89. Філософське вчення в.Вернадського

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення. Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов'язані з цими знаннями.

В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці. В.Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, наголошував, що не можна боротися в ім'я самої боротьби, а лише заради вічних, безумовних істин та основних прав людини. Негативно ставився до більшовицької ідеології, більшовизму, сталінщини. Однак це не зашкодило зберегти віру в здорові сили народу, встановлення в країні людських відносин, виходу її на шлях прогресу.

Критикував централістські прагнення російських властей, унаслідок чого російська адміністрація, особливо нижча, під виглядом боротьби з українським «сепаратизмом» переслідувала найневинніші і природні права української національної стихії, упереджено витлумачувала їх як шкідливі.

В. Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч із проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької «українізації». Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.

90. Філософія української діаспори

Західна українська діаспора веде значну наукову та культурно-освітню діяльність, тим самим збагачуючи українську науку і культуру. Поряд з цим серйозну увагу вона приділяє дослідженню філософських і соціально-політичних проблем.

Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського та ін.

Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник "Відродження нації", романах "Рівновага", "Божки", "Заповіт борцям за визволення", "Великий Молох", "Нова заповідь", "Щастя", "Листи до юнака", "Конкордизм" та ін.

Центральні теми його творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. Визначити прихильників його ідей досить складно, оскільки в його творчості є позитивне ставлення до марксизму, соціалізму і, в той же час, розходження з ними у національному питанні.

У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.

Кульчицького хвилює доля української нації, він шукає причини такого її стану, поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в українського народу. Розглядаючи українців як людність, Кульчицький проводить дослідження впливу на них різних чинників — етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфних і глибинно-психічних (несвідомих). Ці чинники, на думку вченого, є основою формування національного характеру.