Довідник_2014

На самому дні суспільства, починаючи з VII – VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті – «недоторкувані», які не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи «аріїв». Мовляв, «арії» в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов’язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайші – жовтий, шудри – чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий – моральні чесноти, червоний – енергію та рішучість, жовтий – поєднання цих якостей, чорний – порочність.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу унеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування — від простого «очищення» до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маорійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи – джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в «Золотий вік Гуптів» (IV – V ст. н. е.).

На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об’єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті – його клітинами.

Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини. До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами – етапами життя. Перебіг життя «двічі народженого», передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства, юнацтва, зрілого віку та старості, що приходила з появою онуків.

У висновку потрібно визначити ефективність варново-кастового укладу суспільного життя в Індії, вказати на його недоліки та переваги.

ІСТОРІЯ ГРЕЦІЇ В ХІ-ІХ СТ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ГОМЕРІВСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Насамперед при підготовці даного питання варто зазначити, що класове суспільство і держава зароджувалося на грецькому грунті двічі з деяким розривом в часі: у III тис. до н. е. і I тис. до н. е. Крито-мікенська цивілізація зійшла з історичної арени при загадкових обставинах наприкінці XII ст.

Значні масштаби катастрофи XII ст. призвели до гнітючої депресії і двох важливих результатів: 1) бідності матеріальної культури; 2) розриву з традиціями мікенської епохи, коли суспільство було відкинуто далеко назад. Протягом трьох подальших століть материкова Греція була майже повністю ізольована від країн Стародавнього Сходу. Припинилося будівництво крупних споруд типу палаців, немає відомостей про крупні господарства, подібні мікенським. Вірогідно, що окремі рабовласницькі суспільства, які існували раніше, були знищені навколишніми племенами, що жили ще в умовах первісного ладу. Але при цьому прибульці сприйняли багато від скореного ними населення, що, кінець кінцем, сприяло переходу всіх еллінських племен до рабовласницького ладу. Тобто мали місце і елементи цивілізаційного континіуму.

Цивілізаційний континіум виразився, наприклад, у тому, що Гомерівський період успадковував від мікенського деякі знаряддя праці – плуг, гончарний круг, віз. Крім того, даний етап ознаменувався переходом від бронзи до заліза; що відкривало нові перспективи розвитку продуктивних сил. Тобто неможливо заперечувати і елементи прогресу.

Аж до початку ХХ ст. єдиним джерелом відомостей про цей період в історії Греції були стародавні грецькі оповідання і епізодичні повідомлення пізніших грецьких письменників. Лише в останні десятиліття, завдяки поступовому накопиченню великої кількості артефактів, стало можливим точніше характеризувати розвиток окремих областей Егейського басейну в період, що вивчається. Іншим важливим джерелом для розуміння періоду залишаються гомерівські поеми «Іліада» і « Одіссея», зміст яких пов'язано з легендами і міфами про війну ахейців з Троєю, що виникла нібито через викрадання Олени, цариці Спарти, троянським царевичем Парісом.

Варто зазначити, що для cучасного історика поеми Гомера є безцінною скарбницею відомостей щодо життя і побут еллінів на межі ІІ і І тис. до н.е. В поемах згадується про дво- і навіть про трикамерну систему оранки. Обробляли поля за допомогою сили волів і мулів. Плуг був дерев'яним. Разом

з плугом застосовували кирку, калатало і заступ, що застосовувався для розпушування і посадки садових рослин. Праця не вважалася ганебною, як це було в подальшу, класичну епоху, за часів розвиненого рабовласництва. Сам Одіссей часто орав і косив, і навіть пропонував позмагатися з фракійцями у мистецтві косити і жати.

У гомерівському суспільстві ще не затвердився інститут приватної власності на землю, хоча різні форми відношення до землі і нерівномірність її розділення вже в наявності.

Разом із землеробством високого розвитку досягло і скотарство. Стада були головним багатством знаті. Рахунок власності вівся в биках. Основна кількість рабів була зайнята у скотарстві. Ремесло було розвинене значно менше, ніж землеробство і скотарство. Воно в цей період тільки починає відділятися від землеробства. Гомерівська Греція на відміну від мікенської епохи, знала лише невелику кількість ремесел.

У поемах майже не зустрічається згадок про виробництво продуктів, спеціально призначених для обміну. Предметом обміну служила переважно військова здобич. Обмін мав випадковий характер. Ставлення до торговців було негативним. Одіссей відчував себе ображеним, коли його визнали торговцем. У Гомера навіть немає спеціального терміну для позначення торгівлі і торговців.

Грошей не існувало, що було показником натурального обміну. Торгівля тісно пов'язана з морським розбоєм і особливо з викраданням людей для продажу в рабство. З розвитком обміну виникає потреба в постійній одиниці рахунку, яка б служила виразником цін різних предметів. Таким мірилом цінності в гомерівський час і слугувала худоба, а іноді і бронзові казани. У мирний час до Греції ввозили переважно предмети розкоші, що купувалися головним чином знаттю. Торгівлю здійснювали купці Фінікії, що продавали товар прямо з кораблів.

Таким чином, після триваючого близько двох століть занепаду зовнішніх зв'язків і торгівлі, еллінські племена вже у ІХ ст. помітно розвинули свої відносини із зовнішнім світом. Одночасно, і в цьому полягає важлива відмінність гомерівського суспільства від мікенського часу, починає посилюватись і внутрішньогрецька торгівля.

В даному питанні необхідно охарактеризувати також структуру грецького суспільства. Вищим шаром в грецькому суспільстві цього часу була родова знать. Війна, піратство і просто грабіж сприяли накопиченню матеріальних цінностей в її руках, забезпечували її дармовою робочою силою

– рабами. Знатні роди вже розпалися на сім'ї, що жили незалежно один від одного. Часто в одному роді зустрічаються і багаті і бідні сім'ї. Це яскравий показник розпаду родових зв'язків, що почався. Суспільні умови того часу характеризуються лише зародженням і складанням класових відмінностей. Одну з таких суспільних груп складали басилеї. Цим терміном в епосі позначалася вся знать. Вони володіли кращими, «відрізаними» від громадських земель, угіддями і величезними стадами худоби.

У епосі було мало свідоцтв про положення вільних землеробів. Соціальне розшарування впливало на збільшення земельної власності. За суспільним становищем близько до землеробів стояли ремісники, співаки, лікарі, об'єднані єдиним терміном – деміурги. Вони не мали земельних наділів і не входили до складу общини. Гомерівські поеми описують групу вільних людей, позбавлених прав і засобів виробництва.

Рабство в гомерівській Греції носило патріархальний характер. Раби жили загальним із своїми господарями життям. Вони використовувалися як слуги – кухарі, конюхи, економи і т. п. Рабська праця застосовувалася і в сільському господарстві, землеробстві і скотарстві, на виноградниках і оливкових посадках. Поступово рабська праця починала диференціюватися. У епосі згадуються раби , що приглядали за коровами, свинями, орали і т. п. Згадуються старші і молодші раби. Джерелом рабства була війна. При завоюванні міста населення захоплювали в рабство. Іншим джерелом було піратство, яким у той час часто займалася родова знать. Головним постачальником рабів серед середземноморських народів були фінікійці. Вони скуповували військовополонених, або ж захоплювали людей, переважно жінок, всякими хитрощами і обманом. Найкрупнішими рабовласниками була родова знать. Положення рабів в гомерівський час було значно кращим, ніж в класичний період. Раб не перетворився ще на «живе знаряддя праці». Його цінували, як людину. Діти рабині і пана отримували свободу і деякі права на спадок. Але, не зважаючи на патріархальний характер рабства, пан мав необмежене право життя і смерті над своїми рабами.

Як висновок можна зазначити, що поступове проникнення в родове суспільство нових форм життя корінним чином змінює суспільні відносини, готуючи корінний перехід до класового рабовласницького суспільства. Розвиток рабства і зростання соціальної нерівності розколює первинну єдність родової общини, сприяючу більшому накопиченню багатств у родової знаті і її економічному впливу на рядових общинників.

СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В АТТИЦІ. РЕФОРМИ СОЛОНА

Розпочинаючи відповідь на означене питання, студенти найперше мають охарактеризувати географічні та природо-кліматичні особливості Афінської держави, а також у цій вступній частині мають розповісти про безпосереднє утворення цієї держави.

У Середній Греції розташована область Аттика, в якій і виникла Афінська держава. У західній частині Аттики є рівнина, де можна було займатися землеробством. Решта частина області була гористою, де її мешканці розводили овець, кіз, свиней. Для вирощування зернових культур земля Аттики була малопридатною. Тому афіняни віддавали перевагу вирощуванню винограду і оливкових дерев, а зернові купували чи обмінювали у сусідів.

Головним містом Аттики було місто Афіни, одне з найстаріших міст Європи. Місто швидко зростало, йому було тісно на пагорбі і афіняни почали

будувати свої помешкання у його підніжжя. Центром міського життя була ринкова площа – агора, де велась жвава торгівля.

Готуючи грунт до безпосередньої відповіді на питання про становлення демократії в Аттиці студенти обов’язково мають охарактеризувати соціально-політичну стратифікацію суспільства.

Вільне населення Афін, як і решту грецьких полісів складалося з селян, ремісників і знаті. Знатні люди називалися аристократами (кращі, благородні). Завдяки своєму походженню вони тримали в своїх руках управління полісом (деякі знатні роди вели свій родовід від богів, героїв, стародавніх царів). Представники знатних родів утворювали ареопаг – раду знаті, яка заправляла всіма справами міста. Ареопаг обирав щороку 9 правителів – архонтів, які безпосередньо здійснювали владу (жрець, полководець, «міністр», шість суддів).

Всі незнатні громадяни незалежно від того бідні вони чи багаті називалися демосом тобто народом. Демос був невдоволений всевладдям аристократів і прагнув теж приймати участь управліннях державою.

Удругій частині питання про реформи Солона відповідь потрібно розпочати з характеристики законів архонта Драконта, адже саме вони підготували грунт для реформ Солона.

Всевладдя знаті давало їй змогу всі суперечки вирішувати на свою користь, навіть бувало порушуючи сталі звичаї. Такий стан обурював народ, який вимагав записати давні звичаї, щоб судді вирішували справи не так, як їм заманеться, а у відповідності з законом.

У621 р. до н.е. архонт Драконт нарешті склав писані закони, але включив до них не лише норми стародавніх звичаїв, а і додав багато своїх. Багато з тих законів можуть здатися дивними для сучасних людей. Так, наприклад, тварини або якийсь предмет можна було судити так само як і людину. Якщо собака покусала або бик залигав людину вони підлягали вигнанню за межі Аттики, так само як черепицю, що випадково впала на голову і забила людину.

Головною заслугою Драконта було те, що йому вдалося покласти край кровній помсті. Тобто всі справи про вбивства вирішувалися в суді, а не родичами загиблого, які мстилися кривдникам.

Про закони Драконта говорили, що вони «писані кров’ю», тому що за навіть найменшу крадіжку овочів, фруктів передбачалося смертна кара. Коли Драконта спитали, чому такі строгі закони, він відповів, що «не більшого не меншого покарання він придумати не зміг».

По теперішній час занадто суворі покарання, заходи називають драконтівськими. Тим не менш греки вважали, що краще погані закони, яких дотримуються, аніж добрі, які не виконуються.

Коротко охарактеризувавши «закони Драконта» можна переходити до аналізу реформ Солона, наголосивши на тому, що жорстокі закони Драконта, хоч і впорядкували дещо життя в Афінах, але не вирішували проблеми. Боротьба між демосом і аристократією тривала. Аристократи, користуючись своїм становищем всілякими способами забирали землю у селян, а їх за борги

перетворювали на рабів. Становище було погрозливим і могло вибухнути народним повстанням. Було прийнято рішення: обрати правителя, котрий примирить демос з аристократією.

У 594 р. до н.е. першим архонтом було обрано Солона, людину знатного походження, але, який користувався повагою і довірою у демосу за його чесність і порядність. У молоді роки він був купцем, побував у багатьох країнах, писав вірші і був досить веселою людиною.

Солон провів реформи для демосу та в управлінні державою. Було полегшено становище селян, скасовано боргове рабство, відмінено борги, знищено боргові камені, звільнено від рабства тих, хто потрапив туди за борги. Частина селян разом із свободою одержала назад свої землі. Заборонялося афінян брати в рабство за борги. У господарствах багатіїв дозволялося використовувати працю лише рабів-чужинців.

Реформи підривали політичне панування знаті, тепер політичні права залежали не від знатності, а від розміру майна.

Все чоловіче населення – уродженці Аттики вважалися громадянами Афінської держави.

Усе населення Афін Солон розділив на чотири групи - в залежності від майна та прибутків. До першої та другої груп входили найбагатші люди, до третьої – середняки, до четвертої – бідняки (фети). Всі чотири групи мали право брати участь у відроджених народних зборах і в утвореному народному суді. Але найвищі посади в державі займали представники тільки першої групи. До ради чотирьох сотень мали право обиратися представники перших трьох груп. Суддями можна обирати будь-кого з усіх чотирьох груп.

Перші три групи повинні служити у війську важкоозброєними воїнами і вершниками. Четверта група повинна була служити під час війни у легкій піхоті або матросами на кораблях.

До жодної групи не входили люди, що за своїм походженням не вважалися афінянами, а також раби. Вони не були допущені до управління державою.

Даючи характеристику реформам Солона, окремим аспектом відповіді має стати аналіз реформування державних органів влади, так як реформи в цій галузі найяскравіше засвідчили становлення демократії в Аттиці.

Вищим органом влади стали народні збори – екклесія, у яким мали право брати участь чоловіки, що досягли 20 років.

Рада старійшин – ареопаг, що обирався з аристократів, став розглядами важкі злочини і контролювати роботу чиновників.

Була створена рада 400-сот (буле), яка обиралась народними зборами, виконувала роль чиновників і готувала справи для обговорення на народних зборах.

Запроваджено суд присяжних (гелія). Присяжним міг стати громадянин, що досяг 30 років. На рік обиралося 6 тисяч присяжних.

Реформи Солона прославили його як засновника афінської демократії, тобто народовладдя. Сам він дуже пишався тим, що примирив аристократію з демосом.

Здійснивши вище перераховані заходи Солон взяв обіцянку з афінян впродовж 10 років дотримуватися його законів, а сам відправився у подорож і оселився на острові Кіпр.

Реформи Солона сприяли подальшому розвитку Аттики, заклали основи їх демократичного устрою. (Демократія – влада народу).

У висновку на означене питання потрібно сказати, що реформи Солона сприяли подальшому розвитку Аттики, заклали основи їх демократичного устрою. (Демократія – влада народу).

ФОРМУВАННЯ ПОЛІСНОЇ СИСТЕМИ. ДАВНЯ СПАРТА

При підготовці даного питання потрібно звернути увагу на те, що полісна система Греції формувалась на основі давніх традицій державотворення, властивих цьому регіону. Найважливіший чинник, що зробив найбільш значний вплив на хід культурної еволюції, – консолідація і розвиток поліса, особливо демократичного. Поліс з невеликого поселення перетворився на самодостатній політичний і економічний центр. Формування системи політичних органів полісної демократії було результатом тривалого історичного періоду, починаючи з реформ Солона. Найрозвиненішою формою демократичного ладу античних рабовласницьких держав вважається афінська демократія. За своєю сутністю Афінська держава було політичною організацією вільних громадян, які забезпечують захист їхніх інтересів та послух рабів. За формою правління вона являла собою демократичну республіку, в якій громадяни користувалися рівними правами і могли брати участь у політичному житті.

Варто зазначити, що антична класична полісна демократія розглядалася як форма державного устрою, в основі якого лежить свобода. Гарантією особистої свободи громадянина було право приватної власності на засоби виробництва і, перш за все, на головне з них – землю, з можливістю продажу її або передачі в спадщину, право вільного розпорядження виробленими товарами (тобто вільний ринок), право безпосередньо впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики держави і антимонопольні закони, що перешкоджали концентрації економічної і політичної влади в руках однієї особистості, родини, стану, класу.

Проте і у полісної демократії існували свої недоліки. По-перше, полісна демократія була рабовласницькою, тобто раби, які не тільки не мали особистої свободи. По-друге, свободою в кожній з грецьких держав (а їх було близько 2 тисяч) володів тільки повноправний громадянин саме цієї держави й тільки в межах своєї держави. Всі інші особисто вільні мешканці цього регіону – іммігранти і жінки – цивільними правами не володіли і приватною власністю володіти не могли.

Розгляд давньої Спарти доцільно розпочати з X ст. до н.е., коли в області Лаконіка на півострові Пелопоннес оселилися войовничі племена дорійців, які створили державу Спарта.

Поступово спартанці підкорили всю Лаконіку, а її жителів під страхом смерті змусили працювати на себе, називаючи їх ілотами («захопленими»).

Поруч із Лаконікою знаходилася родюча Месенія. Після запеклої боротьби спартанці завоювали і цю область (три війни).

Особливий державний устрій Спарти, за переказами, було введено царем Лікургом. Усю землю в Лаконіці і Месенії він поділив між спартанськими родинами на однакові ділянки – клери, які не можна було ні продавати, ні дарувати. На цих наділах жили і працювали ілоти, що віддавали спартанцям значну частку вирощеного зерна, оливок, овочів та інших продуктів. Ілоти були рабами спартанської держави, тому не могли залишати своїх поселень.

Головним заняттям спартанців стала військова справа. Їм заборонялося займатися торгівлею і ремеслами, володіти золотом і сріблом. Будь-яка ручна праця нехтувалася. Спарта нагадувала військовий табір, де нікому не дозволялося жити на власний розсуд. Навіть обідати вдома заборонялося. Об'єднані в загони по півтора десятка людей, чоловіки-спартанці їли разом однакові страви: чорну лаконійську юшку, овочі, трохи сиру і тільки зрідка м'ясо або рибу.

Управляла державою герусія (рада старійшин), що мала величезну і безконтрольну владу. До неї входили 28 найгідніших старців, не молодших 60 років. Військом командували два полководці, їх називали царями. Царі входили в раду старійшин і, зазвичай, слухняно виконували її волю. Діяльність царів контролювали також особливі наглядачі – ефори, що стежили за поведінкою громадян.

Однак найбільш важливі рішення в житті держави приймалися всенародно. Голосували криком: рішення вважалося прийнятим, якщо за нього кричали голосніше, ніж за інші. Греки Еллади глумливо називали такий спосіб голосування «дитячим».

З7 років до свого повноліття, яке наступало у 30 років, спартанець жив

увійськовому таборі, вдома бував лише у свята як гість. Дітей навчали стійко терпіти злигодні, їх коротко стригли, бігали вони босоніж і напіводягненими, спали на власноруч підготовлених підстилках. Таке виховання робило з хлопчиків хоробрих і дисциплінованих воїнів. Недарма найкращим військом

уГреції вважалося спартанське. Оскільки воїни нехтували багатством, їх неможливо було підкупити. Спартанці вважали за краще загинути, ніж відступити. Завдяки стійкості і мужності спартанців упродовж 600 років жоден іноземний воїн не ступав на землю Лаконіки.

Отже, стародавня Спарта – зразок аристократичної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності і безуспішно намагалася зберегти рівність серед самих спартанців. Організація політичної влади у спартанців була типовою для періоду розпаду первіснообщинного ладу: два родоплемінних вождя, рада старійшин, народні збори. На чолі держави стояли два архагети. Їм підпорядковувалося військо, і вони мали право на більшу частину військової здобичі, володіли правом життя і смерті в походах.

ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ ТА ЇХ НАСЛІДКИ

У даному питанні відповідь потрібно розпочинати з означення хронологічних меж та причин греко-перських війн. У V ст. до н.е. настав період найвищого розквіту грецького світу. Але на початку століття грекам довелося зі зброєю в руках відстоювати свою свободу і незалежність у боротьбі з могутньою Перською державою, яка намагалася підкорити Елладу. Походи персів проти греків ми називаємо греко-перськими війнами (500-449 рр. до н.е.), хоча самі греки у ті часи їх називали мідійськими. Вони вважали, що мідійці, які раніше жили у Малій Азії і були підкорені персами, є один і той же народ, що і перси.

Отже, головними причинами війни були:

намагання володарів Персії підкорити грецькі поліси Балканського півострова;

опір грецьких полісів на Іонійському узбережжі Малої Азії загарбницькій політиці Персії.

Далі студенти повинні побудувати свою відповідь за хронологічним принципом, поетапно характеризуючи кожен період греко-перської війни. Розпочати рекомендується з розповіді про похід Дарія І проти скіфів.

Перед тим, як здійснити похід проти греків, перський цар Дарій І вирішив здійснити похід проти скіфів, що жили у Причорноморських степах. Цим походом Дарій І намагався вирішити два завдання: по-перше, покарати скіфів, за їх набіги, що вони здійснювали в азійські володіння персів, а, подруге, забезпечити тил у майбутній війні з греками.

У 513 р. до н.е. велике перське військо, через збудовані грецькими майстрами мости через протоку Босфор і річку Дунай (Істр) вступило у межі Великої Скіфії. Охорону мостів перський цар доручив своїм союзникам грецьким правителям-тиранам іонійських міст. Два місяці тривав похід персів у глиб степів. Весь час перси без успіху переслідували невловимих кочовиків, які на шляху персів спалювали пасовища і засипали колодязі. Крім того скіфи вчиняли стрімкі набіги на перське військо, осипаючи йог стрілами, завдаючи значних втрат.

Тим часом один з правителів міста Херсонес Мільтіад підмовляв своїх колег тиранів, що охороняли мости, зруйнувати їх, щоб перське військо не змогло повернутися. Проте ті не послухалися Мільтіада, боячись за своє майбутнє. Коли знекровлене і знесилене, з великими втратами перське військо разом з Дарієм повернулося з безрезультатного походу, Дарію донесли про заклики Мільтіада. Мільдіад зрозумів, що йому не поздоровиться, тікає на свою батьківщину в Афіни, а Дарій з тих часів став вважати афінян своїми головними ворогами.

Наступний етап – це розповідь про іонійське повстання, яке підготувало грунт до Марафонської битви та безпосередньо про саму Марафонську битву, яка стала однією з головних подій греко-перських війн. У 500 р. до н.е. грецькі міста-держави, що розташовувалися на узбережжі Малої Азії, повстали проти влади своїх тиранів і персів. На чолі повстання стало багате місто Мілет. Перси проти повсталих рушили величезне військо. На заклик

про допомогу відгукнулися лише два міста: Афіни, що послали 20 кораблів, і Еретрія – 5 кораблів. Після шести років опору повстання було придушене. Особливо жорстоко перси розправилися з мілетцями. Храми міста були зруйновані, а населення було віддано в рабство і угнано у глиб Азії.

Марафонська битва. Перський цар Дарій розіслав своїх посланців у грецькі міста з вимогою «землі і води». Деякі міста визнали владу персів. Але Афіни і Спарта відмовилися це зробити, вони вбили посланців Персії. Дарій розпочав активну підготовку до походу, який очолили його полководці Датіс та Артаферн.

У490 р. до н.е. за 42 км від Афін на рівнині поблизу Марафона висадилася перська армія. Назустріч їй із десятьма тисячами піхотинців виступив афінський полководець Мільтіад.

УМарафонській битві греки здобули перемогу над ворогом, який значно перевищував їх чисельно.

Наступним етапом війни, який потрібно охарактеризувати, став похід Ксеркса в Грецію. в цьому аспекті відповіді потрібно коротко розповісти про битву при Фермопілах та Саламінську битви, які стали складовими частинами походу Ксеркса в Грецію.

Через десять років після Марафонської битви перси розпочали новий похід проти греків. На чолі перського війська стояв Ксеркс, син Дарія. Навесні 480 р. до н.е. Ксеркс із військом переправився з Азії в Європу через протоку Геллеспонт.

Більшість грецьких міст-держав об'єдналася в єдиний союз, його очолила Спарта. Загалом 31 держава брала участь у спільній боротьбі проти персів. Кожна з них давала своїх воїнів та свої кораблі в спільну армію та флот.

Військо під командуванням спартанського царя Леоніда розташувалося

увузькому Фермопільському проході. Цей прохід з'єднував Північну і Середню Грецію. Грецькі війська, таким чином, закрили шлях в Середню Грецію.

Битва при Фермопілах. Ксеркс підійшов до Фермопіл і став поруч з проходом. Чотири дні противники не починали військових дій. На п'ятий день Ксеркс наказав атакувати прохід. Наступ відбірного перського війська не мав успіху. Два дні тривали запеклі бої. Перси не могли нічого вдіяти грекам. Вночі третього дня зрадник провів персів у тил грецького війська. Леонід наказав відступити всім союзникам, крім спартанців. Мужньо билися триста спартанців на чолі з Леонідом. Всі вони загинули, захищаючи рідну землю.

Прорвавшись через Фермопільський прохід, перси зайняли Середню Грецію. 28 вересня 480 р. до н.е. сталася важлива морська битва поблизу острова Саламін. З боку греків в ньому брало участь 370 кораблів, 200 з яких належали афінянам. З боку персів – 700 кораблів. Грецькі кораблі (трієри) мали по три ряди весел з кожного боку, були легкими та рухливими в порівнянні з важкими і неповороткими кораблями персів.