Лекція № 8. Свобода совісті й правове регулювання відносин між державою та релігійними організаціями

МЕТА:

• освітня(навчальна):

розкрити значення понять „ свобода совісті ”, „свобода світогляду і віросповідання ”, положень українського законодавства відносно взаємодії між державою та релігійними організаціями;

• розвиваюча:

формувати уміння та навички роботи с нормативно-правовими документами; вирішувати ситуативні завдання юридичної практичної спрямованості;

• виховна: морально-правове виховання.

Опорні поняття: свобода переконань, совісті, віросповідань, релігійна організація, релігійна громада, альтернативна (невійськова) служба.

План

1. Право на свободу совісті. Українське законодавство щодо взаємовідносин між державою та релігійними організаціями.

2. Організаційно-правові положення невійськової служби.

3. Обмеження прав на свободу совісті.

1.Право на свободу совісті. Українське законодавство щодо взаємовідносин між державою та релігійними організаціями.

Усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті та діяльністю релігійних організацій в Україні, регулюються українським законодавством, яке складається з відповідних норм Конституції України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"( від 23.04.1991 року) та виданих відповідно до них інших законодавчих актів. Положення про релігійні права, що увійшли до Конституції України, вироблялися з урахуванням міжнародних правових стандартів. Стаття 35 Конституції України відповідає ст. 18 Загальної декларації прав людини, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, ст. 9 Конвенції з прав людини та основних свобод, а також Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань. Україна зобов’язалася і надалі узгоджувати своє законодавство з міжнародними правовими нормами. У разі встановлення міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, інших правил, ніж ті, що їх містить українське законодавство про свободу світогляду і віросповідання, застосовуватимуться правила міжнародних договорів.

Законодавство України надає право на свободу світогляду і віросповідання кожній людині. Це право означає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи колективно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти релігійні культи й ритуальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Основним принципом у сфері відносин між державою та релігійними організаціями українське законодавство проголошує відокремлення церкви й релігійних організацій від держави. Правовий режим цього принципу передбачає заборону втручання держави у внутрішні справи релігійних організацій і фінансування їхньої діяльності. Водночас держава зобов’язується захищати права й законні інтереси релігійних організацій; сприяти досягненню взаємної релігійної та світоглядної терпимості; поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству; не допускати встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших.

У свою чергу релігійним організаціям забороняється виконувати суто державні функції, брати участь у діяльності політичних партій і надавати їм фінансову допомогу, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансувати виборчу кампанію кандидатів до цих органів. Водночас ці заборони не поширюються на громадське життя. Релігійні організації використовують нарівні з громадськими організаціями засоби масової інформації.

Відповідно до законодавства України державна система освіти має світський характер. Школа відокремлена від релігійних організацій (ст. 35 Конституції України). Пункт 2 ст. 17 "Про загальну середню освіту" наголошує, що "у загальноосвітніх навчальних закладах забороняється утворення і діяльність… релігійних організацій… Примусове залучання учнів (вихованців)загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об’єднання громадян, релігійні організації … забороняється".

Україна докладає чимало зусиль на подолання негативних наслідків політики тоталітарного режиму щодо релігії, які призвели до міжконфесійних і міжцерковних конфліктів. Одним з основних завдань у релігійній сфері держава бачить у деполітизації релігійного середовища, недопущенні спроб перетворення релігійного чинника на знаряддя етнічного чи територіального сепаратизму та обмеженні діяльності тих релігійних утворень, що несуть загрозу здоров’ю людей і порушують громадський порядок.

Реалізації всієї повноти релігійних свобод сприяє гармонізація відносин між державою та релігійними організаціями; зміцнення взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань; удосконалення законодавчої бази відносин між державою та релігійними організаціями; повернення релігійним організаціям незаконно вилучених з релігійного вжитку будівель та іншого майна; сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань; розвиток притаманних їм форм суспільно значущої діяльності; урегулювання проблем, пов’язаних з діяльністю новітніх релігійних рухів тощо.

Дотримуючись принципу розділення держави і релігійних організацій, Україна водночас прагне поглибити партнерські взаємовідносини між державою та релігійними організаціями. З цією метою проводяться регулярні зустрічі представників влади з членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦ), до складу якої входять керівники найпоширеніших конфесій України.

Держава зобов’язалася сприяти церкві у відновлені притаманних їй форм суспільно значущої діяльності. Велику користь суспільству релігійні організації приносять на ниві милосердя і благодійності. У СРСР релігійні організації були витиснуті зі сфери благодійництва і соціального служіння людям. Це мотивувалося тим, що церква нібито прагнула у такий спосіб залучити до релігії людей, які опинилися в скрутному матеріальному чи моральному становищі. Подібними "дрібними подачками", на думку радянської влади, церковники принижували гідність громадян соціалістичного суспільства, а тому доброчинна діяльність релігійних організацій була заборонена.

Норми українського законодавства повернули релігійним організаціям право утворювати товариства, братства, асоціації та інші об’єднання громадян для здійснення доброчинності, а також засновувати добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи. Вони можуть мати свої статути, що реєструються в порядку, встановленому для громадських об’єднань. Релігійним організаціям дозволяється здійснювати благодійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди.

Співпраця релігійних організацій і державних органів влади поширюється також на сферу запобігання та реагування на надзвичайні ситуації. Релігійні організації можуть залучатися до спільних дій щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації; підвищення рівня готовності населенням до дій у надзвичайних ситуаціях; допомоги населенню в разі виникнення надзвичайних ситуацій; виявлення порушень нормативних актів з техногенно-екологічної безпеки; роботи з міжнародними урядовими і неурядовими організаціями тощо.

Релігійні організації активно взаємодіють із Збройними силами та правоохоронними органами України. Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій були підписані Заява про наміри співпраці з МВС та угоди про співпрацю з Внутрішніми військами МВС, Прикордонними військами, Податковою міліцією, Митною службою, Департаментом з питань виконання покарань.

Висновки: таким чином, українська держава має світський характер, не втручається у справи церкви, гарантує і забезпечує права та свободи громадян згідно з Конституцією України, в тому числі й право на свободу совісті.