§2. Спільні риси та особливості суспільного ладу античних країн

В античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східного типу, проте тут, особливо в Греції і Римі, склалися сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових відносин, особливо морської торгівлі, сприяло швидкому становленню ринкового господарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася, призвела до більш чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом соціальних груп — класів: вільних і невільних. У їх межах існували більш дрібні соціаль- но-класові утворення, але, на відміну від давньосхідних держав, античні, з їх меншою чисельністю населення і не такою багатоукладністю господарського життя, відрізнялися більшою чіткістю соціально-класових меж.

2.1. Вільні категорії населення

Серед класу вільних виділялися: повноправні; обмежені в правах; неповноправні.

Повноправне населення Стародавніх Афін складалося із заможних верств (зем-

левласницької аристократії, власників майстерень, рудників, судновласників, купців, лихварів і т. п.), яким протистояла велика маса вільної бідноти: ремісників, землеробів тощо.

У Стародавній Спарті повноправними громадянами вважалися тільки спартіати, які і складали пануючий клас давньоспартанського суспільства. При збереженні спільної власності громадян на землю приналежність до пануючого класу підтримувалася наданням кожному спартіату в користування земельної ділянки — клерум, разом з прикріпленими до неї рабами. Праця останніх забезпечувала засобами існування спартіата і його сім’ї. Клери не можна було продати, подарувати або заповідати. Це був своєрідний заслон проти порушення єдності серед спартіатів.

Зметою підтримки такої єдності спартіати повинні були брати участь у суспільних трапезах — сиссітіях, що організовувалися за рахунок встановлених щомісячних внесків спартіатів. Порції учасників сиссітій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими були одяг і озброєння воїнів. Підтримці єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкоші. Спартіатам заборонялося торгувати, для них вводилися важкі, незручні в обігу залізні монети.

Однак ці обмеження не могли завадити розвитку майнової диференціації, що підривала єдність і «рівність» спартіатів. Оскільки земельні ділянки успадковувалися тільки старшими синами, інші могли отримати лише ділянки, що залишалися після смерті володаря, який не мав спадкоємців. Якщо таких не було, вони переходили в розряд гіпомейонів (ті, що опустилися. — Л. Б., С. Б.) і втрачали право брати участь у народних зборах і сиссітіях.

Повноправними в Стародавньому Римі вважалися особи, які належали до кожного

зродів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. Такими були, як вже відомо, патриції, під якими спочатку розуміли корінних і повноправних членів римської общини. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала вже вироджуватися і поступатися своїм місцем новій аристократії, так званим нобілям. В цей же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка претендувала на розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первинному призначенню — комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала формуватися з інших категорій громадян і навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися комерцією і лихварством і поповнювали ряди фінансової і торгової аристократії.

Зрозвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнів клас рабовласників. Остаточно оформився і становий розподіл в ньому. Ряди нобілів і вершників, що поріділи в період громадянських війн, поповнювалися багатими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами, провінційною знаттю, а

82

також державними чиновниками. Нобілітет перетворився в сенаторський стан. Сенатори займали вищі посади в державному апараті й армії і ставали найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.

Більш значною за чисельністю була провінційна знать, яка ще не оформилася за станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці.

На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмежені в правах жителі цих країн. До них, зокрема, в Афінах відносилися метеки — іноземці; у Стародавній Спарті — періеки — жителі периферійних, гірських районів Спарти. Вони були особисто вільні, володіли майновою правоздатністю, але не користувалися політичними правами і знаходилися під наглядом особливих посадових осіб гармостів. На них розповсюджувався військовий обов’язок: вони повинні були брати участь у битвах як важко озброєнні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькі до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.

У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповно-

правних: клієнти і плебеї.

Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена общини, що називався його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в тому, що клієнт, входячи в сім’ю патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну, допомагати йому працею або коштами, відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і захищати його перед судом, оскільки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси. Інститут клієнтели зустрічається майже у всіх народів. Його походження викликано умовами існування родового суспільства, в якому всяка людина, що не належала до цього суспільства, вважалася не тільки чужою, але навіть ворогом.

Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату.

Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.

Питання про походження клієнтів і плебеїв є дискусійним. Ймовірно, що до розряду клієнтів попадали «чужаки», тобто чужоземці, які не мали ніякого племінного зв’язку з римлянами. Відносно плебеїв існує припущення, що вони були переселенцями з племен, родинних за своїм походженням з римлянами. Такими племенами були латини, які не вважалися ворогами і тому не потребували патронату.

На правах іноземців тривалий час у Римі були так звані перегрини — жителі римських провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність. Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу, що було здійснено на початку ІІ століття. У 212 р., владою імператора Каракали, право громадянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.

До третьої категорії відносно вільних, але неповноправних, жителів античних держав потрібно віднести т.зв. люмпен-пролетарів (Стародавні Афіни і Рим) і ілотів (Стародавня Спарта).

Ілоти — поневолені жителі Мессенії — були власністю держави. Вони надавалися в розпорядження спартіатів, обробляли їх землю і віддавали їм біля половини врожаю (на домашніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Ілоти практично самостійно вели своє господарство, не були товаром, як раби, і вільно роз-

83

поряджалися частиною врожаю, що залишалася у них. Їх економічне і соціальне становище було близьким до становища майбутніх кріпосних селян. Вважається, що вони мали сім’ю і утворювали якусь подібність общини, яка була колективною власністю общини спартіатів.

Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викуповуватися на волю, але в інших відносинах були абсолютно безправними.

2.2. Невільні категорії населення

До цієї категорії входили раби. Соціальний статус раба в античних державах відрізнявся від статусу раба в давньосхідних суспільствах. На самій ранній стадії рабство і тут зберігає свій патріархальний характер, але надалі експлуатація рабської праці різко інтенсифікується і вона стає, як і праця дрібних виробників, основою економічного життя. Нарівні з такими характерними для країн Давнього Сходу джерелами рабства, як війна і боргова кабала (перетворення боржників в рабів) в античних країнах, особливо в Римі, джерелом «живого товару» стають провінції і колонії. Так, у ІІ—І ст. до н. е. римлянами в рабство було звернено біля 500 000, у той час як римських громадян нараховувалося біля 400 00022. Таке ж співвідношення спостерігалося і в інших античних державах.

Розрізнялися державні раби і раби приватних осіб. Державні раби мали своє гос-

подарство, могли придбати власність і тому нерідко знаходилися в кращих умовах, ніж раби приватних осіб. З державних рабів в Афінах, наприклад, була складена поліцейська варта, що охороняла порядок у народних зборах, судах, громадських місцях, а також вербувалися в’язничні служителі, виконавці судових вироків, писарі. Рабська праця широко застосовувалася не тільки для домашніх послуг, у сільському господарстві, але і в промисловості. Раби працювали в майстернях, що виготовляли продукцію для продажу на ринку, нерідко для вивозу за кордон, на рудниках, каменоломнях, у самих різних галузях народного господарства.

Однак незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина майна. Його могли продавати, купувати, могли безкарно вбивати. Таке становище природно породжувало відповідні протиріччя в рабовласницькому суспільстві.

По-перше, рабовласницький лад породив протилежність між розумовою і фізич-

ною працею. Рабовласники все більше перекладали на рабів тяготи фізичної роботи і зрештою відмовилися від продуктивної діяльності. Відрив розумової праці від фізичної, перетворення розумової діяльності в монополію пануючих класів нанесли величезний збиток інтелектуальному розвитку людства.

По-друге, відділення ремесла від землеробства і скотарства породило протилежність між містом і селом. Активізація ремесла, розширення, передусім, торгівлі, позитивно вплинуло на розвиток міста. Але в той же час це призвело до розорення села, бо посилювалася експлуатація селянства і дрібних виробників, які обкладалися великими податками. Обезземелені селяни і розорені дрібні ремісники утворили численну верству жебраків — люмпен-пролетарів, наближених за своїм становищем до рабів.

По-третє, рабська форма праці і рабовласницька форма власності породили суперечність між рабами і рабовласниками — основне протиріччя рабовласницької епохи.

Подальший економічний розвиток все більше показував невигідність рабської праці. Ніякий наглядач і ніякі покарання не могли замінити економічного стимулу. Позбавлений необхідного, вороже ставлячись до свого господаря, раб робив тільки те, до чого його безпосередньо примушували, і робив так, щоб уникнути батога. Будь яке нове знаряддя виявлялося в його руках недовговічним.

22 История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашенинниковой и О. О. Жидко-

ва. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 128.

84

Розуміючи це, рабовласники періоду Римської імперії стали шукати більш ефективні форми експлуатації рабської праці. Такими стали пекулій і колонат.

Пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, реміснича майстерня тощо), яку він надавав рабу для самостійного господарювання і отримання частини прибутку від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє майно для отримання прибутку і зацікавлював раба в результатах своєї праці.

Колонат — своєрідна система оренди землі з боку осіб (що іменувалися колонами), які попали в економічну залежність від землевласників. Колони були не рабами, ними ставали збіднілі вільні, звільнені і раби. У колона було особисте майно, він міг укладати договори і одружуватися. Він стає в сільському виробництві такою ж помітною, а згодом і більш помітною фігурою, як і вільний селянин і раб. Ряди колонів згодом поповнювали не тільки вільні і звільнені, але і «варвари», що селилися в прикордонних областях Римської держави. Колонат з договору оренди, що укладався на певний термін (5 років), внаслідок неминучої заборгованості колонів ставав довічним, а потім і спадковим. Аналогічний процес спостерігався в містах, де ремісники спадково прикріплялися до професії і включалися в ремісничі колегії.

Але це вже були форми експлуатації періоду занепаду рабовласницького ладу. Господарство ж періоду його розквіту будувалося на відносинах панування і підкорення. Швидке зношення робочої сили рабів і їх масова загибель внаслідок нещадної експлуатації не турбувала рабовласників, оскільки «знаряддя праці, що розмовляло» легко і швидко могло бути замінено новим.

Це забезпечувало відносну дешевизну робочої сили. Як вже було відзначено вище, кількість рабів у багатьох містах Греції і Риму перевищувала кількість вільного населення. Виникає питання: яким чином відносно нечисленний клас рабовласників міг використовувати величезну масу рабів і тримати їх у покорі? Це досягалося за допомогою створення такої системи державних органів, яка могла виконувати функції рабовласницької держави.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій виникнення та розвитку античних держав за запропонованою раніше формою.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Поняття (визначення)	Терміни
Поліс	Архонти, ареопаг, архагети, ахейці, базилевс, евпатриди, етруски, ге-
Остракізм	ліея, геомори, гіпоймени, деміурги, демос, дорійці, зевгити, ілоти,
	курія, латини, метеки, нобілі, остраконе, патриції, перегрини, пері-
Пекулій	еки, плебс, плебеї, пролетарі, рекс, ретра, сабіни, сенат, сісахфія, сіс-
Колонат	сітії, спартіати, триби, фети, центурії.

Завдання 3. Використовуючи текст документа № 1, доведіть, що в Спарті мало місце штучне стримування процесів майнової диференціації у суспільстві.

Завдання 4. Використовуючи текст документа № 2, підтвердьте, що реформи Солона мали компромісний характер.

85