Глава 11 КАПІТАЛ СФЕРИ ОБІГУ

§ 1. ПОЗИЧКОВИЙ КАПІТАЛ І ПОЗИЧКОВИЙ

ПРОЦЕНТ

Одночасне функціонування кожного індивідуального продуктивного капіталу у виробничих процесах і у сфері обігу та неоднакова швидкість обороту його складових частин сформували грошову, продуктивну і товарну форми капіталу. У процесі розвитку товарно-грошових відносин та поглиблення суспільного поділу праці грошова форма капіталу відокремилася від кругообігу промислового капіталу та набула самостійного різновиду суспільного грошового капіталу, що охоплює вартісну форму всього дійсного капіталу. Грошовий капітал здатний втілюватися в різні функціональні форми, провідною із яких є позичковий капітал.

Позичковий капітал — це відокремлена форма промислового капіталу, грошовий капітал, який його власники надають у позичку підприємцям на умовах повернення, платності й строковості.

Основою формування позичкового капіталу стали закономірності кругообігу капіталу в процесі відтворення, коли безпосередньо авансований у виробництво капітал не є власністю підприємця, а переданий йому в тимчасове користування. Власником позичкового капіталу залишається кредитор навіть тоді, коли капітал передано підприємцю-позичальнику. Так відбувається роздвоєння позичкового капіталу на капітал — власність і капітал — функцію. Кредитор як власник капіталу отримує частину доданої вартості у вигляді позичкового відсотку, а решта доданої вартості залишається у розпорядженні позичальника-підприємця у вигляді підприємницького доходу.

Позичковий капітал, відокремившись від промислового капіталу у самостійну форму суспільного капіталу, набув ряд суттєвих відмінностей:

•по-перше, позичковий капітал діє як капітал — власність у руках кредитора та стає капіталом-функцією в розпорядженні

271

Політична економія

позичальника. На цій основі позичальник користується грошовим капіталом кредитора, якому позичена сума коштів з відсотками повертається після збігу терміну позички;

•по-друге, гроші, окрім функції загального еквівалента, служать капіталом — засобом отримання додаткової вартості. Тобто власники грошових капіталів передають функціонуючим капіталістам не просто гроші, а гроші як капітал, вартість, що приносить додаткову вартість. В операціях позичок гроші стають своєрідним товаром, котрий кредитори нібито продають функціонуючим капіталістам за ціною розміру позичкового відсотка;

•по-третє, позичковий капітал здійснює відмінну форму руху. Увесь час обертання він перебуває у грошовій формі, здійснюючи рух Г −Г′, тобто обмежується операціями передачі грошового капіталу у позичку і повернення з відсотками;

•по-четверте, позичковий капітал володіє специфічною формою відчуження. Якщо відчуження звичайних товарів відбувається у формі купівлі-продажу, то відчуження грошового капіталу набуває форми позички. У звичайних товарних операціях купівлі-продажу (Т — Г) товар переходить від продавця у власність покупця проти еквівалентної суми грошей. У позичкових операціях відбувається лише односторонній рух вартості — від кредитора до позичальника. Зворотне повернення грошового капіталу відбувається лише після збігу певного періоду часу;

•по-п’яте, позичковий капітал найбільшої фетишистської форми. У його русі Г −Г′ не беруть участі ніякі передавальні ланки. Створюється видимість самозростання грошей. Насправді ж гроші приростають тому, що у позичальників вони перетворюються у діючий капітал, що обертається за формулою:

РС

Г — Г — Т ... В ... Т′ — Г′

ЗВ

272

Глава 11. Капітал сфери обігу

При цьому отримана грошова виручка (Г′) містить у собі кредитовану суму з відсотками (Г′′) та належний підприємницький прибуток (Р′); тобто

Г′ = Г′′ + Р′.

Позичальник повертає кредитовану суму з процентами тому, що в його обороті вона здійснила кругообіг реального капіталу, що дозволило сплатити належний процент і отримати підприємницький прибуток. Водночас промисловий капіталіст звільняється від необхідності утримання значних грошових резервів у бездіяльному стані. Йому надається можливість оперативно розширити авансування виробничих процесів, збільшити масштаби виробництва та привласнити більшу суму доданої вартості. Як винагороду за наданий у тимчасове розпорядження позичковий капітал промисловець сплачує певну суму — відсоток.

Історичним попередником позичкового капіталу був лихварський капітал, що діяв у докапіталістичних формаціях. Лихварський капітал виступав капіталом лише для лихваря, тому що приносив проценти. Але для позичальників — рабовласників і феодалів — грошові позики кредиторів покривали їхні надмірні споживацькі видатки на придбання предметів розкоші, побудову палаців та ін. Дрібні виробники користувалися послугами лихварського кредиту для задоволення потреб споживання, сплати податків і ренти землевласникам. Тобто надані позички лихварського капіталу для отримувачів не набували форми виробничого капіталу та не здійснювали кругообігу промислового капіталу.

Формула руху лихварського капіталу Г — Г′ обмежувалася лише сферою обігу. Через високі ставки відсотків, які в окремий період сягали 60–80 % річних, лихварський капітал відволікав зі сфери матеріального виробництва значні кошти, що гальмувало суспільний прогрес та викликало широкі протести. Відомо, що у 1113 році в Києві проти лихварів спалахнуло народне повстання, тому князь Володимир Мономах законодавчо обмежив розмір лихварського процента ставкою у 20 % річних. Протистояння католицької церкви і боротьба промисловців з лихварями тривала аж до перемоги та появи і розвитку позичкового капіталу. Хоч лихварські позички і сприяли первісному нагромадженню капіталу, але не могли задовольняти потреби обороту капіталу, тому що вилучали у формі

273

Політична економія

лихварських відсотків не лише додатковий продукт, а й частину необхідного продукту. Саме в цьому суттєва відмінність лихварського капіталу від позичкового, який вилучає лише частину доданої вартості.

Вирішального удару лихварському капіталу завдав розвиток кредитної системи, банків та функціонування позичкового капіталу як відособленої грошової частини продуктивного капіталу, що оволодів сферою виробництва і обігу. Водночас його залишкові прояви зберігаються і нині скрізь, де зберігається дрібне виробництво і діють тенденції до монополізації сфери обігу. Спроби реалізувати економічні відносини лихварства в Україні мають місце у прагненні банків монополізувати кредитну сферу, у наданні кредитів за хабарі, корупційних схем привласнення коштів та ін.

Джерелами формування позичкового капіталу стали: грошові кошти, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу промислового й торгового капіталу; вивільнений основний капітал у формі амортизаційного фонду до тих пір, коли настає термін його оновлення; тимчасово вивільнений змінний капітал до моменту виплати заробітної плати, а також додатковий продукту у грошовій формі до нагромадження достатнього розміру, що необхідний для цілей розширеного виробництва. Ці та інші форми вивільнення грошових коштів у процесі кругообігу промислового капіталу виникають внаслідок розбіжності періодів надходження грошової виручки від реалізації продукції та періодів капіталовкладень, витрат і платежів. Тимчасово вивільнені грошові кошти не можуть бездіяльно лежати як мертві скарби. Це суперечить самій природі капіталу, якій властиве самозростання. Тому власники тимчасово вільних грошових коштів вкладають їх у банки, а за це отримують банківський відсоток. Банки, у свою чергу, надають грошові кошти під вищий відсоток тим, хто їх потребує, на принципах повернення, строковості та платності.

Такий рух тимчасово вільних капіталів достатньо прибутковий як кредиторам, так і позичальникам: власники вкладів отримують банківський відсоток, а позичальники отримані кошти використовують для піднесення ефективності власного капіталу та з метою збільшення привласнення доданої вартості. Різниця між відсотками, що їх отримує банк з позичальників і відсотками, що він сплачує вкладникам, формує банківський дохід.

274

Глава 11. Капітал сфери обігу

Іншими джерелами позичкового капіталу стали акумульовані

уфінансово — кредитних закладах грошові кошти і заощадження широких верств населення та кошти рантьє осіб, головним джерелом доходів яких є відсотки від наданих у позику грошей або відсотки й дивіденди з придбаних цінних паперів. Коштами рантьє в даний час служать цінні папери розгалуженої системи інвестиційних компаній та трастових відділів комерційних банків. Хоч кошти різних прошарків суспільства відкладені для поліпшення особистого споживання, проте їх тимчасове перебування на рахунках ощадно-кредитних закладів також перетворює ці кошти у складник позичкового капіталу. Додатковими ресурсами позичкового капіталу стають і тимчасово вільні грошові кошти державного бюджету, пенсійних фондів, страхових компаній, кошти професійних спілок та інших організацій.

Рушійною силою руху позичкового капіталу є привласнення належного процента. Його розмір спонукає власників тимчасово вільних коштів на певний час відчужувати їх під відсоток, що стає ціною кредиту. Попит і пропозиція позичкового капіталу формуються грошовим ринком.

Позичковий процент — частина доходу, яку позичальник віддає кредиторові за користування грошовими коштами.

Суть процента в тому, що це частина прибутку яку позичальник сплачує за взятий у кредит грошовий капітал. Якщо позичальником стає функціонуючий підприємець, він за тимчасове користування позичковим капіталом у формі його ціни повертає кредиторові частину свого прибутку. Економічна природа позичкового процента зумовлюється існуванням товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. Його розмір відображає ефективність використання позичкового капіталу і має покривати витрати позичальника та його дохід у формі середнього прибутку.

Джерелом позичкового відсотка є додана вартість, створена у процесі продуктивного використання позиченого капіталу, а також праця банківських службовців, які забезпечують рух капіталу. Додана вартість розподіляється так, щоб кредитор отримав прибуток у вигляді відсотка за кредит, а позичальник — підприємницький дохід

увигляді прибутку на використаний у підприємницькій діяльності позичений капітал. Важливо, щоб виробництво і розподіл доданої вартості здійснювався відповідно до реальних потреб суспільного

275

Політична економія

відтворення та вимог законів грошового обігу. Зокрема, рівень позичкового процента не може бути вищим від середньої норми прибутку. За іншого виробниче використання позички втрачає сенс.

Величина позичкового процента характеризується його нормою, яка визначається як відношення річного доходу, отриманого на позичений капітал, до суми кредиту, виражене у відсотках:

S= D ×100% ,

K

де S — норма процента;

D — річний дохід;

K — авансована сума позички.

Для визначення розміру ставки позичкового процента головним є виконання ним розподільної та зберігальної функцій. Розподільна функція пов’язана з розподілом прибутку, що отримав позичальник внаслідок використання позичкового капіталу, на відсоток і підприємницький дохід. Функція збереження передбачає повернення від позичальника до кредитора сум, не менших від тих, що були надані позичальникові. Реальна пропорція поділу прибутку на процент і підприємницький дохід визначається, насамперед, середньою нормою прибутку. При цьому слід розрізняти ринкову норму процента, що залежить від кон’юнктури ринку позичкових капіталів, та середню норму процента за певний період. Максимального розміру ринкова норма процента досягає у періоди найбільшого загострення економічних криз, к оли масова гонитва за грошима як засобами платежу зумовлює зростання попиту на позичковий капітал для погашення боргових зобов’язань. У період економічної депресії норма процента знижується, але не може сягати нуля, тому що надання кредиту втратило б сенс діяльності кредитора. У періоди пожвавлення та піднесення, коли значно зростає попит на кредити, норма процента підвищується. Тобто динаміку процентних ставок слід розглядати в межах відповідних фаз промислового циклу.

Крім норми прибутку, на рівень позичкового капіталу впливають інфляційні процеси. Зростання потужності інфляційного процесу спричинює підвищення процентних ставок, щоб захистити позичковий капітал від знецінення. Відтак розрізняють номінальну та реальну процентну ставку. При цьому темпи зростання процентних

276

Глава 11. Капітал сфери обігу

ставок мають випереджати темпи інфляції. Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кредит, умовно можна поділити на макрота мікроекономічні. На макрорівні на розмір процентної ставки впливають попит і пропозиція на кредитному ринку під впливом конкуренції, стабільність грошового ринку країни, рівень облікової ставки центрального (національного) банку. Чинниками мікроекономічного рівня впливу на розмір процентної ставки можна вказати:

•мету кредиту. Якщо кредит надається для поточного фінансування, то ставка найнижча, тому що він є короткостроковим. Кредит торгово-посередницьким фірмам найдорожчий, тому що їхній прибуток має спекулятивний та ризиковий характер;

•розмір кредиту. За великі кредити розмір процентних ставок нижчий, ніж за користування дрібними сумами, бо питома вага затрат на одиницю кредитованої суми відносно менша: крім цього, великі суми кредиту надаються надійним позичальникам, імовірність банкрутства яких нижча;

•термін користування кредитом. Чим триваліший термін, тим вища ставка процента за кредит, оскільки зростає ризик втрат від неповернення кредиту та інфляції;

•рівень ризику. Позички піддаються впливу двох основних ризиків — кредитного і відсоткового. Кредитний ризик пов’я-

занийзможливимивтратамивіднеповерненняборгувнаслідок банкрутства позичальника, а відсотковий — із втратами від несплати відсотків за користування позикою. Позики з вищим рівнем ризику надаються під вищий відсоток, щоб компенсувати кредиторові можливі збитки.

Середня ставка позичкового відсотка диференціюється від сили дії всієї сукупності чинників і довготривалих тенденцій в економіці, тому що розраховується як звичайна та ефективна відсоткова ставка. Стисла формула обрахування ставки звичайного відсотка така:

Is = PR , T

де Is — ставка звичайного відсотка; P — сума позички;

R — річна ставка відсотка;

T — кількість періодів нарахування відсотків.

277

Політична економія

Отже, величина звичайного відсотка розраховується тільки на основі суми кредиту і відповідає умовам одноразової виплати при поверненні загальної суми платежу у визначений термін.

Ефективна ставка відсотка розраховується одночасно на основі суми кредиту і на суму прибутку, яка може бути реінвестована. Тоді майбутні платежі розраховуються за незмінною ставкою на більшу суму як складний відсоток (Iс) за формулою:

Ic = P[(1+R /T )t −1] .

Отже, позичковий капітал є однією з функціональних форм грошового капіталу, для авансування підприємців надходить з грошового (фінансового) ринку, який формується, головним чином, банківськими і парабанківськими (спеціалізованими) кредитнофінансовими установами. Відсоткова ставка позичкового капіталу в ринковій економіці діє як ціна капіталу, взятого у кредит. В умовах вільної конкуренції норма відсотка позичкового капіталу динамічно змінюється. Процес розвитку виробництва й нагромадження грошових коштів, що потребують перетворення у функціонуючий капітал, спричинив формування кредитної системи відносин і кредитних інститутів.

§ 2. ТОРГОВЕЛЬНИЙ КАПІТАЛ І ТОРГОВЕЛЬНИЙ

ПРИБУТОК

Поглиблення суспільного поділу праці й розвиток товарногрошових відносин зумовили зростання масштабів виробництва і ринків збуту до такого рівня, що ускладнився збут продукції та ускладнився процес поєднання функцій управління виробництвом продукції та її продажем. Успішне просування товарів на ринки все більше вимагало спеціальних знань, утримання торгових закладів та інших витрат на формування інфраструктури ринку, що стало малоефективним для використання окремим промисловцем. Відволікання значних ресурсів у сферу торгівлі уповільнювало оборот промислового капіталу та зменшувало норму прибутку. Розвиток ринкових відносин об’єктивно вимагав діяльності особливої групи кваліфікованих спеціалістів, які б, надаючи торговельні послуги, своїм авансованим капіталом обслуговували процес ринкового обігу товарів

278

Глава 11. Капітал сфери обігу

багатьох промисловців. Так виникли економічні умови і потреби діяльності особливого виду суспільного капіталу — торгового капіталу, що відособився у сфері обігу з метою здійснення торговельних операцій. Власниками цього капіталу стали торгові підприємці.

Історичною першоосновою торгового капіталу став купецький капітал, який на ранніх етапах розвитку ринкового середовища був складником промислового капіталу, сприяв його первісному накопиченню та становленню капіталістичного способу виробництва. Реальне відокремлення торговельного капіталу від промислового зумовлене його функціями: здійснення торгових операцій, які потребували знання стану ринку й належних затрат на доведення товарів до споживачів; реалізація вартості й додаткової вартості, що втілена у товарах; створення частини додаткової вартості у формі торговельного прибутку.

Вказані функції успішно реалізуються торговцями завдяки наявності у них спеціальних приміщень і устаткування, спеціалізації працівників на виконанні спеціальних функцій, вивчення ринку і врахування його структури та динаміки попиту, прогнозування коливання кон’юнктури і вироблення можливостей впливати на неї, посилення взаємозв’язку виробництва товарів і їх споживання. Результатом ринкової діяльності торговців стало зниження витрат обігу і часу доставки товарів до споживачів і стимулювання поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва та розширення ринкового середовища. Сукупний ефект діяльності торгового капіталу не тільки прискорив обіг промислового й, загалом, усього суспільного капіталу, а й опосередковано створив умови для виробництва у сфері обігу частини вартості.

Переходом реалізаційних функцій до торговців промисловці звільнилися від авансування виробничих елементів торговельного капіталу, що прискорило оборот виробничого капіталу та підвищило його прибутковість. Звільнившись від реалізації товарів і пов’язаних з ними витрат, промисловці через оптові збутові операції уступили певну частину доданої вартості з вигодою для себе. Вона стала певною частиною торгового прибутку, а операції: Т′ — Г′ стали означати продаж товарів для підприємців та перетворення їх товарного капіталу у грошову форму. Набагато швидше перетворення елементів виробничого капіталу у грошову форму збільшило виробництво вартості й додаткової вартості.

279

Політична економія

Для промисловців оптовий продаж продукції торговцям означає її реалізацію. Але загальний процес доведення товарів до споживачів відбувається лише тоді, коли вони із сфери обігу переходять у сферу особистого чи виробничого споживання. Адже купуючи товари у підприємців, торговці обслуговують лише першу стадію кругообігу промислового капіталу (Г — Т). Стадія продажу товарів (Т — Г′) означає реалізацію товару безпосереднім споживачам. Рух авансованого торговельного капіталу, завершуючи остаточну реалізацію товарів, здійснює особливий кругообіг: Г — Т — Г′. Він засвідчує, що торговельний капітал є відносно самостійною формою суспільного капіталу, діє лише у двох формах — товарній та грошовій, а в своєму кругообігу проходить дві стадії обігу — купівлю товарів (Г — Т) та їх продаж (Т — Г′). Його специфічною функцією є обслуговування реалізації товарів. При цьому один торговець здатний одночасно обслуговувати потреби багатьох промисловців. Більше того, взаємодія торговельного капіталу з промисловим скорочує і час обертання обох відособлених частин суспільного капіталу, і створює умови для скорочення частки капіталу сфери обігу, а отже, збільшує розмір виробництва.

Водночас відокремлення торговельного капіталу від промислового збільшує відрив сфери виробництва від споживання. Між споживачем і виробником виникає цілий ряд посередницьких операцій: промисловець продає вироблений продукт оптовому торговцеві, той — дрібному оптовикові, а останній — роздрібному торговцеві. В цьому русі товарів промисловець не взаємодіє з кінцевим споживачем і не знає реальних розмірів попиту на товари. Його реакція на стан ринку обмежена лише попитом різних груп торговців, які до того ж для придбання товарів широко користуються кредитом, хоч попередньо куплені товари ще ними не продані. За такого стану продажів промислові підприємці навіть у періоди зменшення загального попиту продовжують збільшувати виробництво, обсяги якого вже перевищують розмір платоспроможного попиту. Так створюються умови надвиробництва товарної маси й періодичного настання економічних криз.

Дві стадії кругообігу торговельного капіталу, пов’язані з придбанням і продажем партій товарів, виражають різні економічні відносини, які реалізуються спеціалізацією торговців на оптовій та роздрібній торгівлі. Оптова торгівля означає продаж великих пар-

280

Глава 11. Капітал сфери обігу

тій товарів одними власниками товарів іншим. В ній беруть участь як промисловці, так і торговці. Як правило, оптова торгівля відбувається на товарних біржах, ярмарках і аукціонах шляхом укладання контрактів купівлі-продажу виставлених зразків, асортименту й стандартів якості товарів. У результаті торгів значна маса товарів, проданих на оптових ринках, ще не переходить у сферу споживання. Продавець зобов’язується доставити певну кількість того чи іншого стандартного товару у вказаний термін і за домовленою ціною.

Оптовими операціями займаються великі оптові фірми, які закуповують і перепродують товари іншим підприємствам та промисловим компаніям. Нерідко створюється складна система руху товару, що охоплює подання замовлень, обробку вантажів, зберігання і транспортування. Ось чому оптовий продаж фактично перевищує роздрібний товарооборот у десятки разів, охоплюючи як споживчі товари, так і товари виробничого призначення.

Роздрібна торгівля забезпечує перехід товарів у сферу споживання та їх продаж безпосереднім споживачам. У ній здійснюється доопрацювання, сортування й фасування споживчих товарів, їх зберігання та встановлення ціни. Структуру, обсяги й динаміку розвитку роздрібної торгівлі визначають досягнутий рівень і структура виробництва предметів споживання, що нагромаджуються у ринкових фондах, і структура платоспроможного попиту населення. Основні напрями її розвитку характеризуються зростанням продажів широкого асортименту товарів у великих універсальних магазинах та їхніх чисельних філіях, що належать торговельним фірмам. Магазини як підприємства роздрібної торгівлі виконують такі функції: комерційну, що пов’язана з закупівлею товарів, формуванням їхнього асортименту та обслуговуванням потреб покупців; маркетингову — вивчення попиту, реклама, формування споживацьких потреб; технологічну — приймання і зберігання товарів, їх викладка і відпуск; економічну — ціноутворення, платежі, розрахунки, облік; соціальну — реалізація доходу населення і задоволення його потреб. Кількість магазинів та їх якісний стан визначають пропускну спроможність роздрібної торгівлі.

Спеціалізація торговельних підприємств сприяє раціоналізації торгівельних операцій, підносить рівень продуктивності праці у сфері торгівлі, створює умови для механізації складських робіт, введення методів самообслуговування покупців та впровадження

281

Політична економія

інших удосконалень. Окрім мережі торгівлі у магазинах, широкого розвитку набули методи обслуговування споживачів посилковою торгівлею, яка особливо слушна в обслуговуванні покупців віддалених регіонів і сіл, телефонні закупівлі товарів та використання можливостей Інтернету.

У багатьох країнах світу визначне місце в обслуговуванні споживачів посідає кооперативна торгівля у двох формах — споживчої та постачально-збутової кооперації. Кооперативні організації відносяться до громадських організацій, користуються законодавчо визначеними податковими пільгами і підтримкою держав, тому здатні продавати споживачам товари за пільговими цінами. Споживча кооперація об’єднує, головним чином, середній клас суспільства та інших споживачів, які зацікавлені у використанні громадських засад кооперації та в оптових закупівлях товарів у виробників, які потім продають безпосереднім споживачам за нижчими цінами, ніж у фірмових магазинах. Постачально-збутові кооперативи об’єднують дрібних товаровиробників з метою підвищення прибуткової діяльності у придбанні необхідних засобів виробництва і в збуті продукції. Розвитку кооперативних форм торгівлі сприяє також користування кооперативним кредитом за нижчою ставкою відсотка й задоволення інших економічних та соціальних потреб.

Сучасні процеси глобалізації стимулюють розвиток різноманітних форм міжнародної торгівлі та організацій, які діють з метою прийняття однотипних правил і торгово-економічних відносин. Найвідомішими світовими організаціями у складі Організації об’єднаних націй є: ЮНСІТРАЛ — комісія ООН з прав міжнародної торгівлі, ЮНКТАД — Конференція з торгівлі і розвитку, УНІДРУА — Міжнародний інститут уніфікації приватного права. Особливу роль у міжнародній торгівлі відіграють світова організація торгівлі (СОТ), до норм і правил якої приєдналася Україна в 2008 р., та Міжнародна торговельна палата (МТП), яка об’єднує національні організації ділових кіл і Торгові палати. Окрім світових організацій торгівлі, активну діяльність для вдосконалення міжнародної торгівлі ведуть численні міжнародні організації регіонального типу, міжурядові та неурядові організації.

Торгівля між покупцями і продавцями різних країн складається із вивезення товарів до інших країн — експорту та ввезення їх з інших країн — імпорту. Зростання експорту позитивно впливає

282

Глава 11. Капітал сфери обігу

на виробництво і зайнятість країни — експортера, а ввезення — збільшує сукупний попит і підвищує національний дохід. Обсяги та динаміка експорту й імпорту за певний період відображаються у стані торговельного балансу країни: перевищення вартості експорту товарів над вартістю імпорту дає активний торговельний баланс. Якщо вартість імпорту перевищує експорт, то країна має пасивний торговельний баланс. Характер торговельного балансу значною мірою відображає економічний стан країни та є одним із важливих показників рівня залежності економіки від зовнішніх ринків, стану кон’юнктури і міжнародної конкуренції.

Праця зайнятих у торгівлі працівників є продуктивною, оскільки забезпечує рух і відтворення частини сукупного продукту і капіталу. У сфері торгівлі продовжується процес виробництва і створюється додатковий продукт у формі торговельного прибутку.

Торговельний прибуток — прибуток, що створений працею торговельних працівників, а також у результаті перерозподілу частини доходів різних верств населення, що привласнюється торговими фірмами після реалізації товарів і послуг.

На перший погляд функціонування торгового капіталу знижує реалізаційну ціну промислових виробів, проданих оптовим торговцям. Але насправді оптова ціна означає передачу частини додаткового продукту, створеного у сфері виробництва, торговим капіталістам за ціною виробництва, яка включає в собі витрати виробництва (В.в) та середній прибуток підприємців на авансований промисловий капітал (Р). Торговці ж, реалізуючи товари споживачам, нібито додають торгову надбавку до вартості товарів. Але кінцева ціна насправді і є вартістю товару, що містить також середній прибуток торговців (L) та набуває форми:

Ціна товару = Вв + P + L.

Тобто підприємці продали свою продукцію за ціною виробництва, а торгові капіталісти реалізували їх кінцевим споживачам за вартістю. Привласнення торгового прибутку стає можливим внаслідок перерозподілу суспільної вартості товарної маси як підсумку міжгалузевої конкуренції та принципу: на рівновеликий капітал — однаковий прибуток.

Утримання безперервності реалізації товарів потребує не тільки періодичного авансування капіталу на закупівлю товарів, а й

283