Творчість миколи трублаїні

(1907 - 1941)

1. Життєвий шлях письменника.

2. Нариси про Північ.

3. Проблематика, образи оповідань про Північ.

4. Спрямованість пригодницьких повістей.

Література

1. Подолинний А.М. Урок-бесіда за повістю Миколи Трублаїні „Лахтак” // Українська мова і література в школі. – 1980. - № 1.

2. Сиротюк М.Й. Микола Трублаїні. – К.: Молодь, 1956.

3. У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні / Упор. В.Борщевський та А.Подолинний. – К.: Радянський письменник, 1977.

Вивчаючи творчість М.Трублаїні, слід пам’ятати, що і життєва, і творча біографія цього письменника цілком відповідає поняттю „радянський письменник”. Це далеко не означає, що всі змістовно-художні особливості творів необхідно прямо переносити в наше сьогодення, а тому при розгляді спадщини митця необхідно більше зосереджуватися на її загальнолюдських моментах, осмисленні художньої вартості написаного.

Перше питання.

Микола Петрович Трублаїні (Трублаїнський – паспортне прізвище) народився 25 квітня 1907 року в с. Вільшанці (нині Волинська область). Батько – лісоруб, мати – сільська вчителька. Родина жила бідно.

1915 р. вступив до Немирівської гімназії, але не скінчив.

У 1920 р. – вирушає на фронт (громадянська війна). Але через пошкодження ноги (зірвався з вагону) змушений повернутися додому.

Вдома залучається до громадсько-політичної діяльності. Стає першим комсомольцем у Скритському, створює комсомольський осередок, завідує Скритським сільбудинком.

24.04.1924 р. у вінницькій окружній газеті „Червоний край” друкує свою першу статтю, згодом статті з’являються в загальноукраїнській газеті „Вісті ВУЦВК”.

Як сількор бореться проти голови М’ястківського райвиконкому та інших місцевих начальників, які намагалися використовувати ідею радянської влади у своїх корисливих цілях (за хабаря готові були віддати в оренду приватній особі громадський млин). М.Трублаїні надіслав матеріали про це до „Вістей”, де з фейлетоном виступив Остап Вишня. Про подальше розгортання подій сам М.Трублаїні пізніше згадував:

„До вечора про фейлетон уже знала вся Турчаївка (М’ястківка). Сількора викликав голова райвиконкому:

• Ви знаєте, що хтось подав брехливі відомості до „Вістей”? – спитав він мене.

• Які саме?

• Та про млин і про те, що його Чашка орендує.

• Ні, не знаю.

• Як то не знаєте?

• А отак, що не знаю про жодні брехливі відомості. Криж обурливо і зло дивився на мене.

• Слухайте, я хотів запропонувати вам, щоб ви, як свідомий сількор, відповіли на цю брехню, і ось тут приготував для вас матеріал, - показав він на аркуш списаного паперу на столі.

• Але я не знаю, про яку брехню ви говорите! Мені відомо, що у „Вістях” писав про Чашку Вишня… На мій погляд, правильно писав… Не знаю, чого це вас так дуже обходить… Думаю, що коли у вас у районі ще не так як слід, то ви мусите виправити.

Крижові очі розкидали іскри, міцно стиснуті кулаки дриготіли по столу. Я оглядався на двері, чи не ввійде хто, на телефонний апарат, що висів на стіні. В крайньому разі доведеться зірвати його відтіля, щоб боронитись од запального голови райвику.

• Так ви вважаєте, що в газеті написано правильно?

• Так.

• Геть відсіля! – заревів Криж, стукаючи кулаками по столу”.

Наступного дня М.Трублаїні звільнили з роботи, а незабаром було видано наказ про його арешт. Та молодий сількор втік з М’ястківки.

З 1925 р. починає навчатися на Всеукраїнських курсах журналістики при ЦК КП(б)У в Харкові.

Працює у газеті „Вісті”, розпочинає літературну діяльність (входив до складу юнацької письменницької організації „Молодняк”). Секретар журнала „Молодняк” С.Ковганюк згадував: „Коли ми познайомилися ближче, я зрозумів, що М.Трублаїні все життя бракувало часу. Справді, такої невичерпної енергії, допитливості, жадоби все знати, все самому побачити, дослідити і неодмінно про все це написати мені не доводилось бачити ні в кого. Але головне, що це була не просто допитливість, а допитливість, так би мовити, спрямована. Його цікавило й вабило все найпередовіше, найвизначніше, що відбувалося в нашій країні”.

На початку 30-х років захоплюється темою Півночі (про це окремо в наступному питанні).

Багато уваги надає розвиткові дитячої літератури. Так, у 1934 р. зазначає: „Моя мета – заполонити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не бояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на шестикілометрові віддалі, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії”.

М.Трублаїні організував при харківському Палаці піонерів перший у СРСР клуб дослідників Арктики (1934 р.), у 1936 р. – клуб юних дослідників підводних глибин (кілька подорожей до Криму та Кавказу), знайомство з роботою матросів, водолазів, спускалися під воду.

З початком Великої Вітчизняної війни (24.09.1941) виїздить на фронт кореспондентом фронтової газети „Знамя Родины”. За цей час встиг опублікувати лише статтю „Войну с фашистами ведет весь советский народ”.

Останній лист до доньки: „Сьогодні у нас туман, туман. Наближається справжня осінь. Я зараз сиджу в машині і жду, коли поїдемо в друге село. Села тут великі, степові. Лісів немає, але є великі, хороші сади. От води хорошої дістати трудно. Але тобі тутешня вода, мабуть, сподобалася б, вона солонкувата… Ми зараз їдемо і розпитуємо, як наші червоноармійці та командири б’ють фашистів, а потім будемо про це писати в газеті”.

Під час бомбардування в районі Мелітополя 4 жовтня 1941 р. був тяжко поранений і помер у ніч з 5 на 6 жовтня 1941 р. Похований при залізничному полотні поблизу м. Ровеньки (Луганська область).

В радянські часи ЦК ВЛКСМ та редакція журнал „Піонерія” заснували щорічну премію ім. Миколи Трублаїні за кращий художній твір, надрукований у журналі „Піонерія”.

З нагоди 70-річчя з дня народження М. Трублаїні в його рідному селі Вільшани встановлено пам’ятник.

Друге питання.

Тема Півночі, її освоєння з різних причин у Радянському Союзі набула на початку 30-х років особливого значення. По-справжньому захопився нею і М.Трублаїні. Так, у 1929 р. як кореспондент газети „Вісті” на криголамі „Ф.Літке” їде з Севастополя до Владивостока. Далі криголам вирушав на північ, кореспондентів не брали, тому М.Трублаїні влаштовується паровичним днювальним. З приводу цього він писав: „Робота не така вже й легка. О 6^й годині вставати, прибирати в їдальні, о 7^й давати сніданок першій вахті, о 8^й – другій вахті, о 9^й годині, озброївшись помелом та віником, рушати по паровичних кубриках, об 11^й – обід для двох вахт, о пів на першу – обід ще одній вахті, потім мити посуд, години півтори відпочинку, о 5^й годині треба давати вечерю, що в нас нічим не відрізняється від обіду. Вечеряють усі вільні від вахти. Після цього знов мити посуд; о 8^й годині знову вечеря кочегарам, що змінюються з вахти, знов мити посуд, і після того, приготувавши закуску на 12^ту годину ночі та сніданок на 4^ту год. ранку, що їх забирають без днювального, можна йти спати. Треба обслуговувати майже 40 чоловік, бо, крім 27 кочегарів, на обов’язку днювального – годування ще 10 машиністів. Треба щодня прибирати три паровичні мурні, тричі на день прибирати їдальню, та хоч раз на день – вестибюль та лазню. Як бачите, роботи чимало, і з незвички не кожний з нею впорається особливо, коли хочеш бути в курсі всіх справ, заглянути і до штурманської рубки і до машин, черкнути кілька сторінок до щоденника та надіслати радіограму до редакції газети”. Результатом цієї подорожі стала збірка нарисів „До Арктики через тропіки”.

У 1930 р. – нова подорож на Північ (Земля Франца Йосифа) – збірка нарисів „Людина поспішає на північ” (1931).

У 1932 р. на криголамі „Володимир Русанов” здійснює перехід з Архангельська в Біле море (збірка „Курсом норд-ост”, 1933).

Говорячи про нарисову спадщину М.Трублаїні, слід пам’ятати, що саме нарис як перехідний жанр між газетною публіцистикою та власне художньою літературою радянською критикою кінця 20-х – початку 30-х років (ЛЕФ, РАПП – Росія, „Нова генерація” - Україна) не визнавався. Представниками цих письменницько-критичних угрупувань від нарису вимагалася лише фактографічна точність, зовсім ігнорувалося право автора вдаватися до художнього викладу подій.

Подібна негативна реакція була наслідком того, що представниками даних угрупувань не враховувалася специфіка художнього світобачення. Адже нарис „переростав” власне газетні вимоги, він ставав фактором „художньої пропаганди”, коли не факт сам по собі, а його естетичне представлення набувало більш вагомого значення. Саме так оцінював значимість „нарисової творчості” М.Горький: „Потік … праці „нарисовців” немовби змиває з шкіри нашої дійсності бруд і пил минулого, оголюючи його найганебніші потворності. Разом з цим він показує, як на ґрунті, засміченому віками неуцтва і глупоти, отруєному пасивним ставленням до життя і зоологічним індивідуалізмом міщанства, як на цьому ґрунті виростає нова людина: комуніст, колективіст.

Широкий потік нарисів – явище, якого ще не було в нашій літературі. Ніколи і ніде найважливіша справа пізнання своєї країни не розв’язувалася так швидко і в такій вдалій формі, як це відбувається у нас. „Нарисовці” розповідають багатомільйонному читачеві про все, що створюється його енергією на всьому величезному просторі Союзу Рад… Нарис у нас - велика, важлива справа”³.

Слід відзначити, що М.Трублаїні писав нариси не лише для дорослої аудиторії, але і для дітей. Так, нарис „Літке” – переможець криги” розраховано на читачів середнього шкільного віку, оскільки матеріал розбито на маленькі розділи, кожен з яких має образно зримий заголовок. При необхідності зміст нових лексем і понять розкривається через контекст, що значно полегшує їхнє сприйняття: „Арктика – це сувора і таємнича країна. Люди її ще не дослідили. Багато мандрівників загинули там серед суворих крижаних просторів під довгі полярні ночі.

Проте і перемоги людей над Арктикою великі – уже тричі були люди в серці цієї країни – на Північному полюсі.

На Північному полюсі з березня до жовтня сонце не сходить з обрію, а потім півроку не показується на нім.

Земля в Арктиці вкрита майже цілий рік снігом. На морі плавають величезні крижині гори – айсберги і величезні поля блискучої криги.

Ці крижані поля й гори загороджують шлях пароплавам. І багато сміливості і зусиль треба докласти відважним мореплавцям, щоб пробратися крізь них”.

Третє питання.

Безпосередньо художні твори про Північ (всього 13 оповідань та перша пригодницька повість „Лахтак”) писалися протягом 1933 – 1934 років („Володька Рибалка” – перше оповідання, написане в 1933 р.). Відповідно до порушених у творах проблем їх умовно можна поділити на дві групи:

• на фоні життя корінного населення народів Півночі (чукчі, якути, ескімоси) розглядається питання, що потрібно людині для того, щоб проживати в суворих умовах півночі, вистояти, витримати випробування північними реаліями („Погонич блакитного кита”, „Вовки гоняться за оленями”, „Малий посланець”, „Волохан”);

• змалювання нестримного прагнення людини утвердити себе в умовах суворої півночі, протиставляючи їй особисту витримку, сміливість, мужність, готовність подолати будь-які труднощі („Володька Рибалка”, „З півночі мчав ураган”, „Хатина на кризі”).

„Вовки гоняться за оленями”

(У тундрі збільшилася кількість вовків, вони знищують оленів, руйнують пастки, поставлені на меншого звіра. Виникає необхідність спорядити невеличку мисливську групу (троє мисливців) для відстрілу хижаків).

На зібранні чоловічої частини улусу було прийнято рішення відправити на відстріл (кожен мисливець повинен убити по 100 вовків) досвідчених Тюбеляя і Тоскана. Третім виголошується іти Оротук: „Коли мене приймете, то я буду третім, - сказав дзвінким голосом Тосканів небіж Оротук. Йому було тільки п’ятнадцять років, але в улусі його знали як доброго стрільця. І мисливці прийняли хлопця до своєї бригади”. У даній авторській характеристиці слід звернути увагу на те, що ділові, а отже, і людські якості Оротука, уже перевірені попередніми справами: ніхто з дорослих не заперечує проти включення Оротука до бригади мисливців, хоча перед нею і стоїть не просте завдання: полювання на хижих звірів, перебування один на один з суворими умовами півночі. Тобто, перше, що вважає М.Трублаїні важливим для людини в умовах Арктики, - особисті якості досвідченого стрільця, взагалі людини, яка уміє жити в арктичних умовах.

Цей авторський „аванс” підкріпиться змалюванням безпосередніх дій підлітка: „Вдалині, може, зо 500 кроків показався північний лис. Він був недосяжний для рушниці звичайного мисливця. Але тут рушниця була в руках Оротука. Він підніс рушницю, і в той же самий момент гримнув постріл. Лис залишився лежати на снігу”.

Тут слід підкреслити, що мисливський азарт ніколи не брав гору над розсудливістю Оротука. Дану якість характеру можна оцінювати по-різному. Нам видається, що, зважаючи на сьогоднішні екологічні негаразди, варто підкреслити те, що людина завжди повинна по-господарському будувати свої стосунки з довкіллям. І від цього вона одержуватиме не лише матеріальну користь, але й естетичне задоволення. Саме на цьому наголошує сам Оротук, заперечуючи дорікання свого дядька, коли не вбив оксамитового оленя: „Між кущами з’явилась гнучка шия, оксамитове хутро і невеликі віти рогів молодого оленя. Красивий, наче намальований або, швидше, вирізьблений, він стояв непорушно тільки одну секунду.

• Оротук, чому ти не стріляв, - спитав Тоскан.

• Мені було його шкода. Я вперше бачив такого красивого оленя. Це оксамитовий олень.

• Поганий з тебе мисливець.

• Ні, дядьку, не поганий. Але я хотів би краще бачити його живим у своєму табуні, ніж мертвим біля моїх ніг”.

Про інші моральні чинники, як неодмінну умову виживання на півночі, йдеться в оповіданні „Волохан”. Розповідаючи про життя і пригоди дев’ятилітнього хлопчика Тико, а також його старшого брата Умка, письменник завжди підкреслює, що їм на допомогу в найкритичніші моменти приходить собака Волохан: витягнув Тико з моря, знайшов хлопчика під перевернутою бочкою, розшукав у розщелині Умка, який потрапив туди під час пурги. Цим М.Трублаїні неоднозначно проголошує, що для людини, щоб вижити в умовах суворої півночі, потрібен надійний і вірний друг, і немає значення, до речі, скільки в цього друга ніг.

При цьому письменник вдається до дуже цікавого зображувально-виражального прийому: для підкреслення найтіснішого зв’язку між хлопчиком та собакою, їхнього цілковитого взаємопорозуміння, органічного злиття автор показує, що між обома персонажами спілкування відбувається тільки людською мовою, Тико адресує Волоханові репліки, які є природними для спілкування між людьми: „В його (Тико – В.С.) нартах лежали дві білі лисиці. Він гукнув на собак і наказав Волоханові повертати до Кам’яних горбів”.

Приступаючи до аналізу оповідань „другої” групи, варто звернутися перш за все до висловлювань самого М.Трублаїні: „Тематика цих оповідань – Далека Північ СРСР. Зараз я ставлю своїм завданням опрацювати ці оповідання так, щоб знищити з них усі елементи схематизму (що особливо помічається в перших оповіданнях), перебудувати ці оповідання так, аби кожне з них, бувши закінченою річчю, в той же час служило сюжетним продовженням попереднього”. Дійсно, оповідання „Володька Рибалка”, „З півночі мчав ураган”, „Хатина на кризі” становлять своєрідну трилогію, зовсім не випадково об’єднаних наскрізним образом Володьки, змальованим як у різному віці, так і в різних реальних ситуаціях.

„Володька Рибалка”

У дитячому садку Володька не захотів їсти пюре, а попросив рибу, якої не виявилося. Тоді хлопчик відправляється до Мурманська, влаштовується там на риболовельний тральщик і допомагає рибалкам спіймати багато різноманітної риби. Врешті-решт з’ясовується, що це був тільки сон, який наснився дитині. Однак цей художній прийом допомагає письменникові передати те, як дорослі реагують на прохання і поведінку малюка. Ось хлопчик купує квитка на поїзд до Мурманська:

„- Хто там стукає? – спитав касир і просунув крізь маленьке віконце довгого носа.

• Це я, - відповів Володька. – Дайте мені квитка на поїзд. Я їду на море до рибалок. Щоб вони риби наловили для нашого дитячого садка. Я рибу дуже люблю. Допоможу їм ловити.

• А-а-а, - протягнув касир. – Дуже радий. – І сховав свого носа”.

Як бачимо, дорослого касира зовсім не дивує те, що квитка для самостійної подорожі прагне придбати дитина. Тобто, касир реагує не на вік героя, а його людські якості, цілком резонно сприймаючи Володьку за рівного собі партнера.

„З півночі мчав ураган”

Володька вже семикласник однієї з харківських шкіл (фізіологічне зростання підкреслює невипадковість дитячих прагнень, що вони стають тільки сильнішими, бо вже спираються на конкретні дії Володьки, які наближають реалізацію мрії: підліток конструює радіоприймач, щоб власноруч приймати радіограми з півночі). Це також художній прийом, який допомагає письменникові подолати просторову відстань і віртуально (говорячи сучасним терміном) зробити героя одним з тих, хто протиставляє природі півночі всі свої фізичні і моральні сили. Не випадково Володька, прослухавши радіограми з траулера „Рожева чайка”, який гине в буремному Баренцевому морі, заявляє про готовність приєднатися до тих, хто освоює північ: „Володька глянув у вічі Василькові і сказав:

• Коли виросту, буду моряком і боротимусь за перемогу над Арктикою”.

Говорячи про художні особливості твору, слід звернути увагу і на певні стильові його ознаки. Саме в радянській літературі кінця 20- х – початку 30-х років, з різних змістовно-зображувальних причин, розвивається повіствувальна манера, яка одержала назву „телеграфний стиль”. Вдається до цього стилю і М.Трублаїні, коли наводить тексти радіограм, які приймаються Володькою. Цей художній прийом дозволяє вирішувати одночасно декілька змістовних моментів. По-перше, природно радіограма завжди відзначається лаконічністю. По-друге, цей лаконізм в оповіданні носить не „технічні можливості зв’язку”, а виражальні якості, коли знімається потреба говорити про другорядне, зосереджуючись на найсуттєвішому. А це певні риси в характерах моряків, які волею обставин протистоять самій природі. Безумовно, текст радіограми не позбавлений ідеологічного прокомуністичного забарвлення. Вважаємо, що цей фрагмент слід прокоментувати в такий спосіб: в реальній ситуації подібний пасаж був навряд чи можливим і доречним, але художня література, як один із видів мистецтва, завжди вирішує виховну функцію. В даному разі вона підкреслено заідеологізована, бо по-іншому і не могло бути в тоталітарному суспільстві, яким був Радянський Союз. Тому на сьогодні подібні заклики варто оцінювати тільки як історичний факт, що відбиває певний етап у розвиткові художньої літератури як одного із чинників суспільної свідомості: „За кілька хвилин загинемо в Баренцевому морі. Нас поглинає темрява полярної ночі. Вітер і море скаженіють. Чути їх клекіт і рев. Тралер має величезний крен. Уся ліва сторона палуби погрузла в море. Хвилі котяться од корми аж на полубак. В радіорубці по коліна води. З радіорубки вийти не можна. Є наказ капітана, переданий телефоном, не залишати радіорубку без його дозволу. Телефон з капітанського містка не відповідає. Мабуть, капітана змило хвилями. Моя рубка обмерзла кригою і наповнюється водою. Третя година ночі.

Передайте нашим друзям і дітям, що ми всі загинули на своїх постах.

Дружинам останній привіт. Хай виховують дітей стійкими більшовиками. Слава радянським морякам, переможцям Арктичного моря!”

Оповідання „Хатина на кризі” є логічним завершенням трилогії. Річ у тім, що Володька уже не тільки мріє, а безпосередньо залучається до освоєння Арктики. З повідомлень газет та радіо він довідався, що штурман Бойчук, зоолог Офіура, мисливець Крига відправляються на плавучій кризі в район північного полюса. Тому підліток разом зі своїми новими друзями Темаром та Оротуком докладають всіляких зусиль, щоб долучитися до експедиції. Як бачимо, персонажі зберігають свою константність, але змінюються умови їхньої діяльності, а в чомусь змінюються погляди автора на задумане хлопчаками.

Так, у характеристиці дій Володьки та К^о з’являються іронічні нотки, що можна оцінювати як прояв письменницького розуміння, наскільки вчинки і наміри хлопців відзначаються дитячістю, не відповідають всій складності перебування людини в північних широтах. Ось полярники перед стартом востаннє оглядають призначений для експедиції вантаж, зокрема ящики, на яких зроблено написи „Радіоапаратура станції „Північний полюс”, „Спецпризначення – Північний полюс”. З одного витягли Володьку, а „з того витягли не кого іншого, як старого Офіуриного знайомого, Темара.

• А це що за приладдя? – спитав Крига, показуючи на чукчу”.

Однак іронічне ставлення автора до дій підлітків зникає, коли хлопці, зазнавши першого фіаско, не відмовляються від наміру опинитися на полюсі. У зв’язку з цим вони починають гарячково обговорювати подальші перспективи власне пересування: „На чому поїдемо? Це найголовніше… Дирижаблем? Це нам не вдалося. Літаком? Літака ми не дістанемо. А коли б дістали, то ніхто з нас не може бути пілотом. Дістати криголам нам теж не під силу. Та в таку кригу, як під полюсом, криголами і не заходять. На чому ж нам їхати?” Характер даних міркувань можна оцінити по-різному. Тут простежується й об’єктивний пафосний недолік радянської літератури, коли змістовно-естетичні постулати соціалістичного реалізму в прямому розумінні диктували письменникові, як треба змальовувати радянських передовиків, якими, безумовно, в оповіданні є не лише дорослі, а й підлітки.

Однак можна висловити й інше міркування. М.Трублаїні як тонкий знавець дитячої психології, підліткового максималізму не міг не віддати належного пошанування захопленню хлопців. Як людина, що неодноразово бувала в північному регіоні, письменник прекрасно усвідомлював усю нездійсненність висловленого персонажами. Та як ентузіаст освоєння Арктики, він не міг відмовити героям у їхньому праві жити мрією, вірити в неодмінність її здійснення.

Четверте питання.

Приступаючи до розгляду пригодницьких повістей М.Трублаїні, слід пам’ятати, що твори пригодницького жанру у всі часи були одними з найулюбленіших, найпопулярніших серед читачів особливо середнього шкільного віку. В силу цього вони завжди несли величезний виховний потенціал, формуючи не тільки певні моральні якості, але і суспільно-політичні погляди зростаючого покоління. Тим-то і в творах М.Трублаїні ідеологічний аспект присутній, про що власне говорить і сам письменник: „На сьогодні треба вже поставити питання про створення географічно-мандрівних романів та повістей, про створення нових героїв цієї галузі художньої літератури замість героїв, що їх створили свого часу Кіплінг, Луї Бусенар, Майн-Рід, нам невідповідних героїв капіталістичного суспільства”. Однак не цим привертали і будуть привертати читацьку увагу підлітків пригодницько-детективні твори. В них вони перш за все шукають відважних і неординарних героїв, надзвичайних пригод, нестримного лету фантазії, карколомності загадкових ситуації, долання і розгадування яких трансформуються на власну особистість, стимулюють формування перед собою грандіозних планів і вселяють оптимістичну віру в неодмінність їхньої реалізації.

Відзначимо, що пригодницькі повісті творилися М.Трублаїні не на голому місці. На цей час в українській літературі вже були повісті С.Васильченка („Олив’яний перстень”), О.Копиленка („Сеньчині пригоди”), Ю.Смолича („Господарство доктора Гальванеску”). Відповідно розроблялася і теорія жанру, коли виокремлювалися певні типологічні його риси:

• динамічне розгортання подій, заплутана фабула, що досягається часто навмисним уриванням повіствування в найнапруженіший момент;

• детальне зображення вчинків персонажів, які часто діють у незвичайних обставинах;

• прийом „несправжньої характеристики” (невідповідність портретної характеристики з характеристикою, що складається на основі вчинків персонажа);

• суперечливі авторські натяки, суперечливі вчинки одного і того ж персонажа;

• наявність випадковості. Зазначимо, що сам прийом випадковості може мати різну художню вартість і доцільність. Випадковість цілком допустима, особливо в творах пригодницького жанру, якщо вона підкреслює невипадковість реакції персонажів на раптову зміну обставин, тобто відповідає внутрішній логіці розвитку характеру.

Пригодницька повість „Лахтак”

(Пароплав „Лахтак” повертається з Нової Землі. Він зупинився біля острова Уєдіненія. Частина команди на чолі з капітаном зійшла на острів. І в цей час почався шторм, пароплав зірвало з якоря. Командування пароплавом взяв на себе штурман Кар. Багато випробувань випало на долю лахтаківців: була пошкоджена рація, дезертирство трьох членів екіпажу, збройна сутичка з норвежцями, але моряки перемагають усі труднощі й повертаються додому).

Незвичайні пригоди в творі обумовлюються не лише вимогами жанру, їх у достатній мірі надавала М.Трублаїні власне північні реалії. Так, сам прозаїк за одну навігацію на криголамі „Сибіряков” в 1932 р. пройшов усім Північним морським шляхом. Певні обставини цього переходу відбилися в повісті: у „Сибірякова” ламається гвинт → у „Лахтака” – стерно; „Сибіряков” умерз у кригу і її підривають амоналом, це ж роблять і моряки „Лахтака”.

Були прототипи і у штурмана Кара. На це безпосередньо вказував М.Трублаїні: „Один із прообразів моїх літературних героїв – це жива людина, Георгій Олексійович Ушаков” (полярний дослідник). Багато спільного в Кара і з відомим полярником Отто Юлійовичем Шмідтом:

• Отто Юлійович Шмідт – Отто Рудольфович Кар;

• рішучість дій Шмідта у складних умовах: „Зібрати всіх сюди! Сплячих розбудити! – Шмідт говорить чітко, холодно. Його сірі очі, що зразу посуровішали, оглядають тих, що зібралися”. Дії і вигляд Кара в подібній ситуації: „Боцмане! – прогримів штурман, перемагаючи бурю. Його голос змінився і став громохким, як брязкіт заліза, а звичайно лагідні сіро-блакитні очі палали сталевими блискавками. – Всіх наверх!”

Посилюється напруженість змалювання подій та персонажів і завдяки власне майстерному використанні зображувальних прийомів пригодницького жанру. Так, на пароплаві несподівано спалахнула пожежа, на палубі з’явилася невідомо чия люлька. А ось мисливці під час полювання на білого ведмедя на пустельному острові чують крик людини:

„- Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, - сказав Вершомет.

Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:

• Ей, біляку, стережись. Ге-ге-ге-е-е-е!

Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги, поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк”.

Посилюється інтрига зображення і завдяки введенню у твір прийому несправжньої характеристики, що спостерігаємо стосовно образу кочегара Павлюка. Він фізично сильна, з першого погляду сувора людина, у поведінці проглядається надмірна байдужість, а то і нелюдимість, хоча „любив часом почудакувати, як то видавалось декому з моряків”. Читач часто бачить, як кочегар потайки пробирається до радіорубки і щось там зосереджено робить. На фоні всіх негараздів, що трапляються з лахтаківцями, це не може не викликати підозри і настороженості щодо цього персонажа. І лише в один з найкритичніших моментів, коли вирішувалася доля майже всіх членів команди, стає відомо, що кочегар, не будучи фахівцем, самотужки відремонтував пошкоджену рацію, отже, у такий зображувальний спосіб письменник виділяє скромність як домінуючу рису в характері даного персонажа.

Як уже відзначалося, повість не позбавлена і певної ідеологічної заангажованості. Це виявляється у протистоянні штурмана Кара (його поведінка засвідчує найкращі якості радянської людини як патріота, громадянина, для якого честь й інтереси держави стоять понад усе) та шкіпера норвезької шхуни Ларсена з його індивідуалістською психологією.

У дещо іншому пригодницько-зображувальному ключі написано повість „Шхуна „Колумб”, яка існує у двох редакціях: 1938 і 1940 років. Зовні твір має більш літературну природу. В ньому, на відміну від повісті „Лахтак”, не простежується реальних прототипів, хоча за своєю внутрішньою сутністю змальовані події доволі точно відбивали потаємні тривожні почуття радянських людей у зв’язку з тим, що ймовірність нової війни була доволі велика. Тож патріотичними почуттями проймаються і головні, і другорядні персонажі повісті, а ще треба взяти до уваги, що даній проблематиці було присвячено і ряд інших творів М.Трублаїні: оповідання „Сорочка капітана Хозе Індалеґо” (про боротьбу іспанського народу проти франкізму), оповідання „Капітан Брон” (приєднання західноукраїнських земель до Східної України восени 1939 року).

Отже, в повісті йдеться про те, що на Лебединому острові знайдено поклади торіанітового піску (важливий для вироблення гелію, яким заповнюються гондоли дирижаблів, а також використовується і на підводних човнах). Професором Ананьєвим, який проживає на острові зі своєю донькою Людою, розроблена доволі прогресивна технологія переробки торіаніту. Тут же мешкає і головний герой повісті Марко Завірюха, який служить юнгою на шхуні „Колумб”.

На острові з’являється агент іноземної розвідки Анч, який повинен викрасти документацію професора, а його самого знищити. Допомагати йому в цьому повинен рибінспектор Ковальчук, в минулому вояка з армії Петлюри⁴.

Анчеві не вдається з першого разу реалізувати свої наміри, то вдруге біля острова він з’являється на ворожому підводному човні (опис форми підводників дуже схожий на уніформу гітлерівських солдатів і матросів). Шпигуни захоплюють у полон Люду, Марка, Ясю Знайду (двом останнім за різних обставин вдається полишити човен). Міноносець „Буревісник” вистежує підводний човен і топить його.

У художньому відношенні повісті властивий ряд типологічних ознак пригодницького жанру, тому ми лише констатуємо їх, але детально розглядати не будемо:

- несправжня характеристика: образ Ясі Знайди (дефективної, як прозиває її більшість у приморському селищі);

- умовно несправжня характеристика: образ Анча – читач знає істину сутність Анча, про що довгий час не здогадується Люда, якому вона навіть трохи симпатизує;

- раптовість і випадковість у розгортанні подій: випадково Яся побачила, як Анч начиняв отрутою цигарку для професора Ананьєва; випадково Марко й Яся потрапили на ворожий підводний човен;

- уповільненість розв’язки: ні Анч, ні читач довгий час не здогадуються, чому професор залишився живим.

Однак у творі є ситуація, яку можна вважати новаторською знахідкою письменника, що розширює виражальні можливості власне пригодницького жанру. Маємо на увазі підходи до змалювання погоні, коли „Буревісник” переслідує підводний човен. Будь-яка погоня – це надзвичайно динамічний момент, і в повісті він триває лише десять хвилин. Однак автор навмисне уповільнює хронологічне протікання події, почергово змінюючи ракурс її бачення: „Цей хвилюючий момент учасники тих подій спостерігали з чотирьох різних пунктів. Першим була палуба есмінця „Буревісник”, другим – палуба „Каймана”⁵, третім – літак „Розвідувач риби”⁶ і четвертим, до якого було приковано увагу всіх попередніх, - шхуна „Колумб”⁷. Спробуємо протягом десяти хвилин одвідати всі ці пункти і постояти спостерігачами на кожному з них <…> На хвилину залишімо „Буревісник” і перейдімо на палубу „Каймана”. Отже, дія зупиняється, вона набуває статичності, чого власне і прагне письменник. Його не цікавить погоня як факт, він прагне зануритися у психологію її учасників, зафіксувати їхні емоції, переживання, які залежно від результатів переслідування, природно кардинально протилежні. А це надає внутрішньої динаміки, напруженості, посилює людинознавчі можливості твору.

Окремої розмови потребує розв’язка повісті, пов’язана з образом Люди, власне з тим, загинула чи залишилася живою героїня. Розходження об’єктивно закладені самим М.Трублаїні, оскільки в першій редакції дівчина залишилася в живих, а уже в другій редакції зазначено, що вона загинула. Адже відповідно до змісту події розвивалися так. Пошкоджений підводний човен довгий час пролежав на ґрунті, від чого кисень там майже закінчився і команда стала гинути від задухи. Там же знаходилася і Люда. Коли човен було знайдено, піднято на поверхню і відкрито люк, то рятувальники, серед яких був і Марко, побачили нерухому дівчину. Тож дослідник творчості М.Трублаїні М.Сиротюк („Микола Трублаїні”, К., 1956) відзначає, що смерть героїні є цілком логічною і художньо виправданою. Як про загиблу Люду говорить і М.Ратушний у статті „Одісея Трублаїні”.

Однак плутанина посилюється тим, що вже в більш пізніх виданнях повісті подається різна кінцівка. Так, тексти повісті, надрукованої у третьому томі тритомного видання творів М.Трублаїні й в окремому виданні (1953 р.), маючи однакове заключне речення четвертої частини „А між ними (моряки-підводники – В.С.) лежала непорушна Люда”, супроводжуються різними епілогами. У першому випадку Марко листом повідомляє, що Ясю прийнято до комсомолу, а в другому – цей же персонаж зазначає, що до комсомолу вступають обидві дівчини – Яся і Люда.

Як нам видається, подібне різночитання – це, перш за все, художній прорахунок самого М.Трублаїні. Адже остання фраза без епілогу несла в собі таку необхідну для літератури недосказаність, легку таємничість, можливість зробити читача співавтором, що, безумовно, здійснює сильний естетичний вплив на реципієнта. А в даному випадкові епілог (незалежно від того, вижила чи загинула Люда) позбавляє твір того душевного трепету, співпереживання, особливого союзу між автором і читачем. Прагнення письменника неодмінно розставити усі крапки над „і” зруйнувало ту ауру, знищило митецький шарм, який саме і гарантує творові неповторність.