IV. Держава та право: проблеми співвідношення

Держава і право як засоби соціального регулювання характеризуються єдністю, відмінностями та співвідношенням.

Єдність держави і права виявляється в наступному:

1. держава і право виникають і розвиваються сумісно;

2. характеризуються єдиними підходами до типології та визначення сутності;

3. є засобами управління та здійснення влади;

4. є засобами врівноваження особистих та суспільних інтересів;

5. діють на єдиній економічній та політичній основі, їх розвиток зумовлюється єдиними факторами;

6. залежать від рівня розвитку суспільства та впливають на нього;

7. мають внутрішню структуру та певне функціональне призначення.

Відмінності держави і права визначаються різноманітністю їх впливу на суспільство та різноманітною їх структурою:

Держава	Право
1. є особливою формою організації політичної влади	1. є самостійним засобом соціального регулювання
2. первинним елементом структури держави є органи	2. первинним елементом структури права є норма
3. структурні елементи складають сукупність певних утворень, що діють за принципом розподілу повноважень	3. норми складають систему, що характеризується підпорядкуванням
4. способи зовнішньої організації влади характеризується як форма держави	4. форма права характеризує способи закріплення норм в юридичних документах
5. структурно первинні елементи будови держави складають підрозділи, фізичні та посадові особи	5. структуру права складають підрозділи правових норм, що об’єднуються в інститути та галузі
6. держава приймає обов’язкові рішення, що мають правову форму	6. визначає статус держави та закріплює її повноваження

Взаємодія держави і права засновується на тому, що:

1. Держава:

• створює право;

• визначає зміст методів правового впливу;

• гарантує та охороняє правові приписи;

• визначає повноваження суб’єктів права;

• встановлює зміст правових норм;

• є суб’єктом правозастосування.

2. Право:

• існує у визначеній державою формі;

• має визначену державою ступінь обов’язковості;

• визначає та закріплює функції держави;

• закріплює статус владних структур;

• визначає межі втручання держави в сферу суспільних відносин;

• закріплює статус держави як суб’єкта міжнародного права;

• встановлює державну відповідальність за порушення взятих перед суспільством зобов’язань.

V. Держава та особа: проблеми взаємодії

Відносини в суспільстві можна охарактеризувати як відносини між особою та суспільством, а також як відносини особи та держави. Остання група відносин базується на встановлені такого балансу, при якому :

а) особа мала б можливості безперешкодно реалізувати надані їй права, а також законні інтереси;

б) держава отримала б підтримку від особи стосовно наданих державі повноважень та функцій шляхом добровільного виконання особою обов’язків та забезпечення дієвих механізмів відповідальності.

В сучасній теорії є наявними 2 основних підходи до визначення співвідношення держава-особа:

1. Гуманістичний (природно-правовий) підхід – заснований на ідеї визнання особи як основної соціальної цінності, що реалізує надані їй можливості та характеристиці держави як засобу гарантування наданих особі можливостей. Права особи визначаються як природні, якими вона володіє незалежно від держави, а держава існує лише для гарантування та забезпечення цих прав. При цьому зміст та обсяг природних прав розширюється по мірі розвитку суспільства.

2. Державний (юридико-позитивістський) підхід – належить до матеріалістичних теорій і засновується на пріоритеті держави, яка характеризується як мета, що полягає в забезпеченні порядку в суспільстві, а особа є засобом досягнення мети і саме тому отримує права від суспільства чи держави. Держава є джерелом законодавчого закріплення прав особи, які змінюються в залежності від державної волі, її можливостей та доцільності.

Сучасна юридична практика в сфері співвідношення особи та держави виходить з того, що (Пакт про громадянські та політичні права) держава забезпечує права особи, що знаходиться під її юрисдикцією, законодавчо забезпечує механізм реалізації прав особи, надає всім суб’єктам, чиї права порушені, правових засобів захисту та відповідає за дієвість застосування права.

Згідно положень конституції категорії особа та держава взаємодіють на основі наступних принципів:

Держава:

1. гарантує кожному інформацію про належні права та свободи;

2. створює умови для реалізації закріплених прав та свобод;

3. створює можливості, що забезпечують свободу вияву суб’єктивних інтересів у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

4. встановлює чітко визначені випадки щодо обмеження суб’єктивних прав;

5. гарантує захист прав і свобод судом;

6. діє в межах наданих конституцією повноважень;

7. встановлює відповідальність посадових осіб за вчинені правопорушення в сфері суб’єктивних прав;

8. встановлює принцип, що забороняє можливість притягнення до відповідальності за вчинення одного і того ж правопорушення двічі;

9. зобов’язана відшкодовувати збитки за власний рахунок у випадку спричинення моральної і матеріальної шкоди посадовими особами;

10. гарантує право звернення за захистом до міжнародних судових органів чи міжнародних організацій, учасниками яких є держава.

Особа:

1. користується наданими державою правами, не порушуючи права інших суб’єктів;

2. виконує покладені обов’язки добровільно чи завдяки використанню примусової сили;

3. несе встановлену законом відповідальність у випадку невиконання покладених обов’язків чи порушення прав інших суб’єктів;

4. реалізує надану державою можливість звернення за судовим захистом;

5. має право вимагати відповідальності посадових осіб;

6. шляхом реалізації наданих демократичних інститутів приймає участь у формуванні та функціонуванні виборних державних структур;

7. реалізує право на власну думку стосовно рівня ефективності функціонування держави та її органів;

8. забезпечує реалізацію державних рішень шляхом правомірної поведінки;

9. є суб’єктом відносин в межах громадянського суспільства, які не є державно-організованими.

Таким чином, особливості взаємодії держави і особи в державно організованому суспільстві забезпечують, з однієї сторони, реальність прийнятих державою рішень, а з іншої, можливість захисту та відновлення суб’єктивних прав, що порушуються як державою, так і іншими суб’єктами.