охоплює Новий і Новітній часи. Але ми не схильні виділяти Новітній час як окремий період у державно-правовому розвиткові. Відомо, що відправним пунктом Новітнього часу вважалася Жовтнева революція 1917 р. і поява соціалістичної держави, котра згідно з марксистською теорією повинна була прийти на зміну буржуазній.
Поява такої нової держави справді могла б послужити початком якісно нового періоду в історії держави і права, однак події кінця ХХ ст. показали, що новий тип держави виявився нежиттєздатним, і відповідно, недовговічним. За незначним винятком, колишні соціалістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених західними буржуазними революціями двісті й більше років тому. Тенденція державноправового розвитку періоду Нового часу, що тоді визначилася, виявилася домінантною й продовжується понині.
Історичний досвід показує, що сучасне право, яке утвердилося внаслідок згаданих вище революцій, засновувалося на нових принципах, розвивалося плавно, еволюційно, що не дає підстав для виділення істотних і чітких внутрішніх хронологічних рубежів. Що стосується держави, то тут відбувалися більш складні процеси, але й вони не мають достатніх підстав для виділення окремих періодів. «Пересування» початку Новітнього часу з Жовтневої революції 1917 р. на закінчення Першої світової війни (1918— 1920 рр.) також не вирішує питання.
Справді, після цієї війни суттєві зміни відбувалися у формах європейських держав — з політичної карти Європи майже за два роки (1917—1919 рр.) зникли три великі монархічні імперії — Росія, Німеччина і Австро-Угорщина, і на їх теренах виникли унітарні держави з республіканською формою правління й більш-менш демократичним режимом. Але головне — суть (буржуазна) абсолютної більшості держав світу (за винятком СРСР і Монголії), з притаманними для цього типу держави ознаками, кардинально не змінилася. Буржуазна держава вдосконалювалася, часом зигзагоподібно, залежно від соціально-економічних («Велика депресія» 30-х років) та політичних умов (встановлення диктаторських політичних режимів). Результат показує, що спроби виділити для західних країн окремі хронологічні рамки, котрі б визначили новітню епоху, не мають достатніх аргументів.
Вищесказане не стосується історії держави і права конкретних країн, де ті або інші події кардинальним чином вплинули на суть і форми держави і права (Росія — Жовтнева революція 1917 р.; Німеччина — прихід Гітлера до влади та ін.) і можуть стати основою для відповідної періодизації. Початковою й кінцевою ж датою того або іншого періоду загальної історії держави і права можуть стати події, що кардинально змінили державно-правовий розвиток зарубіжних країн, сутність держави і права.
1.5. Значення вивчення історії держави і права зарубіжних країн
Історію нерідко називають пам’яттю народу, вона є гігантською лабораторією світового соціального досвіду. У нинішніх складних умовах становлення української держави і права використання історичного досвіду зарубіжних країн може виявитися як ніколи доречним. Чимало з сучасних проблем, у тому числі труднощі державноправового розвитку — неврегульованість процесу здійснення державної влади; піднесення і спад соціальної активності громадян, передчасні радощі й запізніле розчарування від непродуманих реформ, соціальна несправедливість, всесильна й непереможна бюрократія, правовий нігілізм тощо, ідуть з минулого. Розуміння цього є важливою умовою їх подолання.
Унаслідок своєї пізнавальної цінності, інформативності історія держави і права — дієвий інструмент формування історичної свідомості. Ця наука дає можливість не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, але й прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона певною мірою озброює юристів, котрі працюватимуть у XXI ст., знаннями, що можуть допомогти в практичній діяльності з подальшого реформування державно-правових інститутів України передусім на основі демократи-
15