз городян, скріплений взаємною присягою. Склад членів комуни був різним. Вимоги до повноправного члена комуни – бути вільним, народженим у законному шлюбі, не бути неоплатним боржником, але на ранніх етапах приймалися і кріпаки. Комунальні хартії часто проголошували скасування права «мертвої руки» і довільної тальї. Подушний податок міг залишатися. Але у Франції і Німеччині існувала практика, за якої «міське повітря робить вільним». Хоча були міста, де це правило не діяло. Зазвичай комуна мала право або середньої юрисдикції, в той час як вища перебувала в руках сеньйорів, або тільки нижчої і поліцейської влади. Комуни володіли правом карати порушників

комунальних законів спалюванням будинків цих останніх. Комунам належала муніципальна адміністрація і право видання муніципальних законів. Комунам були підвладні довколишні села й маєтки. Цей округ носив назву банльє у Франції (в межах 1 льє, але реально до 10-15 км), контадо в Італії. Пізніше під владу комуни стали потрапляти і дрібні міста, так утворилася дістретто.

Середні віки – епоха розквіту ремесла – дрібного ручного виготовлення виробів. Виробнича основа середньовічного міста – ремесло. В епоху, до якої відноситься розвиток середньовічного міста, в Західній Європі виросли нові галузі промисловості, до того відомі тільки на Сході та пов’язані з введенням деяких технічних нововведень.

Ремісники в містах були організовані в об’єднання – цехи (цех – від – Zeche – гулянка) за видом спеціальності. Питання про походження цехів викликає в історіографії не менше суперечок, ніж походження міст. Існує низка теорій походження цехів: цехи виникли з римських корпорацій, цехи виникли з союзів помісних ремісників. Цехи ділилися за професіями, причому, по своїй продукції, наприклад, ножі та кинджали робили в різних цехах: ножівників і зброярів. Цехова організація була вельми багатосторонньою – виробниче об’єднання, організація взаємодопомоги, військова організація. Головне завдання цеху – регулювання людських відносин і забезпечення пристойного життя членів цеху. Цехи організовувалися міською владою з метою контролю над їх ремеслом і торгівлею. Цехи були необхідні для того, щоб організувати і регулювати процес виробництва ремісничих продуктів і їх продаж, щоб боротися з сеньйорами, пізніше з патриціатом, усувати конкуренцію сільського та іногороднього ремесла. Цехи – характерне явище середньовічного міста.

Купці також об’єднувалися в союзи – гільдії, ганзи. Ганзи частіше складалися з оптовиків, але деякі могли поєднувати з оптовою торгівлею і роздрібну. Наприклад, Фуггери – німецькі купці, кредитори німецьких імператорів, продавали картини А. Дюрера, володіли угорськими та тірольськими рудниками.

Середньовічну торгівлю можна типологізувати: 1) торгівля громадян міста з місцевими жителями, сусідами; 2) те ж – з тими, хто не є бюргером (селянами, жителями сусідніх міст); 3) торгівля підданих государя цієї країни з іноземцями; 4) за характером торгового асортименту; 5) за протяжністю торгового маршруту; 6) за формами і ступенем регулювання; 7) за формою і типом організації.

Поступово в містах з’являється верхівка городян і правляча верства – патриціат, міська еліта. Термін «патриціат» з’явився в епоху Відродження. До цього часу вони скромно себе іменували «кращими, поважними людьми». Намагалися довести своє походження від римських патриціїв, хоча предками були великі купці, ремісники, кріпаки, міністеріали.

У процесі розвитку міст, зростання ремісничих і купецьких корпорацій, боротьби міст з феодалами і внутрішніх соціальних конфліктів у їх середовищі в Європі складається особливий стан городян (бюргерів – від лат.

Burgensis). В економічному відношенні новий стан був пов’язаний з ремісничо-торгівельною діяльністю, користувався низкою пільг і привілеїв. Міське населення не було єдиним і поділялося на патриціат і плебейство.

Місто відіграло велику роль у розвитку середньовічного суспільства. Місто забезпечувало динаміку суспільних відносин, перетворилося в осередок прогресу господарства, культури і особистості.

ПРИЧИНИ, ХІД І НАСЛІДКИ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ

Ще в давнину почалася боротьба за панування в країнах Передньої Азії, особливо в Сирії та Месопотамії, а також за оволодіння Єгиптом. Ці країни були багатими та культурними регіонами тодішнього світу. По території цих країн пролягали шляхи міжнародної торгівлі. За панування в цих країнах вели боротьбу Візантія та Іран, Іран і араби, араби і Візантія. Наприкінці XI ст. у цю боротьбу вступили й феодальні держави Західної Європи.

Найменування хрестових походів в історії отримали військовоколонізаційні походи західноєвропейських феодалів у країни Східного Середземномор’я. Сучасники не вживали термін «хрестовий похід». Цей рух вони називали «війна за Гроб Господній», «заморські мандри», «похід по стезі Господній», «шлях у Святу землю». Термін «хрестовий похід» з’явився в XVII ст. Його запровадив у науковий обіг Луї Мембур (1610 – 1685), який у 1675 р. опублікував «Історію хрестових походів». Хрестові походи почалися наприкінці XI ст. (1096) і тривали до кінця XIII ст. У походах брали участь різні верстви феодального суспільства – від монархів до селян. Королі, герцоги, графи – прагнули шляхом захоплень багатих земель розширити свої володіння, збільшити доходи і посилити вплив у Європі. Головну військову силу загонів хрестоносців складали дрібні феодали – рицарі, які через право майорату не отримали у спадок від батька земель. Крім феодалів у хрестових походах брали участь і представники купецької верхівки багатьох міст. Особливо велику роль відіграло італійське купецтво – Венеції, Генуї, Пізи. Італійські купці прагнули захопити території у Передній Азії, усунути торгового суперника Візантію і зміцнити свою роль посередників між Сходом і Заходом. Найактивнішу роль у хрестових походах відіграла католицька церква, яка прагнула підпорядкувати собі східну церкву, створити додаткові єпархії, тобто збільшити свої доходи. Крім того, церква отримувала ще одну вигоду – люди, які йшли у похід жертвували їй свою спадщину.

Можна виділити декілька чинників, що сприяли Хрестовим походам:

1)тотальна мілітаризація суспільства, яка підготовлялася у попередні століття;

2)ослаблення королівської влади наприкінці XI ст.;

3)до XI ст. склався стан рицарів – кінне військо;

4)зміцнення наприкінці XI ст. становища всередині церкви, завдяки клюнійській реформі (підвищення моральності кліру, підвищення освіченості, участь мирян у церковному житті, призначення авторитетних осіб на церковні посади, тобто очищення церкви від усього, що їй заважало

бути гідною посередницею між людьми і Богом; створення умов для правильного виконання релігійних ритуалів);

5)реформування церковної організації, що призвело до збільшення ролі римського папи;

6)Хрестові походи були оголошені паломництвом до Святих місць. Тому у мирян (особливо у військової еліти) з’явилася можливість

зробити духовний подвиг і спокутувати гріхи. Миряни можуть заслужити спасіння, не відмовляючись від їх соціального стану. В основі хрестоносного руху лежали заклики папи до хрестових походів, причому тільки папський престол мав владу і право оголошувати такі походи і дарувати духовні і матеріальні привілеї тим, хто буде в них брати участь. Тому після Першого Хрестового походу і перед черговими хрестовими походами стали видавати папські енцикліки (звернення папи до всіх підлеглих йому церков). Спочатку обітниці щодо прийняття хреста мали строго виконувати всі, крім покалічених, хворих, банкрутів. З середини XIII ст. всі, крім ченців, могли прийняти хрест, однак обітницю можна було викупити, змінити або відстрочити її виконання. Це було зроблено для того, щоб у похід йшли тільки військові. У XIII ст. обітницю викуповували за гроші, як індульгенцію хрестоносця. Гроші йшли тим, хто дійсно вмів воювати. Хрестоносцям дарували привілеї: захист з боку закону, захист сім’ї, майна, відстрочку виконання васальних обіцянок, відповідальності перед судом до повернення додому, прискорення суду – швидко могли розглянути справу в суді, звільнення від мит та податків і т.д. З одного боку, в суспільстві з повагою ставилися до тих, хто брав хрест, з іншого боку їх жорстко критикували. На хрестоносців покладалась відповідальність за те, що війна за Гроб Господній виявилася невдалою (занадто вони грішні).

Хрестові походи потребували фінансового і матеріального забезпечення. Скільки потрібно було грошей, щоб організувати похід, невідомо, але вважається, що монархові потрібно було досить багато витратити грошей, щоб відправитися в хрестовий похід. Гроші йшли на провіант, одяг, плату рицарям, піхотинцям, покупку коней, фрахт і оснащення кораблів, подарунки і позики хрестоносців, викуп. Так, у 1248 – 1254 рр. Людовік IX Святий– витратив 3 млн. ліврів на фінансування Сьомого Хрестового походу, що у 12 разів перевищувало річний дохід короля. Хрестові походи не компенсували видатків і затрат. Рицарі отримували кошти на хрестовий похід переважно таким шляхом – продавали продукцію зі своїх земель (ліс, будматеріал, худобу, рухоме майно), замки, привілеї, дозволяли сервам викупитися на волю, або брали позики. Потім з’явилося світське і церковне оподаткування на потреби хрестоносного руху. У 1166 р. у Франції і в Англії Людовик VIІ і Генріх II ввели спеціальне мито для своїх підданих, розмір якого залежав від індивідуальних доходів і цінності майна. У 1185 р. у Франції і в Англії був запроваджений прогресивний податок на майно. У 1188 р. з’явилася «Саладінова десятина», що дорівнювала 1/10 частці річного доходу та рухомого майна всіх підданих.

Наприкінці XI ст. церква почала проповідь походів на Схід і завоювання Сирії і Палестини, висунувши гасло «Визволення Гробу Господнього». Дійсно, в Європі, де ходили легенди про багатства цього краю (сприяли чутки, розповіді прочан), і думки, що Візантія і країни Східного Середземномор’я переживають не найкращі свої часи, визнали, що настав зручний момент напасти на ці землі. Крім цього, у 1095 р. візантійський імператор Алексій Комнін звернувся за допомогою проти турків-сельджуків до папи Урбана II. У березні 1095 р. був скликаний собор в П’яченці, де у присутності 4000 священнослужителів і 30000 мирян поряд з іншими питаннями вирішилось і питання надання допомоги візантійському імператору. Собор ухвалив таку допомогу надати. Тому восени 1095 р. (18.09. – 26.11) у французькому Клермоні (Овернь) зібрався церковний собор, де папа Урбан II сповістив про початок хрестового походу.

Хрестовому походу феодалів передував похід бідноти. Селяни прагнули знайти на Сході позбавлення від феодального гніту і нові землі для поселення, врятуватися від голоду та епідемій. На чолі цього руху були Петро Ам’єнський, Вальтер Пексейо (його загін не дійшов до Константинополя), Вальтер Сензавеор (Голяк) (загинув у Малій Азії біля Нікеї). Навесні 1096 р. натовпи неорганізованої бідноти вирушили на Схід разом з родинами і зі своїм скарбом, займаючись по дорозі грабежами і жебрацтвом. Місцеві жителі чинили опір і давали жорстку відсіч грабіжникам. Неорганізовану і голодну масу селян Алексій Комнін наказав негайно переправити в Малу Азію, де їх перебили турки.

Усерпні 1096 р. в Перший Хрестовий похід пішло феодальне рицарство:

зНормандії – герцог Роберт, брат англійського короля Вільгельма II і принца Генріха; граф Стефан Блуасський і Шартський, Роберт II Фландрський, син графа Роберта Фризького; граф Гуго Вермандуа, брат короля Філіпа (йому папа Урбан II дав прапор св. Петра); з Лотарингії – герцог Годфрід Бульонський (вів свій родовід від Карла Великого), його супроводжували брати – Євстахій і Балдуїн; із Південної Франції – граф Раймонд Тулузький; із Південної Італії – Боемунд Тарентський, син Роберта Гвіскара, зі своїм племінником Танкредом. Маршрут перших двох хрестових походів пролягав по суші, метою була Палестина. Починаючи з Третього Хрестового походу, на Схід добиралися морем, а метою хрестоносців став Єгипет. Навесні 1097 р. феодали з’єдналися в Константинополі. Алексій Комнін переправив їх в Малу Азію. В Кілікії хрестоносці захопили Едесу, де заснували свою першу державу Едеське графство (1098 – 1146). Потім почали облогу Антіохії (21.10.1097 – 27.06.1098), яка тривала кілька місяців, і тільки зрада одного з начальників гарнізону міста допомогла хрестоносцям взяти це місто і оволодіти всією Антіохійською областю. Так з’явилося Антіохійське князівство (1098 – 1268). До Єрусалима добралося 20000 хрестоносців. Місто взяли після тривалої підготовки і штурму. Допомогу надали генуезькі та венеціанські купці, які підвезли дерево для будівництва стінопробивних машин. У 1099 р. було засновано Єрусалимське королівство (1099 – 1187,

1229 – 1244). Згодом з’явилося графство Тріполі. Таким чином, на Сході утворилися 4 держави хрестоносців.

На завойованій території запанували феодальні порядки. Вся територія Єрусалимського королівства була розбита на феоди, за які лицаріхрестоносці несли військову службу. Кожен такий феод являв собою маєток або кілька маєтків, розбитих на дрібні ділянки землі, які оброблялися кріпосними селянами. Місцевих селян (арабів, сирійців) залишили в кріпосному стані, а вільних – насильно перетворили на кріпаків. Селяни платили феодальну ренту – 50% врожаю. Це знайшло відображення в «єрусалимських Ассизах» - записах феодальних звичаїв. Господарство було натуральним, міста – центрами транзитної торгівлі. Привілеями користувалися колонії генуезьких, венеціанських, французьких купців. Єрусалимське королівство поділялося на баронії. Король Єрусалима вважався першим серед рівних йому феодалів. Граф Тріполі був васалом короля Єрусалиму, а графи Едеси платили йому данину. З 1130 р. вони стали васалами князя Антіохії. Антіохійський князь визнавав сюзеренітет грецького імператора.

На початку XII ст. хрестоносці створили постійні військові організації для захисту паломників, тобто військово-чернечі ордени. Виникнення військово-чернечих орденів було одним із проявів розмаїття релігійного життя.

У 1144 р. хрестоносці були змушені залишити Едесу, захоплену мосульським еміром. Це відразу погіршило становище воїнів Христа. Католицька церква проголосила Другий Хрестовий похід (1147 – 1149) під керівництвом французького короля Людовіка VII і німецького короля Конрада III. Похід виявився вкрай невдалим для хрестоносців. У другій половині XII ст. становище Єрусалимського королівства ускладнилося. Йому загрожували не тільки з півночі, з північного сходу, але і з півдня. Після падіння династії Фатимідів у Єгипті (1171), коли єгипетським султаном став Салах-ад-дін (Саладін), Єгипет, мусульманська територія Сирії, а також Хіджаз стали султанськими. Саладін оголосив хрестоносцям «священну війну» і завдав їм важкої поразки при Хаттіні в Тіверіаді. Потім захопив Сідон, Бейрут. Ашкелон, Яффу і Єрусалим (1187). Це послужило поштовхом до організації Третього Хрестового походу (1189 – 1192). Це був найбільш представницький похід. Від Англії в ньому взяв участь Річард I Левове Серце, від Франції – король Філіп II Август, від Священної Римської імперії

– імператор Фрідріх I Барбаросса. Річард захопив Кіпр і разом з Філіпом фортецю Акру з округою. Фрідріх Барбаросса на самому початку походу потонув при переправі через річку Салеф у Малій Азії. Підсумок походу – Єрусалим залишився в руках мусульман, хрестоносці зберегли за собою Антіохію, Тріполі, Акру, Тір, Кіпр.

Наприкінці XII ст. папа Інокентій III (1198 – 1216) розпочав проповідь нового хрестового походу. Учасники Четвертого Хрестового походу вирішили розпочати свій похід з Венеції, щоб використати її флот. Найближчою метою хрестоносців був Єгипет. Впливові сили на Заході