- •1. Виникнення психологічних знань
- •2. Предмет психології.
- •3. Основні форми прояву психіки та їх взаємозв’язок
- •4. Науково-природничі та філософсько-методологічні основи психології.
- •5. Основні галузі психології.
- •6. Будова, функціонування і властивості центральної нервової системи.
- •7. Мозок і психіка: принципи та загальні механізми зв’язку.
- •8. Психіка як продукт і фактор еволюційного процесу
- •9. Порівняльний аналіз психіки людини та тварини.
- •1 . Пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, пам'ять, мова).
- •2. Навчання, мислення, інтелект.
- •3. Мотивація і емоції.
- •III. Висновок.
- •10. Психіка і свідомість. Структура свідомості та її основні психологічні характеристики
- •11. Поняття про свідоме і несвідоме.
- •12. Сучасна психологія, її задачі місце в системі наук.
- •13. Структура сучасної психологічної науки.
- •14. Задачі та методи сучасної психології
- •15. Метод стопстереження, його варіанти.
- •16. Експеримент як метод психологічних досліджень.
- •17. Метод опитування та його варіанти.
- •18. Тести як метод психологічних досліджень,їх варіанти.
- •19. Моделювання як метод психологічних досліджень та його варіанти.
- •20. Умови переходу до вищої форми відображення-свідомості.
- •21. Роль праці у виникненні свідомості.
- •22. Характерні ознаки свідомості.
- •23. Поняття діяльності. Предметний характер діяльності.
- •24. Взаємозв’язок діяльності та активності суб’єкта. Потреби як джерело активності людини.
- •25. Фактори ефективної діяльності.
- •26. Основні види діяльності.
- •27. Відмінність діяльності людини від активності тварини.
- •28. Рефлекторна природа психіки як властивість нервової системи.
- •29. Поняття уваги її структура та функції.
- •30. Види мислення та їх характерні особливості.
- •31. Операції мислення.
- •32. Мовлення як засіб спілкування і узагальнення.
- •33. Види мовлення, їх характеристика та призначення.
- •34. Поняття про уяву в психології. Види уяви.
- •35. Сновидіння, галюцинації, марення, мрії, фантазії.
- •36. Уява і мислення. Роль уяви в житті людини.
- •37. Поняття особистості в психології.
- •38. Поняття індивід, особистість, індивідуальність: співвідношення об’єму та змісту наведених понять.
- •39. Структура особистості.
- •40. Формування та розвиток особистості.
- •41. Поняття про здібності.
- •42. Види здібностей у людини.
- •43. Зв’язок здібностей з успішністю виконання діяльності.
- •44. Поняття обдарованості у загальній психології.
- •45. Задатки, їх природа та зв’язок із здібностями.
- •46. Поняття темпераменту у психології.
- •47. Типи темпераменту та їх психологічна характеристика.
- •48. Темперамент та діяльність.
- •49. Темперамент та основні властивості нервової системи.
- •50. Поняття індивідуального стилю діяльності і його зв’язок з темпераментом.
- •51. Темперамент і здібності.
- •52. Поняття про характер як сукупність стійких рис особистості.
- •53. Зв’язок характеру і темпераменту.
- •54. Структура характеру.
- •55. Вольові якості людини та їх становлення.
- •56. Поняття емоції та їх основні функції.
- •57. Види емоційних станів та їх характеристика.
- •58. Поняття про мотиви та потреби особистості/59.Структура та основні параметри мотив. Сфери людини/60. Мотиви поведінки, основні функції мотивів
- •61. Поняття про пам’ять:основні процеси, механізми, види.
- •62. Сприйняття та його властивості.
- •63. Сприйняття простору, часу і руху.
- •64. Види мислення і його індивідуальні особливості.
- •65. Загальні властивості відчуттів. Чуттєвість та її вимірювання.
- •66 . Мислення як діяльність. Структура розумової діяльності.
- •67.Поняття про увагу, її структура
- •68. Види потреб
- •69. Спрямованість особистості
- •70. Основні властивості відчуттів.
- •71. Основні властивості сприйняття.
- •72. Концептуальна модель рефлекторної дуги за Соколовим.
- •73. Стадії та рівні психічного відображення у тварин за о.М.Лентьєвим та Фабрі.
31. Операції мислення.
В процесі мислення виділяють такі основні операції: аналіз, синтез, узагальнення.
Аналіз – це виділення в об’єктах елементів, властивостей, зв’язків, поділ предмету на частини (розбирати механізм).
Поєднання окремих елементів цілого називають – синтезом. Відбувається співвіднесення окремих елементів, виділених аналізом. В результаті між ними розкриваються зв’язки, що дозволяє зрозуміти предмет як цілісний.
Аналіз і синтез єдині. Порівняння починається із співставлення предметів (синтез), в ході якого виділяється відмінне і спільне (аналіз). Виділення спільного веде до узагальнення. Загальні ознаки можуть бути зовнішніми або суттєвими. Правильні висновки можна робити тільки на основі суттєвих узагальнень (кит – не риба, а ссавець).
32. Мовлення як засіб спілкування і узагальнення.
Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.
Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.
Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.
Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.
Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.
До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутбове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.
Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри — мова; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.
33. Види мовлення, їх характеристика та призначення.
Вияви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками.
Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, який є звуковим і який інші сприймають за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.
ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ - це розмова між двома або кількома співбесідниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Поділ на «активного» та «пасивного» учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадою щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв´язків.
Діалогічне мовлення тісно пов´язане із ситуацією, у якій провадять розмову, і тому його називають ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням.
Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно складається з простих мовних конструкцій, зумовлених контекстом, попередніми висловлюваннями. Чималу роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: «так би мовити», «от», «і хто б міг подумати» тощо.
МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову.
Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення нового матеріалу на уроці тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовують позамовної інформації, отриманої з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою активний чи довільний різновид мовлення. Зокрема, щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, має усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.
ПИСЬМОВЕ МОВЛЕННЯ - це особливий різновид мовного процесу, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасникам того, хто пише, так і тим, що житимуть потім.
Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).
Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом мовлення є внутрішнє. З назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись уголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.
ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ беззвучне, тобто не промовляється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепоту, а то й починає звучати, переходячи в розмову зі самим собою. Це трапляється в разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.
За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому нема більшості другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв´язності та незрозумілості, у реченні часто залишається тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об´єднуються образи. Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов´язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким «скороченим» способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле у внутрішньому мовленні, за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою виявляється аж ніяк не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти є незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв´язному мовленні усно чи письмово неможливо.
Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовного спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується потребою перш ніж висловити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему міркування.
Обидва різновиди мовлення людини - зовнішнє та внутрішнє - перебувають у тісному взаємозв´язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.
Мовлення в різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, звучанні, логічній послідовності, образності висловлювання думок.
Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її уміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, іншим притаманна певна стриманість, відлюдність. Вольова саморегуляція мовлення є важливим аспектом його функціонування. Характер діяльності позначається на мовленні й водночас потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні, специфічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення має бути не лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного мовлення не просто формуються в процесі набуття практичного досвіду, вони потребують також власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мовлення.