goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Скрентон, 1963; Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно Українсь ких Землях у 1918–1923 рр. — Філадельфія, 1956; Лисяк Рудницький І. Українська Національна Рада й ідея соборності // Історичні есе. — Т. 2. — К., 1994. — С. 271–283; Гришко В. Шлях до соборности // Сучасність. — Мюнхен, 1979. — №1. — С. 49–66; його ж. Незавершена соборність і на родження всеукраїнства // Там само. — №6. — С. 81–100; та ін.

36.Сергієнко П.П. Соборна Україна: Від ідеї до життя. — К., 1993; його ж. Соборність України: Поняття, ідея і реальність. — К., 1993.

37.Сергієнко П.П. Соборна Україна: Від ідеї до життя. — С. 22.

38.Міжнародна наукова конференція, присвячена 75 річчю Західно Української Народної Республіки 1–3 листопада 1993 р. — Івано Фран ківськ, 1993. — 135 с.

39.Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Респуб ліка. — Коломия, 1993.

40.Проблеми соборності України в ХХ столітті. — К., 1994. — 230 с.

41.Бевз Т. До питання соборності українських земель в добу Централь ної Ради / Проблеми соборності України в ХХ столітті. — К., 1994. —

С.57–62; Варгатюк П. Політичні сили і соборність України в 1917 р. —

С.52–57; Гошуляк І. Деякі аспекти проблеми соборності українських земель в 1917–1920 рр. — С. 42–51; Солдатенко В. Дискусії навколо кор донів України напередодні і в ході Берестейської мирної конференції. —

С.62–69; Ткаченко В. Акт Злуки: уроки історії. — С. 90–98; Панчук М.,

Панчук А. Акт Злуки УНР і ЗУНР в українській історіографії. — С. 98–105; Пиріг Р., Проданюк Ф. Політика гетьманської Української Держави щодо інших етнографічно українських територій. — С. 83–89.

42.Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80 річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.). — К., 1999. — 407 с.

43.Гошуляк І.Л., Кривошея В.В., Солдатенко В.Ф., Яремчук В.Д. Соборність України: Від зародження ідеї до першої спроби реалізації. — К., 2000. — 148 с.

44.Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Соборництво і регіоналізм в укра їнському державотворенні (1917–1920 рр.). — К., 2001. — С. 4.

45.Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства

в1917–1920 роках. — К., 1999; його ж. Етнічні межі і державний кордон України. — Тернопіль, 1996; його ж. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000 та ін.

46.Лилик С. Західноукраїнська Народна Республіка. — Львів, 1990; Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995; Західно Укра їнська Народна Республіка. 1918–1923: історія // Колективна монографія. Керівник авторського колективу й відповід. редактор Олександр Карпен ко. — Івано Франківськ, 2001; Макарчук С.А. Українська Республіка

31

І. Гошуляк

Галичан. Нарис про ЗУНР. — Львів, 1997; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно політичного руху (ХІХ ст. — 1939 р.). — Івано Франківськ, 1993 та ін.

47.Боєчко В., Ганжа О., Захарчук. Формування державних кор донів України. 1917–1940 рр. — К., 1991; Дністрянський М. Кордони України. — Львів, 1992; Кабачинський М.І. Історія кордонів та прикор донних військ України. — Хмельницький, 2000; Держалюк М.С. Між народне становище України та її визвольна боротьба у 1917–1922 ро ках. — К., 1998; Матвієнко В. Українська дипломатія 1917–1921 років на теренах постімперської Росії / Монографія. — К., 2002 та ін.

48.Матвієнко В. Назв праця. — С. 314.

49.Мальгин А. Украина: соборность и регионализм. — Симферо поль, 2005. — С. 269.

50.Мальгин А. Назв праця. — С. 76.

51.Радченко Л.О. Сучасна історіографія української національно де мократичної революції 1917–1920 рр. — Харків, 1996; Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української дер жавності доби національно визвольних змагань (1917–1921 рр.): Мо нографія. — К., 2003. — С. 181–187, 222–233.

52.Марчуков А.В. Россия, Украина и проблема «русской Галиции» // Вопросы истории. — 2007. — №2. — С. 157–166.

53.Марчуков А.В. Назв праця. — С. 158–159.

54.Там само. — С. 158.

55.Там само. — С. 161.

56.Соборність України: історія і сучасність / За ред. В.І.Кононенка, М.В.Кугутяка. — Івано Франківськ, 1999; Україна: культурна спадщи на, національна свідомість, державність / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. — Вип. 6.: За хідно Українська Народна Республіка: історія і традиція. — Львів, 2000; Наукові записки. Вип. 13: Схід і Захід України: проблеми єднання. — К.: ІПіЕНД, 2001; Україна соборна: Збірник наукових статей / Інститут історії України НАН України та ін. — К., 2004; Україна Соборна: Мате ріали Сумської наукової конференції, присвяченої 85 річниці проголо шення Акту Злуки. — Суми, 2004; Україна соборна. Збірник наукових статей. — К.: Інститут історії України НАН України, 2005. — Вип. 2. —

Ч.3. (Історична регіоналістика в контексті соборності України) та ін.

32

РОЗДІЛ І ОБ’ЄКТИВНІ ЗАСАДИ БОРОТЬБИ

ЗА СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ

1.Зародження й розвиток ідеї соборності

вукраїнській суспільно6політичній думці дореволюційного періоду

Українська соборницька концепція, що дуже важливо, ба зується на міцних історичних, національно правних і теоретичних засадах. Незважаючи на численні лиха й труднощі, що випали на долю нашого народу, серед яких найбільшими й найтрагічніши ми за своїми наслідками безперечно були втрата волі і незалеж ності, розшматування національної території між сусідніми дер жавами, ідея всеукраїнської єдності, соборності України ніколи не полишала його. Щоправда, залежно від конкретно історичних обставин, вона то ледь тліла, майже не проявляючи ознак життя, то дуже довго й повільно розгоралася, то раптово спалахувала яскравим полум’ям, враз осяваючи не лише увесь пройдений на родом шлях, але й майбутні перспективи.

Витоки ідеї всеукраїнської єдності і соборності сягають сивої давнини і беруть свій початок з незабутніх часів Київської Русі, коли наші далекі предки спромоглися створити велику й могутню державу. Значення цієї величної ідеї зростає в період роздроблен ня єдиної давньоруської держави, який невипадково збігся з ак тивізацією нападів на її землі з боку численних завойовників. Вона все більше хвилює багатьох тодішніх політиків і державо творців, полководців і дипломатів, церковних діячів і літописців. Ось чому давньоруські оповіді й повчання, літописи й літератур ні твори наповнені такою глибокою тривогою через відсутність вкрай необхідної тоді єдності на рідних землях, різким осудом міжкнязівських чвар і усобиць.

«Чому ми губимо Руську землю?», — запитували давньорусь кі князі в 1097 р. на з’їзді в Любечі, закликаючи один одного до єдності перед наростаючою зовнішньою небезпекою. На з’їзді, як відомо, були закладені організаційні принципи припинення міжкнязівських чвар і усобиць, дотримання єдності Київської Русі. Необхідність об’єднання руських земель, ідея їх споконвічної

33

І. Гошуляк

єдності чітко простежуються в славнозвісній «Повісті временних літ» (початок ХІІ ст.).

Та з найбільшою гостротою і біллю звучить ця тема в одному з найвидатніших творів тієї доби — «Слово о полку Ігоревім» (кі нець ХІІ ст.), в якому яскраво описується невдалий похід новгород сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців в 1185 році. Невідомий, але безперечно геніальний, автор «Слова» звертаєть ся до галицького князя Осмомисла з такими напутніми словами: «Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши го ри угорські залізними військами, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота на Дунаї, через хмари каміння кидаючи, суд по Дунаю радячи. Стріляєш із отчого столу золотого на султанів у далеких землях. Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руську, за рани Ігореві, хороброго Святославовича»1.

На жаль, усі ці та подібні їм заклики виявилися в кінцевому рахунку майже марними. Вони не змогли переконати більшість тодішніх можновладців у необхідності поступитись особистими

ірегіональними інтересами на користь загальнодержавних, все руських. Перемогла згубна тенденція на відокремлене існування й удільне виживання окремих земель. Розбрат і роз’єднаність обер нулися для народу трагедією татаро монгольського поневолення, яке стало гірким і водночас повчальним уроком для наступних поколінь.

Щоправда, ідея соборності не загинула навіть у ті, здавалося, безнадійні часи. Потужного імпульсу для розвитку й реалізації вона набула на західноукраїнських теренах, куди після упадку Києва тимчасово перемістився державно політичний і культурний центр нашого народу. З піднесенням Галицько Волинського князівства відновлюється процес возз’єднання Русі України. В моменти свого найбільшого піднесення ця суто українська, на думку переваж ної більшості дослідників, держава поширює на короткий час свою владу майже на всі етнічні землі нашого народу.

Але ослаблена безперервною боротьбою за своє незалежне існу вання із все ще могутньою Золотою Ордою Галицько Волинська держава не змогла довго успішно протистояти загарбницьким за зіханням на українські землі польських, литовських, угорських

ірумунських феодалів. Внаслідок її упадку вже з середини ХІV ст. розпочався важкий і довготривалий період їх завоювання й пере розподілу між Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, до яко го майже через півтора століття підключилися з півдня Кримське

34

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

ханство та його могутній покровитель султанська Туреччина, а з півночі — Московська держава.

Важкого удару по надіях на визволення і відродження своєї власної державності завдала Люблінська унія 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством, внаслідок якої майже всі етнічно українські землі опинилися в складі польської Речі Посполитої. Національне, соціальне і релігійне гноблення українців в об’єднаній державі ставало дедалі нестерпнішим. Ста новище їх ще більше погіршувалося внаслідок нездатності польсь ких властей захистити країну від спустошливих татарських набігів. У цих умовах на арені політичного життя все активніше починає виступати українське козацтво, взявши на себе важке, але й дуже почесне завдання захисту рідних земель від нових загарб ників, а також протидії національному, соціальному і релігійно му гніту з боку польської шляхти.

З появою козацтва, діяльністю його основного дітища — За порозької Січі знову реальними стають надії на відродження дер жавності і соборності українського народу. Адже навіть сам про цес формування козацтва з самого початку мав усеукраїнський, соборницький характер. Як видно з першого відомого козацького реєстру від 1581 р., поряд з киянами, волинянами, яких найбільше, зустрічаються подоляни, поліщуки, чернігівці, вихідці з Гали чини, Холмщини та Підляшшя2. Тобто, вже в ньому була представ лена, по суті, вся Україна. В подальшому ця тенденція набула ще повнішого втілення. Українське козацтво все більше перетворю валося в носія і виразника соборницького мислення.

Дуже важливим етапом на шляху розвитку й реалізації ідеї со борності українських земель стала національно визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польського панування в середині ХVII ст., яка увінчалася відродженням після довготривалого періоду небуття української державності. До ство реної ним козацької держави мали увійти всі етнічно українські землі. Не випадково, закликаючи козаків і широкі маси селянства України підніматися на боротьбу з ворогом, Б.Хмельницький в одному зі своїх універсалів звертався до них такими словами: «Прикладом славних і великих Русів, предків своїх, при своїй прав ді, за благочестіє святоє, за цілость отчизни і за поламаніє прєжніх прав і вольностей своїх станьте»3. Тут, як бачимо, чітко просте жуються вірність волелюбним історичним традиціям народу, а та кож прагнення забезпечити територіальну цілісність Вітчизни.

35

І. Гошуляк

На успішний розвиток української суспільно політичної думки того періоду звернув увагу ще М.Грушевський. «Від елементар ної оборони «руської віри», рівноправності українського чи біло руського православного елементу з польсько католицьким, яке наповнює собою перші десятиліття ХVII в., — наголошував він, — українська суспільність серед кривавих бур Хмельниччини дохо дить до свідомості потреби гарантій автономного українського життя, політичної самоуправи українського народу, як політичної цілості, української етнографічної території, як окремого полі тичного тіла...»4.

Гасло соборності фактично було сформульовано й заявлено Б.Хмельницьким уже в лютому 1649 р. під час зустрічі з королівсь кими послами в Переяславі, відразу після вигнання польської шляхти з України. «... Виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що первей о шкоду й кривду свою воював, тепер воювати буду о віру православную нашую. Поможет мі то чернь всяя по Люблин і Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая, — люди котриє, холопства не витерпів, ушли в козаки. Буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Туган бей близько мене єсть... За границю на войну не пойду, шаблі на турок і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер до сить достатку у князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А став ши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи»5. За лежно від конкретної воєнно політичної ситуації, міжнародного становища України, які часто змінювалися, гетьман то знову ви сував подібні вимоги, то вимушений був їх приховувати і обме жувати. Однак він робив усе можливе для визволення і збирання всіх українських земель.

У 1650 р. гетьманська держава зі столицею в Чигирині про стягалася на захід по Горинь і Дністер до місця, де в нього впадає річка Єгорлик, на північ — по Прип’ять, Десну й Сейм. На сході її границя проходила по доріччі того ж Сейму, Ворскли й Сули, на півдні — від гирла Єгорлика до верхів’я Інгула й Інгульця. Гетьма ну підпорядковувалися також Запорозька Січ і землі над Дніпром6. Його держава була першим кроком на шляху до оформлення яд ра майбутньої соборної України. Влучну характеристику процесу збирання українських земель у той період дав згодом М.Грушевсь кий. «Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і ви грала свою боротьбу за Богдана Хмельницького, — писав він, — стала вона головно центром, представницею цілої Української землі

36

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

від Карпат і до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки ко зацькі сторони, а весь український народ»7.

Однак вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин не дозволив великому гетьману, а тим більше його наступ никам, не тільки реалізувати задумане, а й зберегти вже досягну те. Марними при цьому виявилися сподівання як на союз з Моск вою, так і орієнтація на інші зовнішні сили. Мачуха історія один за одним завдає щораз важчих ударів по українській соборності. Андрусівський договір 1667 р. між Росією й Польщею, розірвавши навпіл живе тіло нашого народу, поділив гетьманську козацьку державу на російське Лівобережжя з Києвом та польське Право бережжя. З окремим, незалежним від неї, автономним статусом існують Слобідська Україна та Запорозька Січ, які теж все біль ше потрапляють під контроль Росії. Що стосується західноукра їнських земель, то ними і далі володіли Польща та інші окупанти. У 80 ті роки ХVII століття Росія, Туреччина і Польща юридично закріпили відповідними договорами (Бахчисарайський мир 1681 р. і «Трактат про вічний мир» 1686 р.) розтин українських земель між собою.

Дещо парадоксально, але цей, один з найтрагічніших періодів історії України, відомий під назвою Руїни, також був важливим етапом в утвердженні в свідомості українців ідеї соборності, не зважаючи на те, що сама вона звузилася тоді, по суті, до проблеми єдності козацьких тогобічних і сьогобічних щодо Дніпра земель. Хаос і плутанина в політичному житті, постійна боротьба з втручан ням і збройною агресією ззовні, братовбивчі внутрішні конфлікти викликали гострий протест з боку всіх верств суспільства, сприяли формуванню в масовій свідомості української людності відчуття своєї причетності до єдиної козацько руської вітчизни, Матері України. Це підтверджують численні документи, пов’язані, зок рема, з діяльністю гетьмана П.Дорошенка, П.Суховієнка, С.Па лія та багатьох інших патріотично налаштованих діячів.

Так, Петро Дорошенко, для якого соборна Україна ототожню валася з Київською Руссю і мислилася в етнографічних межах від Путивля за Перемишль і Самбір аж до Сянока, наполегливо закликав «обидва береги Дніпра» з’єднатися в «первісній згоді і братерській любові»8. Глибоким хвилюванням за долю «осиро тілої Матері України», усвідомленням цілісності української на ції, яка походить від «однієї Матері Братства Посполитого Укра їнського Християнського народу по обох боках Дніпра», пройнятий

37

І. Гошуляк

універсал Петра Суховієнка від 22 грудня 1668 року. Автор вка зує на лукавство московського царя і польського короля, які ма ють на думці лише те, щоб позбавити українців волі, просить їх «не слухати блудних грамот, писаних для розірвання єдності ме жи лівобережними і правобережними Українцями», закликає до братньої єдності, любові й боротьби до загину і сам для себе хоче того «за милу Матку, плачучу Отчизну, і за всіх нас». П.Дорошенко відповів на це 10 січня 1669 р. своїм універсалом, в якому, між іншим, зазначав, що він прагне, «щоб всіх москвинів до одного з городів Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина, Остра повиво дили і забрали з України»9.

Таким чином, визвольна війна українського народу під про водом Б.Хмельницького, створення і функціонування козацької Української держави, трагедія Руїни сприяли бурхливому зрос танню національного самоусвідомлення українців, поступовому утвердженню ідеї соборності в суспільній свідомості. Це яскраво засвідчують знамениті «козацькі літописи» кінця ХVII — початку ХVIII століть — Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, які буквально просякнуті цією ідеєю. Названу тенденцію помітив

ічітко сформулював ще Михайло Драгоманов. «В часи найбільшої сили козацтва українського од Хмельниччини (1648 р.) до пер шого руйнування Січі за Мазепи (1709 р.) видно, — наголошував він, — як росло в наших людей знаття про те, що вона осібна по рода людей, незважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельниць кого й др.), далі од москвичів (універсали Виговського й др.), од тих

ідругих (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі в купі й спілці (листи Б.Хмельницько го, Петрика, січових товаришів)»10.

Видатною пам’яткою української суспільно політичної дум ки початку ХVIII ст., в якій яскраво проявилося державно собор ницьке мислення українців, стала Конституція Пилипа Орлика, проголошена 5 квітня 1710 р. у м. Бендерах з нагоди обрання йо го гетьманом України. Серед основних принципів будівництва самостійної Української держави Конституція декларувала не порушну цілісність її кордонів від Польщі і від Московської дер жави, встановлених ще за правління Б.Хмельницького. Вона зо бов’язувала гетьмана під час укладання угод з королем Швеції твердо наполягати, щоб він та його нащадки «на ділі здійснюва ли у майбутньому охорону нашої батьківщини стосовно недотор

38

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

канності її законів, привілеїв та кордонів» і нікому не дозволяли «не лише порушувати закони і вольності (наші), але й привласню вати батьківські землі»11. Під час мирних переговорів шведського короля з московським царем гетьман повинен був також подбати про звільнення Дніпра і всіх земель Війська Запорозького від мос ковських укріплень і фортець та повернення їх у власність Запо рожжя; передачу останньому міста Трахтемирова з усіма прилегли ми землями, перевозом на Дніпрі та шпиталем, Дніпра з усіма його рибними промислами від Переволочи до Очакова, а також річки Ворскли з млинами, річок і приток у Дикому Полі, Козацької фор теці з усіма прилеглими землями та міст Переволочни і Калеберди12.

У другій половині ХVIII ст. Російська імперія скасувала всі залишки автономного устрою України, повністю інкорпорувала її до свого складу, перетворивши українські землі в типові російські губернії. Ще раніше подібне вчинила Річ Посполита з українським Правобережжям. Нарешті, поділи Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) призвели до чергового перерозподілу земель нашого народу. Крім Угорської Русі, до Австрії відійшла Галичина, де була штучно об’єднана з польськими етнічними землями, утворивши корон ний край під давно (з ХІV ст.) не вживаною назвою «Королівство Галичини та Лодомерії (Володимирії)». В 1774 р. до Австрії була приєднана також Буковина, яка, як Чернівецький округ, з 1787 по 1849 рр. входила до складу Галичини. Вся Правобережна Украї на опинилася в складі Росії. Внаслідок переможних для останньої російсько турецьких війн (1768–1774, 1787–1791 рр.) Російська імперія приєднала до себе майже все північне і східне Причорно мор’я, а також Крим. Розгорнулася активна колонізація цих ма лозаселених південних земель, в результаті якої територія розсе лення українського етносу значно розширилася.

Але навіть за умов повного придушення і занепаду національ но державного життя в Україні розвиток суспільно політичної свідомості, національного духу не припинився. Яскравим прикла дом цього була поява знаменитої «Історії Русів», яка стала справж нім маніфестом української ідеї, вершиною національно полі тичної думки кінця ХVIII–початку ХІХ століть. У ній невідомий автор обґрунтовує право кожного народу, в тому числі й україн ського, на самостійний державно політичний розвиток, рішуче заперечує проти протиставлення понять «Київська Русь», «Мало росія» та «Україна», доводить, що Київська Русь — це, передусім, держава українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія,

39

І. Гошуляк

бо до Русі з російських земель входила лише Новгородська земля. Звертаючись до давньоруської соборності, підкреслюючи згубність для української державності роз’єднання і розбрату в гетьмансь ку добу, автор ніби застерігає українців від гірких помилок ми нулого і закликає їх до єдності.

На розділених російсько австрійським кордоном українських землях і далі поглиблювалися відмінні риси господарської ін фраструктури, політичної культури, етноконфесійних відносин тощо, які склалися внаслідок багатовікової роз’єднаності. Цьому сприяла також політика правлячих кіл Росії, Австрії та Угорщини. Особливо важкого національного й соціального гноблення зазна вав український етнос у Російській імперії та Угорщині. Безпереч но, що русифікація Наддніпрянщини, Півдня і Слобожанщини, яка набувала дедалі більших масштабів, значно ускладнювала поширення там національно визвольних ідей. Щодо галицьких українців, то їм довелося вести важку і тривалу боротьбу проти намагання поляків, навіть після втрати власної державності, збе регти й закріпити своє панування на українських землях.

Однак, незважаючи на величезні труднощі, вже в першій поло вині ХІХ ст. на основі розвитку нової, з джерел народної творчос ті живленої, української літератури, етнографічних досліджень, пробудження національно культурної самосвідомості українців по обидва боки розділяючого їх кордону, зростало усвідомлення їх ідентичності, яке поступово трансформувалося в ідею всеук раїнської єдності і соборності.

Одними з перших чітко висунули її на західноукраїнських те ренах діячі «Руської Трійці» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагиле вич і Яків Головацький. У своєму славнозвісному альманасі «Ру салка Дністровая», виданому на початку 1837 р. в Будапешті, до якого ввійшли збірка українських народних дум і пісень, а та кож статті та інші твори названих авторів, вони заявили, що га лицькі українці — це частина єдиного народу, розселеного «по хліборобських околицях з по за гір Бескидських за Дон»13.

Болісно переживаючи територіальну розчленованість укра їнських земель, І.Вагилевич у листі до відомого наддніпрянсько го діяча Михайла Максимовича писав: «Що нам прелюбе? Чи не святая Русь, наша дідина? І ми єсмо руські діти!.. Ми єсмо южно русини... Оце ж ми всі із за Бескиду, від Тиси, з поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо...

Геть перегоди, бо не їм псувати существо народу»14. Глибоке усві

40