Розгляд цивільних справ доручався суддям, обраним сторонами за участю магістрату з числа сенаторів. Деякі судді, що вирішували справи як посередники (розділ, розмежування), називалися арбітрами. Справи з питань торгівлі на ринках розбиралися едилами. Спори між римлянами і іноземцями розглядалися преторами у справах перегринів. У муніципіях судочинство знаходилося у веденні префектів.
Цивільні справи, як і раніше, розглядалися приватними суддями, які призначалися претором за угодою сторін. Якщо такої угоди не було, то призначення судді проводилося або на розсуд претора, або жеребкуванням. Іноді для розгляду цивільних справ призначалися колегії з кількох приватних суддів (трьох, п’яти). Існували також спеціальні судові колегії децемвірів і центумвірів (з 10 і 105 суддів). Децемвіри вирішували спори про громадянство, а центумвіри про спадщину.
В Афінах у порівнянні зі Спартою і Римом було зроблено значний крок уперед в судоустрої. При збереженні незначних архаїчних форм, афінський суд представляв собою самостійний орган державної влади, структура якого характеризувалася певною системністю.
Вершиною цієї системи була геліея — вищий судовий орган, що нараховував до 6000 осіб (по 600 чоловік від кожної з 10 територіальних філ — Л. Б., С. Б). Члени геліеї обиралися жеребкуванням на один рік з громадян, що досягли 30 років. У її складі функціонували 10 колегій, в кожній з яких було по 500 діючих суддів і 100 запасних. З метою запобігання можливим зловживанням колегіям було невідомо, коли їх закличуть до виконання обов’язків. Це вирішувалося жеребкуванням у день суду.
Геліея виконувала роль:
своєрідного конституційного суду, володіючи важливим правом відхиляти законопроекти, прийняті народними зборами;
суду першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб;
апеляційної інстанції у справах, розглянутих іншими судами.
Деякі судові функції виконував ареопаг. Під головуванням архонта-базилевса він розглядав справи про навмисне вбивство. За дорученням народних зборів ареопаг міг провести розслідування справ про державні злочини. Але коли мова йшла про особливо тяжкий злочин, роль суду виконували народні збори.
Справи про ненавмисні вбивства розглядалися судом ефетів; розбій, крадіжка й ін-
ші майнові злочини — колегією одинадцяти.
Цивільно-правові спори про майно були у веденні третейського суду диететів і (по дрібних справах) колегії сорока. За часів Перікла виникли суди по демах.
Таким чином, можна зробити висновок, що механізм античних держав істотно відрізнявся від механізму давньосхідних держав. Більше того, вироблені тоді принципи його побудови і діяльності здеякою поправкою на час не втратили свого значенняі сьогодні. Це:
а) принцип представництва інтересів громадян у всіх ланках державного апарату;
б) принцип розподілу влади;
в) принцип гласності і відкритості в діяльності державного апарату; г) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів. Але в цьо-
му плані не слід забувати, що антична держава — це держава обраних і тому саме вони брали участь у цьому процесі.
§3.Форми республіканських античних держав
3.1. Форма афінської держави
Аналізуючи юридичні характеристики форми правління Афінської держави періоду її розквіту (V—IV ст. до н. е.), ми приходимо до висновку, що вона безумовно була республікою. Про це передусім свідчать засоби формування органів державної влади:
99
заміщення державних посад на основі принципів виборності, терміновості, колегіальності, винагороди, а також підзвітність і відповідальність перед демосом.
За характером державного режиму Афіни вважають республікою «демократичною». Ми свідомо беремо це слово в лапки, бо розуміння демократії в античній Греції зумовлене тогочасним рівнем розвитку афінського суспільства. Воно було обумовлене двома принципами: ісономія (рівність перед законом) і ісегорія (рівність в праві голосу). Рівність у політичних правах обумовлювалася особливим статусом громадянина, який міг якимсь чином протистояти всьому суспільству. В Афінах, певною мірою, гарантіями такого статусу була визнана священна недоторканість житла (кожний суверенний у своєму будинку, і ніхто з посадових осіб не мав права входити туди, встановлювати домашні порядки — Л. Б., С. Б.) і право ефесії, яке передбачало можливість опору рішенням магістратів, якщо ті не відповідали інтересам громадянина. Це виражалося в тому, що громадяни мали безумовне право участі в основних інститутах влади і контролю за посадовими особами, причому побудовані вони були таким чином, що за життя одного покоління практично кожний повноправний громадянин (якщо не було виняткових обставин) неодмінно хоч раз брав участь у раді, геліеї, діяльності магіст-
ратів.
Але значення афінської демократії не слід перебільшувати.
По-перше, у рабовласницьких державах (і в Афінах також) не було відомих представницьких органів народовладдя (парламент, муніципалітети тощо). Народні збори такими вважати не можна, тому що вони охоплювали лише вільне населення, причому тільки його чоловічу частину, і поступово були витіснені органами власне державного апарату. Як правило, питання виносилися не рішенням суспільства, а з ініціативи магістратів. Отже, епоха рабовласництва народного представництва як такого не знала; антична демократія була демократією лише для нечисленної верстви населення — рабовласників, перш за все знаті.
По-друге, афінська «демократія» могла існувати тільки за умов здійснення політики примітивного соціалізму. Публічний сектор економіки відігравав важливу роль у прибутках полісу, регулярні хлібні, грошові, земельні роздачі вважалися обов’язковою частиною діяльності держави; більш того, демос тільки в цьому вбачав значення і виправдання полісу. В такому розумінні демократії фінал закономірний і відомий.
«Демократія» в Афінах не була гарантією від імперських підходів до оформлення державно-територіального устрою. Після реформ Клісфена Афіни являли собою своєрідну унітарну (полісну) державу з відповідною територіальною організацією. Вся територія держави ділилася на 100 демів (умовних слобод). Кожний громадянин мав бути приписаний до такого дему із занесенням в списки, з яких починалося право громадянства. Дем мав самоврядування: на зборах обирали демарха, а також кандидатів у Раду 500 і в архонти. Деми об’єднувалися в 10 філ, кожна з яких мала свій храм і своїх виборних лідерів, користувалася правами самоврядування (робота зборів філи, діяльність виконавчої комісії, обрання представників у загальнополісне управління).
У середині V ст. до н. е. стала виявлятися тенденція політичної гегемонії Афін над іншими державами. У 446—433 рр. до н. е. оформився Афінський морський союз, куди увійшли майже всі держави Греції (окрім Спарти). У союзі зберегли автономію тільки три колишніх поліси, для інших держав афінська екклесія стала органом політичної влади, фінансове пограбування сусідів супроводжувало демократію і навіть зміцнювало її владу. Тобто ми маємо підстави визначити форму афінської держави як своєрідну «республіканську імперіальну».
3.2. Форма спартанської держави
На відміну від Афін Спарта увійшла в історію як зразок аристократичної військовотабірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності і безуспішно намагалася збе-
100
регти рівність серед самих спартіатів. Це відбилося на формі спартанської держави взагалі і формі її правління зокрема.
За засобами формування державних органів Спарти (шляхом виборів) форму правління спартанської держави можна схарактеризувати як республіку, бо в цілому положення спадкових архагетів скоріше було почесним. На відміну від Афін, де реальна влада належала екклесії, апелла в Спарті скликалася рідко, і, як вже було сказано, вирішальної ролі в політичному житті не відігравала. Влада на перших порах належала двом царям — архагетам, а згодом — невеликій групі представників знатних сімей, що довічно перебували членами герусії, і п’яти ефорам, які, щоправда, обиралися народними зборами, але управляли без дієвого контролю, і по суті звітували перед своїми наступниками — представниками тих же знатних родів. Оскільки представники родової знаті — аристократія — володіли реальною виконавчою і законодавчою владою в спартанській республіці, то і державний режим, який там склався, з певною часткою умовності, можна було б назвати аристократичним.
Уформі державного устрою спартанської держави спостерігаються такі ж риси, як
уафінській, з тією лише різницею, що імперське спрямування Спарти виявилося набагато раніше. Це було зумовлено передусім очевидним військовим лідерством Спарти серед інших полісів півдня Еллади. В VI ст. до н. е. навколо Спарти склався Пелопоннеський союз кількох областей і полісів, який повів активну боротьбу за лідерство в Елладі. У кожному з міст союзу влада передавалася спеціальній раді з 10 аристократів, а Спарта ставила гармостів — намісників з військовими і фінансовими функціями. У самій метрополії — Спарті — взаємовідносини історичних інститутів влади дещо змінилися у бік переважання архагетів (вони стали очолювати ефорат) і герусії (яка отримала право вета на рішення зборів).
Як відомо, в Пелопоннеській війні (431—404 рр. до н. е.), у війні двох «республіканських імперій», в боротьбі двох державних режимів: афінського «демократичного» і спартанського «аристократично-воєнізованого», перемогу одержала, що в принципі закономірно, Спарта. Своєрідна державна форма, яка склалася в Афінах і Спарті у вигляді «республіканської імперії», вже в той час, і в подальшому (а з таким явищем ми зустрінемося в XIX—XX ст. — Л. Б., С. Б.), містила в собі протиріччя, які вимагали свого вирішення. Для того періоду історичного розвитку закономірним був шлях встановлення державної форми у вигляді «монархічної імперії», що і показав досвід (щоправда, недовговічний) імперії Олександра Македонського і (більш тривалий) Риму, простими провінціями якого стали в подальшому Спарта і Афіни.
3.3. Форма римської держави
Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства — форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існувала доти, поступилася місцем республіканському ладу.
Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закріпили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інтересами всього суспільства. У цьому значенні римська республіка була новим найважливішим етапом в історії античної держави, можливо, навіть більш змістовним для подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися переважно на «прямому народовладді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.
Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу:
•двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;
•колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;
•невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);
101
•суворе дотримування терміновості всіх без виключення магістратур і відповідальність магістратів за зловживання;
•спроба відділення судової влади від влади виконавчої;
•виключні повноваження народних трибунів;
•наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча був позбавлений виконавчої влади.
Все це разом характеризує форму правління римської держави V—ІI ст. до н. е. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органами влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони переважали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади
нобілітету.
Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», цілком неза-
лежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управлінням створювало особливий уклад взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявлялася ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали
всвоєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб’єктивізму
вдержавній діяльності.
Аналіз внутрішніх взаємозв’язків елементів форми античних держав, які існували до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність республіканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократи-
чного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів,
була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної «унітарної» держави, як виявилося, найбільш сприятливого до втілення ідей республіканізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіаль- ного устрою, не мало перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розвиток форми римської держави.
§4.Форма та державний механізм монархічного Риму
4.1. Рим від полісу до імперії
Зміни у формі державного устрою Риму почали відбуватися наприкінці IV — на початку III ст. до н. е., що було зумовлено наступними чинниками:
По-перше, на цей час завершилося державно-політичне становлення римського полісу і римська державність спиралася на розвинену систему республіканських інститутів влади й управління, закріплених у праві і в політичних традиціях.
По-друге, Римська держава, створивши могутню, нову за своїми бойовими і організаційними можливостями армію, перейшла до активної завойовницької політики — спочатку в самій Італії, а потім і далеко за її межами.
Протягом III ст. до н. е. Рим підкорив Центральну і Південну Італію (Північна була підкорена ще до 288 р. до н. е.), вступивши в політичне і військове зіткнення з грекоіталійськими державами і Карфагеном, який панував тоді на Середземномор’ї.
Італійські племена і напівдержави утворили разом з Римом умовну Італійську федерацію під пануванням Риму, членство в якій забезпечувало її мешканцям деяку близькість до римлян в правовому становищі. Союзницькі народи кількісно значно посилили римську армію. Це дало можливість, хоч і після важких двох Пунічних воєн, знищити Карфагенську державу і підпорядкувати собі велику частину її володінь у Середземномор’ї.
До початку II ст. до н. е. внутрішня криза Македонської держави зробила її легкою здобиччю Риму. Більше ніж через півстоліття Рим розповсюдив свою гегемонію на всю
102
Грецію. В областях, які приєднувалися, формувалася нова система управління, яка будувалася на домінуванні виконавчо-військової влади, що призначалася Римом і представляла його інтереси. Так з’являлися перші провінції. Рим з полісу став перетворюватися на Римську імперію. Із занепадом найбільших елліністичних держав — Селевкідів і Єгипту, які в I ст. до н. е. підпали під владу Риму, його імперія охопила майже весь середземноморський світ і Близький Схід, почавши військово-політичний наступ на північ і захід Європи.
Формування імперії було не тільки особливою військовою і політичною задачею Римської держави. Цей процес створював особливий фон для існування і перетворень самої державної організації. Військова і політична перевага Риму зробила римський народ особливим, пануючим народом. Так, колись досить гостра, різка соціальна різниця всередині полісної общини відступила перед перевагами єдності. Протягом IV —
IIст.ст. до н. е. форма правління Риму залишалася в головному незмінною.
Зкінця II ст. до н. е. давньоримську державу охопила криза, що торкнулася всіх сторін рабовласницького суспільства. Різнорідні конфлікти і соціальні протиріччя (повстання рабів, особливо під керівництвом Спартака — 74 р. до н. е.; боротьба між оптиматами і популярами* та ін.), ускладнені не дуже вдалими для Риму зовнішніми війнами, створили якісно нову державно-політичну ситуацію: республіканська органі-
зація вже не відповідала суспільним настроям і часу. Рим став прямувати до військо-
вої монархії, із зразками якої зіткнувся під час східного завоювання. Цьому сприяло декілька історичних чинників:
По-перше, державна організація республіки зберігала — в інститутах магістратур, часом з дуже значними владними повноваженнями, політичну можливість встановлення одноосібної влади.
По-друге, безперервні війни, викликане ними посилення армії, перетворення її з початку I ст. до н. е. в практично постійну, висувало видних полководців у політичні лідери; військове керівництво перетворилося в самостійний і державний інститут, що домінував над іншими.
По-третє, Рим ставав величезною державою — навіть не середземноморського, а світового масштабу, і влада в такій імперії вже за природою своєю (в умовах античного суспільства) не могла бути побудована інакше, як на монархічних засадах.
По-четверте, за роки воєн і криз різко визначилося соціальне розшарування «римського народу». Рабовласники, які представляли величезний клас, численний люмпені-
зований плебс, що існував значною мірою за рахунок державних роздач хліба (тільки в Римі в середині I ст. до н. е. таких було 320 тисяч)24, призвели до становлення нового засобу життя, для якого була характерною вимога «хліба і видовищ», яка у наступні часи стала хрестоматійною. Звичайно, твердження, що «падіння моральності» знищило Римську республіку, не зовсім правильне, але її соціальну базу воно безсумнівно підірвало.
По-п’яте, зростання приватних рабовласницьких господарств на території всієї імперії вплинуло на виключне становище «римського народу». Принісши його в жертву, римляни сприяли консолідації рабовласників на всій її великій території в пануючий клас, пов’язаний єдністю корінних інтересів. Тим самим було створено новий плідний соціальний фон для еволюції форми римської держави.
Найголовнішим показником кризи республіканської державної організації стало формування в I ст. до н. е. інституту військово-політичної диктатури однієї особи, яка стала в Римі майже постійним інститутом.
Першим етапом на шляху становлення нової влади була диктатура Сулли (82— 79 рр. до н. е.), визначного воєнначальника і лідера оптиматів, що отримав від Сенату режимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності де-
*Оптимати — рух (партія), який виражав інтереси багатих і аристократичних республіканських прошарків; Популяри — рух (партія), що виражав інтереси нових легіонерів, офіцерства і люмпенізованого
плебсу.
24 Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — Т. 1. — С. 153.
103
жимі: були скорочені повноваження народних трибунів, змінені сфери діяльності деяких магістратів, введено розправи над громадянами і конфіскації їх майна без судів, за списками, складеними диктатором (т. зв. проскрипції).
Другим етапом — військова диктатура Юлія Цезаря (45—44 рр. до н. е.). Після перемоги в розв’язаній ним громадянській війні, Цезар, проголошений імператором, зосередив в одних руках найбільш значну магістратуру: безстрокове диктаторство, довічну владу трибуна, цензорські повноваження, зберігши ще і права великого жерцяпонтифіка. Незабаром його було вбито запеклими республіканцями, але старий порядок остаточно розхитався. Необхідність найшвидшого виходу з внутрішньої смути стимулювала передачу всієї можливої влади одному з духовних спадкоємців Цезаря — Ок-
тавіану Августу.
Правління Октавіана Августа (30 (27) р. до н. е. — 14 р. н. е.) стало завершальним, третім етапом становлення нового ладу. Формально всі установи і магістрати старої республіки зберігалися, але їх повноваження змінювалися, а головне — найважливіші зосередилися в одних руках. Ще до нашої ери Август послідовно закріпив за собою звання імператора (29 р.), першого сенатора — принцепса (28 р.), проконсула провінцій (23 р.), трибунську владу (23 р.), посаду консула (19 р.), верховного понтифіка (13 р.). цензора (12 р.). Влада Сенату стала повністю залежати від принцепса, про народні збори тільки згадували. Активна законодавча діяльність Августа (привласнений в 27 р. титул «благословенного» став спадковим) зовні була направлена на збереження патріархального укладу і моральності «суворої республіки» і сприяла створенню нового правового укладу майбутньої монархічної імперії.
Історія римської монархічної імперії, як вже було відзначено раніше, поділяється на два періоди:
а) принципат — 30 (27) р. до н. е. — 284 р. н. е.; б) домінат—284 р. н. е. — VII ст. н. е.):
домінат періоду єдиної імперії — 284—395 рр.; домінат періоду Західно-Римської імперії — 395—476 рр.;
домінат періоду Східно-Римської (Ромейської) імперії — 395 — VII ст. н. е.
4.2. Принципат
Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми правління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав сенат. Як і раніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як прикриття постреспубліканського державного устрою.
Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував громадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв провінціями тощо.
Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів.
Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов’язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загаль-
104
ноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забезпечувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону».
Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою формальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійснюється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовласницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.
Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорганізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помічників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцейських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриманням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством.
Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.
За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що використовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіанських кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції.
Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.
4.3. Домінат
Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиблювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих земле-
105
власників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, приходив у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу традиційних римських богів приходило християнство.
Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала деградувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загострилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п’ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.
Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залишилися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат ос-
таточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою глави держави (імператора). Остаточний перехід пов’язують з приходом до влади Діоклетіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом (господин), у зв’язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву домінат. Її основними рисами були:
1)Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нагадували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.
2)Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархі-
єю, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням цивільної влади від військової з’явилися цивільні і військові чиновники. Окремо стояла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні палацом імператора.
3)Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим.
Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових осіб.
Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового часу пов’язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діоклетіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні реформи, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.
4)Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві частини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсюджувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.
Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадкоємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306—337 рр.), який знову відновив єдність влади.
106
Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві префектури, якими управляли префекти, що були наділені цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури ділилися на діоцези (6 в західній частині імперії і 7 в східній), очолювані вікаріями; діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.
5)У військовій області професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко притягуватися варвари, що отримували римське громадянство і можливість просуватися по службових сходах аж до вищих посад.
6)Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі першого міністра.
7)Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діоклетіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна сказати. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнано рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Костянтина в 337 році, — державною релігією.
Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна частина римської держави менше, відносно західної, зазнавала нападів варварських племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 р.).
Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини: Західну і Східну. Остаточне відділення Східної імперії прийшлося на кі-
нець IV століття. З приходом на Константинопольський престол імператора Аркадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не об’єднувалися.
На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску кочових племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад
їївійськової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим силам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з престолу останнього римського імператора, ім’я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму —
Ромул.
4.4. Східно-Римська (Ромейська) імперія
Західно-Римська імперія, старий Рим, припинив своє існування, але історія рабовласницької римської держави мала продовження, що можна, на нашу думку, розглядати як наступний етап її розвитку.
Цей етап пов’язаний з існуванням Східно-Римської (Ромейської) імперії, яка, на відміну від Західно-Римської імперії, що в V ст. потрапила під владу кочовиків і варварських племен, укріпила свою незалежність і самостійність. Були успішно відбиті навали вандалів і остготів. Багатству і стійкості імперії сприяли більш високий рівень розвитку торгівлі, ремесел у грецьких і малоазіатських володіннях, особливий характер сформованого аграрного ладу, де значне місце займало державне і церковне землеволодіння.
УIV—V ст. Ромейська імперія зберігала успадковану від Римської імперії державну
йадміністративну організацію практично без змін. Видозмінювався тільки військовий устрій: найважливіше місце зайняли племена кочовиків і слов’ян, які поселялись у при-
107
кордонних областях імперії як федерати. З ними встановлювалися особливого роду союзи на умовах виконання військової служби. Це визначило надалі особливу організацію місцевого і військово-фінансового управління. Свого розквіту і найбільшої могутності Ромейська імперія досягла в правління імператора Юстиніана (528—565 рр.). Були здійснені великі зовнішні завоювання, під його владою опинилися Палестина, Єгипет, північне узбережжя Африки, Італія, південь Іспанії. Середземне море стало внутрішнім морем імперії. За часів правління Юстиніана були проведені важливі правові й адміністративні реформи.
Держава цього періоду представляла централізовану монархію з деякими обмеженнями влади імператора, в якій склався досить розвинутий військово-бюрократич- ний апарат. Вона успадкувала, з тими або іншими особливостями, основні риси державних форм пізньоримської держави.
На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав
усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Греко-православна церква відігравала величезну роль у зміцненні авторитету імператора. Вона розробила й освятила офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної і світської влади. На відміну від католицької (західної), православна церква значно більшою мірою економічно і політично залежала від імператора, була прямо підпорядкована йому. Юстиніан І, наприклад, нерідко поводився з вищими церковними ієрархами (єпископами і патріархами) як із своїми чиновниками.
Влада імператора в IV—VII ст. не була абсолютною. При всій широті повноважень імператор був обмежений, по-перше, необхідністю відповідати «загальним законам» держави і, по-друге, відсутністю принципу успадкування престолу. Новий імператор
обирався сенатом, «народом Константинополя» й армією. Роль останньої в обранні імператора неухильно падала.
Ще в IV ст. імператорським указом «народу Константинополя» — різноманітним соціальним прошаркам і угрупованням населення столиці, що збирались на константинопольському іподромі, було надано право висловлювати прохання і пред’являти імператору вимоги. На цій основі виникли особливі спортивно-політичні організації, так звані міські партії — діми. Соціальну опору двох найбільш значних дімів: венетів — («блакитних») і прасінів — («зелених») — складали різноманітні угрупування панівно-
го класу. Перших підтримувала сенаторська і муніципальна аристократія, других —
торгово-фінансова верхівка міст. У IV—VI ст. роль дімів у політичному житті була значною і ромейські імператори повинні були нерідко робити ставку у своїй політиці на одну з названих партій.
Іншим чинником, що стримував самовладдя імператора, була наявність особливого державного органу ромейської аристократії — константинопольського сенату, де могли розглядатися будь-які справи держави. Його вплив забезпечувався самим складом сенату, до якого входила практично вся правляча верхівка панівного класу Ромейської імперії. Обговорення державних справ сенатом, а також його право брати участь в обранні нового імператора забезпечувало аристократії значне місце в управлінні справами імперії.
Саме тому ранньоромейські імператори, включаючи найбільш могутнього з них — Юстиніана I, визнавали в законодавчих актах необхідність «згоди великого сенату і народу». Це свідчить про сталість деяких політичних традицій, що зберігалися ще з часів республіканської державності.
Після Юстиніана Ромейська імперія поступово приходила в занепад: була втрачена велика частина її володінь на Близькому Сході й в Малій Азії, змінювалася соціальна структура суспільства і стара державна організація. Через деякий час імперія змогла відродитися, але вже у вигляді нової за своїм типом та формою держави. На нашу думку, саме цю державу слід приймати за феодальну Візантію, яка стала спадкоємницею Старого Риму і новим етапом в його історії.
108