Іі. Соціальна правова держава

В сучасній літературі обґрунтовується можливість існування такого якісного стану держави як соціальна правова. Можливість її функціонування передбачає необхідність визначення особливостей цих самостійно якісних характеристик держави.

Поняття соціальної держави виникло у ХХ ст., а поняття правової держави у ХІХ ст., хоча витоки цих категорій ми знаходимо ще у древніх філософів. Основним призначенням правової держави вони вважали знаходження ефективного механізму взаємодії влади та права; соціальна держава характеризувалась як спосіб організації суспільства, що забезпечує стабільний розвиток соціальної та економічної системи, а також реальність соціальних прав людини.

Вперше, термін правова держава був вжитий Велькером в 1813 р., однак створення юридично завершеної категорії належить Роберту Молю, який в 1829 р. охарактеризував правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріплені прав і свобод особи, а також в забезпеченні судового захисту особи.

Категорія соціальна держава була введена до наукового обігу в 1929 р. німецьким вченим Хеллером. Вона визначалась як така форма організації влади, що забезпечує подолання соціальних протиріч та координацію інтересів соціальних груп.

Поєднання соціальної та правової держави є можливим лише на основі ефективного використання двох принципів:

• верховенства права – як принципу правової держави,

• соціальної справедливості – як принципу соціальної держави.

А отже, ця держава можлива за умови, якщо в суспільстві, з однієї сторони, справедливість не визнається більш високою цінністю ніж право, а з іншої, право не суперечить принципу справедливості.

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, в межах якої влада підкорюється праву, а основні права людини та соціальна безпека складають зміст свободи заснованої на праві. Якщо категорія соціальна правова держава характеризувати як самостійну, то ми повинні визначити її ознаки, основними серед яких є:

1. наявність правового закону (що відповідає існуючій в суспільстві справедливості);

2. законодавче закріплення та реальне забезпечення прав людини;

3. наявність ефективних форм контролю за здійсненням законів;

4. гарантування державою соціальної безпеки та механізмів реалізації соціальних благ;

5. забезпечення основних прав людини у відповідності до міжнародних стандартів;

6. надання державою допомоги малозабезпеченим громадянам;

7. здійснення державою політики соціального компромісу.

Ііі. Громадська думка та право

Громадська думка – це стан масової свідомості, що пов’язана із зовнішнім проявом певних суджень з приводу суспільно значущих проблем.

Громадська думка – це самостійна політико-правова категорія, що має реальне значення лише в демократично організованому суспільстві. Ознаки її:

• пов’язується з висловлюванням публічних суджень,

• характеризується можливістю впливу на важливі сфери,

• спричиняє вплив на політичну систему і на процес функціонування суспільства,

• є особливим соціальним інститутом,

• є засобом офіційного висловлювання населення,

• забезпечує формування єдиної думки серед різноманітних соціальних груп стосовно важливих сфер суспільного розвитку,

• є інститутом суспільної влади, оскільки впливає на поведінку суб’єктів,

• характеризує громадянське суспільство, що є вільним від політичного диктату,

• створює умови щодо врахування позицій суспільства державою,

• суб’єктами громадської думки є вільні від держави індивіди – власники.

Функціонування громадської думки як соціального інституту потребує правового закріплення, як правило, конституцією, системою політичних прав.

Спірним в сучасній літературі є питання щодо впливу громадської думки на право на етапі його прийняття та реалізації. З цього приводу існують два протилежних погляди:

1. Карцева Н.(Росія) – відстоює думку, що в період соціальної нестабільності врахування громадської думки можливе для уникнення соціальних катастроф, однак, більш важливою є думка законодавців, що забезпечує єдність суспільства не лише в соціальній, а й політичній сфері.

2. Карбон’є Жорж (Франція) вважає, що громадська думка в суспільстві відображає загальну волю, тому обов’язково повинна враховуватись законодавством незалежно від стану розвитку суспільства.

Юридична практика засновується на вимозі того, що законодавець повинен врахувати громадську думку, а не керуватися її висновками як імперативом. На думку більшості вчених в процесі прийняття законів законодавець повинен узагальнювати громадську думку, співвіднести її зі своїм життєвим досвідом та визначити її відповідність потребам населення. Вплив громадської думки на право повинен залежати від різновиду нормативного акту та визначатись етапом прийняття чи дії права.

№ п/п	Етап	Завдання	Можливості врахування громадської думки
1	Початковий	Вияв потреб у правовому регулюванні	Визначення наявності соціальної проблеми та можливостей її вирішення пр. засобами
2	Розробка концепції НПА	Вияв різноманітних соціальних інтересів	Визначення можливостей знаходження соціального компромісу
3	Підготовка проекту НПА	Визначення можливостей реалізації майбутнього документу	Можливості виявити відношення населення до положень юридичного документа
4	Дія НПА *НПА – норм.-пр. акт	Вияв ступеню ефективності правової норми	Визначення відповідності положень юридичного документа інтересам населення та можливості його добровільного виконання

Таким чином, громадська думка є самостійним демократичним інститутом, значення якого залежить від рівня розвинутості держави, тих завдань, які вона визначає у правовій сфері та можливостей, які вона встановлює для окремих суспільних інститутів. В будь-якому випадку громадська думка характеризується як реальна основа формування правосвідомості суспільства.