Іі. Структура юридичної практики

Самостійний характер юридичної практики як правової категорії визначає не лише її особливості як поняття, а і особливості як засобу певного виду діяльності. Саме в такому значенні юридична практика є поліструктурним утворенням, що характеризується наявністю відповідної будови.

Структура юридичної практики – це її внутрішня будова, що зумовлює наявність не лише певних елементів, а і певну їх взаємодію та взаємозалежність, що і забезпечує єдність юридичної практики та можливість досягнення її завдань.

Як правило, структуру юридичної практики характеризують як 4-рівневу, що складається з:

1. логічного компоненту,

2. просторового компоненту,

3. суб’єктивного компоненту,

4. часового компоненту.

З точки зору логічної структури юридична практика складається з двох елементів: а) юридична діяльність, б) соціально-правовий досвід.

Юридична діяльність визначається як можливість досягнення суб’єктами суспільних відносин певного правового результату, а соціально-правовий досвід як результат узагальнення різноманітних форм та видів юридичної діяльності.

Кожен із зазначених елементів логічної структури має власну внутрішню будову, що підкреслює їх самостійний характер. Так елементами юридичної діяльності є:

1. об’єкт юридичної діяльність – явища чи предмети, на які націлені юридичні дії суб’єктів та учасників;

2. суб’єкт юридичної діяльності – індивідуальні чи колективні особи, які є носіями прав та обов’язків і без яких існування юридичної практики є неможливим;

3. учасники юридичної діяльності – це особи та організації, що сприяють суб’єктам практики у можливості використання ними прав чи виконанні обов’язків;

4. юридичні дії – як форма діяльності суб’єкта, що ає зовнішній прояв та тягне певні юридичні наслідки;

5. юридичні операції – як сукупність взаємопов’язаних юридичних дій, що мають спільну мету, яка може бути досягнута лише в результаті всіх цих юридичних дій;

6. засоби та способи здійснення юридичних дій – при чому вони повинні мати чітку форму і зміст та забезпечувати можливість досягнення правового результату;

7. результати юридичної практики – як кінцева форма юридичних операцій, яка має текстовий вираз та задовольняє індивідуальні чи суспільні потреби.

Згадані елементи мають різноманітне значення, що надає можливість виокремити основні з них (об’єкт, суб’єкт, учасники та результат) та допоміжні, наявність яких може бути необов’язковою.

Вказана структура є найбільш складною, оскільки просторовий, суб’єктивний та часовий аспект структури юридичної практики мають лише початкові та кінцеві елементи і залежать від особливостей ситуацій чи норми, на якій засновується правове рішення.

Ііі. Види юридичної практики

Сучасна юридична практика існує у різноманітних формах та різновидах, що зумовлюється наявністю різноманітних критеріїв, які покладаються в основу класифікації юридичної практики.

І. В залежності від характеру та способу впливу на суспільні відносини розрізняють:

• правотворчу;

• правозастосовчу;

• правовиконавчу;

• правопорядчу;

• інтерпретаційну практику.

В процесі правотворчої практики формулюються нормативно-правові акти, що закріплюють способи та методи впливу держави на суспільство.

Правозастосовча практика забезпечується діяльністю державних структур з метою прийняття індивідуальних актів, що конкретизують нормативно-правові.

Правовиконавча діяльність пов’язується із створенням умов щодо реалізації актів вищої юридичної сили шляхом прийняття підзаконних нормативних документів.

Праворозпорядча діяльність – забезпечує визначення та закріплення структури державно-владних органів та їх повноважень.

Природа інтерпретаційної практики відображається у прийнтті документів, що пояснюють зміст нормативних положень, які є недосконалими.

Спірним в юридичній літературі є питання про належність до визначеної групи практик – правоохоронної. При цьому одні автори характеризують її лише як засіб охорони правовідносин, що не має впливу на суспільні відносини (Скакун О.Ф.), а інші – визначають правоохоронну практику як самостійний різновид, що спричиняє вплив на суспільні відносини (Копєйчиков В.В.).

ІІ. За функціональним призначенням:

а) правоконкретизуючу практику , змістом якої є поширення норм на певну життєву ситуацію чи діяльність певних суб’єктів;

б) контрольна практика, змістом якої є визначення ступеню правомірності та відповідності закону всіх різновидів юридичної діяльності;

в) правосистематизуюча практика, змістом якої є розробка та прийняття кодифікованих нормативних документів, що відзначається високим рівнем узгодженості нормативних приписів.

Зазначена класифікація є загальновизнаною в літературі, а спірним є лишепорядок розміщення зазначених видів практик, тому що більшість авторів основною вважають систематизуючу діяльність, на основі якої здійснюється контрольна та конкретизуюча.

ІІІ. За суб’єктами здійснення юридичну практику класифікують на:

• законодавчу – основним призначенням якої є забезпечення законотворчості;

• судову , що забезпечує правосуддя;

• слідчу, метою якої є розслідування правопорушень;

• нотаріальну, що забезпечує посвідчення певних юридичних документів та дій;

• юридично-консультативну, метою якої є забезпечення відповідності нормативних актів підприємств, установ та організацій діючому законодавству, а також консультування працівників цих установ.

Спірне щодо даної класифікації юридичної практики є визначення якості самого різновиду адвокатської практики. Хоча більшість вчених і характеризує її як юридичну, оскільки вона здійснюється суб’єктами, що мають спеціальну підготовку (Марченко, Халфіна). Хоча належність адвокатської практики до державної все-таки свідчить на користь визнання цього різновиду практики в якості суспільної (Козюбра, Заєць).

Таким чином, класифікація юридичної практики характеризує її як багатоаспектну, що виявляється у різних сферах юридичної діяльності та забезпечує різні інтереси, що можуть бути гарантовані правовими засобами.