2.3.Суб'єктивні права інтелектуальної власності

Суб'єктами права інтелектуальної власності є фізичні, юридичні особи та держава (в особі державних органів) - носії прав на результати творчої інтелектуальної діяльності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності виступають творці (автори, виконавці, винахідники) та інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелек­туальної власності (ст. 421 ЦК України).

У теорії цивільного права суб'єкти права інтелектуаль­ної власності прийнято поділяти на дві групи: первинні і похідні. Такий події має суто практичне значення. Первинне право означає, що носій права не пов'язаний правами попе­редника в юридичному розумінні; це право належить творцеві, тобто особі, особистою працею якої фактично був створений об'єкт інтелектуальної власності. Творець - носій первісних прав. «Основанием возникновения первоначальньїх имущественньїх прав является факт создания результата личньїми усилиями его творца, закрепляемьій правом авторства»¹. Первинне право - це хронологічна категорія, яка вказує на те, що право на результат уперше закріплено за конкретною особою.

¹⁰Дозорцев В.А. Интеллектуальньїе права: Понятие. Система. Задачи кодификации : еб. стат. / В.А. Дозорцев; Ислед. центр частного права. -М.:Статут, 2005. - С. 283-287.

До первинних суб'єктів належать творці - автори, виконавці, винахідники; ними можуть бути тільки фізичні особи. Особи, які не внесли особистого вкладу в створення результату інтелектуальної діяльності, не можуть претенду­вати на визнання їх авторами або співавторами.

Не визнаються авторами особи, які надавали допомогу або сприяли оформленню прав на результат, здійснювали контроль за виконанням робіт, пов'язаних із створенням результату інтелектуальної діяльності, виступали інвесторами або керівниками організацій, де працюють автори.

Тому окремо слід виділити таку категорію суб'єктів як співавтори. Відносини співавторства передбачають, що особа (особи) своєю творчою діяльністю зробила (зробили) внесок у створення результату інтелектуальної діяльності. Тому така особа (чи особи) може претендувати на те, щоб бути визна­ною як автор (співавтор) твору. Всі співавтори - носії суб'єк­тивних прав на результати їх творчої діяльності, незалежно від характеру співавторства (роздільне чи нероздільне).

До первинних суб'єктів також відносять роботодавців, оскільки результати інтелектуальної діяльності можуть створюються в процесі виконання трудових договорів (ст. 429 ЦК України). Об'єкти, створені в результаті виконання трудо­вих обов'язків, називаються службовий твір або службовий винахід. З юридичної точки зору трудовий договір не є підставою для переходу прав на службовий твір, оскільки відносини інтелектуальної власності цивільно-правові за своєю природою. Предмет трудового договору - виконання певних службових обов'язків, які є досить широким поняттям і не дозволяють чітко виділити критерії, за якими результат інтелектуальної діяльності набуває статусу об'єкта права інтелектуальної власності. Тому роботодавець повинен укла­дати самостійний цивільно-правовий договір з автором про передачу виключних майнових прав на результат службового завдання.

Первинними носіями прав на засоби індивідуалізації (торговельні марки, комерційні найменування, географічні зазначення походження товару) можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, оскільки на цю групу об'єктів не виникають особисті немайнові права. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути закріплено і за колективом компаній - колективна торговельна марка. В такому разі вони однаковою мірою є носіями прав на конкретну торговельну марку. Підстави для такого володіння правами - договір. Схожа ситуація - права суб'єктів на най­менування місця походження товару. Підставою для виник­нення прав у групи фірм є виробництво товару в певній місцевості або з використанням природного елементу, що походить з конкретної місцевості. Найчастіше первинні права виникають на недоговірних підставах, у кожної ком­панії окремо.

Права всіх інших осіб мають похідний характер. Похід­ними суб'єктами є ті, у яких права на об'єкти права інтелек­туальної власності виникають на підставі закону, договорів чи адміністративних актів. До них належать: спадкоємці та правонаступники, роботодавці, інвестори, держава, особи, які набувають ці права на підставі договорів. Необхідно заува­жити, що міжнародні договори, які є складовою національ­ного законодавства, прямо вказують на перехід майнових прав інтелектуальної власності від автора до інших осіб, використовуючи для похідних суб'єктів загальний термін «правонаступники». Похідними носіями прав можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, і держава. Правонаступ­никам переходять тільки майнові права інтелектуальної власності, а в певних випадках, за автором частково можуть зберігатися майнові права (ст. 427 ЦК України).

У разі смерті автора, його майнові права інтелектуальної власності переходять відповідно до заповіту чи закону до його спадкоємців. Унікальне з цієї позиції право слідування, яке, на відміну від авторського права, для правонаступників є необмеженим у часі.

Як зазначалося вище, до похідних суб'єктів належать також юридичні особи. В разі реорганізації права інтелек­туальної власності, які належали юридичній особі, разом з іншими матеріальними та нематеріальними активами пере­ходять до правонаступників. Ними можуть бути як юридичні особи, до яких переходять права юридичної особи, що реорганізувалась, так і фізичні особи, які виступали як кредитори, так і держава.

Держава також може стати правонаступником у разі реорганізації чи ліквідації державного чи комунального під­приємства. Особливість її участі в цивільних правовідносинах полягає у тому, що вона є одночасно і сувереном, тобто здатна встановити для себе обсяг прав і юридичних обов'яз­ків, в тому числі на рівні закону. Як суверен держава може мати такі права, які не можуть мати інші особи. Це стосується можливості примусового відчуження майнових прав (інтелек­туальної власності) на свою користь, засекречення інформації про певне науково-технічне досягнення тощо. Держава вста­новлює правовий механізм регулювання відносин¹.

Виникнення прав на об'єкти пов'язують із критерієм правосуб'єктності. В теорії права під правосуб'єктністю прийнято розуміти здатність фізичних і юридичних осіб у встановленому порядку бути суб'єктами права, тобто носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків (див. «Юридичну енциклопедію»). Традиційно елементами правосуб'єктності називають правоздатність і дієздатність. Правоздатність - це правова якість особи, здатність мати права й обов'язки. Дієздатність - здатність особи своїми діями породжувати для себе права та обов'язки.

Правоздатність реалізується виключно через факт ство­рення об'єкта права інтелектуальної власності. Наявність лише однієї правоздатності у суб'єкта свідчить, що він - учасник абсолютних правовідносин, тобто монопольно володіє особистими немайновими та майновими правами. Але з моменту, коли суб'єкт починає реалізовувати своє право, наприклад, шляхом продажу свого твору, укладання ліцензійного договору на використання корисної моделі, договору франчайзингу тощо, то він стає суб'єктом відносних (зобов'язальних) відно­син. Для цього суб'єкт повинен мати відповідний рівень дієздатності (питання розглядалося в попередньому підпункті).

Рівень дієздатності суб'єкта не впливає на його можли­вість визнаватися автором, але має значення для реалізації майнових прав автора. Іншими словами, рівними особистими немайновими правами користуються малолітні, неповнолітні, повнолітні, обмежено дієздатні та недієздатні особи. Наприклад, якщо дитина 10 років написала музичний твір, то саме вона буде визнана автором цього твору і саме вона буде первин­ним носієм прав на цей об'єкт. Майнові права на музичний твір також належать дитині, але її інтереси представляють батьки, які мають право виступати стороною у правовідно­синах щодо реалізації майнових прав своєї дитини.

На всі об'єкти права інтелектуальної власності у суб'єк­тів виникають особливі інтелектуальні права.Визначення змісту цих прав виходить із «золотої» тріади правомочності на речі, а також із можливості автора самому використо­вувати ідею для отримання переваг у комерційній діяльності, дозволяти чи забороняти це робити іншим особам¹².

У понятті «право інтелектуальної власності» необхідно розрізняти об'єктивну та суб'єктивну складові. Як суб'єктив­на категорія інтелектуальні права - це виключні суб'єктивні права конкретного суб'єкта на результати інтелектуальної творчої діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, робіт, послуг.

У об'єктивному розумінні інтелектуальні права - це право інтелектуальної власності або сукупність правових норм, які регулюють підстави виникнення, зміни, припинення, а також порядок здійснення і захисту суб'єктивних прав на результати інтелектуальної діяльності і засоби індивідуалізації.

Інтелектуальні права мають абсолютний характер. Вони (абсолютні права) реалізуються діями самої правомочної особи, не потребують для їх реалізації будь-яких дій зобов'я­заної особи. Це проявляється у двох аспектах: позитивному - юридична закріплена можливість власника прав особисто використовувати результат своєї діяльності або передавати його іншим, та негативному - юридично закріплене право власника забороняти всім іншим несанкціоновано використо­вувати об'єкти права інтелектуальної власності. Іншими словами, власник інтелектуальних прав може самостійно здійснювати користування результатом, без установлення спеціальної заборони для третіх осіб - така заборона передба­чена в законодавстві. Правовідносини з третіми особами встановлюються не заборонами, а шляхом видання дозволів, передусім у формі договорів. Особи, яким повноваження не були передані, не мають права використовувати результати інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації. Наприклад, якщо художник передав виключні права на свої малюнки для альбому музичній групі, за ним залишилося право забороняти всім без винятку використовувати ці малюнки і проставляти на них інше ім'я, чи вносити до них зміни або вводити їх як елемент у інші малюнки.

Разом з тим, права інтелектуальної власності мають і зобов'язальний характер, який проявляється в договірних відносинах, наприклад, виконанні твору на замовлення.

Частина 2 ст. 418 ІДК України розкриває зміст права інтелектуальної власності, вказуючи, що право інтелектуаль­ної власності становлять особисті немайнові права інтелек­туальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелек­туальної власності визначається Цивільним кодексом та іншими законодавчими актами.

До особистих немайнових прав інтелектуальної власності відносять:

• право на визнання людини творцем (автором, вико­навцем, винахідником);

• право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

• інші особисті немайнові права інтелектуальної влас­ності, встановлені законом (ст. 423 ЦК України).

У цьому розділі розкривається зміст прав лише в загаль­ному вигляді. Більш глибоко особисті немайнові та майнові права будуть розглядатися у наступних параграфах, для кожної групи прав окремо.

Особисте немайнове право на визнання людини творцем має індивідуальний характер, тому може належати тільки фізичним особам - авторам, виконавцям, винахідникам. Закріплення цього права на законодавчому рівні, перш за все, переслідує економічні цілі. «Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором створе­ного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов'язки всіх і кожного утримуватися від порушення цієї правомочності автора»⁸'. Визнання права авторства - підстава для виникнення всіх інших особистих немайнових та майнових прав.

Характерною ознакою особистих немайнових прав є їх невідчужуваність. Автор не може передати свої права авторства на підставі договорів, тобто такі договори будуть визнані нікчемними. Після смерті автора особисті немайнові права не переходять у порядку спадкування до правонаступників, але зацікавлені особи можуть здійснювати захист особистих немайнових прав автора.

Необхідно зазначити і те, що не всі результати інтелек­туальної діяльності мають автора. Наприклад, авторство не виникає на торговельні марки чи комерційні найменування, фонограми.

Щодо майнових прав, то суб'єкти, носії майнових прав, поділяються на дві групи: правоволодільці і користувачі. Для користувачів інтелектуальних прав установлюються обмеження. Наприклад, у авторському праві таким обмежен­ням є право слідування - право на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (ст. 27 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), в договорах - це встановлення граничних термінів дії ліцензійного договору, мінімальних ставок гонорару, правил на розповсюдження прав на службові об'єкти.

Майнові права мають строковий характер, хоча і допу­скається можливість установлення безстрокової охорони, наприклад, право на торговельну марку, комерційне наймену­вання, секрети виробництва. Щодо договірних відносин, то строк дії ліцензійного договору не може перевищувати строку дії прав на використання результату інтелектуальної діяльності.

До числа майнових прав відносять право на володіння, право на користування, право на розпорядження.

Право володіння- це юридично забезпечена можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної творчої діяльності. Володіння може бути фактичним і юридичним. Основна відмінність юридичного володіння від фактичного - це те, що перше спричиняє юридичні наслідки, а останнє їх не виключає. Юридичне володіння обов'язково підтверджується документами.

У сфері інтелектуальної власності юридичне володіння проявляється як матеріальне володіння. Так, власник торго­вельної марки, матеріально володіючи цим об'єктом, здійснює її юридичне володіння (підтверджене документально).

Право користування- юридично забезпечена можливість суб'єкта здобувати із свого результату його корисні властивості ;шя задоволення своїх особистих та майнових потреб. Тобто передбачається практичне застосування інтелектуального продукту, інформації, а також операцій з цим продуктом.

Вибір способу використання залежить від особливостей об'єкта інтелектуальної власності. Переліки способів вико­ристання закріплені в законодавстві та є невичерпними.

Так, використанням твору є його: опублікування; відтво­рення будь-яким способом та у будь-якій формі; переклад; перероблення, адаптація, аранжування та інші подібні зміни; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій; публічне виконання; продаж, пере- дання у найм; імпорт його примірників, примірників його перекладів, перероблення тощо (ст. 441 ЦК України). Більш детальний перелік способів використання закріплений у ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Використанням виконання є: доведення виконання до відома публіки під час його здійснення; записування вико­нання під час його здійснення, пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь- якій формі; продаж та інше відчуження оригіналу чи примір­ника запису виконання; забезпечення засобами зв'язку мож­ливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею (ст. 453 ЦК України).

Використанням фонограми, відеограми є: пряме або опо­середковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми; продаж та інше відчуження ори­гіналу чи примірника фонограми, відеограми; оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми; забезпечення засобами зв'язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею (ст. 454 ЦК України).

Використанням передачі організацій мовлення є: здійснен­ня (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення; записування (фіксування передачі (програми) орга­нізації мовлення; відтворення запису передачі (програми) організації мовлення; представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату (ст. 455 ЦК України).

Використанням винаходу (корисної моделі) визнається: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (увезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях; застосування процесу, що охороняється патентом, або пропо­нування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним (ч. 2 ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

Використанням промислового зразка визнається: виго­товлення виробу із застосуванням запатентованого промисло­вого зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (увезення) та інше введення його в цивільний оборот або збе­рігання такого виробу в зазначених цілях (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»).

Використанням торговельної марки визнається: нанесення її на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення); застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах (ч. 4 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазна­чення походження товару визнається:

а) нанесення його на товар або на етикетку;

б) нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

в) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар (ч. 5 ст. 17 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).

Право розпорядження- юридично забезпечена можли­вість визначати частку об'єкта права інтелектуальної влас­ності. Власник інтелектуальних прав має право розпоряджа­тися своїми правами на результати інтелектуальної творчої діяльності або на засоби індивідуалізації на власний розсуд у будь-який спосіб, який не суперечить закону. Наприклад, він може укласти договір відчуження виключних чи невиключ- них прав іншим особам, передати в порядку оплати за зобо­в'язаннями, внести як частку в статутний фонд товариства. Ця правомочність звернена на права на цей результат.

Особливість правомочності розпорядження інтелек­туальними правами полягає в тому, що власник може пов­ністю передати свої права іншим особам, або надати право розпоряджатися іншій особі, зберігаючи при цьому за собою обмежений обсяг прав (видача ліцензії). В першому випадку виникають відносини правонаступництва, повне відчуження всіх майнових, а іноді й особистих немайнових, прав іншим особам; змінюється володілець прав, може змінитися зміст прав, у другому - не передбачається повний перехід прав від власника до інших осіб.

Правомочність розпорядження по-різному реалізується в авторських і суміжних правах та патентних правах. Відносини правонаступництва з переходом усіх прав наявні у патентних правовідносинах (наприклад, ст. ЗО Закону України «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі»), в гой час як в авторському праві за автором можуть залишатися певні права розпорядження, навіть при оформленні відносин по передачі прав на службовий твір або на твір, виконаний за договором замовлення.

З останньою особливістю права розпорядження пов'я­зана правомочність власника забороняти іншим особам використовувати об'єкти права інтелектуальної власності. (Це питання було розглянуте в попередньому параграфі).

Установленню заборон на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншими особами кореспондує доз­віл, який називається надання права використання, надається у формі ліцензійних договорів. Умови цих договорів можуть установлювати умови використання, порядок і способи вико­ристання, межі використання правами, а також установлювати заборони на використання предмета договору в певний спосіб або певними особами (гл. 75, 76 ЦК України). Встановлення заборони має імперативний характер, тобто використання і розпорядження інтелектуальним продуктом можливе в межах, прямо вказаних у договорі.