Довідник_2014
.pdfСаламінська битва. Афінський полководець Фемістокл розраховував заманити перські кораблі у найбільш вузьке місце протоки і там дати бій. Для цього треба було зробити вигляд, що його флот відступає. Перси піддалися на цю хитрість і перейшли у наступ. У цій битві перський флот втратив понад 200 кораблів. Після поразки в Саламінській битві Ксеркс залишив більшу частину армії в Греції, а сам з флотом відправився до Малої Азії.
Давши характеристику основним воєнним подіям протистояння, студенти мають розповісти про завершення і результати греко-перських війн.
В 479 р. до н.е. об'єднані війська греків зійшлися у двобої із залишками перського війська поблизу міста Платеї. Саме Платейська битва відіграла вирішальну роль у греко-перських війнах. Здобувши перемогу, греки остаточно розгромили противника і вигнали його з Греції.
Битви при Саламіні і Платеях поклали край походам персів у Європу. Грека настільки повірили у свої сили, що самі перейшли у наступ проти персів. У продовж наступних 30 років вони відвойовували у персів острови і береги Егейського моря, здійснювали рейди на Кіпр і в Єгипет.
На завершальному етапі війна для греків з визвольної перетворилася у загарбницьку. Проте походи на Кіпр і в Єгипет не завжди були переможними для греків, що виснажувало їх сили і зрештою 449 р. до н.е. сторони уклали між собою мир («Каліїв мир»). За цим миром Персія утримала за собою Кіпр, проте відмовилася від островів і малоазійського узбережжя Егейського моря. Персидському флоту було заборонено з’являтися в Егейському морі.
Роблячи підсумок до питання, студенти мають наголосити на тому, що для Греції війна мала величезні наслідки. Так, Афіни вийшли з війни могутньою морською державою, главою Делоського союзу. В Афінах остаточно утвердилася демократія. Було дано поштовх господарському розвитку Афін та всій Греції. В той же час став набирати силу конфлікт зі Спартою, яка не бажала бачити Афіни домінуючою силою в Елладі.
ДЕРЖАВА А. МАКЕДОНСЬКОГО
Відповідь на дане питання рекомендується розпочати з короткого викладу біографії А. Македонського.
Александр III Македонський (кінець липня, 356 до н. е., Пелла – 10 червня, 323 до н. е.) – дев'ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського, та Олімпіади, царівни Епіру. Був вихованцем Аристотеля. Геніальний полководець, видатний адміністратор і політик. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію, Грецію, завойовану Перську імперію та Єгипет. Його походи позитивно вплинули на розвиток античної науки (особливо географії) і культури (еллінізм). Після його смерті створену імперію поділили між собою його воєначальники – діадохи.
Далі потрібно перейти до безпосереднього висвітлення основних подій завойовницької політики А. Македонського. Бажано було б наголосити на завоюваннях в Середній Азії і протистоянні з персами. З 336 до н. е. (з 20річного віку) правитель Македонії. Забезпечив міцність свого правління перемогами над фракійцями та іллірійцями. Перемоги над перським царем
Дарієм III біля Граніка (334 до н. е.), Іссі (333 до н. е.) відкрили йому шлях до Єгипту, де він коронувався короною фараонів і заснував місто Александрію. Після вирішальної перемоги над Дарієм при Гавгамелах (331 до н. е.) повністю підкорив імперію Ахеменідів – Вавілон, Парса і Сузи здалися йому без опору.
Далі Александр повів своє військо до Середньої Азії (329 до н. е.), а потім повернув до Індії, але виснажені частини відмовилися переходити Ганг, і він мусив повертати через пустелі до Вавілону, який зробив столицею найбільшої в стародавньому світі імперії. Невдовзі помер від лихоманки, після чого його імперія розпалася, але завдяки його військовим досягненням були відкриті двері на схід для грецької торгівлі, мови і культури.
Смерть наздогнала Філіппа ІІ, коли він став володарем всієї Греції (крім Спарти) та усього Балканського півострова, але тепер всюди спалахують заколоти. Ставши новим царем Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір. Тоді він вирішив укласти союз із кельтськими племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив і зруйнував Фіви. Александр організував вбивство полководця, на дочці якого одружився Філіпп, а мати Олімпіада тим часом вбила колишню суперницю.
Після цього Александр з половиною македонською армії виступив в похід на Азію. У першій кампанії 334 до н. е. Александр розбив персів на річці Гранік (поблизу узбережжя Мармурового моря). Після цього до нього приєдналися греки Малої Азії, і Александр стрімко рушив на південь, хоча в Галікарнасі перський гарнізон чинив значний опір. Армія перезимувала у Гордії, стародавній столиці фригійських царів Гордія та Мідаса. Тут зберігалась давня реліквія, а саме царська колісниця, ярмо якої було з'єднане з дишлом надзвичайно складним вузлом. Легенда стверджувала: той, що зуміє розв'язати цей вузол стане володарем світу – Александру вдалось розв'язати цю задачу.
У 333 до н. е. військо Александра перейшло хребет Тавр, що на півдні сучасної Туреччини, причому при наближенні Александрової армії гарнізон, який охороняли перевал, так звані, Кілікійські ворота, в паніці втік. Хоча в Тарсі Александра затримав гострий приступ лихоманки, восени він увійшов до Сирії. Цар Дарій III очікував його на внутрішніх рівнинах, але, коли Александр повернув на південь, і пішов вздовж узбережжя, рухаючись до фінікійських морських баз, Дарій перейшов береговий хребет в тилу Александра і, опинившись на позиції, де він не міг повністю розгорнути свої сили, був розбитий при Іссі.
Потім Александр рушив до Тіру. Це місто, розташоване на прибережному острові, трималось протягом семи місяців. Зведена Александром дамба була спалена брандером. Тим часом ворожий флот повернув під владу Персії кілька островів в Егейському морі та Галікарнас. В Греції повстала Спарта (проте вже у наступному році повстання було придушене македонським військом, що залишилось на батьківщині). Нарешті
перське військо вдерлось з Вірменії в Малу Азію, але македонські тилові частини під командуванням Антигона Одноокого змогли дати йому відсіч. Інші фінікійські міста, з якими перси суворо обійшлися, підняли проти них повстання, і тепер підтримували Александра і відкликали свої військові кораблі. З їхньою допомогою Тир був узятий приступом з моря.
Александр рушив далі на південь, подолавши на шляху опір гарнізону Гази, що витримав двомісячну облогу. Тим не менш зиму 331 до н. е. Олександр зміг провести в Єгипті, де він був коронований як фараон і заснував тут місто Александрія. Того ж року Александр з армією, що налічувала 40 000 воїнів вступив у бій з головними силами Персидській імперії.
По дорозі у завоюванні Малої Азії Александр Македонський не бачив опору перед собою. Але на річці Гранник він зустрів опір. 30-тисячне військо Александра розбило Індійське військо. Його військо швидко розбили легку кінноту. А потім перейшли в контр наступ. І розсіяли піхоту. Головна битва відбулася на рівнині при Гавгамелах, приблизно за 100 км на захід від Арбел (сучасне місто Ербілі на території Іраку), через що її також називають битвою при Арбелах. Перське військо мало колосальну перевагу в чисельності, але Александр майстерно провів бій. У короткій запеклій сутичці краща частина піхоти Дарія була знищена, а сам він, як і при Іссі, був змушений тікати.
Вавілон відкрив Александру свої ворота, тут він відпочивав два місяці, що навіть дало привід для поширення чуток про занепад духу його війська. У грудні він знову виступив у похід. Дарій знаходився в місті Екбатані (сучасний Хамадан в Ірані) на північний схід від Вавілону, куди йому могли надати допомогу – війська зі сходу, з Бактрії, та з півдня – з Персії. Однак Александр вдарив у південно-східному напрямку. Незважаючи на зиму, він перейшов через гірські хребти, долаючи опір спочатку гірських племен, а потім перського війська. Александр перезимував в Персеполісі, давній столиці персів, де заволодів золотою скарбницею Персидській імперії, яка поповнювалась впродовж 200 років. На знак того, що похід з метою відплати завершено, Александр спалив палац перських царів. Але ще важливіше те, що він зібрав 30 000 перських юнаків, і відіслав їх туди, де вони могли під керівництвом македонян вивчитися військової справи, щоб скласти нову царську армію, тобто армію самого Александра. Навесні 330 до н. е. Александр виступив на Екбатану. Перси залишили місто і рушили на схід, Александр наздогнав перський обоз, сподіваючись взяти Дарія живим. Але Дарій перебував під вартою, і в останній момент його наближені зарізали його, вважаючи, що Дарій їх зрадив. Новим ватажком персів став сатрап Бактрії, що походив з царського роду Бессі.
У відповіді не варто оминати увагою інформацію стосовно завоювання Бактрії та Індії. Незважаючи на смути, військові залишалися вірними Александру, і він продовжив свої завоювання на Сході, зрештою форсувавши річку Яксарт (сучасна Сирдар'я) в Середній Азії. У Бактрії він одружився на Роксані, дочці свого колишнього супротивника, бактрійского вождя
Оксіарта. Цим шлюбом Александр прагнув схилити на свій бік знать східних областей Перської держави. По дорозі на схід Александр засновував міста, даючи майже всім їм назви Александрія, серед них сучасне місто Герат в Афганістані та Александрія Дальня, сучасний Худжанд в Таджикистані.
До весни 327 до н. е. армія Александра досягла долини річки Кабул і направилися у бік Персидської сатрапії Індія, тобто до міст долини Інда на території сучасного Пакистану. На річці Гідасп (сучасна Джелам) сталася битва, в якій Александру вдалося здолати армію войовничого царства Паурава. Згодом між Александром і царем Паурави, якого греки називали Пором, зав'язалися дружні стосунки. Ця битва стала найбільшою з тих, що коли-небудь траплялись в Індії. Звідси Александр мав намір рушити далі на південний схід до Гангу, де, як він думав, знаходиться край Азії, але тут його армія не витримала і заявила, що не піде війною на місцевих царів, про яких говорили, що вони здатні виставити 5 000 бойових слонів. Таким чином, плани Александра були зірвані, і він був змушений повернути вниз по Інду, шляхом підкоряючи вогнем і мечем прилеглі до річки землі. Сам Александр був серйозно поранений під час битви за місто племені маллів. Заліковуючи рани, Александр почав облаштовувати управління на нових землях і займався дослідженнями Перської затоки. Для цієї мети був зібраний флот, на чолі якого став друг Александра, критянин Неарх. Основну частину армії Александр відіслав назад до Персії, а сам разом з невеликим загоном досліджував узбережжя.
Важливим аспектом відповіді є розповідь студентів про реорганізацію армії, проведену А. Македонським, адже армія була основною опорою завоювань царя.
Опинившись знову в центральних областях імперії, де він провів останні два роки життя (325-323 до н. е.), Александр виявив, тут панує безлад. Більшість сатрапів не очікували його повернення з Індії, подібно до монарха, вони заводили власні двори, вербували військовиків, займалися вимаганням і грабунками. Кількох сатрапів цар наказав стратити. Македонець Гарпал, головний скарбник держави, товариш царя Александра з самого дитинства, втік на захід з 5 000 найманих воїнів, 6 000 талантів золота та тридцятьма військовими кораблями. Гарпал шукав притулку в Афінах, незадовго до цього місто отримало від нього продовольчу допомогу під час голоду. Але Афіни побоялися накликати гнів Александра, схопивши заколотника, і Гарпал був вбитий на Криті своїми ж воїнами.
Александр відновив порядок і, все ще плануючи подальші завоювання, приступив до організації нової імперської армії. Він задумав завоювання Чорноморського узбережжя, Аравії, Карфагена і Заходу в цілому. Александр бажав мати армію, набрану з македонців (13 000 піхотинців і 2 000 вершників, з таким їх числом він переплив через Дарданелли) і 30 000 азіатів. Македонці та азіати повинні були служити в одних підрозділах. У кожному з шістнадцяти рядів фаланги відтепер повинно було бути лише чотири сариссофора (воїн, озброєний довгим списом), а іншу частину фаланги повинні були скласти стрільці та метателі дротиків, озброєні також коротким
мечем. Битву мали починати стрілець і метателі дротиків, якщо після цього необхідно було перейти в атаку, мали висуватись сариссофори, пройшовши крізь стрій і залишивши лучників позаду. Такий стрій, що нагадує пізніший римський легіон періоду середньої Республіки, мав виправити основні недоліки фаланги – її неповороткість та тенденцію до утворення розривів при пересуванні перетнутою місцевістю, що виявилось у битвах при Іссі та Гавгамелах.
Завершити відповідь потрібно розповіддю про смерть А. Македонського і розпад його імперії, а у висновку потрібно проаналізувати його здобутки і визначити роль Македонського у світовій історії.
В 324 до н. е. Александр надіслав грецьким містам Коринфського союзу послання, в якому вимагав, щоб надалі йому надавали божественні почесті. Ця вимога викликала хвилю обурення, хоча зрештою міста були змушені поступитися силі, яка була на стороні Александра.
Після смерті Александра між його полководцями (діадохами) розпочалась боротьба, а імперія розпалася на частини.
ЗАВОЮВАННЯ РИМОМ ІТАЛІЇ ТА УТВОРЕННЯ РИМСЬКОІТАЛІЙСЬКОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ
Розгляд даного питання потрібно почати зі з’ясування обстановки в Південній Італії на початку III ст. до н. е. Грецькі міста постійно випробовували натиск племен апулів, луканів і бруттіїв. Між греками єдності не було, усередині полісів загострилися соціальні протиріччя. Особливо важко доводилося місту Фурія, яке не в силах було протистояти луканам. Тому фурійці звернулися за допомогою в Рим. Римляни послали до Фурії своє військо, відігнали від міста луканів, після чого залишили там свій гарнізон. Грецькі поліси Італії своїх армій не мали і користувалися послугами найманців. Тарент призвав відомого полководця, царя Епіру Пірра. У 280 р. до н. е. Пірр з’явився в Італії. Усі грецькі міста, а також лукани і самніти перейшли на сторону царя. Незабаром римлянам вдалося перейти в контрнаступ і розбити грецьке військо. Дізнавшись про загибель Пірра, залишений ним гарнізон здав римлянам Тарент. Услід за ним римляни заволоділи Луканією і Бруттієм. Найдовше трималося грецьке місто Регій. Уся Італія була скорена римлянами, незалежним від нього практично залишалося тільки етруське місто Вольсінії. У 265 р. до н. е. римляни оволоділи Вольсініями. Тепер увесь Апеннінський півострів до Падуанської долини був підпорядкований Риму.
Далі потрібно зупинитись на причинах такого успіху римлян. Рим був вдало розташований в центрі Італії на судноплавній річці біля соляних розробок, що сприяло його швидкому економічному розвитку. В соціальному плані Рим теж швидко розвивався. У кінці IV ст. до н. е. Рим досяг військовотехнічної переваги над сусідами. Важливим чинником було те, що супротивники Риму не мали єдності. Їх роз’їдали внутрішні протиріччя, взаємне суперництво, у греків не було своїх армій. Усе це було враховано римлянами, які розбивали своїх супротивників поодинці і за допомогою
різних типів союзів, що виражали принцип «розділяй і володарюй», перешкоджали створенню єдиного фронту боротьби з Римом.
Завоювання Римом Італії і підпорядкування її римській владі не означали утворення єдиної централізованої держави. Попри те, що шлюзи для припливу нових членів в ряди замкнутого римського громадянства трохи відкрилися, Рим залишився полісом. Але разом з ним збереглися і інші італійські поліси, що теж піддалися трансформації. Але вона виразилася в порушенні іншого полісного принципу, а саме у відсутності повної самостійності, тобто у втраті усіма права на самостійну зовнішню політику. У Італії склалася своєрідна державно-правова форма, що дістала в науці назву Римсько-італійського союзу. Його специфіка полягала в тому, що це був союз полісу Риму, що стоїть над усіма, з окремими полісами і громадами Італії, притому на різних умовах.
Перша відмінність між союзниками полягала в тому, що одні з них мали повне самоврядування, а інші – обмежене. Відносини Риму з колоніями союзними договорами не регулювалися. Але фактично колонії були складовою частиною Римсько-італійського союзу, тому що, подібно до союзних муніципій, не були незалежні в сфері зовнішньої політики і зобов’язані були воювати на стороні Риму. Колонії підрозділялися на римські (цивільні) і латинського права. І ті і інші користувалися самоврядуванням. До союзних громад з обмеженим самоврядуванням належали ті, які вимушені були в період римського завоювання здатися на милість переможця і укласти з ним нерівноправний договір. До союзників нижчого рангу з числа тих, що здалися відносилися члени колишньої Самнітської федерації, а також скорені галльські племена. Таким чином, поліси усередині Римсько-італійського союзу зберігалися, число їх навіть зростало в силу соціально-економічного розвитку племінних громад. Кожен поліс був цивільним колективом, члени якого мали приватну власність на свою ділянку землі і в той самий час розпоряджалися загальнонародною землею. Проте полісні структури, що збереглися, трансформувалися: усі члени Римсько-італійського союзу втратили таку полісну рису, як незалежність, а Рим — таку, як замкнутість. І це посилювало Рим, сприяло пом’якшенню невдоволення союзників, пригнічувало їх сепаратизм.
В результаті підкорення Італії Рим політично посилився. Виріс за рахунок союзницьких військових контингентів його військовий потенціал. Але він зміцнів і економічно. Частково завойована земля відводилася під колонії, але велика її частина ставала приналежністю самого Риму. Упродовж V – середини III ст. до н. е. постійно збільшувалася римська територія, росло число округів – триб, що досягло 35 до 265 р. до н. е.
Рим, звичайно, експлуатував своїх союзників. Але в той самий час створення Римсько-італійського союзу економічно і культурно зблизило населення Італії, сприяло поширенню прогресивного в тих умовах рабовласницького устрою господарства на усьому Апеннінському півострові.
Рання римсько-італійська цивілізація за п’ять століть свого розвитку пройшла складний історичний шлях від окремих розрізнених вогнищ
ранньокласових відносин і первинної державності в містах Великої Греції і Етрурії до єдиної сильної державної освіти – Римсько-італійського союзу. Боротьбу за насильницьке об’єднання Італії і Великої Греції очолила і довела до кінця Римська община. Відстаючи в VIII – V ст. від грецьких і етруських міст по рівню свого соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, невелика Римська община на Тибрі змогла вирішити свої складні внутрішні проблеми, добитися відомого соціального консенсусу, стабілізувати економіку і створити потужну військову організацію.
Це забезпечило військовий успіх Риму у війнах з численними сусідами. Але не лише військове насильство вело до об’єднання міст. Це об’єднання відбивало і глибинне прагнення італійських племен до союзу, що зростало і із загальної етнічної спорідненості усіх італіків, і із спільності основних принципів громадського облаштування полісного типу італіків і греків, і з суворої необхідності об’єднання сил проти нападу варварських племен на Італію (вторгнення кельтів).
Природним ініціатором такого об’єднання могла стати тільки Римська община, розташована в географічному центрі Італії, місці перетину основних сухопутних і морських доріг, різних культурних впливів італійських племен, етрусків і греків.
В процесі римських завоювань була вироблена адекватна форма організації єдиної Італії – Римсько-італійський союз на чолі з Римом, що поєднує найширшу автономію окремих суб’єктів союзу: полісів, громад, племен і достатнього але авторитарну владу центру – Риму, що мав в розпорядженні великі можливості для проведення загальної політики об’єднаної Італії. Незважаючи на окремі слабкості структури Римськоіталійського союзу, протиріччя між союзними громадами і центром — Римом, що призводили до воєн і повстань, Римсько-італійський союз в цілому як сильна держава федерального типу зберігав свою міцність і стабільність впродовж майже півтора століть.
Як підсумок можна зазначити, що об’єднання Італії відкривало можливості для уніфікації економіки, соціальних, політичних структур і культури численних міст, громад і племен, що стоять на самих різних рівнях історичного розвитку.
БОРОТЬБА РИМУ З КАРФАГЕНОМ ЗА ПАНУВАННЯ У ЗАХІДНОМУ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Ї
До 264 р. до н. е. Рим і Карфаген знаходилися в мирних відносинах. Поки Рим був зайнятий підкоренням Апеннінського півострова, а Карфаген
— завоюванням Північної Африки, їх інтереси не стикалися. Проте після проникнення римлян в Південну Італію положення змінилося. Римська республіка перетворилася на сильну державу, що претендувала на панування не лише на Апеннінському півострові, але також і на сусідніх територіях, в першу чергу на великих островах Середземномор’я, зокрема на багатій Сицилії. Ці домагання неминуче вели до зіткнення з Карфагеном, стурбованим посиленням і експансією Риму. Незабаром з’явився привід для
відкритих військових дій. Римляни прийняли пропозицію Мессани про допомогу в місцевій війні Мессани і Сіракуз. Захоплення Мессани зміцнило положення римлян в Сицилії.
Для успішного ведення війни Риму був потрібний сильний флот, здатний протистояти Карфагену. Рим, мобілізувавши усі засоби італійських союзників, в першу чергу грецьких міст Південної Італії, вже в 260 р. до н. е. мав флот до 120 бойових суден. Готові вступити у бій з ескадрами Карфагену кораблі прибули в Сицилію.
Розвиваючи успіхи сухопутних і морських сил, римляни прийняли рішення атакувати ворога на його ж території, тобто перенести війну в Африку. Вони спорядили величезний флот в 330 бойових кораблів. Римська армія висадилася неподалік від Карфагена, підпорядкувала собі численні дрібні міста і поселення і взяла в облогу сам Карфаген. Спартанський полководець Ксантіпп, розбивши римлян, узяв в полон консула Регула. На довершення цього страшного розгрому під час бурі загинув римський флот, що поспішав на виручку армії. Бойові дії знову були перенесені в Сицилію, почався другий етап війни (255—242 рр. до н.е.). Він характеризується деякою рівновагою воюючих сторін: успіх мав то Рим, то Карфаген.
Обидві сторони були змучені війною. Положення римлян було дещо кращим: в їх руках була велика частина Сицилії, їх армія блокувала останні твердині Карфагену — Лілібей і Дрепану.
Карфаген просив миру, який і було підписано в 241 р. до н. е. Умови його були важкі: карфагеняни повинні були повністю очистити Сицилію, виплатити контрибуцію в 3200 талантів срібла (прибл. 84 т срібла), видати усіх римських полонених без викупу.
Скориставшись скрутним становищем Карфагена, ослабленого війною, а також повстанням найманців і місцевого залежного населення в 241—238 рр. до н. е., римляни безперешкодно захопили острова Сардинію і Корсику, що належали Карфагену, і організували там перші римські провінції. Рим перетворився на найсильнішу державу Західного Середземномор’я.
Карфагеняни швидко виплатили контрибуцію і стали посилено готуватися до війни з Римом. На чолі військової партії, прагнучої реваншу, стояв герой 1-ої Пунічної війни, полководець і тонкий дипломат Гамількар Барка.
Гамількар Барка відправився в Іберію в 237 р. до н. е. Йому довелося зіткнутися із запеклим опором волелюбних іберів. За допомогою сили і дипломатії Гамількару і його наступникам вдалося захопити велику частину півострова на південь від річки Ебро, навчити і загартувати у боях численну найману армію, поповнити казну і заснувати опорну базу — сильно укріплене місто Новий Карфаген (суч. Картахена). Загиблого під час війни з іберами Гамількара замінив його зять Гасдрубал.
Рим уважно спостерігав за подіями в Іберії і в 226 р. до н. е., прагнучи покласти межу експансії Карфагена далі на північ Іберії, змусив Гасдрубала укласти договір, за яким зобов’язав карфагенян не переходити на північ від річки Ебро. Невдовзі карфагенським полководцем став син Гамількара Барки
– Ганнібал (247—183 рр. до н. е.). У 219 р. до н. е. він обложив і узяв сильно укріплене місто Сагунт на східному узбережжі Іберії, яке було союзником Риму, що стало приводом для війни. У наступному, 218 р. до н. е. Ганнібал повів свою армію в Італію, почавши тим самим здійснення планів свого батька.
Ганнібал безперешкодно пройшов Північну Іберію і став просуватися по Південній Галлії до річки Родану (Роне), наближаючись до Альп. З численними племенами, через територію яких він проходив, Ганнібал або укладав мирні договори, або воював. Римляни не зуміли зупинити рух армії Карфагена навіть при переправі через широку річку Родан.
Консул Публій Сципіон зробив спробу затримати Ганнібала. Не чекаючи підходу іншого консула з більшою частиною армії, він дав битву Ганнібалу біля річки Тицин (суч. Тичино) і зазнав поразки. Римська армія відступила до міста Плаценції, де і об’єдналася зі свіжими військами. Ганнібалу вдалося нав’язати битву і цього разу. Застигнувши об’єднану римську армію зненацька, коли вона переходила річку Требію, він в запеклій битві розбив її (битва при Требії, зима 218 р. до н. е.).
Римський диктатор Фабій, ухиляючись від рішучої битви, йшов за армією Карфагена по п’ятах, вимотуючи її в дрібних сутичках. Положення Ганнібала поступово погіршувалося: його сили танули, населення було ворожим, римська армія починала контролювати ситуацію. Проте в одній з битв Ганнібал зумів перемогти. Тонкий дипломат, Ганнібал, використовуючи перемогу, спробував створити антиримську коаліцію. У 215 р. до н. е. він уклав договір з македонським царем Філіпом V, який зобов’язався вторгнутися в Італію. Ганнібал притягнув на свою сторону державу Сіракуз і деякі грецькі міста в Сицилії. Рим опинився в кільці ворогів.
З 215 р. почався новий етап війни, який в цілому можна визначити як етап відносної рівноваги. Римляни відмовилися від ідеї досягнення перемоги в рішучій битві і зробили ставку на тривалу війну, розраховану на вимотування сил супротивника. Захопивши Сицилію, римляни відрізали Ганнібала від Карфагена, блокували усі зв’язки ворожої столиці з її звитяжним воєначальником. У свою чергу, Ганнібал завдав Риму ще декілька чутливих ударів. У 214 р. до н. е. у битві при Апулії він розгромив військо під командуванням Фульвія, розбив Марцелла у битві при Канузії (212 р. до н. е.), узяв в тому ж році важливий порт Тарент і продовжував спустошувати Південну Італію.
Остаточний перелом на користь римлян настав лише з 211 р. до н. е. Він був пов’язаний із захопленням римлянами багатої і багатолюдної Капуї, що перейшла на сторону Ганнібала в 216 р. до н. е. Демонстративний похід Ганнібала на Рим закінчився повною невдачею (211 р. до н. е.). У 210 р. до н. е. в Іспанію була послана нова римська армія на чолі з молодим талановитим воєначальником Публієм Корнелієм Сципіоном, який захопив Новий Карфаген.
Обережний Фабій, що відвернув основні сили Ганнібала, сміливим маневром і за допомогою зради захопив важливе для Ганнібала приморське місто Тарент (209 р. до н. е.).
У204 р. до н. е. Сципіон на чолі експедиційних сил висадився в Африці. Як він і чекав, правителі Карфагену терміново відкликали Ганнібала з Італії, який покинув її не переможений ні в одній великій битві. У Карфагена не було ні грошей, ні армії, подальша боротьба могла привести до повного знищення навіть самого міста. Тому правителі Карфагену капітулювали (201 р. до н. е.). Згідно з мирним договором Карфаген втрачав усі заморські володіння, увесь військовий флот (500 кораблів), його територія обмежувалася невеликим міським округом в Африці. Карфаген втрачав право мати військовий флот, не міг без дозволу Риму вести війни і повинен був виплачувати контрибуцію в 10 тис. талантів впродовж п’ятдесяти років.
Доцільно назвати причини перемоги Риму над Карфагеном. По-перше, Рим і Римсько-італійський союз мав в розпорядженні великий військовоекономічний потенціал, ніж держава Карфагена. По-друге, Римськоіталійський союз як державна організація виявився міцнішим, ніж думали олігархи Карфагену. Спроби використати прорахунки і помилки римської політики відносно італійських союзників виявилися марними. По-третє, зовні війна вона виглядала як вітчизняна війна римлян і їх союзників із загарбниками, що вторглися, ця обставина створювала чималі переваги. Почетверте, римська легіонно-маніпулярна організація, комплектування воїнів,
звласних громадян виявилася з військової точки зору значно досконалішою, ніж наймана армія Ганнібала.
Увисновку потрібно зазначити, що на початок II ст. до н. е. Рим став твердою ногою на усьому Західному Середземномор’ї, в його межах вже не існувало серйозних сил, які могли б чинити опір римському пануванню.
ЗАГОСТРЕННЯ ПРОТИРІЧ В РИМСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. РЕФОРМИ Ю. ЦЕЗАРЯ
Підготовка до даного питання вимагає особливої уваги до становища римського суспільства. У I столітті до н.е. Римська республіка перебувала в тривалій та глибокій кризі, викликаній насамперед невідповідністю системи управління завданням, які перед нею стояли. Діючі тоді закони і традиції створювалися за часів, коли Рим був порівняно невеликим полісом, оточеним підвладними йому сільськими територіями. Як з'ясувалося, вони були погано пристосовані до потреб держави, що включала всю Італію і володіла великими землями Середземномор'я.
Система управління в Римській республіці з самого початку була двоїстою – вона спиралася на два принципи, які погано між собою узгоджувались: з одного боку – широке використання самоврядування та прямої демократії, з іншого – збереження панування спадкової аристократії, зі складу якої формувався сенат (де-факто – орган вищої влади в державі). У принципі, в Римі часів республіки існувала продумана і досить дієва система стримувань і противаг, яка, як правило, не дозволяла ні сенату, ні іншим