Ііі. Етапи розвитку вітчизняного праворозуміння упродовж хх ст

В розвитку вітчизняного праворозуміння упродовж ХХ ст. можна визначити наступні етапи:

І. – початок ХХ ст. (до 1917 р.) – період плюралізму правових поглядів. В цей період вітчизняні представники природного, історичного, соціологічного, психологічного підходів до розуміння права активно дискутували з представниками юридичного позитивізму. Більшість вчених-правознавців визнавали, що першоджерелом є людська особистість, а закон – це тільки одна з можливих форм права.

ІІ. – кінець другого десятиріччя (1917-1920 рр.) – період правового нігілізму. В цей період відбувається ігнорування ролі права у забезпеченні життєдіяльності суспільства.

ІІІ. – 20-ті рр. ХХ ст. – період класового праворозуміння. Ці роки були відмічені суттєвим пожвавленням. В цей період формувалися різноманітні концепції тлумачення права, хоча всі вони спиралися на марксистсько-ленінську концепцію. Основні концепції:

• соціальна концепція права (Стучка),

• економічна концепція права (Пашуканіс),

• психологічна концепція права (Рейснер),

• нормативна концепція права (Криленко).

Єдність цих концепцій полягає у дослідженні сутності права виключно з класових позицій та тлумаченні права як явища тимчасового.

Думки вчених цих концепцій були визнані антикомуністичними, шкідливими.

ІV. – середина 30-х – 40-і рр. – період вузьконормативного чи тоталітарного праворозуміння. В радянській юридичній науці цієї доби особливу роль відіграла І Всесоюзна нарада з питань науки радянської держави і права, що відбулась у липні 1939 року (було присутньо 600 вчених з різних республік). В цей період право розглядалось як наказ диктаторської влади.

V. – середина 50-х – 60-і рр. – період домінування нормативного праворозуміння. Даний період пов’язаний з подоланням культу Сталіна і „хрущовською відлигою”. Право вже не розглядається як наказ верхівки влади, але повністю ототожнюється з радянським законодавством, яке в більшості випадків було неправовим.

VІ. – середина 70-х - - 80-і рр. – формування широкого чи багатоаспектного праворозуміння (Керімов, Нерсесянц, Козюбра) поряд з існуванням нормативного праворозуміння (Алєксєєв, Халфіна, Рабінович).

VІІ. – 90-і рр. – сьогодення – період панування широкого чи багатоаспектного праворозуміння – праворозуміння, що базується на розмежуванні права і закону.

Положення:

1) Широке праворозуміння є основою інтегративної школи права.

2) Згідно з широким праворозумінням право є складним соціальним явищем, яке має різноманітні властивості і як наслідок цього різноманітні форми прояву (а не лише тільки одну таку форму як закон).

3) Широке праворозуміння передбачає множинність визначень права.

Вихідне (наддержавне) визначення права: Право – це справедлива і рівна міра свободи людей.

Тема 7: Правогенез та онтологія права.

Питання:

1. Право та комунікація.

2. Право як цінність.

3. Право та закон.

4. Об’єктивне та суб’єктивне право.

І. Право та комунікація

Дослідження проблеми взаємозв’язку права та комунікації пов’язано з необхідністю вивчення:

1) проблем правогенезу;

2) природи людини та суспільства;

3) права як засобу упорядкування суспільних відносин;

4) права як цивілізованої форми впливу держави на державно-організоване суспільство.

Правогенез – це категорія, що характеризує процес виникнення права, його становлення як специфічного соціального явища. Процес становлення права пов’язаний з існування самого людського суспільства, тому умови його виникнення пов’язані з проблемою становлення людини. Соціальний характер людини як істоти пов’язує необхідність вивчення процесу становлення людини у взаємодії з оточуючим середовищем. На відміну від всіх інших живих істот, оточуючим середовищем яких є лише природа, становлення людини залежить не лише від природних умов, а й від людського середовища. Людська природа надає можливість людині творити саму себе. Це означає, що створення особистості має соціальний комунікативний характер, заснований на різноманітних аспектах взаємодії людей. Ця взаємодія визначає необхідність спілкування, що в кінцевому рахунку спричиняє виникнення потреби до порядку.

Порядок (інституціоналізація) вимагає певного контролю людської поведінки та переходу від звички до усвідомленої поведінки, що пов’язане з можливістю її передбачення та характеризує її як об’єктивну.

Суспільний порядок потребує певної взаємодії людей, що має подвійний характер (наявність трьох суб’єктів). Це характеризує не лише взаємодію людини з іншими суб’єктами суспільних відносин, а її взаємодію із соціальним середовищем. При цьому суспільство являє собою, з однієї сторони, продукт людської діяльності, оскільки формується під впливом поведінки людей, а з іншої сторони, залишається об’єктивною категорією, оскільки залежить від факторів, що мають самостійний характер. Саме тому по відношенню до людини суспільство є суб’єктивним і об’єктивним одночасно.

Таким чином, проблема правогенезу пов’язується із соціолого-феноменологічною (комунікативною) теорією.

Важливе значення для становлення права має такий аспект суспільства як етногенез.

Етнос – це певний колектив суб’єктів, що має особливу внутрішню структуру та характеризується оригінальним стереотипом поведінки. У зрівнянні з суспільством етнос має певні особливості, що характеризують становлення права:

• це система, що складається історично та розвивається;

• в основу системних зв’язків в межах групи покладається відчуття свого та чужого, а не усвідомлені відносини як у суспільстві;

• більш значна ступінь залежності від природних факторів, що сприяють виживанню етносу чи його зникненню.

Виникнення права на певному етапі розвитку суспільства забезпечує можливість розширення форм та засобів комунікації. Це пов’язується з чітким визначенням за допомогою права можливої та необхідної поведінки суб’єктів.

З виникнення держави комунікативне значення права виявляється у чіткому визначенні меж правового впливу та можливості примусового виконання державних рішень.

Таким чином, право та комунікація є взаємозалежними категоріями і комунікативна роль права може бути сформована наступним чином:

1. поза суспільством, тобто в природі права не існує;

2. закони природи є вічними і незмінними, а право є динамічною категорією, що не лише змінюється, а і може порушуватись;

3. право виявляється в суспільстві як певний порядок суспільних відносин;

4. учасники суспільних відносин мають певний рівень свободи, що визначається обов’язками інших суб’єктів;

5. міра свободи визначається певними правилами, що мають обов’язковий характер;

6. дія права має комунікативну направленість, оскільки, окрім встановлених прав та обов’язків суб’єктів, передбачає певну кореляцію їх поведінки;

7. комунікативна роль права виявляється і в тому, що воно передбачає два рівні взаємодії людини:

а) по відношенню до інших людей;

б) по відношенню до суспільства в цілому – що і забезпечує публічний характер права;

8. само суспільство є сукупністю різноманітних комунікативних сфер, що зумовлює необхідність встановлення загального порядку та задоволення загальних інтересів;

9. функціонування права пов’язується з виокремленням двох різновидів соціумів:

• первинного – як сукупності всіх людей, що функціонує за допомогою спеціальних засобів, які встановлюються на рівні суспільства та захищаються владними структурами;

• вторинного суспільства – що функціонує як певна організація, що створюється на основі спільності інтересів та регламентується нормами, які мають договірну основу;

10. право завжди має письмовий характер, оскільки лише в такому значенні воно є елементом правової комунікації. При цьому воно формувалося у первинних текстах (нормативно-правових актах) та у вторинних юридичних текстах (індивідуальних нормативно-правових актах);

11. комунікативна роль права виявляється також у взаємності прав та обов’язків суб’єктів, що не лише забезпечує реальність суб’єктивного права, а і створює умови для розширення комунікації;

12. специфічною соціальною умовою виникнення цивілізаційних форм права є наявність держави. Саме вона забезпечує функціонування різноманітних форм права та його взаємодію з іншими засобами соціального впливу.

Таким чином, право є засобом суспільної комунікації, що характеризується еволюційними формами розвитку, залежить від природи людини як соціального елементу суспільства від різноманітних соціальних груп та від держави як засобу управління суспільством.