зБІРНИК №2 ВАТРА КОНФЕРЕНЦІЯ (СЕКЦІЯ БО)
.pdf3. Сергієнко Л.К. Сучасний стан та перспективи розвитку бюджетної політики України/Л.К. Сергієнко//Зовнішня торгівля: економіка, фінанси,
право. – 2014. – ғ2. – С.56-60.
Алла Незбутня Науковий керівник: Гнидюк І.В., к.е.н., доц.
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСАМИ ПІДПРИЄМСТВ
Функціонування підприємств та їх позиції на ринку визначаються не лише особливостями їх виробничо-господарської діяльності, специфікою організаційно-правових форм, але й можливостями забезпечення та використання конкурентних переваг. Отже, ефективність діяльності сучасних підприємств значною мірою залежить від рівня їх адаптованості до умов ринкової конкуренції, що обумовлює необхідність запровадження відповідних підходів до управління фінансами, адекватних ринковим вимогам.
Теоретичні та практичні аспекти проблеми управління фінансами підприємств в умовах ринкової конкуренції досліджуються в працях вітчизняних і зарубіжних вчених та фахівців: М. Д. Білик, І. О. Бланка, А. О. Єпіфанова, І. А. Ломачинської, С. В. Науменкової, А. М. Поддєрьогіна, А. О. Семенець, О. О. Терещенка та ін. Проте, окремі аспекти управління фінансами підприємств в сучасних умовах до цих пір залишаються малодослідженими та потребують подальших розробок.
Метою дослідження є обґрунтування і розробка теоретико-прикладних підходів до управління фінансами підприємств.
Управління фінансами підприємств як самостійний напрям наукових досліджень і вид управлінської діяльності сформувався внаслідок розвитку підприємництва, трансформації власності з приватної в корпоративну, розмежування власності та управління, бурхливого розвитку фінансового ринку, вдосконалення фінансових технологій, зростаючих ризиків фінансових потрясінь [1, с.12].
В сучасних умовах управління фінансами підприємств варто розглядати як управління вхідними і вихідними інформаційними, матеріальними й фінансовими потоками підприємства для формування, розподілу і використання необхідних фінансових ресурсів з метою максимізації ринкової вартості підприємства.
Основою управління фінансами підприємств є ефективне управління фінансовими потоками. Організаційно фінансовий потік може бути представлений у вигляді процесу, що має певну тривалість (тобто вимірюваного в одиницях часу), включає процедури залучення, внутрішнього обороту і перерозподілу, а також розміщення фінансових ресурсів. Специфіка підприємств полягає в тому, що фінансові потоки за окремими видами діяльності (операційною, фінансовою й інвестиційною) можуть бути диференційовані за рівнем управлінських рішень, що дозволяє
511
використати стандартні підходи до управління діяльністю на різних рівнях. Зокрема, повною мірою може бути реалізована багаторівнева багатопотокова концепція управління, що дозволяє досягти синергетичного ефекту у межах декількох фінансових потоків. Таким чином, для досягнення найкращого ефекту фінансовий менеджмент підприємств може використовувати такі елементи структури фінансового потоку [2, с.69]:
1.Залучення фінансових ресурсів – діяльність підприємств, спрямована на отримання грошових коштів, необхідних для їх нормального функціонування, тобто на формування пасивів.
2.Внутрішній оборот і перерозподіл фінансових ресурсів – управління фінансовими ресурсами шляхом зміни їх пропорцій і структури для якнайповнішого та найефективнішого використання у межах підприємств усіх наявних коштів. Необхідно відмітити, що основною метою внутрішнього обороту є перерозподіл отриманих фінансових ресурсів відповідно до критеріїв ефективності, індивідуальних для кожного підприємства.
3.Розміщення фінансових ресурсів – діяльність підприємств щодо фінансування різних об‘єктів з використанням найбільш ефективних інструментів, таких як кредитування й інвестування. Відмінності між ними полягають у тому, що строк і дохід інвестування заздалегідь не визначений, а кредитування ґрунтується на принципах строковості, зворотності, платності
йдоходності. При використанні двох вказаних інструментів топ-менеджмент розраховує на отримання певного доходу.
Фінансові потоки можна розглядати як послідовність руху фінансів від залучення до інвестування, ці потоки можна також розподілити на окремі фінансові ланцюжки, у межах управління фінансами підприємств кожен об‘єкт може розглядатися самостійно. Тобто можна стверджувати, що залежно від варіанту розгляду фінансових потоків на мікрорівні можна використати один з підходів до управління цим потоком. Зокрема, при аналізі іноземних і вітчизняних публікацій можна виділити використання таких підходів [3, с.105-107]:
1) диференційований підхід, що використовується при розгляді потоку як сукупності окремих елементів, що вимагають самостійного управління. Цей підхід може використовуватися на рівні фінансового ланцюжка для виділення найбільш важливих потоків;
2) портфельний підхід, що вживається за умови об‘єднання окремих елементів у так звані портфелі управління. Об‘єднання відбувається за затвердженим критерійним алгоритмом. Такий підхід може використовуватися фінансовими менеджерами підприємства при управлінні інвестуванням;
3) потоковий підхід, сутність якого полягає в тому, що потік розглядається як сукупність транзакцій, що цілеспрямовано переходять із попередньої складової потоку у наступну.
Відповідно до пріоритетів управління у межах окремого підприємства може бути використана ієрархія підходів. На основі ієрархії підходів
512
відбувається розподіл повноважень між рівнями управління фінансами підприємств. Так, на нижчому рівні управління фінансами використовується диференційований підхід, на середньому (дивізіональному) – портфельний підхід, а на вищому рівні найбільш ефективним може бути потоковий підхід.
Таким чином, управління фінансами підприємств, з одного боку, є науковим напрямом, який визначає питання управління фінансовогосподарської діяльності на мікрорівні, а з іншого – є практичною роботою, що пов‘язана з управлінням фінансами в ринкових умовах. Для управління фінансами підприємств доцільно використовувати різноманітні концептуальні підходи, основними з яких є диференційований, портфельний, а також потоковий. При цьому кожен з цих підходів має переваги і недоліки, облік яких потрібний при організації управління фінансами на мікрорівні.
Список використаних джерел:
1.Ломачинська І. А. Механізм управління фінансами підприємств в умовах трансформації економіки : монографія / І. А. Ломачинська. − О. : Астропринт, 2011. − 279 с.
2.Розвиток фінансового менеджменту на підприємствах, установах : монографія / А. О. Семенець [та ін.]; за заг. ред. А. О. Семенець. − Х. :
Мадрид, 2013. − 136 с.
3.Баландина А. С. Современный теоретический поход к управлению финансами корпорации / А. С. Баландина // Вестник Томского государственного университета. – 2008. – ғ307. – С. 104-107.
Оксана Непомняща Науковий керiвник: Середницька Л.П., асист.
Вiнницький торговельно-економiчний iнститут КНТЕУ
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ
ВСУЧАСНИХ УМОВАХ
Вумовах ринкової економіки зростає роль цінової політики, що обумовлено загостренням конкурентної боротьби, активізацією консюмеристського руху. При цьому підвищується важливість управлінських рішень з цін, оскільки ціни значно впливають на кінцеві фінансові результати
іринкове становище підприємства. Водночас, цінова політика вітчизняних підприємств доволі часто ще здійснюється безсистемно та некваліфіковано. Так, підприємства використовують витратний підхід до ціноутворення; при формуванні цін не враховуються попит покупців і ціни конкурентів; ціна використовується без зв‘язку з іншими елементами комплексу маркетингу; ціни не пристосовані до змін ринкової кон‘юнктури. Це обумовлює необхідність переходу від традиційного до якісно нового підходу у процесіформуван ня цінової політики підприємств – підходу, заснованому на концепції маркетинг [1].
Проблеми ціноутворення в ринкових умовах розглядаються на теоретичному і методологічному розрізі в наукових працях таких відомих
513
вітчизняних і закордонних учених, як Башкірова І.Н., Відяпін В.И., Гелюта І.Ф., Герасименко В.В., Голиков Е.А., Горфинкель В.Я., Журавльова Г.П., Каламбет А.П., Котлер Ф., Менкью Н.Г., Салімжанов І. К., Тарасович В.М., Цацулін А.Н., Швандар В.А. У роботах цих авторів аналізуються загальні принципи, методи і прийоми ціноутворення, що використовуються в ринкових умовах господарювання, принципи узгодження ціноутворення з іншими елементами маркетингу [4].
В умовах ринку прийняття цінових рішень на підприємстві ускладнюється, що може бути пов‘язано з існуванням ряду проблем у сфері цінової політики. Так, до таких проблем належать:
відсутність стратегічного підходу в ціноутворенні; недосконалість інформаційного забезпечення процесу ціноутворення; нестабільність законодавчої бази;
відсутність (або недієвість) маркетингових досліджень як основи для прийняття цінових рішень; низький рівень оцінки факторів ціноутворення;
відсутність комплексної оцінки цінової чутливості споживачів; ігнорування моніторингу цін конкурентів у процесі розробки цінової політики; використання затратного підходу в ціноутворенні;
несвоєчасність та недієвість заходів щодо коригування цін; відсутність зв‘язку ціни з іншими елементами комплексу маркетингу.
У сучасних умовах найпоширенішою загальною ціллю українських підприємств є виживання на конкурентному ринку України. Виживання компаній стає головною ціллю їхньої діяльності у тих випадках, коли вони стикаються з проблемами перевиробництва, гострою конкуренцією чи змінами споживчих цінностей. Останні два чинники більше стосуються українських підприємств, адже серед більшості товарів народного споживання покупці поки що віддають перевагу зарубіжним виробникам [3]. Цінова політика конкурентів є одним з найскладніших та важко передбачуваних елементів ринкової економіки, виявивши мету цінової політики конкурентів, можна визначити і їхні стратегії ціноутворення. Але успішне здійснення ціноутворення на підприємстві неможливе без заходів державного регулювання та ефективного контролю за додержанням цін[1], що регулюють формування цін, їх встановлення та використання за умов регульованої ринкової економіки. В умовах невизначеності, світової кризи та проаналізувавши сучасний ринок слід детально продумувати методологію розрахування цін на продукцію та послуги підприємства. Методи розрахунку цін вельми різноманітні повинні відповідати основній стратегії цінової політики підприємства. Це такі методи, як [3]:
1.Затратні методи, які містять: метод «витрати плюс», метод «мінімальних витрат», метод ціноутворення з підвищенням ціни за допомогою надбавки, метод цільового ціноутворення.
2.Метод визначення ціни з орієнтацією на попит.
514
3. Метод визначення ціни продажу на основі аналізу максимальних збитків і прибутків.
4.Метод визначення ціни орієнтацією на конкуренцію.
5.Ціноутворення на основі прайсингів параметричної низки товарів та багато інших методів.
Однією з основних проблем в галузі цінової політики вітчизняних підприємств є недосконалість її інформаційного забезпечення. Водночас, систематичний збір і аналіз інформації виступають необхідною умовою прийняття оптимальних рішень з цін. Так, І.В. Ліпсіц вважає, що «...
виробити добре цінове рішення можливо тільки за умови врахування всіх чотирьох категорій суттєво важливих даних: про витрати, про покупців, про конкурентів і про урядову політику» [4]. Даний підхід є найбільш поширеним. На думку Н.Е. Васильєвої, Л.І. Козлової, при прийнятті рішень щодо встановлення цін необхідно аналізувати такі види інформації: про ринок у цілому, про конкуренцію на ринку, про ціни, про урядову політику, про виробництво і витрати, про обсяги збуту товарів і прибутку. Негативним моментом викладеного підходу є ігнорування такого важливого в сучасних умовах виду інформації, як інформація про покупців.
На сьогодні в Україні наявне усвідомлення важливого значення ціноутворення, що є одним із чинників впливу на ефективність діяльності суб‘єктів діяльності, саме тому даному питанню приділяється багато уваги як
унауковій літературі, так і в практиці управління підприємством. Як основні чинники ціноутворення розглядаються результати дослідження ринку, що враховують, при встановленні ціни, мотивацію споживачів щодо придбання тих чи інших товарів, а також витрати на виробництво, продаж товарів (робіт, послуг). Значну частку займає дослідження такої складової ціноутворення як планування ціни. Планування ціни включає в себе плановий розрахунок витрат підприємства та його прибутку. Проблемою на цьому етапі є те, що на більшості вітчизняних підприємств планування носить формальний характер. Ми погоджуємось із К.О. Бужимською [5], що основною причиною цього є використання застарілої нормативної бази. Нормативна база є основою планування і являє собою сукупність норм і нормативів витрат трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів підприємства. Основними критеріями якості норм і нормативів є їх прогресивність та економічність, які є взаємозалежними. Для ефективного планування необхідно створення прогресивної нормативної бази. Нормативну основу правового регулювання цін складає Конституція України, Господарський Кодекс України, Цивільний Кодекс України, ЗУ«Про ціни та ціноутворення в Україні», ЗУ «Про захист від недобросовісної конкуренції», інші нормативно-правові акти.
Важливий регулюючий чинник ціноутворення – державна політика, яка впливає на встановлення ціни продукції. Дана політика полягає в тому, щоб держава контролювала ріст цін та запобігала надмірному відсотку надбавки, що впливає на прибутковість виробників. Але при цьому держава повинна захищати вітчизняних товаровиробників, створюючи такі умови праці, які б
515
призвели до беззбитковості підприємств, надавати їм пільги по відношенню до закордонних, які транспортують дешевшу продукцію. В такому випадку слід піднімати мито та інші транспортні збори на товари, які в достатній кількості виготовляються вітчизняними виробниками, звичайно, в розумних межах, щоб захистити українські підприємства, та сприяти стимулюванню державних товаровиробників [2].
Можна зробити висновки, що головна проблема кожної системи цін – співвідношення цін на продукцію різних сфер і галузей економіки. Суспільно-нормальні умови відтворення у всіх сферах і галузях економіки складаються за формування цін на їхню продукцію на об'єктивних засадах. Традиційно головною, а у сучасній Україні й винятково нагальною, є проблема (як її формулює законодавець) «об'єктивних співвідношень у цінах на промислову продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну». Саме ця проблема цін в Україні останніми роками найбільше загострилася.
Список використаних джерел:
1.Богацька Н. М. Суть трансфертного ціноутворення та його функції / Н. М. Богацька, О. Г. Малогулко // Економічні науки. – 2010.
2.Герасимчук В.Г. Маркетинг: практика. – К.: Вища школа, 2008. – 386 с.
3.Дугіна С.І. Маркетингова цінова політика : Навч. посіб. / К.: КНЕУ,
2005. – 393 с.
4.Шкварчук Л.О. Ціноутворення: підручник / Л.О. Шкварчук. – К.: Кондор. – 2008. – 460 с.
5.Шкварчук Л.О. Ціни і ціноутворення [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://pidruchniki.ws/15840720/marketing/tsini_i_tsinoutvorennya__shkvarchuk_lo
Мирослав Огірчук Науковий керівник: Британська Н. Н., ст.викл.
Вінницький торговельно - економічний інститут КНТЕУ
СУТНІСТЬ ПОДАТКІВ ТА ЇХ РОЛЬ У РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
Податки є необхідною ланкою економічних відносин в суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжуються вдосконаленням системи податків, адже вони є платою суспільства за виконання державою її функцій. На сьогоднішній день, незважаючи на швидкий розвиток держав, питання ролі податків у розвитку сучасної економіки України не залишається поза увагою науковців, адже податки виступають основним джерелом поповнення доходів державного бюджету.
Роль податків у розвитку сучасної економіки України досліджує ряд вітчизняних науковців, а саме: К. Ковальчук, Л. Шаблиста, Ж. Семерей, А. Загородній, В. Суторміна, І. Дьяконова, М. Савлук, В. Вишневський, О. Піхоцька, В. Яценко та ін. Проте дослідження сучасних концепцій розвитку податкової системи погребує особливої уваги.
516
Податкова система є різновидом відкритої динамічної системи, яка являє собою систему законодавчо встановлених в країні податків. Вимога системності полягає у тому, що податки мають бути взаємопов'язані, органічно доповнювати один одного, не суперечити системі в цілому та її окремим елементам. Системний підхід означає, що мають реалізовуватися обидві функції податків і фіскальна, і регулювальна. З позиції фіскальної функції податкова система має забезпечити гарантоване і стабільне надходження доходів до бюджету, з позиції регулюючої забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства.
За допомогою фіскальної функції реалізується основне суспільне призначення податків – формування фінансових ресурсів держави, що акумулюються в бюджетній системі й позабюджетних фондах, для здійснення власних функцій (економічних, соціальних, природоохоронних, військово-оборонних тощо). Сутність фіскальної функції полягає в кількісному зіставленні податкових надходжень із погребами держави у фінансових ресурсах, оцінці ефективності кожного податкового каналу та податкового навантаження в цілому [2, c. 54].
Можливість реалізації інших функцій податків забезпечується їх впливом на всі стадії процесу суспільного відтворення: виробництво, розподіл, обмін, споживання, що дозволяє об'єднати контрольну, розподільну, соціальну, відтворювальну й інші функції в одну - регулюючу. Регулююча функція податків проявляється у зміні структурних елементів системи оподаткування, перерозподілі суспільних доходів між різними регіонами й категоріями населення, наданні податкових пільг. Вплив регулятивних інструментів може мати як стимулюючий, так і стримуючий характер. Так, зміна ставок і пільг податку на прибуток створює стимули або антистимули для капіталовкладень; підвищення або зниження рівня непрямих податків впливає на процеси споживання товарів.
Так, ставка податку на прибуток з 2012 року становила 21%, у 2013 складала 19%, а з 2014 року – лише 16%. З 2014 року зменшиться ставка ПДВ – з 20% до 17%. Скасовано дві третини податків та зборів, введені «канікули» з податку на прибуток новоствореним підприємствам з доходом до 3 млн. грн.. і персоналом до 20 чоловік. Протягом 2010-2011 рр. рівень загального податкового навантаження знижувався від 34,66 % до 32,32 %, у 2012-2013 рр. він почав зростати, а у 2014 р. тенденція знов змінилась на протилежну. Отже, протягом останніх років податкове навантаження зросло на 2,69 % за рахунок бюджетного податкового навантаження – на 1,92 %, а за рахунок податкового навантаження на працю – на 0,77 %, це свідчить про створення умов, які не є прийнятними для капіталовкладень, споживання товарі.
У сучасних умовах господарювання в Україні попри низку економічних проблем досить гостро постали питання побудови податкової системи, яка була б дієвою на сьогоднішній день. Така податкова система повинна здійснювати державне регулювання економічних процесів шляхом використання економічних важелів [2, c. 78].
517
В сучасних умова податкова система України має ряд недоліків: значна складність та суперечливість податкової системи;
фіскальна спрямованість податкової системи і недостатня орієнтація регулюючої функції на стале економічне зростання;
складна, неоднорідна та нестабільна нормативно-правова база оподаткування, а також неузгодженість та суперечливість окремих законодавчих норм;
витрати на адміністрування окремих податків є значними порівняно з доходами бюджету, що формуються за рахунок їх справляння;
значна нерівномірність розподілу податкового тягаря через наявність великої кількості податкових пільг та існування різноманітних схем ухиляння від сплати податків; непрозорість податкового регулювання;
діяльність Міністерства Фінансів України, Міністерства доходів і зборів України щодо реалізації державної податкової політики є недостатньо у згодженою і ефективною внаслідок недосконалого правового регулювання їх взаємовідносин;
корумпованість і каральний зміст податкових відносин.
Розв'язання існуючих проблем податкової системи України має відбуватися через послідовну реалізацію стратегічних цілей реформування податкової системи України, а саме: підвищення конкурентоспроможності вітчизняного бізнесу; легалізація тіньового сектору; активізація інвестиційних процесів в економіці; розробка простих і зрозумілих податкових норм для суб'єктів господарювання; скорочення витрат плат-ників на нарахування і сплату податків і держави на їх адміністрування; адаптація податкового законодавства України до законодавства ЄС; забезпечення умов для добровільного виконання вимог податкового законодавства платниками податків; запровадження інформаційноаналітичної системи державної податкової служби в національному масштабі; автоматизація процесів оподаткування з використанням сучасних технологій [4, c.154].
Отже, на підставі аналізу загальних економічних умов і тенденцій податкового регулювання в період ринкового реформування української економіки зроблений висновок, що в Україні доцільно використовувати більш прості податкові інструменти, що характеризуються низькими граничними податковими ставками, гранично обмеженою кількістю податкових пільг (в основному стимулюють розвиток реального сектора економіки), єдиним методом визначення податкової бази по всіх податках. При цьому практика податкового регулювання країн з розвиненою ринковою економікою, заснована більшою мірою на теоріях економічного лібералізму і неокейнсіанської концепції, також заслуговує на увагу з точки зору можливого запозичення окремих її інструментів, або проведення оцінки ефективності їх впливу на економіку. Проте перенесення адаптованих до конкретних умов однієї країни (країн) інструментів податкового регулювання
518
може бути успішно реалізований лише в разі ефективного функціонування інституційної системи (судової, податкової, митної, банківської та ін.).
Список використаних джерел:
1.Ковальчук К. Функції податків та їх реалізація в податковій системі України / К. Ковальчук, Т. Рева // Вища школа. – 2011. – ғ3. – С. 70-83.
2.Основні соціально-економічні показники [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/files/1-Macroeconomic_ indicators.xls
3.Податковий кодекс України, затверджений Верховною Радою України від 02.12.2010 ғ 2755-VI (зі змінами та доповненнями). Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
4.Савлук М. І. Гроші та кредит: підручник / за наук. ред. М. І. Савлука. – 6-тевид., перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2011. – 589 с.
.
Юлія Панченко Науковий керівник: Гатаулліна Е.І., асист.
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ ЯК ГОЛОВНИЙ ЧИННИК ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ
Центральний банк – це орган державного регулювання економіки, якому надано монопольне право випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту, валютного курсу, зберігання золотовалютних резервів. Центральний банк є «банком банків», фінансовим агентом уряду при обслуговуванні державного бюджету [3, с. 260].
Центральний банк відіграє провідну роль в економічній системі країни. Шляхом забезпечення стабільності національної валюти і підтримання стійкості банківської системи він сприяє збалансованому розвитку економіки. Слід відзначити, що тільки незалежний центральний банк має реальну можливість ставити перед собою довгострокові монетарні цілі і поступово їх досягати.Незалежність центрального банку є одним з найголовніших чинників ефективної грошово-кредитної політики. Проте незалежність навіть теоретично не може і не повинна бути абсолютною, тому що центральний банк проводить грошово-кредитну політику не самовільно за власним бажанням, а виходячи з загальноекономічних цілей держави, узгоджуючи свої діїз іншими органами державної влади.
У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної думки щодо незалежності центрального банку.Найсильніший аргумент на користь незалежності центрального банку ґрунтується на тому, що підпорядкованість центрального банку уряду надавала би грошово-кредитній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти незалежності виходить з того, що недемократично мати грошово-кредитну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним банком), яка ні перед ким не несе відповідальності [1,
с. 487-489].
519
Західні науковці проводили дослідження зв‘язку між ступенем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони дійшли до висновку, що показники інфляції є найменшими в країнах з найвищим ступенем незалежності центрального банку. Тобто, існує зворотна залежність між ступенем незалежності банку і рівнем інфляції. До того ж у країнах з незалежним центральним банком нижчий рівень безробіття або менші коливання обсягу виробництва, ніж у країнах з менш незалежними центральними банками [2].
Незалежність ЦБ також збільшує можливості для запобігання ефекту фіскального домінування монетарної політики (коли за рахунок вищої інфляції збільшується платоспроможність уряду), що покладає на уряд велику фіскальну відповідальність.
Основні докази проти наділення ЦБ більшою автономією базуються швидше на політичних, ніж на економічних аргументах. З огляду на це слід зазначити, що «незалежність» ЦБ не означає нівелювання його «підзвітності». Навіть центральні банки, які мають найбільш незалежний статус (Нідерланди, Люксембург, Австрія, Бельгія, Франція тощо), є в тій чи іншій формі підзвітними перед законодавчою гілкою влади, яка, у свою чергу, має право змінювати законодавство, що регулює діяльність ЦБ.
У загальному вигляді незалежність ЦБ можна визначити як його законодавчо закріплену інституціональну спроможність здійснювати монетарну політику незалежно від директив, інструкцій та інших форм втручання з боку уряду, галузевих лобі та інших груп інтересів.
Поняття інституціональної незалежності ЦБ включає дві основні категорії – цільової та інструментальної незалежності.
Цільова незалежність надає ЦБ право самостійно визначати власні цілі. Визначення єдиної мети або, як мінімум, чітке формування основної мети політики створює кращі передумови для забезпечення звітності ЦБ про її результати.
Інструментальна незалежність полягає в можливості ЦБ використовувати повний спектр інструментів монетарної політики без обмежень із боку органів державної влади.
Питання, чи потрібно наділити ЦБ повною незалежністю, безпосередньо пов‘язане з проблемою забезпечення його підзвітності та прозорості. Вочевидь, підзвітність досягається важче, коли ЦБ самостійно вибирає (і змінює) власні завдання і неможливість досягнення однієї мети (наприклад, цінової стабільності) може виправдовувати більшу пріоритетність іншої (наприклад, пов‘язаної з обмінним курсом, платіжним балансом, зайнятістю, стабільністю фінансового сектора) [3, с. 269-271].
Тому ЦБ не повинен мати право самостійно обирати власні цілі щодо здійснення політики. Водночас мета, встановлена ззовні,має бути підкріплена його повною інструментальною незалежністю.
Прозорість і стратегія ефективної комунікації мають вирішальне значення для формування очікувань фінансового співтовариства щодо політичного курсу ЦБ, а також інфляційних очікувань. Лише шляхом
520