Основні відомості з теорії літератури Специфіка художньої літератури

Художня література – вид мистецтва, основною особливістю якого є вираження сутності самої дійсності в словесних образах.

З проблемою пізнавальних можливостей літератури пов’язане питання про співвідношення об’єкта та предмета літератури.

Сучасні літературознавці П.Волинський, О.Бандура, спираючись на думку В.Бєлінського (“Весь світ – всі квіти, фарби, звуки, всі форми природи і життя можуть бути явищами поезії”), чітко розмежовують об’єкт та предмет. І головним предметом літератури, на їній погляд, є людина.

Цю ж думку обстоює О.Буров (“Естетична сутність мистецтва”, 1956): “Специфічний предмет мистецтва не є об’єкт зображення, а є предмет пізнання. Внаслідок цього об’єкт зображення і предмет пізнання в мистецтві можуть не збігатися”.

Дану думку заперечує літературознавець О.Дзеверін, вважаючи, що таке протиставлення носить метафізичний характер, бо втрачається здатність пізнавати об’єктивний світ. При цьому посилається на думку М.Пруткова (“Щодо суперечки про предмет мистецтва”, 1958): “...в мистецтві відбувається не тільки процес пізнання об’єктивного світу, а й процес самопізнання, процес духовного утвердження людини в об’єктивному світі”.

На нашу думку, не слід ототожнювати об’єкт і предмет, слід завжди виокремлювати предмет пізнання. У цьому переконуємося, виходячи з думки доктора фізико-математичних наук О.Китайгородського (“Декілька думок фізика про мистецтво”, 1964): “Мене не турбує слабке знання технічних деталей. Плутайте вольтметр з вольтаметром, включайте циклотрон в освітлювальну мережу і вивчайте ультрафіолетовий спектр за допомогою інфрачервоного спектографа. Це, з моєї точки зору, дрібниці. Головне – правильно вловити характер взаємовідносин між собою і безпомилково оцінити ставлення працівників до їхньої справи”.

Людину пізнає не лише література, а й наука, але в основі їхнього пізнання лежать різні типи мислення, а відповідно й різна мета духовно-практичного освоєння дійсності. В основі наукового пізнання – об’єктивна необхідність пізнання світу, потреба пристосуватися до нього, досягаючи оптимальних умов існування. Іде процес олюднення дійсності. В основі мистецтва – необхідність пристосовувати свою психіку до умов існування, пізнавати свою суспільну поведінку. Іде процес самоолюднення. Мистецтво створює цілісну картину людського досвіду життя, при цьому сама світобудова пізнається стосовно до людини.

Не випадково І.Франко зазначав: художня література проникає в такі явища суспільного життя, “де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам’єтностей людських)”.

Автор у художньому творі.

Принципи вираження авторської позиції

Навколо поняття “автор”, “образ автора” ведеться суперечка. Літературознавець М.Бахтін вважає останній термін невдалим, оскільки те, що створене, не може бути і творящим. Інший філолог Б.Храпченко зауважує, що в багатьох творах у силу їхньої родової приналежності образ автора взагалі відсутній. Ще багато хто з літературознавців (В.Виноградов, О.Соколов, В.Кожинов, Б.Корман, К.Фролова, В.Смілянська) цю категорію вважають одним з важливих компонентів художнього твору. Але і при цьому висловлюються різні думки. Так, К.Фролова ототожнює поняття “письменник” і “автор”: “це одна і та ж людина”.

Є багато підстав, враховуючи значну близькість вище названих понять, все-таки їх розмежовувати. У нашому розумінні, письменник - це реальна людина з її конкретною життєвою та творчою біографією. Автор – носій свідомості, вираженої у творі. Образ автора передбачає концептуальне, теоретичне узагальнене втілення певних соціальних процесів, суспільної думки, а також безпосередні письменницькі судження і думки. Це вияв соціально-політичних позицій письменника, форм їхнього вираження, способів взаємодії з життєвими принципами інших персонажів. Це перш за все відбиття у творі певної світоглядної позиції.

У зв’язку з цим виникає необхідність чітко встановлювати способи вираження авторської позиції:

1. Композиційний:

а) авторські ліричні відступи;

б) групування персонажів;

в) послідовність розташування у творі сюжетних компонентів;

г) вставні епізоди (листи, щоденники, спогади, видіння, сни, зміна форми повіствування тощо);

д) епіграф;

е) повторення ситуацій (кільцева композиція, принцип “рушниці”).

2. Тональність повіствування(героїчний, трагічний, комічний пафос, розмовна інтонація при змалюванні різних життєвих ситуацій).

3. Невласне пряма мова, що дозволяє об’єктивізувати зображення, в разі необхідності відокремити точку зору персонажа від поглядів автора.