Творчість івана багмута

(1903 - 1975)

1. Життєвий шлях письменника.

2. Проблематика оповідань.

3. Образи повісті „Щасливий день суворовця Криничного”.

Література

1. Заєць І. Іван Багмут. – 2-ге вид., доп. - К.: Веселка, 1985.

2. Чайковський Б. Бачити світ прекрасного // Багмут І. Щасливий день суворовця Криничного. – К., 1980.

Перше питання.

Біографія Івана Багмута – це один із прикладів, як творилася радянська міфологія. Адже багато фактів із життя письменника або просто замовчувалися, або свідомо перекручувалися.

Іван Багмут народився 7 червня 1903 року в с. Бабайківці на Дніпропетровщині в родині вчителя. Закінчив Новомосковську вчительську семінарію, навчався у Харківському сільськогосподарському інституті.

Завжди нестримним бажанням для І.Багмута було прагнення подорожувати, зустрічатися все з новими людьми, збагачуватися враженнями і переживаннями. Не випадково значно пізніше на зустрічі з молодими письменниками І.Багмут наголошував: „Бачити світ!.. Бачити життя, людей, свою країну. Ні, не так. Насамперед треба хотіти бачити! Так хотіти, щоб ви не могли всидіти дома! А щоб так хотіти, треба любити. Любити людей, природу, любити життя, любити свою країну…” І цьому правилу письменник слідував завжди. Ще до арешту він побував на Алтаї, в Карелії, на охотському узбережжі, в Біробіджані, в центрі Тянь-Шаня Хан-Тенгрі, і це притому, що він сумлінно виконував обов’язки редактора у видавництві художньої літератури. Це запам’яталося і тоді ще юнкорові Валентину Бичку: „Він з’являвся в редакції не так часто, як інші письменники. Бо рідко сидів у місті, а все їздив по країні. Та коли вже відчинялися двері і в кімнату стрімко, з легким відльотом входив високий, стрункий юнак, то ми, майже щоденні відвідувачі редакції – юні кореспонденти, піонери харківських загонів, - відразу нишкли, прикипали до нього очима в чеканні чогось надзвичайно цікавого. І Іван Адріанович, швидко походжаючи по кімнаті, починав розповідати щось найновіше і неймовірно захоплююче”.

У роки репресій був заарештований і відбував заслання у Печлазі, працюючи на будівництві Північно-Печорської залізниці. Восени 1942 р., коли із „зеків” почали формувати штрафні роти, відправлений на фронт і під час однієї розвідки боєм був тяжко поранений – ампутували ногу.

Після реабілітації повертається до активної літературної діяльності: написано ряд нарисів, повістей („Блакитне плесо”, „Подвиг творився так”, „Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”, „Щасливий день суворовця Криничного”).

Помер 20 серпня 1975 року в Харкові.

Друге питання.

Хоча І.Багмут і відомий більше як дитячий письменник, однак він сам не визнавав поділу творів для дітей та дорослих: „книга повинна зацікавити людину незалежно від віку”. Отже, його твори можна рекомендувати дітям молодшого та середнього шкільного віку. Зважаючи на проблематику оповідань, їх, дещо умовно, варто розподілити на такі групи:

• утвердження людської гідності, уміння захистити, відстояти себе як особистість („Шматок пирога”);

• розкриття умов формування характеру дитини, її особистості („Тихий”);

• представлення війни як явища, що веде до повної деградації людини як індивіда („Заклад”).

„ Шматок пирога ”

Як у будь-якого письменника, що представляє радянську літературу, доробок І.Багмута не позбавлений утвердження комуністичної ідеології. Однак у даному оповіданні цей момент можна легко обійти, акцентувавши увагу на актуальності самої проблематики. Адже наше суспільство за останні роки зазнало грандіозного соціально-економічного розшарування. І не секрет, що сьогоднішня „верхівка” в іншій частині своїх співвітчизників не вбачає особистостей, індивідів, ставиться до них з презирством, зневагою. В свою чергу і соціальні „низи”, не відчуваючи опертя з боку „соціалістичної зрівнялівки” (формувалося відчуття рівних можливостей), деградують як особистості, сповідують лише споживацькі інтереси, гублячи будь-які моральні цінності й орієнтири. Тож і сьогодні, як і в „передреволюційні часи”, перед кожним індивідом постає проблема, а чи зможу я утвердити себе як особистість, чи ладен захистити і зберегти власну гідність.

У самому ж оповіданні йдеться про те, що малолітній Миколка з матір’ю запрошені до багатої тітки на святкову вечерю. Мати просить сина, щоб той не захоплювався їжею, зберігаючи цим самим і свою гідність, і гідність усієї родини. Хлопчик успішно пройшов „випробування” борщем, другою стравою, але не встояв перед солодким пирогом, тож його рука мимохіть потяглася за ще одним шматком. Отже, кульмінаційним моментом твору є діалог, який розпочинається між маленькою дитиною та її дорослою тіткою. Вікову різницю слід обов’язково підкреслити, бо дядина (так тітку називає хлопчик) відчуває свою перевагу і готова познущатися не стільки з дитини, скільки з усього Миколчиного роду.

Діалог як форма повіствування не передбачає зовнішньої динаміки, але І.Багмут майстерно вводить ряд дієслів, які передають емоційний стан учасників словесного змагання залежно від того, у чий бік схиляються шальки невидимих терезів. Це й обумовлює психологічну напругу епізоду, розкриває його внутрішню динаміку. А завдяки кільцевої композиції підкреслюється героєве (й авторське!) відчуття радості від одержаної перемоги одним і озлобленість від власної поразки іншим. Отже, коли дядина помітила рух Миколки за черговим шматком пирога, вона промовила:

„- Он бач, ти боїшся брати, а я думала, ти й справді не голодний. Бери, бери, не бійся! – і глянула на маму зневажливо. Мама почервоніла й очі опустила. Тоді я кажу:

• Ні, я їсти не хочу. Це я хотів дати кішці, а то вона голодна. Можна, дядино, дати кішці:

У дядини обличчя враз змінилося, і вона перестала усміхатися.

- Ну й дурний! - каже вже сердито – Хіба кішки їдять солодке?

- Наша, - кажу, - їсть. То можна?

Мама ніби повеселішала.

• Миколко, - каже вона докірливо, - хіба ж можна отакий пиріг переводити на кішку?

Всі за столом замовкли, а дядина аж зблідла від злості. Тоді Петрик (син дядини, приблизно одноліток Миколки – В.С.) простяг руку, схопив пиріг і дав кішці, а вона стала їсти.

• Їсть! – гукнув Петрик. – Дивіться! Кішка солодке їсть!

• У нас не тільки кішка, а й кошенята їдять, - кажу я зневажливо. – Тільки треба з варення кісточки виймати, бо кошеня може вдавитися”.

„Тихий”

В оповіданні можна виділити дві площини зображення: 1 – як шестикласник Сашко виходжує слабосиле лоша (Тихого), 2 – особливості стосунків між шестикласником Сашком та семикласницею Катею.

Уже композиційно (кільцеве обрамлення, яке можна вважати виявом індивідуального стилю письменника) І.Багмут одразу визначає свої авторські пріоритети – стосунки між дітьми, що допоможе виявити певні риси характеру хлопчика та дівчинки, простежити певні зміни, що відбуваються з ними, а отже, збагнути деякі умови формування особистості головних героїв. Роль самого кільця виконує оцінка Сашком форми Катиного носа, дана ним на початку і в кінці твору. Ось у присутності Сашка його бабуся починає вихваляти Катю:

„- Така вона метка, така розумна… Всі сорти пшениці, ячменю, проса й кукурудзи знає. І скільки який сорт дав урожаю, і як за ним доглядати, і хто його вивів… ну чистий агроном! Дуже хороша дівчина!

• Подумаєш, хороша! – недружелюбно заперечив Сашко. – Чи не тим хороша, що кирпата?

Батько й мати перезирнулися і розсміялися, а Сашко почервонів. Він і сам розумів, що не в тому справа, який у дівчинки ніс, а в тому, що Катя – найкращий мічурінець у школі і йому, Сашкові, не рівня”.

Школярі демонструють свої здобутки за літні канікули в допомозі колгоспу: „Сашко з гордим виглядом стояв біля свого вихованця, тримаючи в руках повід. Катя посміхнулася йому. На цей раз її посмішка принесла йому задоволення. Він згадав слова бабусі й повинен був визнати, що Катя дійсно хороша дівчинка й не така вже кирпата”.

Безумовно, що в основі Сашкових оцінок знаходиться статево-віковий конфлікт, коли саме поняття „дівчинка” викликає в підлітка настороженість, підозру, а тут ще й явна перевага з боку суперниці. Адже Катя не лише багато знає, вона ж посідає в піонерській організації і вище становище, ніж Сашко: вона голова всієї піонерської дружини школи, а Сашко лише один з багатьох ланкових.

Приглядаючись до поведінки Сашка і Каті, І.Багмут знаходить у них чимало рис, які визначають їхню статево-психологічну сутність. Загально визнано, що хлопчаки не відзначаються особливою акуратністю щодо ведення будь-яких записів. Здаючи ж звіт до штабу дружини щодо проведеної ланкою роботи, Сашко з особливою ретельністю виписує кожну букву. Не складно зрозуміти, наскільки це йому, як хлопцеві, важко вдається, але це є істотний штрих до розуміння відповідальності Сашка перед своїми товаришами, бо, охайно оформивши документи, він розраховує на прихильність Каті – може доручити доглядати лошат, чого прагнули всі підлітки у школі.

Та саме „хлопчачі” гени обумовлюють бурхливий протест Сашка на Катине зауваження щодо стилістичного оформлення звіту. Для нього вже не існує мовних правил, оскільки перед собою він бачить тільки зарозумілого дівчиська, якому і доводить, що грати у м’яча – це чоловіча справа, а з ляльками хай бавляться дівчатка.

Не завжди „дорослої” тактовності вистачає й Каті. Хоча вона й старша за Сашка на рік (а в підлітковому віці це величезна різниця!), вона не бере до уваги, що перед нею вразливі хлоп’ячі амбіції, коли в присутності ще кількох дівчат робить зауваження відносно стилістично неправильно сформульованого речення.

Тож як педагог від покликання І.Багмут прекрасно розуміє, що в 13 – 14 років підлітки потребують коректної психологічної допомоги, підтримки, щоб позбутися певних комплексів, агресивності, відкрити в своїх однокласниках, а отже, і в собі, щось вагоміше, ніж статеве суперництво, ніж власне Я, що допоможе по-іншому поглянути на все довкілля. Таким чинником письменник вбачає спільність турбот, інтересів, які виношуються кожним індивідом осібно. Тому не випадково Сашко вперше іншими очима поглянув на Катю, коли побачив, як вона плакала біля немічного лошати, за якого формально ніс відповідальність саме він.

„Заклад”

Композиційно на двоплановості зображення ґрунтується і дане оповідання. Та якщо в першому випадку один план був підпорядкований іншому, то в цьому творі вони контрастно взаємопов’язані і взаємонеобхідні.

Перший план становить зображення двох есесівських солдатів Франца і Мюльнера. Їхній емоційно-психічний стан спочатку передається через пейзажний опис – неймовірна літня спека, від чого один із них проголошує „Проклята країна!” (події відбуваються в селі на березі Дніпра – В.С.). Однак збайдужіло-роздратований настрій умить змінюється надмірним емоційним збудженням, коли в руках Франца з’являється по суті дрібничка – мундштук, який він придбав під час перебування у Франції. Есесівець відмовляється подарувати, продати його Мюльнеру, якому ця річ тепер стала конче необхідною, але ставить його як заклад, якщо Мюльнер влучить у жінку, що наближається до річки. Таким чином дрібниця, всього-на-всього річ набуває значно більшої цінності, ніж людське життя.

Надалі домінуючого зображувально-виражального значення щодо відтворення всієї динамічної гами емоцій та переживань есесівців (а по суті розкриття їхньої повної людської деградації) набувають портретні та мовленнєво-уточнюючі деталі. У той же час їхня виражальна функція посилюється за рахунок того, що перший зображувальний план перебивається другим – розпачливий крик хлопчика, який ще не усвідомлює, що тільки-но на його очах загинула мама: „Мюльнер, поклавши пістолет на лікоть лівої руки й затамувавши дихання, від чого обличчя його почервоніло ще дужче, а прищі на щоках стали фіолетовими, повільно націлявся. Другий німець не зводив збудженого погляду від схиленої над водою постаті.

………………………………………………………………………….

• Є, - з важким видихом, викликаним надмірним напруженням, гукнув Мюльнер.

• Ма-а-а-мо! – долетів від Дніпра дитячий зойк.

• Ви виграли, - розгублено промовив Франц.

• Давайте мундштук, - задоволено усміхнувся Мюльнер і, одержавши заклад, переможно глянув на Франца.

• Ма-а-а-мо! – лунало від ріки”.

Ще одним підтвердженням звироднілої сутності есесівських солдатів є реакція на стрілянину їхнього командира. З’ясувавши її причину, він навіть не подумав дорікнути за безглуздість убивства, а надав наочний приклад, як краще влучати у ціль, яка знаходиться на фоні води: „Ось як треба стріляти, - сказав він, відводячи очі від хлопчика, що корчився на піску”.

Однак оповідання, за всієї своєї трагічності, не викликає розпачу. Завдяки кільцевому обрамленню (як на початку, так і в кінці подається пейзажний опис) автор виносить вирок недолюдкам. І в даному разі подібна оптимістична переконаність відбиває не канонічні вимоги соцреалістичної естетики, а об’єктивно-історичну переконаність письменника в неодмінній перемозі гуманістичних начал над звироднілістю: „На сході виразно і гучно гриміла канонада. Вона наближалась, росла і ширилась, непереможна і грізна. Здавалось, караюча рука здіймалась над вигорілим степом, і мерзенні недолюдки в чорних мундирах лякливо поглядали на схід”.

Третє питання.

Щирим оптимістичним пафосом пронизано і повість „Щасливий день суворовця Криничного” (1948). Нашу увагу вона привертає не тільки тим, що в ній письменникові вдалося переконливо розкрити непростий шлях формування особистості підлітка, а і торкнутися проблем взаємостосунків дорослих і дитини, що допоможе майбутнім педагогам у становленні їхньої фахової майстерності.

Цікава і сама історія написання твору. Видавництво „Молодь” у 1946 році запропонувало І.Багмуту написати повість про суворівців⁸. Як людина, яка на власному досвіді переконалася, що то значить жах і страхіття війни з її неодмінними трагічними подіями, письменник не прийняв пропозиції, вважаючи, що не варто в черговий раз ятрити травмовані душі підлітків. Та все-таки відвідав суворовське училище в Чугуєві і був вражений побаченою там зовсім іншою духовною атмосферою.

Одразу після опублікування твір набув величезної популярності. В 1950 році його було перевидано російською мовою, і на конкурсі дитячої книги Міністерства освіти Російської Федерації він одержав третю премію. Також повість була перекладена білоруською, молдавською, чуваською, кабардинською, естонською, латиською, ногайською, башкирською, казахською, польською, болгарською, чеською та фінською мовами.

Події розгортаються в суворовському училищі, де навчаються десятилітній Ігор Криничний та старший за нього Петро Маслюк (встиг повоювати, нагороджений медаллю „За відвагу”).

Ігор мріє про подвиг, а також хоче стати моряком. Петро, здібний, наполегливий, в училищі поводить себе зверхньо як у стосунках з вихованцями, так і викладачами, особливо тими, хто не побував на фронті. Різними шляхами йдуть обидва хлопці до усвідомлення, в чому полягають справжні риси майбутнього офіцера, що допомагає їм багато в чому змінитися. Тож не випадково, що їм обом довірено право першими в новому навчальному році нести почесну варту біля прапора училища.

Отже, головними образами виступають Ігор та Петро, кожен з яких відзначається своєрідністю характеру. Підтвердженням цьому слугує знову ж таки кільцева композиція, оскільки і в зав’язці повісті, і в її розв’язці подаються стосунки між цими персонажами, але за своєю вагомістю для кожного з них вони є цілком протилежними:

При першій зустрічі з Ігорем Петро зауважив:

„- Мені здається, з тебе ніколи не буде офіцера.

- Чому? – почервонів Ігор.

- Ти такий малий на зріст… Занадто вже малий.

……………………………………………………………..

- Мені здається, - знову зовсім байдуже, але в той же час уважно стежачи, як міниться обличчя Ігоря, сказав Маслюк, - мені здається, що ти ніколи не виростеш”.

Міркування Ігоря, коли його призначено вартовим біля прапора: „Хто ж другий? – питає себе Ігор і тільки тепер помічає Петра Маслюка, що стоїть тут, у кімнаті, в позі „струнко”. – Невже Петро?

Мимохіть виник спогад про сутичку з Маслюком взимку, але інші спогади – про виступ Петра на комсомольських зборах, про твердість його слова, даного командуванню, про таке хороше, товариське ставлення до Ігоря останнім часом – заступають давню образу”.

Отже, ми маємо динамічні образи, тому письменникові важливо виявити в кожного з персонажів „стартові” риси характеру, а потім простежити, за яких обставин і в якому напрямку відбуваються зміни в кожного з хлопців.

Образ Ігоря Криничного

Розкриваючи образ цього персонажа, письменник виокремлює одну рису характеру, якій підпорядковані всі вчинки героя. Заповітною мрією для Ігоря є стати морським офіцером. На цій підставі в нього вже сформований ідеальний образ моряка, через який він і перевіряє свої можливості. Тобто, конфліктна напруженість вибудовується на підставі суб’єктивних уявлень та об’єктивних реалій. Однак ця дихотомія ускладнюється тим, що Ігор не завжди усвідомлює реальний шлях, який би привів його до бажаного ідеалу, а тому він вважає, що його реальні можливості потребують покращення заради досягнення вимальованої мрії. Та саме в цьому і полягає об’єктивна складність, яку спочатку не усвідомлює персонаж. Вік, стать, наявний життєвий досвід обумовлюють формування певного еталону, на який Ігор намагається рівнятися. Однак цілий ряд подій примушують героя задуматися над тим, чи завжди ідеальний образ відповідає реальності. Тут ми вважаємо за необхідне зазначити, що стосовно даного образу маємо не тривіальну вимогу соцреалізму детермінізувати характер персонажа обставинами, а об’єктивне зростання підлітка, складний динамічний процес осягнення ним усієї багатоманітності і складності реальної дійсності, яка, як правило, надзвичайно далека від ілюзорних уявлень.

У зв’язку з цим необхідно окреслити ті випадки, які примусили самого героя переглянути свої уявлення, внести корективи у власне світорозуміння. Першим моментом, як нам видається, слід вважати випадок, коли Ігор таємно проносить цигарки до училища. Ініціатором і „режисером” цієї пригоди був Петро, який прекрасно використав Ігореві амбіції, надавши даній події таємничо-детективного шарму. Значимість усього, що відбулося, для Ігоря полягає в тому, що він самотужки зумів проаналізувати ситуацію, оцінити свою роль у тому, що відбулося, а головне, дати самокритичну оцінку власній поведінці. Власне саме з цього епізоду в характері Ігоря починають відбуватися невідворотні зміни, значимість яких спочатку ще не усвідомлює і сам головний герой.

Хоча вже підліток і відчув, що ілюзорне й реальне мають різну змістовну вагомість, йому ще важко позбутися дитячих уподобань. Підтвердженням цьому слугують як авторська характеристика („Він (Ігор – В.С.) раптом натягає картуза аж на лоб, засуває руки в кишені і, по-моряцькому розставивши ноги, якусь мить нерухомо стоїть, суворо вдивляючись у сутінки. Потім швидко виймає з кишень руки, поправляє картуза і карбованим кроком іде до свого відділення”). При цьому автор не стільки виконує роль стороннього спостерігача, скільки намагається осягнути підліткові проблеми, органічно злитися з ними і при цьому не втратити права дорослої людини дещо по-іншому сприймати те, що відбувається. У зв’язку з цим прозаїк вдається до прийому невласне прямої мови, яка допомагає одночасно пережити як почування персонажа, так і відбити авторську оцінку даного епізоду. Ось поведінка Ігоря та його однокласника у спортзалі. Хлопці прекрасно знають, що не можна самовільно фехтувати, але ж приклади д’Артаньяна, благородних дуелянтів закликають до іншого, і суворівці починають двобій. Тому, коли учитель фізкультури вимагає пояснити свої дії, це виявляється найскладнішим: „Відповідати на такі прості питання найважче. Хто дозволив? Ніхто не дозволяв. Навіщо питати про те, що й так очевидно”. Як бачимо, І.Багмут доволі точно передає всю складність, роздвоєність світовідчування персонажа: як суворовець Ігор усвідомлює необхідність дотримання дисциплінарних вимог, але ж дитяче Я потребує зовсім іншого.

Треба зазначити, що автор ніколи не полишає свого персонажа на одинці. Він з ним у найінтимніші моменти входження в доросле життя, однак завжди зберігає тактовність і цнотливість, торкаючись підлітково-юнацьких першовідкриттів. У таких випадках прозаїк лише зосереджується на зовнішніх проявах поведінки персонажа, дозволяючи читачеві домислити все те, що відбувається в душі хлопці: „Ігор чистив ґудзики на мундирі і думав про сьогоднішній вечір. Чи буде на ньому ця дівчинка? Він часто бачив її з вікна училища. А Кость і інші товариші помічали, що Ігор намагається бути біля вікна саме в час повернення учениць із школи додому. Ігор не розумів, чому йому хотілося дивитись у вікно, коли мимо проходила ця дівчинка з довгими товстими косами і такими очима, яких не було більш ні в кого”.

Кульмінаційним епізодом в еволюції образу Ігоря, його розуміння сутності подвигу (здійснення чогось незвичайного, таємничого → відмова від власних амбіцій заради іншої людини) є випадок, коли Ігорю доводиться вибирати між необхідністю дотримання статуту (а це неухильна вимога для військового!) та усвідомленням того, що є умовність і реальність, яка потребує прийняття незапрограмованих рішень. Врешті-решт Ігор вибирає останнє: „Ігор бризкає в обличчя Маслюку з своєї баклажки. Ні. Петро так само нерухомий і страшний, жоден мускул на лиці не здригнувся від холодної води. „Ні. Наступ і оборона – це тільки гра. А Петрове життя – це життя людини. Схопити на плечі його нерухоме тіло і нести до найближчого санпункту. Може, ще встигнуть його врятувати”. У такий спосіб І.Багмут неоднозначно доводить, що Ігор відбувся як особистість з розумінням сутності речей, умінням відокремити показне від вагомого, належно сприйняти тих, з ким йому доводиться спілкуватися.

Образ Петра Маслюка

Даний образ є також динамічним, але, на відміну від образу Ігоря, Петрові доводиться долати не ілюзорні дитячі уявлення, а реальні переконання, вироблені жорстокою воєнною дійсністю. Письменник прекрасно розуміє, що за таких обставин підліткові складно самостійно розібратися у всіх життєвих перипетіях. Тому цілком художньо виправдано Маслюк поставлений у ситуацію, коли йому доводиться вибирати між власними почуваннями та чужим досвідом – у Петра відбувається серйозна чоловіча розмова з батьковим другом майором Кукліним. У силу цих обставин Петро починає змінюватися, оскільки поступово цінності обох рівнів починають органічно взаємодіяти, обумовлюючи остаточне прийняття того чи іншого рішення.

Образи вихователів

За роллю в творі образи майора Грабенка та лейтенанта Корольова належать до другорядних, однак для виявлення проблематики повісті їм належить вагома функція. У зв’язку з цим виділяємо два епізоди, пов’язані з образом майора. Зважаючи на його висловлювання, можна стверджувати, що це педагог від покликання, оскільки виявляє надзвичайно глибоке розуміння як дитячої психології, так і особливостей стосунків наставника і вихованця. Уже відзначалося, що поведінка Ігоря в значній мірі мотивується його віковими особливостями. Тому Грабенко і намагається відповідним чином будувати свої стосунки з цим вихованцем: „Криничний – дитина. Він часто порушує дисципліну, але цей хлопчик з кожним днем стає свідомішим, кращим, бо він, визнаючи свої помилки, вчиться на них, загартовується, зростає морально”.

Іншим разом Грабенко виступає порадником і наставником уже не для суворівців, а стосовно ще малодосвідченого лейтенанта. Видані майором поради можуть слугувати і прикладом для молодих педагогів, бо в них наголошується не на ділових уміннях вихователя, а його моральних якостях. Грабенко підмічає, що між лейтенантом Корольовим та Маслюком немає порозуміння, і причину конфлікту майор вбачає перш за все в поведінці самого педагога: „Причина в тому, що у вас немає ще справжньої педагогічної витримки. Ця витримка дається з роками. Але в вашій волі прискорити цей процес власного самовиховання. Коли ви починаєте розмовляти з Маслюком, ви гніваєтесь, у вас кипить обурення. Я розумію вас: ви ненавидите те погане, що є в Маслюка. Але ви самі не помічаєте, як починаєте разом з його хибами ненавидіти й самого хлопця, його всього. І в цьому ваша біда. Дитина завжди повинна почувати, що ви її любите… Більше любові! Більше витримки! Більше віри в свої сили і віри в свого вихованця!”

Отже, повість у цілому порушує важливу проблему виховання, чим і обумовлюється її нев'януча актуальність.