Довідник_2014
.pdfрахінбурги. При синах Хлодвіга спостерігається ослаблення королівської влади. У VII ст. триває відокремлення трьох політичних одиниць у складі франкської держави: Нейстрії, Австразії, Бургундії. Наприкінці VII ст. на південному заході виділяється й Аквітанія. Всі ці області були мало пов’язані між собою економічно. Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в руках майордомів – керуючих господарством королівського двору, або глави королівської адміністрації. Через це останні Меровінги отримали прізвисько «лінивих» королів. У 687 р. після битви при Тертрі з майордомом Нейстрії майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом всієї франкської держави. Саме Піпін Герістальський поклав початок династії Піпінідів, або Каролінгів.
За правлінні Каролінгів у франкському суспільстві склалися основи феодального ладу. Наступник Піпіна Герістальського – його син Карл Мартелл (715 – 741) (правитель з 719 р.) почав своє правління з упокорення внутрішніх смут у королівстві. Розбивши повсталих проти нього феодалів Нейстрії, а потім у союзі з арабами феодалів Аквітанії і володарів Провансу, Карл виступив проти германських зарейнських племен, які вийшли з-під покори – саксів, фризів, аламанів, баварів і знову обклав їх даниною. У 732 р. в битві при Пуатьє розбив арабський кінний корпус Аббдеррахмана. Араби, завоювавши упродовж 711 – 718 рр. Іспанію, вторглися 720 р. у Південну Галлію і почали загрожувати франкській державі. Ця битва зупинила просування арабів у Європі. В руках мусульман залишилася частина Південної Галлії – Септиманія. Велику роль у боротьбі з арабами зіграло створене франкське феодальне кінне військо. Оскільки значна частина вільних общинників не мала матеріальних можливостей для служби в ополченні, Карл провів бенефіціальну реформу. Суть реформи полягала в тому, що замість дарувань землі в повну, безумовну власність (аллод), що переважали за Меровінгів, землі стали надаватися в умовну феодальну власність у вигляді бенефіція (благодіяння) – за несення військової служби і на термін служби. У разі смерті того, хто надавав або того, хто отримував бенефіцій повертався до початкового власника або його спадкоємцям. Якщо спадкоємець бенефіціарія хотів отримати бенефіцій свого попередника або сам бенефіціарій хотів користуватися таким володінням і далі, вимагалося відновлення пожалування. Бенефіцій можна бути відібрати, якщо не виконувалася служба або господарство занепадало. З часом бенефіцій став перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX – X ст. набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного тримання, пов’язаного з обов’язком несення військової служби. Карл Мартелл провів широку роздачу бенефіціїв. Землі взяв у церкви, проводячи часткову секуляризацію її земель. Духовенство вимушено погодилося на ці заходи. Пізніше на церковному синоді було прийнято постанову про те, що секуляризована земля залишається у власності церкви, а володарі бенефіціїв зобов’язані були сплачувати за них невеликий чинш. Крім того, Карл Мартелл винагородив церкву новими земельними пожалування в завойованих областях, де поширювалося християнство. Той хто отримав бенефіцій, ставав васалом
(залежним за умовами володіння), приносив клятву вірності і виконував визначені служби. Сеньйор зберігав право верховної власності на подаровану землю. Ця реформа мала ряд наслідків: 1) зміцнила верству дрібних і середніх феодалів, стала основою кінного ополчення і всієї військової організації, попередницею лицарства; 2) зміцнилася феодальна земельна власність і селянська залежність; 3) створювалися поземельні зв’язки між сеньйором і бенефіціарієм, а також відносини васалітету.
З цього часу Каролінги перебували в тісному союзі з католицькою церквою і з її главою – римським папою. У 751 р. Піпін II Короткий звернувся до папи з питанням: «Хто повинен бути королем франків: той, хто має владу, або той, хто користується тільки титулом?» Папа, який бажав отримати військову допомогу проти лангобардів, відповів, що королем повинен бути той, хто має справжню владу. У 751 р. Піпін в Суассоні був проголошений королем, а Хільдерік III і його родина були пострижені в ченці. За це франки в 754 і 757 рр. здійснили два походи проти лангобардів. Відвойовані у них землі довкола Риму і Равенни (равеннського екхархату) були віддані папі Стефану II («дар Піпіна»). Так виникла Папська область – світське володіння римського престолу. Щоб надати більшу законність цій угоді пізніше була укладена фальшива грамота – «Константинів дар», згідно з якою імператор Костянтин (IV ст.) передав під владу римського єпископа Сильвестра I Римську область і всю Італію, зробивши його своїм «вікарієм» над усією західною частиною Римської імперії. Фальшивість цієї грамоти була доведена тільки в XV ст. Лоренцо Валлою. Папська держава проіснувала до 1870 р.
Найбільшої могутності Франкська держава досягла за Карла Великого (768 – 814). Карл Великий проводив завойовницьку політику з метою створення світової імперії. У 774 р. він здійснив похід в Італію проти лангобардів і захопив усі їх володіння. У 778 р. - похід до Іспанії і дійшов до Сарагоси, але був змушений відступити. У результаті цих походів була створена «Іспанська марка» (Барселонське графство, Каталонія). У 772 – 804 рр. Карл вів війну проти саксів. 778 р. – скасував Баварське герцогство. Потім Карл здійснив ряд походів проти полабських слов’ян. Ободрити, лютичі, сорби, чехи були обкладені даниною. На південному сході франки підпорядкували Словенію (Каринтію), Хорватію. У 788 р. франки розгромили аварський каганат. У результаті, виникла величезна держава Карла Великого – від р. Ебро до р. Ельби і Балтійського узбережжя, від Ламанша до середньої течії Дунаю і Адріатики, включаючи всю Італію. У 800 р. Карл став імператором. Папа Лев III коронував його в Латеранській церкві короною «римських імператорів». Правда, до 812 р. візантійський імператор не бажав визнавати Карла імператором. При Карлі франкська ранньофеодальна держава досягла свого розквіту. У VIII – IX стст. вона все більш стала виступати як знаряддя політичної влади феодалів.
Двічі на рік при дворі короля збиралися наради найбільш впливових великих землевласників. За їхньою порадою король видавав укази – капітулярії – з найрізноманітніших питань. Контроль за органами місцевого
управління здійснювався через «государевих» посланців, які роз’їжджали по графствах і спостерігали за діями місцевих посадовців. Військові огляди тепер відбувалися в травні – «травневі поля» - з’їзди королівських бенефіціаріїв.
Карл Великий провів нову військову реформу. Тепер служити в армії зобов’язані були тільки відносно заможні вільні землевласники, що мали 3-4 середніх селянських наділи (манси). Всі менш заможні селяни повинні були об’єднуватися і виставляти 1 озброєного воїна. Військова служба ставала привілеєм феодалів. З кінця VI ст. у війнах Меровінгів вирішальну роль відігравав не загальне ополчення, а васали. При онуках Карла Великого остаточно зникли всі сліди існуючих раніш форм загального призову. Тому і військовий устрій базувався не на ополченні селянства, яке давно втратило свою войовничість. Армії Карла Великого були нечисленними – 5000-6000 чоловік, обов’язково обоз, стадо забійної худоби, вино і т.д. Найбільша чисельність бойового складу – 10 000 воїнів. Каролінгська армія – не селянське ополчення, а невеличке за чисельністю, але висококваліфіковане професійне військо. Податок, що стягувався замість військової служби – герібанн, відповідав витратам на спорядження воїна і дорівнював 60 солідів. Якщо хтось не бажав платити податок, то потрапляв в кабалу. Податок в 60 солідів дорівнював вартості половинного наділу або 1/3 багатої садиби з землею. До початку IX ст. ціна виросла у два рази, вартість сільського дворусадиби складала від 20 до 200 солідів. Вартість озброєння за часів Карла Великого, за умови, що одна корова коштувала 1 солід, була наступною: шолом – 6 корів, лати – 12, меч з піхвами – 7, спис і щит – 2, бойовий кінь – 12 корів. Разом все це коштувало 45 корів або 15 кобилиць, тобто дорівнювало вартості великої рогатої худоби всього села. Сюди треба додати провіант, візок із запряженим конем, або в’ючну тварину для перевезення цього продовольства, конюха при тваринах.
При королі була лейб-гвардія (скара). Франкські королі, як і германські королі, не мали постійної столиці, а кочували по своїй обширній державі. Резиденціями були Париж, Суассон, Реймс, Орлеан, Аахен. Двір переїжджав від одного продовольчого пункту до іншого. Вже меровінгські королі збудували багато замків, які перебували часто один від одного на відстані лише одного дня шляху і явно призначених для розквартирування мандрівного двору. При перших Каролінгах васал приносив клятву вірності сеньйору, тобто, королю присягали тільки його прямі васали. Карл Великий зрозумів небезпеку. В 786 р. під час повстання тюрингів під керівництвом Хардрада, заколотники посилалися на те, що вони королю не присягали. Король видав едикт, за яким усі піддані – воїни і духівництво, старші 12 років, присягали безпосередньо королю. Формула присяги свідчила, що той, хто приносив присягу, обіцяв таку вірність, яку сеньйор, за своїм правом міг вимагати від свого васала. З 802 р. піддані присягали не тільки монарху, але й усій династії.
Імперія Карла Великого виявилася неміцною. Його наступник Людовік Благочестивий змушений був за свого життя розділити імперію між своїми
синами. Після смерті Людовіка між його синами Лотарем, Людовіком і Карлом розпочалася війна за спадщину. Війна завершилася підписанням у 843 р. Верденського договору, згідно з яким, замість однієї держави виникло три. На основі цих державних утворень розпочинається процес становлення французької, німецької та італійської націй.
АГРАРНА РЕФОРМА СИМА ЯНЯ 280 Р. І ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ НАДІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОМУ КИТАЇ
У III – IV стст. в Китаї утвердилися нові економічні відносини на тлі соціальних і політичних потрясінь, підсумком яких було падіння Ханьської імперії. На місці імперії Хань утворилося три царства: на півночі – Вей, на південному сході – У, на південному заході – Шу-Хань. Кінець династії Хань припадає на 220 р. Цього року останній імператор Ханьскої династії втратив владу. Фактично ж ханські правителі втратили владу ще раніше – у 192 р., коли три воєначальника Цао Цао, Лю Бей, Сунь Цюань (Цзянь), майбутні правителі трьох царств, поділили між собою владу.
В умовах політичного занепаду постала проблема – заселити покинуті землі селянами у якості держателів державних земельних ділянок і зробити цих селян залежними від монарха. Її вирішення розпочалось тільки після нового об’єднання країни. Лідером об’єднання стало Вейське царство. У 263 р. впало царство Шу-Хань, а в 265 р. полководець Вейської династії Сима Янь позбавив влади свого правителя і став імператором (265 – 290) під тронним іменем У-ді. Так з’явилася династія Цзінь (265 – 316). У 280 р. під владу Цзінь перейшло царство У.
За Сима Яня був виданий закон про державні наділи, за яким селяни повинні були отримувати наділи двох видів: 1) для власного користування; 2) для обробітку на користь держави. Це нововведення отримало назву «колодязьної системи» - цзін-тянь. Дорослий китаєць отримував ділянку (чжань-тянь) площею 120 му (му – від 0,015 до 0,32 га, частіше – 0,067 га); із них – 50 му підлягало оподаткуванню на користь скарбниці, а з іншої частини наділу – урожай йшов селянину. Трудова одиниця – подружжя – чоловік і дружина у віці від 16 до 60 років, селяни у віці 13 – 15 та 61 – 65 років мали право на половинний наділ.
Утримувачі наділів були зобов’язані вносити податок з обох ділянок. Податок з кожного двору стягувався у вигляді с/г продуктів, 3 кусків шовку, 3 міри шовкової вати. Крім цього, утримувачі державних земельних наділів мусили працювати на громадських роботах – (30 днів упродовж року) з підтримки в належному стані, ремонту та проведення іригаційних споруд, з осушення грунту, з боротьби з повенями і паводками, з догляду за різного роду будівлями (т. зв. «трудова повинність»). Але на початку VI ст. громадські роботи були замінені продуктовим податком.
Крім державної власності на землю існувала й приватна земельна власність.
Після смерті Сима-Яня у 290 р. у країні почалася міжусобиця, що тривала 16 років («смута восьми князів»), наслідком якої було те, що на кордонах північно-східного і північно-західного Китаю з’явилися кочівники
– тюрки, монголи, тунгусо-маньчжури, тібето-тангути. Від кочівників намагалися оборонитися, будуючи захисний мур – Велику китайську стіну. Найсильнішими серед кочівників були хунну, тібето-тангути, сяньбійці. Гунни у 304 р. у Північному Китаї утворили свою державу і в 316 р. взяли Чанань. У 351 р. Хоу-Чжаю (держава гуннів) впала під ударами сяньбійців. Сяньбійці в 351 р. створили державу Цянь-Янь, яка проіснувала до 370 р. Ця держава впала вже під ударами тібето-тангутів. Тібето-тангути з 370 р. і до кінця століття підпорядкували собі всі племена в північному, північнозахідному і західному Китаї. У 386 р. сяньбійські племена об’єдналися під владою вождя Тоба (Тобар, Тобаго) і з’явилася держава Хоу-Вей, тобто Друге Вейське царство, або Бей-Вей. У 439 р. Північна Вей об’єднала північний і північно-західний Китай. Потім сяньбійці витримали боротьбу з жужанями (жоуженями) – кочівниками, які жили на території Монголії. У 557 р. жужані з’явилися на середній течії Дунаю, під ім’ям аварів. У 568 р. вони створили тут аварський каганат, який проіснував до IX ст. Після вигнання жужанів під владу сяньбійців потрапила територія від Фергани до Корейського півострова. Ця держава проіснувала з 386 по 584 р., а останні 30 років вона складалася з 2-х частин – Бей-Ци і Бей-Чжоу зі столицею в Лояні.
Саме тут і відродилася надільна система Сима-Яня. Земля вважалася власністю держави і перебувала у розпорядженні уряду. Правитель держави розглядався як верховний носій цієї державної власності на землю. Земля надавалася населенню у формі державних наділів 3-х видів: орні, промислові, садибні. Орні – для посівів зернових (особливо, проса); промислові – для промислових культур (тут, конопля); садибні – під житлові й господарські будівлі. Орні наділи були подушні, тобто відводилися по числу душ працездатного населення. Орний наділ підлягав поверненню в казну в разі смерті працездатного утримувача землі або по досягненню ним похилого віку. Промислові та садибні наділи поверталися в скарбницю лише у разі зникнення всіх працездатних членів двору. Повний наділ отримували тільки чоловіки, жінкам давали наділи в половинному розмірі. Якщо були раби у господаря двору, то йому надавали наділи і на рабів (1/8 наділу), але теж у половинному розмірі. Власникам робочої худоби (на вола 1/10 наділу) давалися додаткові ділянки. Утримувачі наділів повинні були платити земельні і промислові податки. Обидва – натурою, земельний – зерном, промисловий – тканинами, сировиною. Податки обчислювалися з душі. Крім податків була трудова повинність і військова служба.
Надільна система визначала й адміністративну організацію. Кожні 5 дворів – п’ятидворка (лін) була нижчою ланкою в системі організації сільського населення. Середня ланка – 25 дворів (чі). Вища ланка 5 × 25 = 125 дворів (дан) = село. На чолі кожного об’єднання стояв старшина. Обов’язки старшини – загальне управління, роздача наділів, відібрання наділів у казну, збір податків, залучення населення до відбування трудової повинності,
спостереження за виконанням власниками наділів їх обов’язків з обробітку надаваних їм ділянок, шпигунство за односельцями. Існувала кругова порука. Одиниця оподаткування – двір, вірніше, подружжя.
Існували державні наділи іншого призначення, наприклад, посадові наділи. Ця категорія наділів надавалася чиновникам (з системи апарату управління). Податки з таких ділянок надходили у розпорядження посадових осіб. Власник втрачав свій наділ, після того як позбавлявся посади і отримував інший, відповідно з новою посадою. Передавати у спадок і відчужувати ділянки було строго заборонено. Розмір наділу визначався займаною посадою.
Були жалувані наділи, які надавали у порядку окремого акту верховної влади. Його могли відняти у будь-який момент, але користування таким наділом передавалося у спадок.
Вища знать володіла «наділами, присвоєними згідно з титулом». Земельні володіння монастирів – ділянки, які надавалися монастирям
відповідно до надільної системи і земельні пожалування імператорів не підлягали оподаткуванню.
Державна надільна система існувала завдяки сільській общині зі спадковим землекористуванням. Існувало землеволодіння окремих вельмож в умовах панування державної власності на землю. Переважало натуральне господарство, повільно відбувалася майнова диференціація у громаді. Надільна система сприяла удосконаленню зрошувальної системи, появі нових с/г культур – чай, цукрова тростина, бавовна і т.п.
Державна надільна система забезпечувала швидке відновлення господарства після політичних смут і конфліктів, сприяла якісному утриманню іригаційної системи. Але вона супроводжувалася зростанням бюрократичного апарату, заорганізованістю і зниженням продуктивності праці на селі.
ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ЗА ЮСТИНІАНА І
Уранньому середньовіччі найвищого розквіту Візантійська імперія досягла за правління Юстиніана I (527 – 565). Юстиніан – колоритна постать на візантійському престолі. Народився 482 р. в сім’ї простого селянина з с. Тауресій в Іллірії. При народженні отримав ім’я Петро Савватій. У 480 р. його дядько і попередник на троні Юстин вирушив до Константинополя на службу, потім прилаштував і свого племінника, усиновив і залишив йому трон. Юстиніан – розумний, владний, енергійний правитель, ініціатор багатьох реформ. Все життя присвятив ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. В той же час нещадний, підступний, жорстокий. Його дружина Феодора (у молодості актриса цирку, куртизанка) гарна, розумна, вольова, брала активну участь в управлінні країною, приймала послів, вела дипломатичне листування. Прокопій Кесарійський у «Таємній історії» (памфлет-пасквіль) розкрив всі вади імператорського подружжя.
Уперші десятиліття правління Юстиніана імперія здобула низку перемог на міжнародній арені. Вона не тільки відбила натиск іранських
Сасанідів, гуннів, готів, слов’ян, аварів, але й здійснювала успішну завойовницьку політику. Полководцеві Юстиніана Велісарієві у 533 – 534 рр. вдалося завоювати державу вандалів у Північній Африці, де був заснований Карфагенський екзархат під владою Візантії. Більш важкою була війна Візантії з остготами в Італії (535 – 555 рр.). Остготи, особливо за короля Тотіли вчинили візантійцям опір, але у підсумку до складу Візантії увійшла Північна Італія з Равенною, Римом, вся Південна Італія й Сіцілія. Равеннський екзархат став оплотом Візантії в Італії. У 554 р. візантійці здійснили військову експедицію проти толедського королівства вестготів в Іспанії і тимчасово приєднали до імперії землі на південному сході Піренейського півострова. Територія Візантії збільшилася майже вдвічі – Далмація, Італія, Північна Африка, південний схід Іспанії, о-ви Західного Середземномор’я (Сицілія, Сардинія, Корсика, Балеари).
Внутрішня політика Юстиніана була спрямована на посилення централізації держави та зміцнення економіки імперії, на активізацію торгівлі та пошуки нових торгових шляхів. Великим успіхом візантійців було розкриття секрету виробництва шовку. В імперії виникло своє власне виробництво шовку (Сирія, Фінікія). Юстиніан протегував зростанню великого церковного землеволодіння і в той же час підтримував середні верстви землевласників. Він проводив, хоча й непослідовно, політику обмеження влади великих землевласників і в першу чергу старої сенаторської знаті. За правління Юстиніана була проведена реформа римського права. З 528 по 534 рр. працювала спеціальна комісія на чолі з відомим юристом Трибоніаном. Комісія переглянула спадщину римської юриспруденції, створила «Звід цивільного права» (Corpus juris civilis), який складався з 4 частин: Кодекс Юстиніана, Дігести (Пандекти), Інституції, Новели.
Активна будівельна діяльність, завойовницька політика, утримання державного апарату, розкіш імператорського двору вимагали витрат, що призводило до збільшення податків. Невдоволення податковою політикою і переслідуваннями єретиків призвело до повстання народних мас у 532 р. Це повстання отримало назву «Ніка!» (Перемагай !). Збереження в ранній Візантії соціальних та ідейних традицій античного поліса сприяло об’єднанню міського населення в особливі організації – діми. Надзвичайно велика роль видовищ, особливо кінних перегонів на іподромі та циркових вистав у житті міст імперії породила утворення циркових партій – фракцій, спочатку спортивних організацій, які згодом перетворилися в політичні об’єднання міських дімів. У Константинополі й в інших містах існувало 4 циркових партії: левкої (білі), русії (червоні), прасини (зелені), венети (блакитні), які розрізнялися за кольором одягу візників кінних квадриг. Домінуюча роль перейшла до венетів і прасинів. У V – VI стст. діми набули вагомого значення в політичному житті міст, організовуючи навколо себе вільне міське населення. На чолі дімів, як правило, стояли представники різних верств пануючого класу, які прагнули використати пересічних дімотів у своїх інтересах. Уряд імперії був змушений визнати за дімами деякі права:
право пред’являти під час видовищ у цирку вимоги до імператора і його чиновникам, схвалювати чи критикувати їх політику, брати участь в офіційних церемоніях і носити зброю. Формально вони брали участь у проголошенні нового імператора. Усередині партій цирку існувала глибока соціальна нерівність. Партію венетів, зазвичай очолювали представники сенаторської аристократії і власники приміських маєтків (проастіїв), в партії прасинів великим впливом користувалися купці, навклери, власники ремісничих майстерень. Рядові дімоти обох партій були вихідцями з народу. Прасини вважалися монофізитами і були пов’язані з вихідцями зі східних провінцій, венети – православні і підтримували ортодоксальних імператорів. Самі імператори спиралися то на одну, то на іншу партію, навмисно розпалюючи боротьбу між ними. Рух дімів і боротьба фракцій все частіше набували соціального характеру, а низи обох партій об’єднувалися в своєму протесті проти влади і податкового гніту. Повстання «Ніка» відрізнялося складністю і строкатістю соціального складу учасників. Кожне угруповання мало свої власні причини для повстання. Для старої сенаторської аристократії це – повалення Юстиніана (венети). Прасини були незадоволені високими митами і різними заборонами, утисками торгівлі зі Сходом. Народні маси були незадоволені свавіллям чиновників: префектом преторія Іоанном Каппадокійцем, квестором Трібоніаном, епархом міста Евдемоном. Повстання почалося 11 січня 532 р. і тривало 8 днів. Стихійно об’єдналися діми обох партій і напали на резиденції префекта преторія, епарха міста і розгромили їх. У Константинополі почалися вуличні бої. Повсталі спалили податкові списки, захопили в’язницю. У міст почалися пожежі. Перемога схилялася на бік повсталих. Сенатська опозиція висунула нового імператора
– Іпатія, племінника покійного басилевса Анастасія. Іпатій був коронований. У палаці почалася паніка. Юстиніан збирався втікати до Малої Азії. Становище врятувала Феодора, яка не могла примиритися з думкою втратити престол. З’явившись на засідання імператорської ради, дорікаючи в бездіяльності зібранню, заявила, що «царська порфіра – прекрасний саван». Юстиніан почав наступ на повстанців. У цей час серед повсталих стався розкол: частина аристократії з партії венетів відійшла від повсталих. Юстиніанові через євнуха Нарсеса вдалося підкупити золотом частину провідників венетів. Полководці Велізарій і Мунд на чолі загону найманцівварварів напали на повсталих у цирку і всіх перебили. «Натовп був скошений, як трава» - писав хроніст. Під час цього розгрому було вбито 35 тис. чоловік. Іпатій і його брат Помпей були страчені, сенатори заслані, майно їх конфісковано. Найбільш жорстоко розправилися з народом. Діми оговталися від цього удару лише наприкінці VI – на початку VII ст., коли вони взяли участь у повстанні узурпатора Фоки і скинули з престолу в 602 р. імператора Маврикія. У VII ст. діми втратили колишнє політичне значення.
Зовнішня політика Візантії славилась хитромудрими комбінаціями, поєднанням таємниці дипломатичної гри з жорсткими військовими ударами. Візантія постійно намагалася уникнути одночасної боротьби на два фронти і майже завжди виходила переможницею з різних колізій. Найчастіше в хід
пускалися підкуп іноземних правителів, інтриги при іноземних дворах, нацьковування одних народів на інші, розпалювання племінної або релігійної ворожнечі. Візантійська дипломатія була свого роду кодексом віроломства, девіз якого – «розділяй і володарюй». Широко також використовувалися династичні шлюби іноземних правителів з візантійськими принцесами для підпорядкування сусідніх держав впливу Візантії. Візантійській дипломатії були притаманні й специфічні риси, які відрізняють її від дипломатії інших держав Європи. Перш за все, вона носила централізований характер. Було створено розгалужену дипломатичну систему: штат високоосвічених дипломатів, маса перекладачів, правила посольської справи – порядок прийому і відправлення посольств, визначення прав і обов’язків послів та інших дипломатів. У становищі візантійського посла при іноземних дворах була присутня подвійність: з одного боку, він був представником великої держави і володів престижем посла великої країни, з іншого, - рішення приймав лише з санкції імператора. Візантія ввела принцип недоторканності особи посла, системи вірчих грамот і т.д. Візантійська дипломатія чимало запозичила від дипломатичної системи східних монархій, зокрема від Сасанідський Ірану (централізованість). У свою чергу Візантія тривалий час була еталоном дипломатичного мистецтва для варварських держав.
Юстиніан І досяг значних успіхів за роки свого тривалого правління. Але вирішення грандіозних завдань як на зовнішньополітичній арені, так і внутрішньому житті імперії потребувало великих людських і матеріальних ресурсів. Це підточило могутність держави. Після смерті імператора у 565 р. розпочинається тривалий період стагнації.
ВИНИКНЕННЯ АРАБСЬКОЇ РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ДЕРЖАВИ. РОЛЬ ІСЛАМУ
Арабські племена, що населяли Аравійський півострів, ділилися за етнічним походженням на південноарабські, йєменські, і північноарабські. Батьківщиною арабів був Аравійський півострів, де виділяють 3 області – Неджд – займає центральне плоскогір’я, Ємен, або щаслива Аравія – південно-західна частина півострова, Хіджаз – прибережна смуга Червоного моря, що простягається з півночі півострова до Ємену. Найбільш культурна і багата область – Ємен. До початку VII ст. більша частина арабів залишалася кочівниками (т.зв. бедуїни – «степовики»). Для скотарства в Аравії були кращі умови, ніж для заняття землеробством, яке носило оазисний характер. Бедуїни розводили худобу, головним чином, верблюдів, а також кіз, рідше овець. Араби – землероби вирощували фінікову пальму, ячмінь, виноград, плодові дерева. Соціально-економічний розвиток різних областей Аравії було неоднаковим. Виділявся Ємен, де вже у I тис. до н.е. склалася розвинена хліборобська культура, оскільки тут була велика кількість водних ресурсів. До кінця ¼ VI ст. н.е. (з II тис. до н.е.) тут існувала рабовласницька держава
– Хім’яритське царство. У Ємені були стародавні торгові міста – Магриб, Сана, Іеджран, Маін та ін. Ємен грав посередницьку роль у торгівлі Єгипту,
Палестини, Сирії, а потім і всього Середземномор’я з Ефіопією та Індією. Вів Ємен також посередницьку торгівлю з побережжям Персидської затоки і портом Обол в гирлі річок Євфрату та Тигру. З Ємену вивозили в візантійські області предмети місцевого походження: ладан, миро, алое та ін
На Заході Аравії, в області Хіджаз, була розташована Мекка – перевантажувальний пункт на караванному шляху з Ємену в Сирію. Мекка складалася з кварталів, заселених окремими родами племені курейш. Усередині родів існувала майнова нерівність: були багатії – купцірабовласники і бідняки. Купці займалися і лихварством, відсоток за позику доходив до 100 % («динар на динар»). Найбільш ходовими товарами караванної торгівлі були шкіри, родзинки з оазису Таїф, фініки, золотий пісок і срібло у зливках з рудників Аравії, єменські пахощі, лікарські рослини (ревінь та ін.). З Індії як предмети транзиту йшли кориця, прянощі, ароматичні речовини, китайський шовк, з Африки – золото, слонова кістка і раби.
У центрі Мекки на площі знаходився храм кубічної форми – Кааба (Куб). Мекканці поклонялися фетишеві – чорному каменю (метеорит), який був вбудований у стіну Кааби. В Каабі знаходились і зображення божеств багатьох арабських племен. Племінний бог курейшитів, Аллах, вважався втіленим у фетиші – чорному камені храму Кааби. Кааба була предметом шанування і паломництва для населення західної частини Аравії. Територія Мекки та її околиць на час паломництва вважалась заповідною і священною. З часом паломництва збігався великий ярмарок, що відбувався в зимові місяці. Населення іншого великого міста Аравії Медіни (Ясриб) складалося з трьох «єврейських» племен (тобто арабських племен, які сповідували іудаїзм) і двох язичницьких арабських племен – аус і хазрадж. Медіна – центр землеробського оазису, де також проживали купці і ремісники. Окремі групи арабів проживали за межами Аравії. На кордоні Палестини та Сирії (в Зайорданні) до кінця V ст. склалося арабське царство Гасанідів, що знаходилося у васальній залежності від Візантії. На кордоні Месопотамії та Сирійської пустелі в IV ст. виникло царство Лахмідів, васала Сасанідів. Жили араби і в Єгипті, Палестині, Сирії, Месопотамії.
З VI ст. не тільки Ємен, але й Західна Аравія стали об’єктом боротьби між Візантією і сасанідським Іраном. Метою цієї боротьби було захоплення караванних шляхів з країн Середземномор’я до Індії та Китаю, зокрема шляхів з Ємену через Хіджаз до Сирії. Звернення Візантії за допомогою до християнської Ефіопії призвело до встановлення в 525 р. ефіопського панування. У свою чергу візантійці вигнали ефіопів з Ємену і встановили там своє панування (572 – 628 рр.). Сасанідська влада намагалася направити транзит індійських товарів у Візантію тільки через Іран і не допускати транзиту через Ємен, що призвело останній до занепаду. У пошуках виходу з кризи серед арабської знаті, особливо серед мекканської, з’явилося прагнення до завойовницьких воєн. Все це створювало передумови для утворення держави в масштабах всього Аравійського півострова.