Вступ

Використовуючи дотепер словосполучення «Історія держави і права зарубіжних країн», ми насамперед вели мову про навчальну дисципліну, котра посідає особливе місце в системі юридичної освіти. Але ж будь-яка навчальна дисципліна неодмінно має під собою фундамент у вигляді однойменної науки. Тобто «Історія держава і права зарубіжних країн», з одного боку — юридична наука, а з іншого — навчальна дисципліна (навчальний курс, предмет). На питання, що ж між ними спільне та особливе, спробуємо відповісти нижче.

§1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука

Науку «Історія держави і права зарубіжних країн» можна визначити як сформо-

вану в результаті цілеспрямованої діяльності людей та відповідних дослідницьких установ систему знаньпро виникненняйрозвиток державиі права взарубіжних країнах.

На відміну від загальної історії, історико-правова наука не досліджує суспільство взагалі, а лише вивчає історичні процеси розвитку складної системи державних і правових інститутів.

Основна її мета — виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як інших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому.

З вищезазначеного виходить, що предметом вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових інститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються в певному географічному просторі (зарубіжні країни).

Чому треба досліджувати далеке й не дуже далеке минуле цих інститутів? Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових інститутів

неможливе без відповідей на такі питання:

•як вони виникли?

•які основні етапи пройшли у своєму розвитку?

•які причини зумовили їх зміни, заміну одного державно-правового інституту іншим?

•як вони вплинули на подальший розвиток держави і права?

Саме на ці та інші питання дає відповіді наука «Історія держави і права зарубіжних країн» або «Загальна історія держави і права», як її називають дехто з учених. Стосовно її найменування відзначимо, що в Україні назва «Історія держави і права зарубіжних країн» використовується повсюдно. В інших країнах (насамперед у Росії) є прихильники як першої (О. А. Жидков і Н. А. Крашеніннікова), так і другої назви (В. Г. Графський, К. І. Батир, О. А. Омельченко та ін.). На нашу думку, більшу рацію мають останні, тобто ті, хто називає зазначену науку «Загальною історією держави і права». Однак мусимо уточнити: предметом її дослідження має бути держава і право не тільки зарубіжних країн, а й «своєї» країни. Лише тоді ця історія буде «загальною» і зможе визначити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права незалежно від

7

будь-яких «країно-просторових» меж. Поділ на «зарубіжні країни» та «Україну» має здебільшого формальний характер і певною мірою прийнятний для відокремлення предмета викладання історико-правових дисциплін у системі юридичної освіти. Це, однак, має здійснюватися за умов дотримання жорстких міждисциплінарних зв’язків між «Історією держави і права України» та «Історією держави і права зарубіжних країн».

1.1. Виникнення й розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві починаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Історіографія (гр. graphõ — писати; писати історію) держави і права починається з праць давніх істориків, серед котрих необхідно зазначити насамперед Геродота з його «Історією» (V ст. до н. е.) і Полібія з «Загальною історією» (ІІ ст. до н. е.). Однак передумови переростання історико-правових знань у науку склалися лише наприкінець XVII ст. і розвивалися вони ще в рамках загальної історії. У 1685—1696 рр. в Галлє професор К. Келлєр (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, у котрій уперше в загальній історії було застосовано її розподіл на давню, середню і нову.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з XIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історична школа права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Народи, на думку прибічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожен із них створює своє національне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиве одному народові, не може бути в будь-яку епоху сприйняте без втрат іншим. Разом із тим, право одних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю й значущість для історії. За Ф. Савіньї, є народи-віртуози права, і тільки їх історія становить науковий інтерес (до таких він зарахував римлян, германців). Його шеститомна робота «Історія римського права в середні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в науковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових систем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем, країн, пов’язаний з такими іменами, як М. Гуго, К. Ейхгорн та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історикоправових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії права в науку.

Упершій половині XIX ст. під упливом загальної історичної науки й політичної економії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірностей змін історико-правових явищ, що його обстоювали представники так званого соціологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, живуть не самостійним життям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів, пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом.

Усвоїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історії Французької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлє прагнули показати вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни форм держави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування нового правопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як визначального чинника розвитку права й державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історикоюридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним упливом соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста й філософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближ-

чих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова, В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чинник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів, культури і навіть ідеологій.

8

Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави і права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовження економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні відносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переконання, мистецтво і навіть релігійні уявлення»7.

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльноісторичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної школи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових і державних систем різних народів і таким шляхом встановлювати загальні закономірності змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такому підході почали розуміти тільки як порівняльну історію.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права зробили німецький історик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної історії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослідженню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Даррест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням «Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило можливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна

«Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права»

американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін.

Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політичних інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.); англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні дер- жавно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історії цивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Аннерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974— 1980 рр.) та ін.

У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості західних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити роботу Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою «Основні правові системи сучасності».

1.2. Вітчизняна наука загальної історії держави і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних на той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківського університету М. Ф. Володимирський-Буданов (1838—1916 рр.), автор близько 100 робіт у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях, зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави і права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію розвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також суду та процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, професора Київського університету О. Ф. Кістяківського (1833—1885 рр.), котрий значну увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є історичний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елемен-

тарного підручника кримінального права», виданого в 1882 році.

Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить значного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. По-

7 Цит. за: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье, 1998.— Т. 1. — С. 23.

9

чаток історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклав М. Іванішев — вчитель О. Ф. Кістяківського. Сам же О. Ф. Кістяківський своєрідно визначив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тих загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»8.

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивіст- ським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права, М. Ф. Володимирський-Буданов та О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, на діяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в руках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представляла історичну школу права в Україні.

Після революції, у 20—30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, у тому числі історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Центром, зрозуміло, стала Москва. У 1940 р. вийшли перша програма та лекції нового навчального курсу, складені П. Н. Галанзою. У 1944—1947 рр. колектив авторів видає перший у СРСР курс загальної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П. Н. Галанзи вийшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн», праці, присвячені історії держави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов), Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек’ян), Стародавнього Риму (Ю.М. Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Це було пов’язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрий згодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродження української школи загальної історії держави і права пов’язано з іменами В. М. Катрича,

А. Й. Рогожина, М. М. Страхова, Б. Й. Тищика та ін.

У 70—80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країн зробили, зокрема, К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннінкова, К. Ф. Федоров,

З. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та юридична наука того часу, перебувала під упливом ідеології марксизму, яка у висвітленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий підхід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутів дослідники повинні були дотримуватися таких вимог:

1)визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, в яких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослідженнях тих років більше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юридичних;

2)визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі державно-правових явищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

3)розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби та соціальних революцій, котрі зумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійною силою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

4)визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все прогресивне, як і всіх історичних фактів, подій та явищ, комуністичного принципу партійності, який зо-

бов’язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтереси співпадають з об’єктивними законами історичного розвитку»9.

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадами будь-якого історичного, у тому числі й історико-правового дослідження.

Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого суспільства у цілому і в науці зокрема. Визнання людини як найвищої цінності у світі зумовило необхідність переглянути методологічні засади насамперед гуманітарних наук,

8Див.: Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32.

9Див.: История государства и права зарубежных стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галанзы. — М., 1963. — Т. 1. — С. 17.

10