ст. 75-90 978-966-521-520-2

Принаймні не викликає сумніву, що північнопричорноморські поліси в разі спе-

ціальної потреби могли собі дозволити розкіш використовувати рабів на державній службі замість вільних громадян.

Будучи на службі полісної громади, демократичний державний лад спирався на

громадянську свідомість і відповідальність її членів. І виховання свідомості було над-

то серйозною справою, щоб суспільство відсторонилося від неї. Заходи суспільства

в цьому відношенні здійснювалися по трьох напрямах.

По-перше, держава спеціально піклувалася про громадянське виховання моло-

дого покоління. Цій меті безпосередньо слугував гімнасій під проводом спеціального розпорядника – гімнасіарха, згадуваного вище. Гімнасіарх був важливою політичною посадою, тому політики з гордістю включали її до списку посад, які їм довелося обі-

ймати28.

По-друге, присяга на відданість державі включала в себе присягу на відданість

демократичним ідеалам. Так, у присязі херсонеситів початку ІІІ ст. до н. е. вкладалися слова про «однодумність щодо порятунку і свободи громади і громадян»29. Ця однодумність, утім, полягала у тому, що кожен херсонесит зобов’язувався не лише старатися на користь демократичного ладу, а й доповідати вищим полісним посадовцям про відомих йому зрадників і порушників. З досвіду ХХ ст. така вимога дуже

відповідала б ідеології тоталітаризму. Проте важливіше те, що ця присяга є першим зразком формулювання громадянських ідеалів, відомим на території України. Стела

з присягою херсонеситів – це унікальний приклад такого документа, що походить із Північного Причорномор’я. Проте він не був поодинокий у грецькій ойкумені30.

А найбільше слідів залишила по собі система нагород заслужених громадян,

яка представляє третій напрям виховання державою громадянської свідомості. Різновидів нагород і пошанування було багато31. Либонь найпоширенішою формою відзнаки – відомо понад сорок засвідчених написами випадків – була нагорода золотим вінком. Вартість вінків була різною, але зумовленою якимись стандартами. При цьому нагороджений не діставав нагородний вінок у власність – той після відповідної це-

ремонії зберігався в храмі. Це передавало пам’ять про заслуги нагороджуваного на прийдешні покоління. Найвищою нагородою було виготовлення статуй (мармурових

і бронзових) або рельєфних зображень відзначуваного для виставлення в публічних

місцях. На стелах і дошках вирізьблювалися декрети про пошанування певних осіб

із зазначенням їхніх заслуг. Нарешті, вшанування полягало також у запрошенні відзначуваного на бенкет у товаристві жерців і/або високих посадовців.

Усі перераховані способи відзнаки носили публічний характер. Ухвали про нагородження приймалися народними зборами. Дошки з декретами, статуї чи постамен-

ти нагороджених виставлялися в публічних місцях – на агорі та теменосі. Самі ритуали пошанування, що супроводжувалися зачитуванням постанов народних зборів, відбувалися під час масових святкувань і вистав у театрі, де могла збиратися ціла громада

полісу. Так, у Херсонеському театрі могло розміститися до двох тисяч осіб. Ефективність державної пропаганди ідеалів служіння на благо громади та

держави добре віддзеркалюється в епітафіях, де ретельно перелічувалися державні посади, на яких працював померлий, а також державні нагороди, якими він був відзначений.

Ро з д і л 1

31

Пошанувальні декрети та епітафії, розповідаючи про осіб, які перебували на ви-

борних посадах, відкривають можливість оцінити доступ до влади різних соціальних

верств полісного населення, себто перевірити, чи могли бідняки запропонувати щось

корисне державі, як про це з гордістю писав Фукідід. У дійсності бідняки непомітні

серед народних обранців, у всякому разі відзначених нагородами, на відміну від арис-

тократів чи безрідних купців-багатіїв. Декрет на честь ольвіополіта Протогена ІІІ ст.

до н. е.32, вирізьблений з двох боків мармурової стели (стояла окремо!), є прикладом

спроби заможного купця і державного посадовця створити позитивну пам’ять про

себе. У декреті наведено найдетальніший перелік заслуг перед містом, що полягали

у позичанні місту значних сум грошей на різні потреби, постачанні хліба, списанні

боргів боржникам. При цьому позики подавались як подарунки, і лише в двох місцях текст засвічує, що надані Протогеном гроші мусили бути повернуті, причому не раз із відсотками. Зменшення відсотків ретельно описувалися, що й слугує достатнім приводом думати, що позики, залишені без додаткових пояснень, поверталися за звичні відсотки. Цілі, на які Протоген надавав позики, також не були альтруїстичними. Будів-

ництво оборонних мурів і веж, упорядкування агори, полагодження кораблів – були неминучими витратами в бізнесі великого морського купця, тим більше в оточенні

кочовиків. Закупівля і завезення продовольства у голодні роки були заходом підтримання соціального спокою, що, безумовно, видавало зріле усвідомлення Протогеном вигод заходів на підтримку соціального миру. Він давав гроші на спорядження посольства до царя Сайтафарна, що, як свідчить сам напис, було комерційним підприємством і віддавалося державою на відкуп. Одне слово, про будівництво храмів чи меценатство з боку Протогена не йшлося. З посад же, які обіймав Протоген, зазначалися членство в Колегії Дев’яти, управління громадським майном і посада скарбника

(три роки поспіль), а також участь у посольстві до скіфського царя Сайтафарна – усі

вони були пов’язані з фінансовими прибутками Ольвії. Отож, Протоген і на державних посадах мав змогу не залишати власний бізнес. Не дарма приклад Протогена та інших державних службовців слугував підставою вбачати в республіканському устрої Ольвії риси олігархії.

Отже, характерною рисою державності грецьких полісів Північного Причорно-

мор’я була широка участь громадян в державному управлінні, що досягалася щорічною ротацією кадрів на засадах виборності. Іманентно притаманна місту складна

організація міського суспільства зумовила значну кількість органів управління, що мали статус державних і відповідно рекрутували кадри з повноправних громадян. У полісах розвинулася також система державних заходів, передусім ідеологічних, спря-

мована на виховання громадянських ідеалів у населення полісів.

Поліси Північного Причорномор’я, оточені кочовиками та часом іншими варварськими племенам, звичайно, зазнавали постійних спроб останніх привласнити собі міські багатства. Однак, навіть якщо варварам щастило захопити і зруйнувати якесь із

цих міст, останнє швидко відроджувалось і зберігало свій внутрішній демократичний лад. Це зумовлювалося тим, що демократія була органічним політичним режимом для міста як складного економічного та соціального організму. Отже, будь-який гегемон у Північному Причорномор’ї не був зацікавлений у втручанні в міське правління, адже воно загрожувало скороченням прибутків від міст. Тому скіфські царі (Скілур, Атей

32	Ро з д і л 1

та ін.) та сарматські царі (Фарзой, Інісмей), які карбували в Ольвії монету зі своїми

іменами*, не втручались у внутрішні порядки підвладних міст. Власне, степові дер-

жави ніколи не були зацікавлені й не мали можливостей для запровадження власної

системи правління на осілих територіях, тим більше в містах.

Найбільше античні міста потерпали не від кочовиків, а від нашесть європейських варварських племен. Ті ще не мали ніякої державної традиції, а про уявлення вигод від економічної експлуатації міст годі й казати. Прямий грабунок був для них єдиним способом здобути зиск. Так, Ольвія зазнала руйнування від рук гетів під проводом Буребісти в І ст. до н. е., а в 50–70-х роках ІІІ ст. н. е. – від навали готів. Остання зрештою й поклала кінець історії цього міста, як і інших міст, розташованих у від-

критих степових районах. Міське життя ще жевріло якийсь час, але у ІV ст. остаточно зникло.

Толерували внутрішню автономію полісів Північного Причорномор’я також осілі імперії, такі як Понтійське царство в другій половині ІІ – на початку І ст. до н. е., а далі Римська імперія, яка утвердилась у Причорномор’ї в І ст. н. е., а далі Візантія. Ще на початку процесу входження грецьких полісів до складу таких імперій, коли у 179 р. до н. е. Херсонес укладав договір із понтійським царем Фарнаком І, то в ньому містилася курйозна присяга монарха оберігати демократію: «Намагатимуся з усіх своїх сил охороняти її (херсонської громади) демократію»33. Значна тривалість перебування колишніх самостійних полісів у складі осілих імперій дозволила виробити форми самоврядування й усталити традицію такого співіснування демократичних та імперських порядків. Так було покладено початок європейської традиції автономного і самоврядного статусу міст у межах автократичних держав.

3. Боспорське царство

Давні греки заснували на колонізованій території Північного Причор-

номор’я не лише демократичні поліси, а й монархію, що відповідала іншо-

му політичному режимові – автократії. Йдеться про Боспорське царство, що проісну-

вало близько тисячі років. За автократичного режиму суспільство не зберігає доступу до влади для всіх його членів, зобов’язуючи державу служити їхнім індивідуальним

інтересам, а погоджується на розпорядження владою однією особою разом з правом керуватися передусім власними інтересами. Для цього існувала ціла низка еко-

номічних і політичних причин, прозорих і ні, але в жодному разі не відхилення від національного характеру. Пантікапей був заснований як звичайна мілетська колонія

з демократичними інститутами влади й окремими елементами демократичного державного ладу, як-от народні збори, зберігалися у місті століттями. Та все ж в умовах автократії державні інститути і відповідно державна служба істотно відрізнялися від

тих, що існували в полісах, а інститути демократії мали дуже обмежену сферу компетенції.

*У Тірі відомі монети, карбовані під іменами скіфських царів Хараспа, Каніта, Саріака, Елія. В Ніконії карбувалися монети Скіла.

Ро з д і л 1

33

Боспорське царство утворилося бл. 480 р. в результаті об’єднання (імовірно,

добровільного) кількох грецьких полісів, заснованих по обох берегах Керченської

протоки (тодішнього Боспору Кіммерійського). Владу в ньому взяла династія Археа-

нактидів, що походила з Мілета і була впливовою у місті Пантікапей (інакше Боспор,

сучасне м. Керч). Схоже, об’єднання Пантікапея та сусідніх грецьких міст стимулювали

їхні спільні економічні інтереси, які полягали у вирощуванні зерна та продажу його

до Греції, передусім до Афін, а також викликана цим потреба в обороні використо-

вуваних для цього земель. Не становить сумніву, що стосунки Боспорської держави з варварським оточенням були від самого початку набагато конфліктнішими, ніж у

Подніпров’ї та Подністров’ї, – саме Археанактиди спорудили перший вал, що захищав від кочовиків сільськогосподарські землі (хори) усіх міст держави, розташованих на Керченському півострові*.

Від 438 до 109 р. до н. е. царством правила інша династія, яка носила ім’я Спар-

токідів і, судячи з її імені, була фракійського походження. Основою економічного процвітання держави та цієї династії залишався вивіз хліба до Еллади, передусім до Афін, які внаслідок розорення у Пелопоннеській війні (431–404 рр. до н. е.) стали залежними від імпорту. Боспор, своєю чергою будучи вікном у безмежний скіфський степ, становив великий ринок збуту для афінських ремісничих товарів.

От тільки на відміну від сусідніх полісів свідчення про торгівлю вказують на те, що це був головно царський бізнес. Саме боспорські царі виступали основними

торговельними партнерами й агентами в їхній державі. Вони відправляли кораблі з хлібом головному партнерові – Афінам, дарували знижки чи взагалі скасовували ви-

візні мита на хліб. Демократичні Афіни без зайвого сорому приймали подарунки від боспорських тиранів, ба більше – осипали тих усілякими почестями. Славний своєю вишуканою риторикою афінський політик Демосфен був палким прихильником боспорських царів. Він переконував співгромадян:

«Вам, звичайно, відомо, що з усіх людей ми більше за інших споживаємо привізний хліб. Хліб, що вивозиться з Понта, дорівнює приблизно усьому іншому, що привозиться до нас з інших портів. І це природно. Таке явище має місце не лише тому,

що в цій місцевості виробляється достаток хліба, а і внаслідок того, що Левкон, який

є хазяїном цього хліба, надав тут усім, хто везе хліб до Афін, ателію, зробивши при

цьому об’яву, щоб першими завантажувалися судна, які пливуть до вас. Володіючи один, разом з дітьми, ателієм, він надав її і усім вам»34.

Скасування вивізного мита – ателія, про що говорив Демосфен, означало одержання у подарунок 13 тис. медимнів хліба. Демосфен далі повідомляв, що Левкон по-

силав із Феодосії 2,1 млн медимнів зерна. Демосфен домігся встановлення бронзових портретних статуй Перисаду І, його синові Сатиру ІІ і тестю Горгіппу в Піреї й у самих Афінах, на Агорі. Старання Демосфена, утім, не були безкорисливими – він діставав

від Перисада І тисячу медимнів зерна щорічно.

Від 107 і до 63 р. до н. е. царство входило до складу Понтійського царства Мі-

тридата VІ Євпатора та його сина Фарнака ІІ. Поразка останніх у змаганні з Римом

*Так званий Тірітакський вал починався від міста Тірітак (нині селище Камиш-Бурун) і тягнувся до Азовського моря. Див. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – С.45.

34	Ро з д і л 1

мали своїм наслідком посилення політичного авторитету Рима. Боротьба за престол

між місцевими аристократами привела до постання нової династії Тиберіїв-Юліїв. Од-

нак на престолі утримувалися лише ті, хто визнавав зверхність Рима. У складі Рим-

ської імперії царство існувало автономно під правлінням названої династії до кінця

ІІІ cт. н. е. У другій половині ІІІ ст. Боспор пережив завоювання готами та ґерулами, але

зберіг автономію під різними варварами та степовиками, поки не опинився у складі

Візантійської імперії.

Боспорське царство початково становило конфедерацію грецьких полісів, які назавжди зберігали автономію у внутрішньому житті й характерні для демократії дер-

жавні органи – народні збори і раду* 35 та полісних магістратів36. Міські громади могли

навіть випускати власні гроші, а іноді й слали послів37. Народні збори проходили в самому Пантікапеї, там же карбували монети**. Та й самі боспорські царі з першої династії Археанактидів прийняли титул не царя, що грецькою називався басилевс

(βασιλεύς), а архонта, себто вождя, який носили виборні старші посадовці в демократичних полісах. При цьому влада боспорського архонта була спадковою – вона переходила від батька до сина. Це принципова ознака патримоніальної держави або монархії, незалежно від того, як, власне, називалися її володарі.

Титул архонта Боспору (αρχων Βοσπορου) залишили в ужитку також царі наступної династії Спартокідів. Вони також носили титул архонтів Феодосії – дуже важливого для імперії міста, що знаходилося порівняно далеко (за 100 кілометрів) на захід від

столиці та території, захищеної валами. Відомо кілька написів, в яких Спартокіди названі архонтами сіндів – одного з племен на Північному Кавказі, що, ймовірно, ма-

ло державність на час його поглинення Боспорським царством. Проте стандартний титул Спартокідів складався з двох частин. До першого складника «архонт Боспору (та Феодосії)» додавався титул царя-басилевса завойованих племен сіндів, меотів, дандаріїв, псесів, торетів, сірахів і навіть тавроскіфів. Не викликає сумніву, що завойовані варвари перебували в іншому політичному становищі, ніж колишні самостійні грецькі поліси.

Поділ на греків та інших торкнувся й самих міст, де серед населення були не-

грецькі елементи. У прикордонному місті Танаїс грецька громада існувала відокрем-

лено від громади місцевих мешканців, іменованих танаїтами38. Тому головою грецької громади був еллінарх39, а танаїтами управляв архонт танаїтів40. Утім, обидві громади брали участь у спільній праці***.

Насправді Тана не була єдиним містом з етнічно мішаним населенням. Містам, особливо торговельним емпоріям, якими були міста Боспорського царства, була

властива етнічна строкатість. Це було наслідком тієї самої економічної сили ринку, яка зводила разом різних виробників, а у домодерний час середовище певного ви-

*Один із написів уже римського часу (ІІ ст. н. е.), знайдених на місці Фанагорії (Таманський півострів), був зроблений від імені ради та народу агріппейців, інший – від імені народу, і це при тому, що народ визнавав верховну владу за Римом, дозволяючи нав’язати місту ім’я римського імператора.

**Одна з пантікапейських стел містить ухвалу ради та народу про похвалу та нагородження одного невідомого золотим перстнем за «догоджання місту». Див. CІRB. – №432.

***Елліни і танаїти відбудували одну зруйновану вежу. Див. CІRB. – №1243.

Ро з д і л 1

35

робництва дуже часто збігалося з етнічними рамками – звідки й походить поширена

досі ідея про етнічний розподіл праці. Звичайно, якщо іноземці селилися в містах поодинці, вони розчинялись у місцевому населенні. Проте масова міграція дозволяла

їм селитися громадами, всередині яких природно зберігалися професійні, культурні

та суспільні традиції. Місцева влада, якщо вона була зацікавлена у збереженні таких

етнічно-професійних анклавів, дозволяла їм внутрішнє самоврядування, не турбу-

ючись про включення їх до суспільства. Боспорські написи кінця І–ІІ ст. н.е, себто

невдовзі після початку вигнання євреїв з Єрусалима, засвідчили появу єврейської

громади з власним храмом – саме останньому і доручалася опіка над звільненими рабами41. Будучи знавцями торгівлі та ремесел, вони могли і знаходили собі притулок

у містах Боспору. Ані центральна (царська), ані полісна влада не переймалися внутрішніми справами іноземних громад, обмежуючи свої стосунки такими практичними питаннями, як суспільний порядок, сплата податків, економіка.

Отже, Боспорське царство складалося з двох частин. Першу утворювали колишні колонії, що перетворилися на міста з прилягаючою до них сільською хорою.

Вони були населені грекам, тут зберігалися традиційні полісні інститути, для яких, за традицією, вищим посадовцем міг бути хіба що архонт. Це була своєрідна імперська метрополія, але з демократичним самоврядуванням. Другу частину становили підкорені навколишні племена Кримського півострова, Надазов’я та Північного Кавказу. Цим для управління потрібен був монарх, і архонти Боспора прийняли для цієї мети титул царя – басилевса. Отже, незважаючи на порівняно скромні розміри, Боспорське царство являло собою справжню імперію, частини якої мали різний політичний

статус і систему правління.

Утім, на Боспорі вочевидь бракує пам’яток, які б зазначали заслуги полісних посадовців, – ідеться про почесні декрети та епітафії. Це вказує на те, що полісні адміністративні посади не мали тут того суспільного престижу, а отже, і політичного авторитету, який був властивий їм у самостійних полісах. Згадок про полісні громади, ради, міських архонтів залишилося одиниці, і лише досить пізній час їхнього походження змушує припускати, що вони ніколи не зникали у містах Боспора. А якщо ні, то неможливо пояснити, навіщо монархії потрібно було б відроджувати демокра-

тичні інститути. На користь тривання демократичної традиції схиляють і згадки про

міських архонтів у ролі епонімів року. Та все ж схоже, що на Боспорі самоврядна полісна адміністрація була лише органом місцевого самоуправління. Вища ж влада

вцих містах належала царським намісникам, які називалися то «завідувачами»42, то «послами» (πρεςβευτής). Це співвідношення сил між представниками царя та полісної громади контрастно простежується у посвячувальному написі з Танаїса, де замовник

презентує себе як «посланого царем в емпорій», тоді як місцеві архонт та еллінарх

фігурують тут хіба що як епоніми: «я, Зенон, син Зенона, сина Дада, посланий царем

вемпорій, присвятив Зевсу, Арес та Афродиті за Бораспа, сина Баба, архонта Танаїса, та еллінарха Родона, сина Харитона»43. Отже, навіть у грецьких містах, що зберігали

демократичні інститути влади, верховна влада належала цареві. В усякому разі афі-

няни, видаючи у подяку за надісланий хліб почесні декрети, ще у ІV ст. до н. е. без

зайвих вагань називали боспорських царів саме царями-басилевсами, а не архонтами44. Формально ж титул царів Боспора прийняла тільки династія Тиберіїв-Юліїв, яка

36	Ро з д і л 1

правила під зверхністю Рима (відома під цим іменем від царя Рескупоріда – правив

у 68–92 рр. н. е., – але почала формуватися на століття раніше).

На противагу скромним появам серед уцілілих пам’яток імен міських магістра-

тів служителі царського двору є найчастішими персонажами написів, що походять із

Боспору. Це ознаки зосередження влади, а отже, суспільного престижу та багатства

при царському дворі. Як і в усіх патримоніальних державах, двір правителя виконував

не лише функцію житла для самого правителя, головний центр перебування династії,

а й місце центрального уряду. Тільки позаяк управління патримоніальною державою

в кінцевому рахунку зводилося до виконання волі володаря, то функції центрального уряду, по-перше, були перемішані з функціями персональної служби царю, а подруге, значно спрощеними. Вони зводилися до обслуговування правлячої династії, до

дипломатичних і воєнних справ, законодавства та судочинства, карбування грошей, збирання податків, ідеології. При цьому одні й ті самі державні службовці могли виконувати впродовж кар’єри різні функції на розсуд монарха. Функції ж управління

складними соціально-економічними одиницями, як-от міста чи окремі громади, було

дозволено розв’язувати їм самим на праві самоуправління.

Оточення боспорського царя включало як урядовців, так і персональну обслугу. Поряд із міністром (власне «завідувачем» царського двору – ο επι της αυλες), царським секретарем (ο επι της πινακιδος), царським скарбником (ο περι αυλην γαζοφιλαξ) написи повідомляють про постільничих (κραβάτριος), завідувача кінських стаєнь (ο επι του ίππωνος).

Персональне оточення царів становило цілий розряд слуг, відомих під назвою

«кращих воротарів» – аристопілітів (αριςτοπυλειται). Фрагмент напису на підніжжі пам’ятника, присвяченого Зевсу Спасителю та Гері Спасительці бл. 280 р. н. е., містить

список вищих царедворців-аристопілітів. Серед них першою була посада «завідувача царства» (ο επι της βασιλείας), в якому слід бачити першого міністра. Припускається, що він міг тільки відати тією частиною царства, що знаходилася на Кримському півострові. Дійсно, володіннями на Таманському півострові відав «намісник острова» (ο επι της νήσου), а область, що знаходилася далі на схід, перебувала у віданні «завідувача Аспургіанів» (ο επι της Άσπουργιανων). Відомі спеціальні намісники для Фео-

досії та Горгіппії. З цього переліку однотипних посадовців випливає, що вони були

губернаторами провінцій, на які було поділене царство. Проте всі провінції входили до володіння боспорського царя, тому «завідувач царства», найімовірніше, був його

першим міністром, якщо завгодно, везіром – неодмінною особою у близькосхідних деспотіях.

Є підстави бачити у завідувачах «звітного департаменту» (ο επι των λόγων) керівників фінансово-прибуткового відомства.

У царстві існувала також посада завідувач священних справ (ο επι των ιερων).

Очевидно, палацевим рангом був «головний спальник» – архикойтоніт (αρχικοιτωνείτες) – особа, яка, судячи з назви і подібних розрядів службовців при ін-

ших, відоміших, палацах, знаходилася в кімнаті монарха під час його сну. Судячи з

того, що архикойтоніт не зустрічається серед аристопілітів, і зважаючи на те, що його функції були обслуговуючими й охоронними, а отже, він користувався персональною довірою царя, здається, що цю службу виконували і цей ранг мали палаце-

Ро з д і л 1

37

ві невільники. В такому разі аристопіліти, мабуть, набиралися з аристократичного

середовища, яке мало добру освіту. До речі, культ доброго вишколу, притаманний середовищу демократичних полісів, добре помітний і на Боспорі. Серед згаданих у

написах є десятки осіб, які мали посади гімнасіарха, неаніскарха, завідувача школи,

а то й просто членів аристократичних релігійних товариств – фіасів, під егідою яких

молодь проходила навчання.

Утім, невільники, які несли державну службу, при палаці, напевно, існували. На

це прямо вказує один надгробок, у написі якого похований був названий «завідувачем євнухів»45. Євнухи, будучи жертвою насильства, майже без винятку були рабами. З

різних причин вони коштували істотно дорожче за інших рабів. Цим одним вони були

доступні лише обмеженій кількості власників, а профіль їхньої служби був елітним, передбачаючи участь у палацевих ритуалах, службу в приватних покоях, виконання інтелігентних функцій (писарі, рахівники, поети). Мати ж цілу службу євнухів міг, напевно, дозволити собі лише цар.

Особисті слуги в усіх автократичних режимах користувалися повною довірою монарха і були резервом кадрів вищих адміністраторів держави. Те саме можна побачити і на Боспорі. Так, в одному написі про завершення будівництва стіни в Танаїсі

(сучасне місто Азов) архикойтоніт Юлій Менестрат названий царським послом46. Що аристопіліти належали до боспорської знаті, може свідчити і той факт, що

чимало з них були згадані як колишні. Згадування колишньої посади означає, що факт її обіймання у минулому зберігав свій престиж для його носія і після звільнення. А це означає, що увільнення з найвищих державних посад було справою звичайною, а отже, перебування на такій посаді було тимчасовим, а не довічним.

Серед технічних посад, без яких багатонаціональна держава не могла функці-

онувати, були перекладачі. В одному написі про спонсорування будівництва з Гермонасси (на Таманському півострові) згадано «головного перекладача аланів»47, що вказує на існування ієрархії перекладачів, а отже, й державної служби. Крім того, спонсорство головного перекладача у будівництві є переконливою вказівкою на заможність, а отже, і на суспільний статус цього перекладача.

З професіоналів не раз згадувалися також архітектори, відповідальні за зве-

дення споруд.

Чи не найчисленнішу професійну групу державних службовців, відомих із на-

писів, утворювали воєнні. Начальники загонів (лохаги), тисячники (хіліархи), сотники (центуріони), командувач загону (спірарх), гопліти, капітан корабля (наварх) – ось їхній перелік. Масова присутність військових серед еліти не лише напряму свідчить про

воєнну активність Боспорського царства. Навряд чи воєнні виклики були меншими

для мешканців полісів – Ольвії чи Херсонеса. Проте, якщо для полісного суспільства воєнна служба була громадянським обов’язком і функції стратега могли виконувати непрофесійні воєнні, а функції поліції – взагалі негромадяни-раби, то для автократії

воєнна сила була однією з провідних функцій, а військо – опорою одноосібної влади монарха, а отже, і держави. Відповідно військові мали високий суспільний статус. Цим і пояснюється, що на Боспорі вони посідали таке помітне місце серед підданців. Навіть статус гопліта був предметом гордості для родичів, а ще джерелом заробітків, на які померлому можна було замовити надгробну стелу48.

38	Ро з д і л 1

Що все-таки вказувало на належність боспорських вояків до грецького куль-

турного середовища з його демократичними ідеалами, то це риторика жертовного служіння вітчизні, а не царям, яку демонструють епітафії похованим воякам. За ви-

разний приклад може слугувати віршована епітафія на знайденому в Керчі надгробку,

що датується І ст. н. е.:

«Левкій, син Левкія, прощавай. Коли ти припинив свої труди і підійшов до кінця,

[тоді] і душа залишила твоє міцне тіло, Левкій, і достойні вітчизни та грізні ворогам

обладунки, почервонілі від варварської крові. Так помер ти від натовпу ворогів. Адже

і троянський Гектор загинув серед передових бійців»49.

Боспорське царство мало принципово відмінні від інших грецьких держав Північного Причорномор’я будову, політичний режим і відповідно державну службу. Воно може вважатися першою патримоніальною монархією на території України. Цар був єдиним розпорядником влади, верховним власником землі й іншого майна, вищим авторитетом для своїх підданців. Тому функції верховного уряду зосереджувалися в його оточенні. Останнє було також основним джерелом рекрутування державних ка-

дрів. Навіть заможні аристократи – соціальна опора монаршої влади – рекрутувалися через царську службу (аристопіліти). Царська влада також використовувала рабів

як найвідданіших слуг. Проте зосередження абсолютно всіх функцій управління було неможливим. Тому поряд із централізованим загальнодержавним правлінням мусило зберігатися місцеве самоуправління. В грецьких містах, отож, залишалися діяти демократичні інститути, хоч їхній авторитет був ледь помітний порівняно з царським. Залишався відчутним також авторитет загальногрецької культурної традиції з її сильними демократичними ідеалами. Одне слово, Боспорське царство становило собою монархію з територіями міст, де існувало демократичне самоуправління полісного

зразка. Цим самим Боспорське царство було одним із перших ареалів, де вироблялася традиція міського самоуправління в умовах автократичної влади, що стала важливим

компонентом європейської цивілізаційної спадщини.

Посилання до розділу 1

1Див. Gоlden P. Іntrоductіоn tо the Hіstоry оf the Turkіc Peоples: Ethnоgenezіs and State-

Fоrmatіоn іn Medіeval and Early Mоdern Eurasіa and the Mіddle East. – Wіesbaden: Оttо Harrassоwіtz, 1992. – Р.46.

2Див.: Ancіent Recоrds оf Assyrіa and Babylоnіa / Ed. D.D.Luckenbіll. – Vоl.ІІ: Hіstоrіcal Recоrds оf Assyrіa frоm Sargоn tо the End. – Chіcagо: Unіversіty оf Chіcagо Press, 1927. – Р.206, 212,

217.

3Дьяконов И.М. Ассиро-вавилонские источники по истории Урарту // Вестн. древ. истории. – 1951. – №3. – Док. №65 (с.216); Ancіent Recоrds оf Assyrіa and Babylоnіa. – Р.207,

213.

4Див.: Геродот. Історії І:103.

5Див. Querіes tо the Sungоd: Dіvіnatіоn and pоlіtіcs іn Sargоnіd Assyrіa / Ed. Іvan Starr [State Archіves оf Assyrіa, Vоl.ІІ]. – Helsіnkі: Helsіnkі Unіversіty Press, 1990. – Р.29.

Ро з д і л 1

39

6Джерела показують скіфів під проводом Мадія їхніми союзниками у війні проти Мідії.

Див. Дьяконов И.М. История Мидии от древнейших времен до конца ІV века до нашей эры. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – С.258, 285-6; Садаев Д.Ч. История Древней Ассирии. – М.: Наука, 1979. – С.140; Querіes tо the Sungоd. – Р.LXІІ, 40-43 (dоc.35-40).

7Мазетти К. Конец Ассирийской державы и ассиро-скифские отношения // Вестн. древ.

истории. – 1979. – №4. – С.22-23.

8 Геродот. Історії ІV:20.

9Там само. ІV:102.

10Там само. ІV:66.

11Там само. ІV:71.

12Там само. ІV:68-69.

13Там само. ІV:66.

14Докладніше про це див.: Галенко О.І. Радянські бенкети та пиятики у перспективі євразійської історії // Пробл. історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип.17, Ч.2. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2007. – С.163-184.

15Саме з середини VІ ст. до н. е. у похованнях скіфів з’являються амфори вина. Див.

Гаврилюк Н.А. История экономики Степной Скифии VІ–ІІІ вв. до н.э. – К.: Ин-т археологии

НАН Украины, 1999. – С.263. Двома століттями пізніше Геродот засвідчив використання

скіфами вина у жертвоприношеннях, на царських учтах та в ритуалі підписання угод. –

Геродот. Історії ІV:62, 66, 70.

16Це слова з декрету народних зборів Мілета про вшанування римського імператора Септимія Севера (правив 193–211 р. н. е.) бл. 200 р. н. е. – Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии // Вестн. древ. истории. – 1939. – №3. – С.267. За часів Геродота мешканці Ольвії вважали себе мілетцями. – Геродот. Історії ІV:78.

17Страбон. Географія. VІІ, 4, 6.

18Назви цих міст було вирізьблено на стелі разом із сумами їхніх грошових внесків до

Афінского союзу. Див. Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях

Балканского полуострова и Малой Азии. – С.237-238.

19Фукідід. Історія пелопонеської війни, ІІ, 37, 1.

20Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – М.; Л.: Наука, 1949. – С.43.

21Жебелев С.А. Милет и Ольвия // Жебелев С.А. Северное Причерноморье. – М.; Л: Изд-во

АН СССР, 1953. – С.38-47.

22Макробій. Сатурналії, 1, 10, 33; Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. Часть первая // Вестн. древ. истории. – 1947. – №2. – С.263.

23Див. декрет ольвійської громади на вшанування пам’яті Дадага, сина Падага, який брав участь і загинув під час посольства до неназваних гегемонів. Див. Надписи Ольвии (1917– 1965) / Под ред. Т.Н.Книпович и Е.И.Леви. – Л.: Наука, 1968. – Док. №42. – С.44-46.

24Латышев В.В. Надписи Тиры, Ольвии, Херсонеса Таврического, расположенных между Дунаем и Боспорским царством (Іnscrіptіоnes antіquae оrae septentrіоnalіs Pоntі Euxіnі Graecae et Latіnae). – 2-е изд. – СПб., 1916 (далі ІОSPE І2). – Том.І. – №418.

25Там само. – №424.

26Аристотель. Афінска політія, 50, 54.

27Полібій. Загальна історія, ІV (38.4-5).

28ІОSPE І2. – №418.

29Там само. – №401.

40	Ро з д і л 1