2. Політика радянської держави щодо релігії у 40-80-х рр. Хх ст.

В цьому питанні треба розглянути політику радянського уряду під час ІІ світової війни, повоєнний час, в період хрущовської відлиги і до сьогодення.

В 1988 році радянське керівництво взяло курс на нормалізацію державно-церковних відносин. Атеїстична політика в СРСР зазнала повного краху. 1 жовтня 1990 року був прийнятий Закон СРСР "Про свободу совісті і релігійних організацій". 23 квітня 1991 року аналогічний закон був ухвалений Верховною Радою УРСР. Ст. 13 Закону України закріпила за релігійними організаціями права юридичної особи. Важливе значення мало положення, яке містилося у ст. 6, яка хоча і не скасовувала принципу відокремлення школи від церкви, але надавала можливість організовувати релігійне навчання дітей.

Для релігійних організацій в Україні настала нова доба. Найбільшою й найвпливовішою церквою в країні залишалася Руська православна церква. Однак з кінця 80-х років починає набирати сили рух за автокефалію Української церкви. 25 червня 1992 року відбулося об’єднання частин УПЦ, яку очолював митрополит Філарет, і УАПЦ, що підтримувала єпископа Антонія (Масендича), в Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). З жовтня 1995 року церкву очолює патріарх Філарет. Частина кліру УАПЦ не погодилася з рішеннями Об’єднавчого собору і не підпорядкувалася УПЦ КП.

Висновки : у 40-80 – х роках ХХ ст. державна політика щодо релігії та церкви суттєво не змінилася. Пе­ре­слі­ду­ван­ня деяких релігійних об’єднань про­дов­жу­ва­ло­ся до кі­н­ця 80-х ро­ків.

3. Сучасна ситуація в релігійному житті України.

Після проголошення самостійності України, в сучасних церковних виданнях українські землі продовжують називатися "південним заходом Росії". А прагнення створити Українську помісну православну церкву викликає у російських церковних діячів спротив.

Це спонукало українські власті у першій половині 90-х рр. ХХ ст. піти на більш рішучі кроки. Слід зазначити, що при розв’язанні цієї проблеми тогочасне керівництво України допустило чимало таких дій, котрі вірні УПЦ сприйняли як грубе втручання у внутрішньоцерковні справи.

До більш гостріших висловлювань щодо релігійної політики української держави вдалося священноначалля Руської православної церкви, до складу якої входить УПЦ. У Визначенні архієрейського собору РПЦ 1994 р. зазначалося, що "на Україні в багатьох випадках мають місце грубі порушення прав людини й релігійної свободи, у результаті яких громадяни України страждають тільки за те, що належать до єдиної канонічної Православної Церкви на Україні – Української Православної Церкви".

Не все добре складалося й у відносинах між державою та Українською автокефальною православною церквою. Після створення у червні 1992 р. УПЦ КП, до складу якої повинна була ввійти УАПЦ, релігійні організації автокефальної церкви були зняті з реєстрації. Патріарх УАПЦ Мстислав не визнав УПЦ КП і подав заяву на ім’я президента, прем’єр-міністра та генерального прокурора з вимогою скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ. Однак статути релігійних організацій УАПЦ були зареєстровані лише у червні 1995 р., тобто церква протягом трьох років в Україні існувала напівлегально.

Найболючішою проблемою в українському православ’ї на сьогоднішній день залишається церковне роз’єднання. За церковним правом ані УПЦ КП, ані УАПЦ не є канонічними церквами. А тому обидва церковних згромадження не визнаються православним світом. Шлях до єдності тільки один – через суворе дотримання Передання і канонів Церкви. У законній державі повинна бути і законна Церква". УПЦ не піде на переговори з неканонічними церквами доти, доки їх прибічники не визнають себе винними у вчиненні розколу і не покаються в порушенні ними церковних законів. Лише після цього можна буде ставити питання про об’єднання.

Проте такий сценарій неприйнятний для УПЦ КП і УАПЦ, які намагаються знайти інший вихід з цієї складної ситуації. Найбільш оптимістично були настроєні автокефальні архієреї. З переходом в юрисдикцію Вселенського патріархату керівництво УАПЦ прагнуло об’єднати всі українські православні громади, які існують у світі. Проте на початку 2003 р. в УАПЦ стався розкол, який поклав кінець таким сподіванням.

Україна вступила в ХХІ сторіччя з розколотою Православною церквою. За станом на 1 січня 2004 року найбільшою є УПЦ, котра має 10384 громад, 151 монастир, 15 навчальних закладів, 3746 недільних шкіл. УПЦ КП належить 3465 парафій, 34 монастирі, 16 навчальних закладів, 1086 недільних шкіл. УАПЦ об’єднує 1190 громад. В Україні діє також Російська православна старообрядницька церква білокриницької згоди (59 громад), Російська істинно-православні церкви (30 громад), Російська православна вільна церква (закордонна) та ін.

Другою за кількістю громад після УПЦ є Українська греко-католицька церква (УГКЦ), якій належить 3480 громад, 92 монастирі, 13 навчальних закладів, понад 1132 недільні школи. За понад 40 років репресій греко-католицька церква не припинила свого існування. З березня 1991 року до дня своєї смерті УГКЦ очолював кардинал Любомир-Мирослав Любачивський. З січня 2001 року її главою став митрополит Любомир Гузар.

Греко-католики Мукачівської єпархії на Закарпатті не ввійшли до складу Києво-Галицької митрополії УГКЦ. Її опікує Апостольський нунцій (посол Ватикану) в Україні.

В українській державі швидко поширюються протестантські організації. Їхня кількість за станом на 1 січня 2004 року склала понад 7,2 тисяч громад. Усеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів налічує 2788 громад. 2061 громада об’єднана в Союз християн віри євангельської (п’ятидесятники). 965 громади належать Адвентистам сьомого дня. Свідки Ієгови заснували 919 громад.

За останні десять років майже вдвічі зросла кількість громад Римсько-католицької церкви. Мають тенденцію до зростання мусульманські громади.

Сьогодні в Україні діють три зареєстровані самостійні духовні центри мусульман (в Києві, Донецьку та Сімферополі). Іудаїзм в Україні представлений вісьмома своїми течіями (Об’єднання хасидів Хабад Любавич, Об’єднання іудейських релігійних організацій, релігійні громади прогресивного іудаїзму та ін.).

Останнім часом в Україні з’явилася ціла низка новітніх релігійних течій або так званих нетрадиційних релігій.

Висновки:

Отже, розглянуті історія і сучасність релігійних об’єднань в Україні дають можливість дійти висновку щодо їх багатоконфесійності. Мета полягає в тому, щоб на засадах релігійної моралі сприяти українській громадськості активніше розбудовувати економічне, політичне і духовне процвітання українського народу. Для цього потрібно відкинути внутрішньоконфесійні чвари, релігійну нетерпимість до представників інших релігій або індиферентних щодо релігії невіруючих людей.