Довідник_2014
.pdfдомоглися того, що замість Палестини і Сирії похід виявився спрямований проти Візантії. У цьому була зацікавлена Венеція. Їй потрібно було усунути торгового конкурента і встановити гегемонію в торгівлі на Середземномор’ї. Хрестоносці втрутились у династичний конфлікт у Візантії. В результаті, «захисники Гроба Господнього» захопили не мусульманський Єгипет, а християнський Константинополь. Папа римський Інокентій ІІІ засудив дії хрестоносців. Місто було розграбоване, а Візантійська імперія розчленована на кілька державних утворень.
У XIII ст. було організовано ще кілька хрестових походів, але вони не змогли змінити ситуацію на Сході. Під час П’ятого хрестового походу (1217
– 1221) імперським, англійським, голландським, угорським хрестоносцям після тривалої облоги вдалося взяти фортецю Дамієтту – ключ до Єгипту, але через внутрішні чвари країну вони таки залишили. Шостий Хрестовий похід (1228 – 1229) очолив імператор Фрідріх II, у військо якого входили німецькі, французькі, англійські та італійські рицарі. У Сирії був укладений з султаном договір, за яким Єрусалим повертався хрестоносцям, їм також поверталися деякі міста в Палестині, але за це хрестоносці повинні були підтримати султана в його боротьбі з ворогами на Сході. У 1244 р. Єрусалим знову став мусульманським. Тому папа Інокентій IV організував Сьомий Хрестовий похід (1248 – 1254), спрямований проти Єгипту. Брали участь в ньому, переважно французькі рицарі на чолі зі своїм королем Людовіком IX Святим, який прагнув зміцнити французькі позиції в Північній Африці. Похід був невдалий, такий же був підсумок і Восьмого Хрестового походу (1270). Флот хрестоносців опинився в Тунісі, де почалася епідемія. Сам король – Людовік IX помер, заразившись інфекцією. З цього часу хрестоносці втрачають свої володіння: у 1268 р. – Антіохію, у 1289 р. – Тріполі, а в 1291 р. впала Акра – останній оплот хрестоносців на Сході. Хоча хрестові походи продовжувалися і далі.
Причини занепаду хрестоносного руху:
1)зміна соціально-економічної, політичної обстановки в Західній Європі; селяни йдуть до міста, з’являються нові міста, змінюється становище рицарства, зменшилась кількість феодальних усобиць;
2)хрестові походи отримали нові напрями: німці – на свій Схід проти слов’ян та прибалтів; французи – проти єретиків Лангедоку; іспанці – проти маврів;
3)купецтво встановило торговельні відносини з країнами Леванту, з’явилися факторії.
Наслідки хрестових походів:
1)посилення централізації країн Європи;
2)посилення ролі італійських міст в Середземномор’ї;
3)зміна політичної та культурної карти Європи;
4)жителі Заходу стали сприймати себе спадкоємцями і носіями загальних культурних цінностей, традицій, незважаючи на місцеві відмінності і розбіжності;
5)посилилася ксенофобія;
6)відособлення рицарства від інших станів;
7)прилучення до культури Сходу;
8)нововведення в побуті – лазні, пахощі, з’явилося поняття домашнього затишку (дизайн жител – килими, шпалери, тканини і т.д.);
9)нові хвороби – лепра (проказа).
ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ФРАНЦІЇ У ХІ – ХV СТ.
Початок Франції поклала Верденська угода 843 р., за якою Карл Лисий (838 – 877) отримав Південно-Східну Галлію, Прованс, Бургундію, (відокремилася в 879 р.). Виділившись, згідно з Верденським договором, Французьке (Західно-Франкське) королівство не порвало остаточно зв’язків з іншими частинами імперії, що розпалася. Крім династичних стосунків (у всіх трьох новостворених королівствах правили представники династії Каролінгів), існували й міждержавні зв’язки.
У987 р. династія Каролінгів припинилася. Магнати обрали королем опікуна останнього Каролінга, онука Гуго Великого – Гуго Капета (987 – 996), який заснував династію Капетингів. Гуго Капет був герцогом Іль-де- Франсу. Його предки Робертіни здавна носили титул герцогів і королівських намісників на території стародавньої Франції. Домен Капетингів хоча й поступався за своїми розмірами володінням інших великих феодалів на території Франції, але займав стратегічно вигідне положення в центрі країни.
Ускладі домену був порт Монтрейль, що забезпечив на північному заході доступ до моря. Від попередньої династії Капетинги отримали і приєднали до свого домену близько 20 невеликих володінь і кілька абатств в Північній Франції та Лотарингії. Згодом територія королівського домену почала розширятися. Філіп I (1059 – 1108) зробив невеликі, але важливі придбання – захопив Гатіне (1068), що поєднувала дві частини домену – Сеноне і Орлеане. Згодом до складу домену були включені землі Корбі (1071) на річці Соммі. Наступник Філіпа I Людовік VI Товстий, хоча й не придбав нових територій, але зміцнив владу в домені і відновив безпечне сполучення між двома центрами – Парижем і Орлеаном. Він вважається засновником могутності Капетингів. Важливі територіальні придбання були зроблені на початку царювання Людовіка VII. На північному заході він приєднав Векс біля самої межі Нормандії. На південь від Луари був куплений Бурж. У 1137 р. він одружився на Аліенорі Аквітанській і отримав у придане герцогство Аквітанію. Щоправда, воно було втрачене через 14 років у результаті розлучення з Аліенорою. Після цього майже до кінця ХII ст. домен Капетингів залишався в своїх колишніх межах.
Після того як Людовик VII втратив Аквітанію і ця величезна область перейшла до Плантагенетів, об’єднання Франції було надзвичайно ускладнене. Але енергійна політика його наступника Філіпа II Августа увінчалася помітним успіхом. Він долучив до свого домену графства Ам’єнське, Артуа, Мондідьє, Руа і Перону. Відтепер північно-західний кордон домену доходив до Ла-Маншу. На півдні король зміцнився в герцогстві Беррі. У 1202 р. Філіп II конфіскував у англійського короля Іоанна
Безземельного Нормандію. При цьому він використав як юридичний прецедент своє право верховного сюзерена щодо англійського короля, який володів землями у Франції. Незабаром були приєднані й інші володіння Плантагенетів по Луарі: Анжу, Турень, Мен. Англійські монархи втратили також Бретань. Боротьба за Пуату закінчилася тільки при Людовіку VIII (1223 – 1226). Вирішальне значення для долі французької держави мала перемога при Бувіне (1214 р.). Військо Філіпа ІІ розгромило армію англонімецької коаліції, яка була створена Іоанном Безземельним. Територіальні надбання Філіпа II Августа збільшили королівський домен в чотири рази.
У 1209 р. Інокентій III організував хрестовий похід проти альбігойців. Після загибелі командуючого Симона де Монфора, у боротьбу втрутився французький король Людовік VIII. У підсумку походів 1224 і 1226 р. була приєднана частина земель на Середземноморському узбережжі (1229 р.). У 1285 р. до королівського домену була приєднана Наварра, у 1308 – 1309 рр. частина Аквітанії, області по р. Дордонь і Гаронн. Династичний шлюб Філіпа IV (1285 – 1314) з донькою графа Шампанського дав можливість долучити це графство з м. Ліоном (1307) до домену. Згодом до складу домену увійшли землі Дофіне (1349 р.). У XV ст. після смерті Карла Сміливого (1477 р. ) Людовик XI (1461 – 1483) приєднав Пікардію, Ніверне, герцогство Бургундське (західна частина Бургундії). У 1481 р. був приєднаний Прованс з торговим центром Марселем. У 1491 р. після шлюбу Карла VIII (1483 – 1498) з Анною Бретонською до корони була приєднана Бретань. Отож, процес об’єднання країни був у цілому завершений наприкінці ХV ст.
На початку нової династії виборний принцип у французькій монархії, який почав застосовуватися вже до кінця царювання Каролінгів, значно змінився. Капетинги намагалися зменшити залежність престолу від волі виборців-магнатів, призначаючи ще за свого життя наступників. Від часів Філіпа II Августа (1180 – 1223) виборча процедура зберегла тільки формальне символічне значення. Теоретично король розпоряджався вищою законодавчою, судовою і виконавчою владою, але насправді він нею не користувався і не міг її реалізувати. Реальна влада над населенням належала феодальним суверенам у їх володіннях. Однак королівське верховенство, хоча й зберігало переважно тільки номінальний характер, мало під собою достатні підстави. Єдиний монархічний центр у феодально-роздробленій державі символізував етнічну і політичну єдність країни і разом з тим здійснював деякі дуже важливі загальнодержавні функції. Король як загальний верховний сюзерен потрібен був магнатам як верховний суддя та арбітр у їх постійних сутичках за землі. Французьким королям навіть у пору найбільшого занепаду їх влади доводилося часто брати на себе керівництво обороною країни.
Васально-ленна система у Франції мала децентралізований характер. Проміжні щаблі у ленній ієрархії були в прямому сенсі незалежні від верховного сюзеренітету короля (за принципом «васал мого васала не мій васал»). Військову службу, обмежену сорока днями в році, васал зобов’язаний був нести тільки своєму прямому сеньйорові. Правда, при
цьому передбачалося, що він буде її виконувати разом зі своїми безпосередніми власниками, які отримали ф’єфи з даного володіння. Але реально він виставляв таку кількість вояків, яку хотів. До того ж на його васалів поширювалося загальне правило – служити пану тільки 40 днів. Сеньйор же користувався їх військовою службою не тільки для свого сеньйора, але й для себе самого. Феодальний звичай визнавав за васалом право вступати в ленну залежність одночасно до декількох сеньйорів.
Однією з функцій короля як верховного сюзерена в системі ленної ієрархії було здійснення вищої ленної юрисдикції, або, іншими словами, верховний арбітраж у безперервних зіткненнях і сварках васалів. До нього зверталися як до верховного судді у справах про ф’єфи, а також у кримінальних справах, які виникали серед васалів. До короля апелювали й підвасали (васали його васалів) на неправильні дії своїх сеньйорів, які порушили ленний звичай. Суд королівської курії – це по суті суд королівських васалів, на якому король тільки головував. Рішення виносили «рівні» - пери (у Франції їх було 12: 6 духовних – Реймс, Бове, Лан, Лангр, Шалон, Нуайон; 6 – світських – Нормандія, Гієнь, Бургундія, Тулуза, Фландрія, Шампань, згодом наприкінці XV ст. перів стане 26). Якщо король перевищував свою прерогативу і довільно розправлявся з васалом, чи піддавав його незаконному арешту, пери чинили опір.
Тенденція до перетворення королівського двору на вищий державний орган Франції почала проявлятися в другій половині XI ст. Філіп I рідко звертався до курії коронних васалів, скликав королівську раду, на яку, крім придворних сановників, запрошувалися тільки деякі королівські васали. Функції урядового апарату здійснювали сановники і службовці двору. Чіткого поділу обов’язків між ними не було, і нерідко вони займалися одними й тими ж справами. Назва посад збереглася від франкського часу. Деякі з них перетворилися на придворні титули. Такими були, наприклад, вищі посади: канцлер – титул, яким користувався Реймський архієпископ, пфальцграф – титул, закріплений за графами Блуа-Шампанськими. Справами королівського листування і складанням грамот відав канцлер. Його підписи на документах до ХІІ ст. зустрічаються нерегулярно, а в подальшому стають обов’язковими. Королівськими військами командував сенешаль або коннетабль. Сенешаль виконував і функції королівського майордома. У другій половині XI ст. становще його значно посилилося. Він контролював всю доменіальну адміністрацію і став ніби прем’єр-міністром короля. Боячись подальшого піднесення сенешалів, Філіп І на деякий час скасував цю посаду. У 1192 р. сенешальства було зовсім скасовано Філіпом II Августом. Камерарій і кубікулярій відали спальним майном короля і зберіганням королівського гардероба і зброї, а також різних коштовностей. Кравчий відав надходженнями від доменіального господарства. Кожен з цих сановників виконував поряд з основними функціями і інші обов’язки, зовсім не властиві його посаді, наприклад судові. Значення королівських службовців зростало у міру розширення їхньої діяльності за межі вузького кола палацового господарства. Разом з тим зміцнювалося і їх становище. Із
слуг вони перетворювалися на міністрів. При слабовольних королях найбільш впливові сановники двору ставали «першими міністрами» і нерідко вершили державні справи на свою користь.
Організація влади на території домену Капетингів була такою ж, як і у всіх великих сеньйоріях Франції. Домен ділився на округи, керовані королівськими прево. Це були не васали, а службовці короля, що знаходилися до другої половини ХІІ ст. в прямому підпорядкуванні у сенешаля двору. У їхньому розпорядженні був фіскально-поліцейський апарат сержантів і стражників, за допомогою якого вони збирали податки з населення на користь короля і здійснювали судово-адміністративні функції в своїх округах.
Починаючи з Філіппа II, було проведено ряд реформ з організації центрального і місцевого управління. Поряд із радою великих васалів короля, яка інколи скликалася, виникла Королівська рада – постійний верховний орган управління. При ній створили особливу палату – Паризький парламент (верховний суд країни) і фінансове відомство – Палату рахунків. Службу за васальними обов’язками поступово замінювали службою спеціально навчених чиновників, які отримували платню від держави. Службовці були знавцями законів, часто походили з неблагородних станів і називалися легістами (законниками). Найталановитіших з них включали навіть у Королівську раду поряд з принцами крові і великими феодалами.
Утверджується принцип невідчужуваності королівського домену, який не можна було ділити між спадкоємцями. Король тепер виступав не як приватна особа, що повинна була присягати сеньйору, від якого набували землю, а як законодавець, влада якого розглядається як священна, а непідтримка його – як державна зрада.
Реформи Людовіка IX (1226 – 1270) істотно посилили королівську владу. Передусім король провів судову реформу, згідно з якою:
-судові поєдинки феодалів (збройні конфлікти) на території королівського домену заборонялися. Суперечки між феодалами слід було вирішувати в королівському суді;
-будь-який рицар мав право апелювати до королівського суду, якщо ухвала сеньйоріального суду його не влаштовувала;
-найважливіші кримінальні справи відтепер розглядалися лише в королівському суді.
Адміністративна реформа Людовіка ІХ передбачала, що зв’язок між органами центрального управління і місцевою владою здійснюється з допомогою призначених королівських ревізорів з контролю за діяльністю місцевої адміністрації. У королівському домені феодалам остаточно заборонялося вести міжусобні війни, а в неприєднаних до королівського домену землях встановлювався знаменитий звичай «40 днів короля». Згідно з ним, упродовж цього терміну сеньйор, отримавши виклик, міг звернутися до короля за справедливістю.
Король провів вдалу монетну реформу. За його наказом у королівському домені запровадили єдину монетну систему. Королівська монета з високим
вмістом золота отримала право обігу по всій країна нарівні з місцевими монетами сеньйорів. Право карбувати монети мали тоді близько 40 сеньйорів. Королівська монета швидко витіснила з обігу інші монети.
У період правління Філіпа IV (1285 – 1314) відбувається подальше зміцнення королівської влади. Розпочинається процес складання становопредставницької монархії. Генеральні штати були вперше скликані у зв’язку з боротьбою Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII. Скликані Філіпом IV штати більш широко, ніж колишні збори, представляли панівні стани країни і верхівку міст. Були запрошені всі великі королівські ленники, в тому числі і володарі неприєднаних областей, а також представники найбільших міст всіх сенешальств і бальяжів королівства. Філіпу IV потрібно було заручитися підтримкою всіх впливових сил країни в його суперечці з папою Боніфацієм щодо верховенства папської і королівської влади.
Після остаточного оформлення у 1302 р. Генеральні штати стали регулярно діючим органом. Філіп IV збирав їх ще чотири рази. Скликання Генеральних штатів цілком залежало від королівської влади. Король збирав штати в тих випадках, коли йому потрібна була політична чи фінансова підтримка феодалів і городян. Генеральні штати мали більш яскраво виражений становий характер, ніж англійський парламент. У них були представлені три маєтних стани країни – духовенство, дворянство і верхівка міст (третій стан). Феодальна знать, як зазвичай, у всіх станових установах запрошувалася персонально і представляла в Генеральних штатах не якунебудь групу населення, а свої сеньйоріальні володіння, що мали повну або часткову автономію, і себе особисто. Від духовенства, яке займало становище першого стану держави, в Генеральні штати особисто запрошувалися всі архієпископи, єпископи і абати найбільш значних монастирів, які одержували інвеституру безпосередньо від короля, а також представники капітулів і абатств. Королівські міста юридично були представлені в Генеральних штатах як колективні королівські васали, але їх представники отримували повноваження міських магістратів і мали відповідні мандати (засвідчувальні листи). Стани засідали окремо і приймали кожне своє рішення. На спільні засідання вони скликалися, щоб вислухати промову короля або його представника.
Французькі Генеральні штати не виробили чіткої організації і не мали цілком певних функцій. З часу Філіпа VI (1328 – 1350), першого представника нової династії Валуа (1328 – 1589), головною функцією Генеральних штатів стало голосування урядових субсидій, тобто дозвіл збирати податки. При відсутності постійних податків це було абсолютно необхідно, оскільки отримання коштів за рахунок привілейованих станів вимагало їх добровільної згоди. Так, увійшло в традицію просити у станів дозволу на нові податки і різні збори. Особливістю французької станового представництва була наявність системи представницьких установ на різному територіальному рівні, місцевих, провінційних і Генеральних штатів.
За Людовіка XI (1461 – 1483) відбувається подальше зміцнення центральної влади. За Людовіка XI були приєднані Пікардія, Ніверне,
герцогство Бургундське, Прованс. До кінця XV ст. в цілому процес об’єднання країни був завершений. Складається національна держава, національна мова на основі паризького діалекту.
СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ В ХІ – ХV СТ.
Священна Римська імперія була найбільшим політичним утворенням Західної Європи епохи Середньовіччя. Упродовж ХІ – ХІІІ стст. тут спостерігається економічне пожвавлення. У сільському господарстві поширюються технічні культури. Інтенсивно розвивається тваринництво, городництво, садівництво. Урожайність зернових зростає внаслідок запровадження кращого обробітку землі. Застосовуються кращі знаряддя праці: замість серпа – коса. замість молотильної палиці – ціп. З ХІІІ ст. у Німеччині селяни використовують чотириколісний плуг, в який запрягають коней. Поширюється застосування мінеральних добрив (мергель). Зростання виробництва зернових зумовлюється залученням до господарського вжитку нових земель у результаті внутрішньої колонізації. Освоєння нових земель (пустищ, боліт, прибережної смуги тощо) здійснюють малоземельні і бідні селяни.
Зростання продуктивності сільського господарства зумовило демографічний вибух. Чисельність населення в Німеччині зросла з 1 млн. в Х ст. до 12-15 млн. у ХІІІ ст. Внутрішня колонізація не звільняла селян від феодальної залежності, але селяни добивалися чіткої фіксації повинностей, що значно полегшувало їхнє становище.
Розширення сільсько-господарського виробництва стимулювало розвиток міст як центрів ремесла і торгівлі. У ХІІІ ст. в Німеччині налічувалося понад 500 міст. В містах з’являються цехи: перший – у Вормсі у 1106 р. (цех продавців риби), у 1128 р. у Вюрцбурзі виник цех чоботарів, у 1149 р. в Кельні почав діяти цех виробників ковдр. Становище цехів закріплюється статутами. Цехова організація проникає і до гірничого виробництва. Гірнича справа стає важливою галуззю німецької економіки. Внаслідок цього в країні розвивається металургія, зростає виробництво знарядь праці.
Інтенсивно розвивається торгівля. Головними торговими центрами Німеччини стають: Аугсбург – на півдні, Бремен, Гамбург – на півночі, Магдебург – на сході. В цих містах з’являються торгові корпорації – гільдії. Німецькі купці торгують у Франції на ярмарках у Шампані, в Англії, в Прибалтиці, на Русі. Купці окремих міст створюють торгові союзи – ганзи для захисту своєї діяльності. Найбільший із них – союз торгових північнонімецьких міст – Ганза, який включав сотні міст і містечок.
З другої половини ХІ ст. розпочинається комунальний рух. У 1073 р. мешканці Вормса вигнали свого сеньйора – єпископа і заключили угоду з імператором Генріхом ІV. Повставали проти свого сеньйора і городяни Кельна і Майнца. Але більш поширеною формою звільнення від сеньйора став викуп за гроші. Частіше таким способом здобуття самоврядування
користувалися «імперські міста» (Кельн, Вормс, Шпейєр, Регенсбург, Майнц).
Міста в Німеччині поділялися на «імперські» (перебували під владою імператора), вільні (повне самоврядування) і земські (залишалися під владою місцевого князя).
Характерною особливістю розвитку міст в Німеччині було те, що тут не склався міцний союз між ними і монархом – імператором. У своїй політичній діяльності, орієнтованій на Італію, а не на Німеччину, імператор більше покладався на князів, а не на силу самоврядних міст.
Упродовж ХІІ – ХІІІ стст. у Німеччині відбуваються істотні зрушення в соціально-економічних відносинах на селі. Змінюється характер експлуатації. Відбувається трансформація структури феодальної вотчини. В окремих князівствах феодали відмовляються від панщини, скорочують площу домену. Спостерігається явище «комутації ренти» - перехід від відробіткової ренти (панщини) до грошової ренти. Поширюється оренда. З’являється верства заможних орендаторів – «мейєрів». Часто мейєр передавав орендовану землю в суборенду. В Німеччині відбувається диференціація феодальної вотчини. Існують «чисті вотчини», де доменіальна земля передана селянам, або орендаторам; «закам’янілі вотчини», в яких збереглася традиційна феодальна структура; «змішані вотчини», в яких поряд з прогресивною орендою і застосуванням грошовою ренти зберігається панщина. Скрізь в країні спостерігається ослаблення особистої залежності селян.
Особливістю політичного розвитку Священної Римської імперії був значний вплив католицької церкви. Після виснажливої боротьби за інвеституру між Генріхом ІV і папою Григорієм VІІ і їх наступниками у 1122 р. було підписано Вормський конкордат, який істотно послабив владу імператора. Посилились позиції герцогів та інших феодалів.
У 1138 р. німецькі князі обрали королем Конрада ІІІ Штауфена (1138 – 1152), який став одним із керівників Другого Хрестового походу. Імператори династії Штауфенів в політиці спиралися на імперських міністеріалів і на систему ленних відносин. Це була сильна династія, її імператори володіли значними коштами і мали наймані війська. Однак система влади була слабкою і успіх правління залежав від особистості монарха.
Найвищої могутності династія досягла за правління Фрідріха Барбаросси (1152 – 1190). Барбаросса прагнув втілити ідею відновлення Римської імперії. Намагався Італію перетворити на головну опору своєї влади. Упродовж свого правління здійснив шість походів до Італії. У 1162 р. знищив Мілан. У 1176 р. військо Фрідріха Барбаросси зазнало поразки від армії Ломбардської Ліги. У 1177 р. імператор змушений був вимолювати прощення у папи Олександра ІІІ, як це робив сто років тому імператор Генріх ІV у папи Григорія VІІ в Каноссі. У 1183 р. між Ломбардською Лігою і Фрідріхом Барбароссою була підписана Констанцська мирна угода, згідно з якою північно-італійські міста формально визнали зверхність імператора, але фактично зберегли свою свободу. Після одруження сина Барбаросси на сицілійській принцесі до складу Священної Римської імперії увійшла Сицілія
і південна Італія. Фрідріх Барбаросса взяв участь у Третьому Хрестовому поході і випадково втопився під час переправи через малоазійську річку Салеф.
Нове піднесення Священна Римська імперія пережила за правління імператора Фрідріха ІІ Штауфена (1212 – 1250). Фрідріх був талановитим правителем, освіченим вільнодумцем, який дотримувався принципів релігійної толерантності. Свою резиденцію у Палермо на Сицілії перетворив на осередок культурного розвитку, де органічно поєдналися латинські, візантійські і арабські впливи. Провів низку прогресивних реформ, ліквідував феодальну анархію на Сицілії. Здійснив успішний Шостий Хрестовий похід у 1227 – 1229 рр., у результаті якого християни знову отримали Єрусалим. Водночас вступив у затяжний конфлікт з римським престолом. Папа організував Ломбардську Лігу, яка вела війну з Фрідріхом ІІ упродовж 15 років. У 1245 р. Ліонський собор католицької церкви оголосив імператора єретиком. Наступники Фрідріха Конрад ІV і Конрадин не змогли встояти проти папи. У 1254 р. Карл Анжуйський, який захопив Сицілійське королівство, наказав стратити в Неаполі останнього представника династії Штауфенів Конрадина.
Важливим напрямом зовнішньополітичної активності Священної Римської імперії, крім італійського, був східний. Зміцнення територіальних князівств в Німеччині було зумовлене значною мірою агресією німецьких феодалів проти полабських слов’ян. Рух на схід («Drang nah Osten) відбувався як союз папства і німецьких територіальних князів. У завоюванні слов’янських територій були зацікавлені рицарі, які розраховували на земельні володіння і католицька церква, яка прагнула християнізувати язичників. Імператор у цьому конфлікті участі не брав. Експансія проти ободритів і лютичів відбувалася під керівництвом Генріха Лева і Альбрехта Ведмедя. У результаті завоювань Генріха Лева виникло герцогство Мекленбургське. Війна проти лютичів, яку вів Альбрехт Ведмідь, завершилася створенням Бранденбургського маркграфства. Німецькі рицарі завоювали землі поморян, у результаті чого з’явилося князівство Померанія. На слов’янських землях були засновані нові єпархії католицької церкви. Розпочалася німецька колонізація. Кращі землі отримували на пільгових умовах німецькі колоністи, гірші – залишалися слов’янам. У результаті політики онімечення і окатоличення більшість західних слов’ян були асимільовані. Німецька колонізація сприяла економічному піднесенню Заельб’я.
Упродовж ХІV – ХV ст. продовжувався процес ослаблення влади імператора і посилення влади територіальних князів. Поступово формується представницький інститут влади рейхстаг. Рейхстаг – це загальноімперський з’їзд представників усіх земель. На відміну від французьких Генеральних Штатів і англійського парламенту, які комплектувалися із виборних представників усіх станів, рейхстаг являв собою зібрання «імперських чинів». Рейхстаг скликався імператором, як правило, два рази на рік. Рейхстаг не мав виконавчого органу і постійного місця свого скликання.
Імператор мав владу як один із територіальних князів. У Священній Римській імперії не було єдиного законодавства, судочинства, фінансів, монети.
Удеяких територіальних князівствах існували ландтаги – зібрання дворян, духовенства і міщан. З їх допомогою князі підпорядковували своїм інтересам усі стани і збирали необхідні кошти.
Велику роль у політичному житті імперії відігравали курфюрсти – найсильніші князі, які мали право обирати імператора. Курфюрсти стежили за тим, щоб влада імператора не посилювалась. Якщо вони відчували цю небезпеку, то усуваали неугодного імператора.
У1347 р. курфюрсти обрали імператором короля Чехії Карла Люксембургського. З метою утвердження своєї влади імператор Карл ІV підписав у 1356 р. «Золоту буллу», яка звідтоді стала ядром імперського законодавства до 1806 р. «Золота булла» визначала порядок обрання короля (імператора). Німецького монарха мала обирати колегія з 7 курфюрстів: три архієпископи (Майнцський, Кельнський, Трірський) і чотири світських князі (король Чеський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбургський, пфальцграф Рейнський). Старшим серед церковних курфюрстів вважався архієпископ Майнцський, який мав право скликати курфюрстів у Франкфурті-на-Майні. Старшим серед світських курфюрстів був король Чеський.
«Золота булла» підтверджувала всі привілеї німецьких князів і встановлювала нові. Князі отримали право власного судочинства, право збору мита, карбування монети, експлуатації гірничих багатств. Узаконювались війни між феодалами, за винятком війни проти свого сеньйора. Заборонялися союзи між містами.
Останній представник Люксембургської династії імператор Сигізмунд (1410 – 1437) намагався зміцнити владу, забезпечити єдність держави, єдність церкви, організувати похід проти турків-османів. Але після його смерті влада перейшла до династії Габсбургів. За імператора Фрідріха ІІІ
відокремилися від Священної Римської імперії Пруссія, Гольштинія, Шлезвіг, Австрія, Штирія. Виявляли тенденцію до самостійності Швейцарський Союз, Чехія. У 80-х рр. ХV ст. виник Швабський Союз – військово-політичне об’єднання рицарів та імперських міст південно-західної Німеччини, до якого приєдналися деякі князі (архієпископ Майнцський). Швабський Союз на рейхстагах 1495 – 1500 рр. намагався провести низку реформ, серед яких заборона феодальних війн, запровадження загальноімперського управління і суду для вирішення конфліктів між територіальними князями. Але ці реформи не вдалося реалізувати.
Наприкінці ХV ст. Священна Римська імперія перетворилася на федерацію слабо пов’язаних між собою князівств
КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ХІ – ХІІІ СТ.
Падіння імперії Каролінгів зумовило занепад папства і католицької церкви. Ослабленню церкви сприяло також і завершення становлення феодалізму та поширення політичної роздробленості. Оскільки папа