Ще одним важливим джерелом додаткового кримінального права є Закон про порушення громадського порядку від 24 травня 1968 р. (у редакції від 19 лютого 1987 р.), Закон про набуття чинності КК ФРН від 2 березня 1974 р. (у редакції від 16 червня 1995 р.), який містить ряд розпоряджень, що не увійшли до КК ФРН (наприклад, про предметну дію КК, про відповідність федерального й земельного кримінального права, про застосування окремих кримінально-правових розпоряджень, наприклад, про застосування кримінального права ФРН для діянь, скоєних на території НДР до об’єднання Німеччини).

§3. Інститути кримінального права

3.1. Основні інститути кримінального права країн англо-американської правової сім’ї

Злочини у Великобританії та Сполучених штатах Америки

Законодавчого визначення злочинного діяння в англійському та американському праві немає. Поняття злочину подається в судових рішеннях і застосовується до конкретних його видів (Англія), або в окремих літературних джерелах з кримінального права. У США нормативне визначення існує в окремих північноамериканських штатах, однак і вони по суті мають формальний характер, тобто є такими, в яких не розкривається соціальна сутність злочину, котрий визначається як діяння, заборонене нормами права під загрозою покарань.

Тривалий час в Англії зберігалася сформована ще в епоху середньовіччя тричленна структура злочинів: тризн (зрада), фелонія (тяжкий кримінальний злочин), місдімінор (здебільшого дрібні злочини). У XVIII ст., ця традиційна схема лише поповнилася новими видами злочинів. З 60-х рр. XVII ст. до початку XIX ст. число діянь, що кваліфікувались як фелонія й каралися за традицією стратою, зросло від 50

до 200.

Лібералізація каральної політики в Англії в цей час здійснювалася лише тією мірою, якою це було необхідно для самих правлячих кіл, котрі прагнули захистити себе від переслідувань з боку короля й урядової влади. Це стосувалося в основному кримінального процесу.

Важливі перетворення в англійському кримінальному праві відбулися у ХХ ст.: у 1945 р., були скасовані розходження між фелонією і тризн, у 1967, згідно зі ст. 1 Закону про кримінальне право, було закріплено розподіл злочинних діянь на фелонії та місдімінор.

У другій половині ХХ ст. склалося кілька класифікацій злочинів. Найбільш поширеними класифікаціями є ті, що здійснені за такими критеріями:

І. залежно від значимості об’єкта зазіхання;

ІІ. за ступенем небезпеки діянь;

ІІІ. за їх ставленням до норм моралі.

І. За об’єктом, на який вони спрямовані: а) злочини проти уряду й суспільства; б) злочини проти особистості; в) злочини проти власності.

Перша група поділяється на 18 категорій злочинів: проти королівської влади; проти громадського спокою; незаконне володіння вогнепальною зброєю; розголошення державної таємниці; проти посадових осіб; проти правосуддя; проти власності й повноважень королівської влади; проти іноземних держав; проти релігії; проти шлюбу та сім’ї; проти честі й моралі; проти публічного здоров’я й безпеки; проти профспілок та підприємців; бродяжництво тощо.

551

Друга група містить у собі 3 категорії злочинів: діяння, які «заподіюють шкоду тілу» (убивство, самогубство, тілесні ушкодження, небезпечне управління транспортними засобами тощо); статеві злочини; жорстоке ставлення до дітей, підмайстрів та слуг.

До третьої групи входять 4 категорії злочинів: заволодіння майном, одержання майна шляхом обману, підробка, злочинне пошкодження майна.

ІІ. За ступенем небезпеки злочинів в англо-американському кримінальному праві існують два види класифікації: матеріально-правова і процесуально-правова.

Після того, як в Англії скасували розподіл злочинних діянь на фелонії і місдімінор (1967 р.), за матеріальною ознакою всі злочини стали поділятися на дві групи: 1) зрада;

2)інші злочини.

Зпроцесуальної точки зору злочини поділяються на дві групи:

1) злочини, справи про які розглядаються з дотриманням процедури, що вимагає обвинувального акту; 2) злочини, справи про які розглядаються у спрощеному порядку, або сумарні. У першому випадку справи можуть бути розглянуті за участю присяжних і з дотриманням цілої низки процедурних правил, що не поширюються на розгляд справ у спрощеному порядку. В англійському праві ці групи злочинів доповнюються третьою — «змішані» («гібридні») злочини. Для них вибір процедури судового розгляду залежить від сторони обвинувачення або самих обвинувачуваних.

В основі цього поділу так само лежить ступінь громадської небезпеки діяння, а також інші фактори.

Згаданим Законом 1967 р., в Англії уведено ще один вид процесуальної класифікації злочинів, що була частково змінена Законом про поліцію й докази: 1) злочини, після скоєння яких підозрювані можуть бути піддані арешту до суду (арештні справи); 2) злочини, після скоєння яких такий арешт не може відбутися. До першого належать злочини, за які особі віком не молодше 21 року, раніше засудженій, може бути призначене покарання на термін 5 і більше років позбавлення волі, або визначене законом інше покарання.

Загалом (але з деякими особливостями) стара англійська класифікація злочинів за ступенем небезпеки прийнята в США. За американською матеріально-правовою класифікацією, злочини поділяються на дві групи: 1) небезпечні злочини — фелонії; 2) менш небезпечні — місдімінори. До другої групи відносяться, як правило, ті злочини, за які може бути призначено покарання до одного року позбавлення волі і штраф, а до першої — всі інші. З другої групи виділяється, як правило, підгрупа — незначні місдімінори, або порушення.

У свою чергу, законодавство більшості штатів поділяє і фелонії, і місдімінори на кілька категорій, залежно від чого встановлюються межі покарань. Так, відповідні злочинні діяння називаються фелоніями класів А, В, С тощо (зазвичай у межах 3—5 класів) і місдімінорами класів А і В або А, В і С. Сутність і практичне значення класифікацій злочинних діянь полягає в тому, що вони визначають межі покарань, призначуваних за злочинні діяння відповідної категорії.

Традиційні розходження між фелоніями та місдімінорами відіграють суттєву роль при кваліфікації злочинів, у сфері кримінального процесу, в умовах відбування покарання й у правових наслідках осуду. Здійснення фелонії або одна тільки мета її здійснення нерідко служать обтяжувальною обставиною, прямо передбаченою законом (при вбивстві, підбурюванні й ін.). Закони майже всіх штатів передбачають, що засуджені за фелонію відбувають покарання в каральній установі більш суворого режиму. Засудження за фелонію, на відміну від місдімінора, пов’язане з втратою багатьох прав та привілеїв: участь у виборах, обіймання публічних посад тощо.

З процесуальної точки зору всі злочини у США поділяються на такі групи: 1) злочини, справи про які розглядаються з обвинувальним актом; 2) злочини, справи про які розглядаються у спрощеному порядку. До перших відносять фелонії, а до других — незначні, менш небезпечні, злочини (незначні місдімінори).

ІІІ. У кримінальному праві Англії і США поширеною є й класифікація злочинів відповідно до морально-етичної оцінки конкретних діянь. З цього погляду злочинні діян-

552

ня поділяються на дві групи: 1) злочини, що «самі по собі є злом», тобто суперечать уявленням людей про добро і зло, про моральне й аморальне (убивство, тілесні ушкодження, розкрадання, шахрайство тощо); 2) діяння, що стають злочинними тільки в силу заборон, уведених державою, незалежно від того, засуджуються вони мораллю чи ні.

Така класифікація має для Англії певне практичне значення, оскільки закон і судова практика в багатьох випадках не вимагають, щоб кримінальна відповідальність за злочин, що не є «аморальним», покладалася судом за наявності провини підсудного.

Деякі англійські юристи вважають за необхідне встановити різні процесуальні правила судового розгляду для кожної з цих груп злочинів. «Аморальні» злочини, на їх думку, повинні розглядатися за участю присяжних, а інші — тільки суддями-профе- сіоналами без участі присяжних.

Покарання в Великобританії та Сполучених штатах Америки

У законодавстві розгляданих країн не існує загального визначення покарання, його сутності й цілей, а лише встановлюється система покарань (а нерідко — й інших кримі- нально-правових заходів), що можуть бути призначені за злочинне діяння. Вона включає такі основні види:

1)страта;

2)позбавлення волі (переважно різні види тюремного ув’язнення);

3)штраф.

Особливістю англійського кримінального права у вченні про покарання є проголошення триєдиної мети покарання — відплата, залякування й виправлення. Юридична доктрина США в цілому зазнала на собі впливу основних теорій про покарання, розроблених англійськими юристами.

Англія (Великобританія). За англійським правом, санкції складаються з абсолютно визначених (страта й довічне ув’язнення) і відносно визначених (ув’язнення на термін від одного дня до 25 років і штраф, розміри якого, з низкою обмежень, залежать тільки від судової практики).

Абсолютно визначені санкції. Страта формально може бути призначена за скоєння трьох злочинів: а) за зраду суверену або державі; б) за піратство з насильством (за Законом про піратство 1837 р.), за підпал королівських (державних) кораблів, портів, складів (за законом про охорону портів 1772 р.). Вона не може бути застосована до осіб, молодших 18 років, і до вагітних жінок. У першому випадку особа підлягає тюремному ув’язненню на невизначений термін (цей термін визначає Її Величність), а в іншому — страта замінюється довічним ув’язненням згідно зі ст.1 Закону 1931 року.

До недавнього часу в Англії існувала страта за вбивство, але з 1970 р. цей вид покарання скасований. Слід зазначити, що вже протягом багатьох років страта в Англії не призначається взагалі: вона замінена довічним тюремним ув’язненням.

Відносно визначені санкції. Після скасування каторжних робіт у 1948 р. існує тільки один вид позбавлення волі — тюремне ув’язнення, що диференціюється залежно від його терміну. Мінімальний термін, який може бути призначений за один злочин, дорівнює одному дню, максимальний — 25 рокам.

В Англії тюремне ув’язнення розглядається як один з універсальних видів покарання, оскільки воно забезпечує нібито реалізацію всіх трьох цілей покарання: відплати, залякування і виправлення.

Відсутність чітких критеріїв в англійському кримінальному праві для визначення міри покарання зумовила вироблення судовою практикою системи певних стандартних термінів покарання за різні злочини. Ця система в юридичній літературі називається системою тарифів, котра, однак, не має обов’язкової сили: суди можуть визначати покарання на свій розсуд).

Покарання у вигляді позбавлення волі здійснюється в установах з різною суворістю режиму, однак каторжні роботи, що колись широко застосовувалися, з 1948 р. скасова-

553

ні. В Англії ведуться пошуки нових форм позбавлення волі: наприклад, створення «відкритих в’язниць» і особливо установ для молодих правопорушників. Законом про повноваження кримінальних судів 1973 р. встановлені обмеження для призначення вироку з позбавленням волі особам, котрі не досягли 21 року й котрі раніше не перебували у в’язницях.

Законом про кримінальне правосуддя 1991 р. уведені обмеження для застосування позбавлення волі до інших категорій громадян.

Пробація (буквально — випробування) — найбільш поширена, але не єдина форма умовного осуду в Англії, з’явилася в 1887 р. У зв’язку з прийняттям Закону «Про випробування вперше засуджених». У 1907 р. З прийняттям Закону «Про випробування злочинців» цей інститут в англійському кримінальному праві сформувався остаточно. На сьогодні норми про пробацію консолідовані в законах 1948 і 1967 рр. про кримінальну юстицію. У 1965 р. були видані «Правила про пробацію».

Пробація припускає залишення засудженого на волі за умови виконання ряду встановлених судом вимог:

•не відвідувати певних, визначених судом (за законом) місць;

•утримуватися від зустрічей з певними, визначеними судом, особами;

•залишатися вдома у вечірній час;

•регулярно відвідувати церкву тощо.

Порушник умов пробації, що призначається, як правило, на термін до трьох років, за клопотанням-пред’явленням соціального працівника, котрий наглядає за його поведінкою, може бути підданий штрафу або іншим заходам, не пов’язаним з позбавленням волі (наприклад, обов’язку бути протягом кількох годин на день у «центрі відвідувань для молодих людей»). З 1973 р. застосовується також відстрочка у виконанні вироку до позбавлення волі або до штрафу.

Грошовий штраф як вид покарання в Англії призначається не тільки за малозначні злочини, але й за діяння, які раніше відносилися до фелонії. Виняток становлять лише діяння, що караються абсолютно визначеними санкціями (стратою або довічним ув’язненням).

Згідно зі ст. 13 Закону 1948 р. про карну юстицію, штраф може бути призначений: а) замість іншого покарання (наприклад, тюремного ув’язнення); б) на додаток до іншого покарання, тобто одночасно з іншим.

Розмір штрафу за загальним правом обмежується лише вказівками, що містяться у Великій Хартії Вільностей (1215 р.) «покарання не повинні бути надмірними» та у Біллі про права (1689 р.), який забороняє застосування «покарань надмірних, жорстоких або незвичайних». У нормах статутного права іноді визначається максимальний розмір штрафу. Несплата штрафу тягне його заміну покаранням у вигляді тюремного ув’язнення.

В Англії існують і такі види покарання, як позбавлення активного й пасивного виборчого права, позбавлення прав водія терміном до трьох років тощо. Тілесні покарання були скасовані лише в 1948 році. До 1967 р., за свідченням літературних джерел, вони зберігалися як дисциплінарний засіб впливу в місцях позбавлення волі, але після 1967 р. скасовані й там.

Сполучені штати Америки. У США основними покараннями є страта, позбав-

лення волі і штраф.

Страта з часу утворення США передбачалася федеральним законодавством і кримінальними законами штатів як покарання за найбільш небезпечні державні злочини. У XX ст., особливо після другої світової війни, в США, як і в інших розвинутих капіталістичних країнах, посилився рух за скасування страти. Супротивниками страти є організації борців з расовою дискримінацією (в США більшість серед страчених за вироком суду завжди складали негри, хоча їх частка у населенні ніколи не перевищувала 12 %) та інші. Активність супротивників страти привела до її скасування в ряді штатів, хоча в деяких з них (штат Орегон) вона по декілька разів заборонялася і знову відновлювалася.

554

З 1950-х рр. почалося все помітніше скорочення кількості смертних вироків, що виносяться щорічно. Після 1967 р. у США фактично встановився мораторій на виконання смертних вироків, котрий, однак, не мав юридичних основ і не перешкоджав винесенню смертних вироків судами більшості американських штатів у тих випадках, коли вони вважали це необхідним. Це призвело до появи «черги смертників», яка поступово зростала. У такій ситуації Верховний Суд США в рішенні по справі Фурмена (1972 р.) визнав смертні вироки, винесені відповідно до чинного тоді «довільного» розсуду, кримінальними законами, котрі суперечать Конституції США й зажадав перегляду законодавства штатів, яке регулює підстави та умови винесення смертних вироків.

Після цього рішення кримінальне законодавство штатів, що передбачало страту, зазнало суттєвих змін. У рішенні по справі Грегга, винесеному в 1976 р. з урахуванням нового законодавства штатів, і в ряді наступних рішень Верховний суд США визнав страту таким покаранням, яке не суперечить Конституції США, однак обмежив можливість її застосування. Нині смертні вироки можуть бути винесені судами штатів лише за такі злочини:

•тяжке вбивство;

•позбавлення життя, що стало результатом іншого тяжкого злочину.

При цьому, за вимогою Верховного суду США, закони будь-якого штату повинні надати судові присяжних можливість вибору між стратою й довічним ув’язненням. У відповідь на численні вимоги Верховний суд США в 1988 р. увів ще одне обмеження, якого не існувало в законах багатьох штатів: страта не може застосовуватися до неповнолітнього, котрому не виповнилося 16 років.

Сьогодні страта передбачена законодавством 36 американських штатів. Залежно від законів окремих штатів вироки приводяться у виконання за допомогою:

а) електричного стільця, б) газової камери;

г) через розстріл чи повішення; д) смертоносної ін’єкції (як альтернативний новий вид страти допускається у 16

штатах).

Межі застосування страти дуже неоднакові. Якщо за федеральним законодавством вона може бути застосована у 28 випадках, то за законодавством штатів (наприклад, штату Масачусетс) — в 1 (тяжке убивство при здійсненні зґвалтування); є штати, де страта передбачається у 2, 3, 4-х випадках. При цьому конкретні злочини, за які встановлена страта, значно відрізняються один від одного за формулюванням їх складу.

Позбавлення волі в США є одним із найпоширеніших за законодавством і практикою його застосування видів покарання.

За усталеним правилом, загальних максимальних термінів позбавлення волі не встановлюють ні федеральні закони, ні закони штатів. У більшості штатів і за федеральними законами допускається можливість довічного позбавлення волі. Воно може бути призначене: 1) за певних обставин тому, хто був або міг бути засуджений до страти; 2) як самостійну міру за найбільш небезпечні злочини; 3) за сукупність вироків і злочинів; 4) особі, котра має 2 або 3 судимості за фелонії. При цьому довічне ув’язнення нерідко є єдиною й обов’язковою мірою.

Для чинного законодавства США не є рідкістю й санкція у 30, 40, 50 років тюремного ув’язнення; допускається винесення як визначених, так і невизначених вироків. Суди в одних випадках вдаються до невизначених вироків, а в інших — до визначених, у третіх — до змішаних. У цілому ж, як свідчать літературні джерела, найчастіше практика використовує невизначені вироки.

Штраф у США також є поширеним видом покарання за законодавством і практикою його застосування. Він може бути як основним, так і додатковим заходом покарання. Застосовується штраф, як правило, у випадках, коли підсудний спроможний його сплатити. Якщо ж він не має коштів, суди вдаються до тюремного ув’язнення. Крім того, призначення штрафу не означає того, що особа уникла позбавлення волі. Закони федерації і штатів передбачають велику можливість заміни штрафу тюремним

555

ув’язненням. Останніми роками з’явилися норми, що закріплюють можливість виплати штрафу вроздріб у визначений термін.

Однак ці види не вичерпують усього переліку покарань, на які можна натрапити в американському законодавстві й вироках судів. Існує велика кількість додаткових видів покарання: 1) позбавлення виборчих прав; 2) заборона обіймати деякі посади або займатися певною діяльністю; 3) конфіскація майна; 4) заборона користування майном протягом встановленого терміну; 5) арешт; 6) примусовий розпродаж майна тощо.

Федеральне законодавство як додаткове покарання передбачає також позбавлення американського громадянства осіб, засуджених за зраду, збройний замах на уряд США з метою його усунення.

Американське кримінальне законодавство передбачає спеціальні види покарання для юридичних осіб (корпорацій): до них можуть бути застосовані штрафи (за фелонію — до 10 000 доларів, якщо не передбачене інше), стосовно до юридичних осіб може бути обрана пробація, а також оприлюднення винесеного судом вироку.

Сьогодні в більшості американських штатів система покарань упорядкована. Відповідно до поділу злочинних діянь, на ряд категорій поділяється і система покарань. При цьому для кожної категорії передбачена своя система покарань.

3.2. Основні інститути кримінального права країн континентальної правової сім’ї

Система злочинів

За весь період розвитку кримінального буржуазного законодавства у Франції так і не було сформовано законодавчого визначення злочинного діяння. Як і в переважній частині зарубіжних країн, французькі юристи в основу його визначення покладають тільки формальний критерій. У зв’язку з цим злочинне діяння кваліфікується ними як таке, що порушує закон, передбачено й карається кримінальним законом.

До класифікації злочинних діянь в історії кримінального законодавства Франції існували різні підходи. Так, під упливом ідей просвітницько-гуманістичного напрямку у КК 1791 р. були закріплені положення, згідно з якими всі злочини могли мати своїм об’єктом тільки інтереси суспільства або інтереси особистості, з чого випливала й відповідна класифікація злочинів.

Сприйнявши в цілому цей підхід, КК 1810 р. поділив злочинні діяння на три категорії: злочини, провини й порушення. Критерієм класифікації служила природа покарання, передбаченого за скоєння того або іншого діяння. Злочинне діяння визнавалося порушенням, провиною або злочином залежно від того, чим закон його карав: поліцейським, виправним або болісним і ганебним, тобто кримінальним покаранням. Отже, кодекс використовував лише формальний критерій, визначаючи сутність злочинного діяння через призначуване за нього покарання.

Злочини та провини проти публічних справ були висунуті на перше місце за важливістю: це відповідало загальному уявленню про перевагу суспільного блага перед особистим. У більшості випадків за них призначалася страта. У свою чергу, вони поділя-

лися на три групи. До злочинів проти зовнішньої безпеки держави були віднесені:

підняття зброї проти батьківщини, зносини з вороже налаштованими до Франції державами і сприяння їм у «ворожнечі», будь-які дії, що могли спричинити збройні конфлікти. Особливу підставу цих злочинів склали зазіхання на внутрішню безпеку держави: замах на імператора або членів імператорської родини, змови з цією метою, спроба розв’язання громадянської війни тощо. За ці злочини також призначалася страта або інші тяжкі покарання.

До злочинів і провин проти конституції були віднесені, по-перше, посягання на ви-

борчі права громадян (погрози під час виборів, фальсифікація результатів тощо), подруге, численні посадові злочини (порушення прав громадян чиновниками, їх змова,

556

нехтування адміністративними чи суддівськими обов’язками). Значна частина злочинів тут каралася ганебними покараннями, що мали виступати характеристикою громадського осуду злочинців.

Нарешті, до злочинів і провин проти публічного миру були віднесені фальшивомонет-

ництво, підробка державних печаток, знаків оплати, банківських документів, виготовлення помилкових офіційних документів, підробка приватних паперів та їх використання, хабарництво, зловживання владою тощо. Порушеннями громадського спокою вважалися різного роду критика влади, допущена в пасторських проповідях, посланнях; створення злочинних угруповань каралося дуже суворо.

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. уперше встановив матеріальний критерій диференціації злочинних діянь — тяжкість діяння.

Іншим критерієм диференціації злочинних діянь служить те, чи скоєно злочинне діяння навмисно чи з необережності (поняття провини КК не містить). Відповідно до цього критерію, злочини — це тільки навмисні діяння, необережні й такі, що є кримінальними провинами. Провинами можуть бути й навмисні діяння, але такі, котрі мають меншу тяжкість, ніж злочини (як бачимо, діє перший критерій диференціації). Що стосується порушень, то для притягнення до відповідальності і призначення покарання достатньо простого недотримання встановленого правила або порушення заборони, без будь-якого з’ясування форми провини особи.

Класифікація злочинних діянь має велике практичне значення, визначаючи систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для провин і «покарань, призначуваних за порушення» (поліцейських), — для порушень. Нею визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху та співучасті.

Замах на злочин звичайно караний, замах на провину — тільки у випадках, передбачених законом, замах на порушення — ніколи. Співучасть карається при здійсненні злочинів і провин, при здійсненні порушень тільки тоді, коли це прямо передбачено постановою виконавчих органів влади, що визначає «склад» порушень (поняття складу злочину невідоме французькому кримінальному праву).

Класифікація злочинних діянь має також значення для давності й реабілітації. Терміни давності залучення до кримінальної відповідальності та виконання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки в галузі злочинів і провин.

На відміну від Франції, в Німеччині існує закріплене в КК ФРН формальне визначення злочинного діяння: «протиправне діяння — тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом». Але, як і у французькому законодавстві, на першому плані формальною ознакою злочину виступає заборонність діяння нормами права.

Щодо класифікації злочинів, то кодексом закріплюється розподіл усіх злочинних діянь на дві основні групи: злочини і провини. Злочинами є протиправні діяння, за котрі передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на термін не менше одного ро-

ку або більш суворе покарання. Провини — це протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий термін або грошовий штраф. При цьому обтяжу-

ючі або пом’якшувальні обставини, передбачені положеннями Загальної частини для особливо тяжких або менш тяжких випадків, не мають значення для цієї класифікації. Таким чином, критерієм класифікації є суто ознака — характер і розмір передбаченого у КК покарання. На відміну від французького кримінального права, така класифікація злочинних діянь у німецькому кримінальному праві ніяк не пов’язана з підсудністю.

Система покарань

Спільним у кримінальному законодавстві Франції та Німеччини є те, що в ньому так і не склалося загального визначення поняття покарання, його сутності та цілей. Загалом воно розглядається як захід державного примусу, що призначається спеціальними вповноваженими органами (судами, трибуналами) і полягає в певних несприятливих наслідках для особи, засудженої за скоєння злочинного діяння.

557

Сутність та цілі покарання відрізняються. Так, якщо у КК Франції 1810 р. — це відплата й залякування, то в сучасному — ресоціалізація злочинця й відплата за нанесене зло. В одному з коментарів до КК ФРН зазначено, що метою покарання залишається відплата й попередження.

Система покарань у Франції складалася відповідно до класифікації злочинних діянь. За КК 1791 р. передбачалося 8 видів покарань, у тому числі: страта, утримання в кайданах, обмеження волі, просте ув’язнення, депортація з країни, зменшення прав, накладення нашийника; останні два вважалися такими, що безчестять, і накладалися у процесі виставляння біля ганебного стовпа. У перші роки революції зберігалося таврування злочинця як додаткове покарання, але декретами 27 вересня — 30 грудня 1791 р. воно було скасовано. Санкції були дуже значними. За більшість видів навмисних убивств призначалася страта, за ненавмисні — до 20 років кайданів.

При розробці КК 1810 р. одним із найгостріших питань було збереження страти. Більшість законодавців, посилаючись на проголошені Декларацією і природним правом права людини, виступали проти страти. Тим більше, що вже в конституціях містилися прямі заборони на її застосування. Однак Тарже вдалося надати вражаюче обґрунтування доцільності збереження такого взагалі негуманного інституту, мотивуючи це розходженнями в моральному вигляді людей звичайних і потенційних злочинців. Тільки загроза найочевиднішому з примітивних почуттів — любові до життя, на його думку, могла відвести людину від кримінального діяння.

В основу доктрини кодексу було покладено уявлення про злочин як про вияв шкідливої спрямованості людської волі — шкідливої для громадськості. Тому співучасть у злочині (якого б роду вона не була й у чому б не полягала: у сприянні, співучасті, приховуванні тощо) каралася однаково з самим злочином. Однак до співучасників не застосовувалася страта (у такий спосіб їх діяння визнавалися вторинними), і взагалі пом’якшення покарань допускалося лише тільки в тих випадках, коли це було прямо передбачено законом.

Суб’єктом злочину (провини, порушення) визнавалася практично будь-яка особа, оскільки в кодексі не було ніяких соціальних, вікових та інших обмежень. У цьому плані КК, проголошуючи умовну рівність громадян, значно поступався принципам кримінального законодавства «просвітницького абсолютизму» тогочасної Європи. Для злочинців молодше 16 років допускалося (якщо було встановлено, що вони діяли без чіткого уявлення про те, що здійснювалося) застосовувати більш м’які види покарань — у вигляді видачі батькам для виправлення або поміщення до виправного будинку до досягнення 20 років. В усіх випадках, коли вони все-таки підлягали покаранню, розмір його встановлювався наполовину проти запропонованого законом для повнолітнього (з 16 років) злочинця. Для осіб похилого віку (старше 70 років) також узаконювалися обмеження за видами застосовуваних до них покарань.

Кодекс передбачав можливість повного звільнення від відповідальності під приводом необхідної оборони. Однак зміст цього й аналогічного інститутів було не розкрито, що стало кроком назад у законодавстві. Від відповідальності звільняли стан неосудності на момент скоєння злочину, а також дія нездоланної сили. У разі скоєння злочинів проти особистості (убивство, каліцтво тощо) звільнення від покарання могло також настати, якщо злочин був скоєний у відповідь на неправові дії жертви.

За сучасним кримінальним законодавством Франції, злочини карають кримінальними покараннями, провини — виправними, порушення — поліцейськими.

Найбільшою суворістю відзначаються кримінальні покарання: кримінальне ув’язнення (за здійснення загальнокримінального злочину) і кримінальне заточення (за здійснення політичного злочину). Кримінальні покарання залежно від їх тривалості, поділяються на два види: ув’язнення на певний термін й безстрокові. До ув’язнень на певний термін відносяться кримінальне ув’язнення і кримінальне ув’язнення на термін, до безстрокових — довічне кримінальне ув’язнення і довічне кримінальне заточення.

Максимальний розмір кримінальних покарань на термін (ув’язнення і заточення) КК 1810 року встановлював у двадцять років. Чинний КК Франції передбачає позбавлення

558

волі на термін до тридцяти років. Необхідність встановлення «проміжного ступеня» між двадцятьма роками й довічним позбавленням волі була пов’язана з бажанням законодавця диференціювати відповідальність за зазіхання на різні за своєю цінністю суспільні блага. Після скасування страти в 1981 р. всі діяння, за котрі було передбачено цей вид покарання, стали карати довічним позбавленням волі. Число складів, санкції яких передбачали довічне позбавлення волі, відразу зросло з 64 до 119. Було вирішено встановити для діянь меншої ваги тридцятирічний термін позбавлення волі. Мінімум для кримінальних покарань на певний термін КК встановив у десять років.

Чинний КК Франції відмовився від розподілу кримінальних покарань на дві категорії: «болісні й ганебні», залишивши «тільки ганебні». Таке визначення кримінальних покарань було визнано архаїчним. Поряд з відмовою від страти, кодекс відмовився й від деяких політичних кримінальних покарань — висилання та громадянської смерті.

Серед виправних покарань чільне місце посідають тюремне ув’язнення і штраф. Максимальний розмір виправного тюремного ув’язнення встановлений кодексом у десять років, мінімальний — не встановлений.

Штраф є найпоширенішим з майнових видів покарання. При цьому існує два різно-

види штрафу: звичайний грошовий штраф і штрафодні.

Фізичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір якого складає за скоєння злочину — 50 млн франків, за провину — 1 млн франків.

Покарання у вигляді штрафоднів полягає в обов’язку засудженого регулярно вносити до державного бюджету визначені грошові суми. Розмір щоденного внеску встановлюється судом з урахуванням прибутків та майнових обов’язків підсудного й не може перевищувати двох тисяч франків. Кількість штрафоднів визначається з урахуванням обставин злочинного діяння, але не може перевищувати 360 днів.

Юридичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір якого становить: за злочин — 250 млн франків, за провину — 5 млн франків. У разі повторного притягнення до кримінальної відповідальності зазначений максимум штрафу подвоюється.

У разі ухилення від сплати штрафу він може бути замінений примусовим ув’язненням під варту. Примусове ув’язнення не застосовується до неповнолітніх та осіб старше 65 років. Ця міра не застосовується до тих, хто доведе свою неплатоспроможність, надавши довідку від податкового інспектора, мера або комісара поліції. Не можна призначити таку міру одночасно у відношенні чоловіка і дружини.

Серед поліцейських покарань провідне місце посідають штраф і покарання, що позбавляють певних прав або їх обмежують. Мінімальний розмір штрафу кодексом не встановлений, максимальний — за порушення 5 класу — до двадцяти тисяч франків у випадку повторного скоєння злочинного діяння.

Поряд із системою покарань для фізичних осіб у Франції існує система покарань для юридичних осіб. Ця система розроблена законодавцем з урахуванням специфіки нового для Франції суб’єкта кримінальної відповідальності. Основне місце в ній посідає штраф. Можуть бути також призначені інші покарання, які суттєво торкаються майнових інтересів юридичної особи: різні види конфіскації (в тому числі й загальна), заборона залучати внески населення, видавати чеки, закриття однієї або декількох установ юридичної особи, заборона здійснювати будь-який вид діяльності, позбавлення ліцензії тощо. Отже, система покарань, передбачених для юридичних осіб, — це здебільшого система майнових санкцій. Однак передбачено й покарання, що стосується репутації: афішування або інші форми поширення винесеного судом вироку (таке покарання передбачено для юридичних осіб і в США).

Припинення діяльності юридичної особи (ліквідація) призначається судом у випадку, коли ця особа була створена для скоєння злочину чи провини або відійшла від законної мети свого створення для скоєння злочину чи провини, за що для фізичних осіб передбачено виправне тюремне ув’язнення на термін понад 5 років. Вирок про припинення діяльності юридичної особи передається до державного органу, вповноваженого приступити до ліквідації цієї особи. Разом із тим слід відзначити, що таке покарання не

559

може бути призначене юридичним особам публічного права, політичним партіям та профспілкам.

Поряд з повним припиненням діяльності юридичної особи передбачені покарання, які частково обмежують таку діяльність, зокрема, заборона здійснювати певний вид діяльності, у зв’язку з виконанням якої було скоєне злочинне діяння.

Афішування або поширення обвинувального вироку у пресі або іншим засобом аудіовідео сповіщення може бути призначено юридичній особі за зловживання довірою, зазіхання на права особи, які виникають з ведення різного роду картотек або обробки інформації на ЕОМ, шахрайство, приховування викраденого, помилкове банкрутство, знищення або розкрадання предметів, на які накладено арешт, тощо. Афішування й оприлюднення вироку провадиться за рахунок юридичної особи.

Система покарань у КК ФРН формувалася протягом усього періоду становлення й розвитку сучасного буржуазного кримінального права. Так, у Кримінальному уложенні Північно-германського Союзу 1870 р., дія котрого була поширена на території всієї країни після утворенням єдиної Німеччини, передбачалися досить суворі покарання: смертна кара, ув’язнення в робітному домі, тюремне ув’язнення, обмеження у правах, штраф. Найбільш суворо карались особи, котрі скоїли державний злочин, злочин проти релігії, проти власності. Разом із тим в Уложенні можна побачити вплив ідей соціологічної школи кримінального права — саме, прагнення побудувати каральну систему з урахуванням особистості злочинця та злочину, який він скоїв.

Веймарська республіка зберегла чинність КК 1871 р., продекларувала свою прихильість до ліберально-демократичних принципів у кримінальному праві, яких, однак, не завжди дотримувалася, про що свідчать укази президента 1920—1923 рр., котрі уводили страту за «антидержавну діяльність» і посилювали покарання за заклики до страйку. У період 1933—1945 рр. були скасовані ліберально-демократичні принципи законності й фактично встановлювалася чинність надзвичайного законодавства, скасованого тільки після закінчення другої світової війни. З прийняттям Конституції 1949 р. почалася демократизація кримінального законодавства, зокрема, було скасовано смертну кару.

Сучасна система покарань за кримінальним законодавством ФРН репрезентована: основними, додатковими покараннями, наслідками як видом кримінально-правових заходів.

Єдине покарання у вигляді позбавлення волі з’явилось у КК ФРН з 1 квітня 1970 р. на підставі ст.4 Першого Закону про реформу кримінального права, замінивши наявні на той час 4 види: каторжні роботи, тюремне ув’язнення, поміщення під варту, арешт.

За чинним КК ФРН, покарання у вигляді позбавлення волі може бути довічним або призначеним на певний термін.

Довічне позбавлення волі може бути призначено за скоєння ряду злочинів, передбачених Особливою частиною КК ФРН: підготовка агресивної війни, державна зрада Федерації, зрада вітчизні, розбійний напад на водія автомобіля, напад на повітряний або річковий транспорт, геноцид, тяжке вбивство тощо.

Нижча межа покарання ув’язнення на певний термін становить один місяць, а верхня — п’ятнадцять років. При цьому загальне покарання у вигляді позбавлення волі, призначуване на певний термін при сукупності діянь, також не може перевищувати п’ятнадцяти років.

Грошовий штраф є іншим видом основного покарання, котрий призначається в денних ставках. Мінімальна кількість денних ставок грошового штрафу становить 5 повних денних ставок, а максимальне — 360 повних денних ставок, якщо закон не встановлює інше. Розмір денної ставки в кожному конкретному випадку також індивідуальний, оскільки суд визначає його з урахуванням особистого й матеріального становища особи.

Новий вид покарання в Німеччині — майновий штраф, призначається за корисливі злочини. Цей вид покарання був уведений Законом про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками й іншими формами прояву організованої злочинності (від 15 липня 1992 року). Основною метою законодавця, що уводив норму про майновий штраф у КК

560