2.1. Право інтелектуальної власності в об'єктивному розумінні та його джерела

Об'єктами правовідносин виступають матеріальні блага, а також ті нематеріальні блага, які можуть існувати без індивіда, тобто бути об'єктивованими за допомогою певних засобів, мови, знакових систем. Тому предметом правовідно­син можуть бути не тільки тілесні речі, але і результати духовної, творчої діяльності людини, які втілені в матеріаль­ній формі і можуть бути відокремлені від людини. Об'єкти­візація результатів духовної праці людини дозволяє їм бути об'єктами правовідносин, у тому числі цивільних.

Види результатів творчої діяльності можуть бути різними: твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, технології тощо. Тому всі результати творчої діяльності узагальнено називаються єдиним терміном «результати інтелектуальної діяльності».

Право інтелектуальної власності, яке сформувалось у сучасному вигляді, - результат розвитку самостійних його інститутів: авторського права, права промислової власності, суміжних прав та інших.

Усвідомлення необхідності визнання результатів творчої діяльності людини об'єктами правовідносин відбулося в XV ст. Поштовхом для цього стало створення друкарського верстата і поява книгодрукування, в результаті чого з'явився новий сектор торгівлі. З метою врегулювання і контролю за діяльністю друкарів були прийняті перші законодавчі акти, які встановлювали певні привілеї, що закріплювали права на видавництво книги, визначали розмір штрафів для осіб, які без дозволу здійснювали передрукування книги.

У 1709 р. у Великій Британії встановлюється право авторства, яке називалося соругщкі,- право на виготовлення копій. Право надавалося у вигляді привілеїв, що видавалися правителем, тобто видання привілеїв не було обов'язковим - облігаторним.

Першим законодавчим актом, який найповніше визначив права авторів різного роду творів, композиторів, митців, вважають Декрет про авторське право і право на винахід, прийнятий у Франції в 1791 р. У XIX ст. із Франції ідея законодавчого захисту авторського права поширюється у світі. Так, у 1832 р. у Канаді приймається Закон про правову охорону літературної власності, яким установлювалися права автора на видання, перевидання, продаж своїх творів. Для виникнення правової охорони на твори вимагалася державна реєстрація авторського права з обов'язковим повідомленням про це на всіх примірниках творів. За порушення прав автора встановлювалися санкції у вигляді конфіскації контрафактної продукції, штрафів, відшкодування шкоди правовласникам.

У 1865 р. у Лондоні була опублікована праця А. Шеффлє «Боротьба за облігаторне авторське право», в якій розкри­валася теорія захисту права на книгу, захисту від механічного передрукування книг, встановлювалися заборони на друку­вання книг іноземців, переклад творів, публічне виконання музичних і драматичних творів. Крім того, у цій статті йшлося про механізм захисту прав на результати науково- технічної творчості

У Росії перші законодавчі акти з авторського права були прийняті на початку XIX ст. У 1828 і 1830 рр. видаються закони про права творців, за якими авторське право визнається правом власності. У законах 1845 і 1848 рр. до об'єктів авторського права включають музичні твори і твори мистецтва, які також визнаються об'єктами права власності. У Зводі Законів Російської імперії авторське право належало до цензурного розділу і тільки у 1887 р. було включене в цивільні закони. У 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, в якому був розширений перелік об'єктів авторського права, до якого також увійшли фотографічні твори, драматичні твори. Важливо також і те, що у цьому нормативному акті відбулася заміна поняття «літературна, художня власність» поняттям «виключні права на твори літератури, науки, мистецтва». За рівнем правової охорони цей нормативний акт відповідав нормам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 р.

Із установленням радянської влади на території Росії, України почався процес поступової мінімізації правової охорони інтересів автора і переходу авторських прав до держави: Декрет РНК від 26 листопада 1918 р. «Про визнання наукових, літературних, музичних, художніх творів держав­ною власністю», закон 1928 р. «Про авторське право», відповідно до якого авторські права належали творцеві довічно, а спадкові права - 15 років після смерті автора, що не відповідало положенням Бсрнської конвенції 1886 р. Режим використання творів установлювався договорами, в основному видавничими договорами, за якими автор відчу­жував свої виключні права на видавництво і розповсюдження свого твору. Постанова ЦВК і РНК УСРР 1929 р. затвердила перший закон «Про авторське право».

У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. установлювалося два види авторських договорів: авторський договір про передачу творів для використання й авторський ліцензійний договір. Предметом цих договорів ставали як самі твори літератури, науки, мистецтва, так і права на них. У 1973 р. СРСР стає учасником Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. Це зумовило внесення змін до чинного на той час законодавства в сфері авторського права, які стосувалися права автора на переклад твору і збільшували строк охорони авторських прав після смерті автора до 25 років. Після приєд­нання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. було закріплено право автора на переклад твору.

Правова охорона об'єктів промислової власності виникла значно раніше. Привілеї на об'єкти, створені в результаті ручної праці, видавалися на підставі патентів. Вважається, що перший патент був виданий у Флоренції у 1421р., а перше законодавче закріплення патентних правовідносин - у Статуті Венеціанської республіки 1474 р. та Законі Англії про монополії 1623 р.

У 1791 р. у США був прийнятий патентний закон, відпо­відно до якого закріплювався облігаторний, тобто необов'яз­ковий, принцип видання патентів.

У середині XIX ст. патентні закони були прийняті в більшості європейський країн.

У Росії першим патентним законодавчим актом був Закон Російської імперії 1812 р. «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в мистецтві та ремісництві». Привілеї видавалися міністерством внутрішніх справ строком на 3, 5, 10 років без перевірки новизни винаходу. Законами 1830, 1833, 1864, 1896 рр. рішення про видання привілеїв були обов'язком урядовців. Закон 1896 р. закріпив необхідність установлення новизни винаходів, обов'язковість проведення експертизи, вимоги до якої деталізувалися Положенням про привілеї на винаходи і вдосконалення 1896 р. Останні норма­тивні акти були значним кроком уперед у регламентації правової охорони об'єктів промислової власності, але не від­повідали належною мірою положенням Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 р.

Відповідно до Паризької конвенції 1883 р. до об'єктів промислової власності належали промислові малюнки і моделі, права на фірму, на товарний знак. Першим законо­давчим актом, який установлював правовий статус промисло­вих малюнків і моделей у Росії було Положення про право власності на фабричні малюнки і моделі 1864 р. Охорона товарних знаків почалася тільки наприкінці XIX ст. законом про товарні знаки 1896 р.

За радянських часів правовий режим охорони об'єктів промислової власності декілька разів змінювався залежно від економічних інтересів держави. Так, Декретом про винаходи 1919 р. винаходи підлягали націоналізації, за автором зали­шалися тільки право авторства, право на ім'я та право на винагороду, які підтверджувалися авторським свідоцтвом. Виключні права за авторами винаходів Декретом не визнавались.

Положення про винаходи і технічні вдосконалення 1931 р. відроджують інститут правової охорони об'єктів про­мислової власності та закріплює виключні права на запатентовані об'єкти. Протягом недовгого часу ці закони діяли на практиці.

В Основах цивільного законодавства СРСР та Цивіль­ному кодексі УРСР 1963 р. установлювалася правова охорона авторського права, права на відкриття, права на винахід­ництво. Відповідно до ЦК УРСР 1963 р. автор винаходу мав отримати патент, яким він має право розпоряджатися на власний розсуд, але механізм такого розпорядження в законодавстві закріплений не був. У 1965 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про промислові зразки, під якими розуміли нові придатні для виготовлення промисловим способом художні рішення, пов'язані із зовнішнім виглядом промислового виробу, які демонструють єдність технічних та естетичних якостей.

На сьогодні основні положення правової охорони прав інтелектуальної власності в Україні закріплені в книзі IV Цивільного кодексу України 2003 р.

На початок XX ст. у світі сформувалися такі головні правові конструкції інтелектуальної діяльності: «інтелек­туальна власність» та «виключні права інтелектуальної влас­ності». Терміну «інтелектуальна власність» в українському законодавстві не відповідає певна власність. Він уживається як синонім терміна «право інтелектуальної власності», який використовується в чинному законодавстві України. Вважа­ємо, що поява такого терміна зумовлена міжнародними обов'язками України, а саме Стокгольмською конвенцією 1967 р. про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, норми якої використовують поняття «інтелек­туальна власність».

На практиці й у теоретичних дослідженнях під інтелектуальною власністюрозуміють сукупність прав, які виникають щодо ряду нематеріальних об'єктів - результатів інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації⁷. Перелік таких об'єктів закріплюється законодавством кожної держави них прав творців на користь держави. До них належить теорія виключних прав, теорія праці та творчості. Приватно-правові теорії підтримувалися законодавством тих держав, у яких усі права на результати інтелектуальної діяльності зберігалися за автором, а держава мала право на примусове відчуження цих майнових прав у визначених законом випадках. До приватно­правових належать пропрістарна теорія, концепція особисто­сті, концепція привілеїв.

За групами суб'єктивних прав теорії (підходи) поділя­ються на теорію виключних прав, пропрієтарну теорію, теорію особистості та теорію інтелектуальних прав.

Розглянемо основні правові теорії інтелектуальної власності, які домінують у світі.

Пропрістарна теоріявиникла у Франції, яка першою в світі на рівні законів про авторське право і про право на винахід (1791 р.) закріпила право власності автора на винахід чи відкриття. Суть зазначеного підходу зводиться до того, що твори літератури, науки, мистецтва, винаходи тощо розгляда­ються як майно особливого роду, різновиди приватної влас­ності. Майнова група прав відповідає тріаді права власності: володіння, користування, розпорядження майном. Особисті немайнові права належать виключно авторові. Ця теорія відображена в міжнародно-правових актах.

Теорія виключних правотримала основний розвиток у Німеччині. Суть підходу полягає в тому, що виключне право - це право на нематеріальні блага, які виконують роль товару в цивільному обороті. Результати творчої діяльності втілені в матеріальних предметах, які є предметом товарно- грошових відносин. Тому особи, які виробляють такі мате­ріальні предмети, зацікавлені в тому, щоб забороняти копію­вання або виготовлення цих предметів іншими особами. Цього можна досягти шляхом установлення заборон на адресу інших осіб. Таке право заборон і є виключним правом автора або власника таких прав.

Зміст виключних прав становлять особисті немайнові та майнові відносини. Визнання особистого немайнового права закріплене у міжиародно-правових актах. Головні принципи теорії відображені в законодавстві Німеччини, Росії.

Теорія особистостівідносить права на результати інтелектуальної діяльності до особистих прав.

Теорія інтелектуальних правзараховує права на резуль­тати інтелектуальної діяльності до окремої групи, яка не входить у класичну групу об'єктів цивільного права.

У законодавстві України відображені принципи пропріє- тарної теорії та теорії виключних прав.

Сучасна система інтелектуальної власності - це складна правова система, яка ґрунтується на певних принципах. Ці вихідні положення дозволяють розкрити суть системи інтелектуальної власності. В деяких країнах такі принципи прямо закріплені в законодавстві, в інших - у законодавстві не закріплені, але використовуються на практиці.

По-перше, об'єкти права інтелектуальної власності існують тільки в матеріалізованій формі - річ (книга, при­стрій), звукові (звукозапис на диску, виконання пісні, декла­мування віршів) та електромагнітні хвилі (телепередача). Основна вимога до матеріалізованої форми - здатність до відтворення і сприйняття іншими особами. Цей принцип закріплений у ст. 419 ЦК України і складається з двох аспектів:

• перехід права на об'єкт інтелектуальної власності не означає перехід права власності на річ, у якому втілений об'єкт інтелектуальної власності;

• перехід права власності на річ не означає перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності, втілений у ній.

Тому розрізняють використання товару та використання об'єкта інтелектуальної власності, втіленого в товарі. Наприклад, художник намалював серію ілюстрацій для оформлення музичного альбому групи. Об'єкт творчої діяльності втілений у формі малюнків. Відповідно до правових норм, право інтелектуальної власності у художника виникло з моменту матеріалізації своїх ідей. Художник є власником інтелек­туальних прав на ці ілюстрації та власником матеріальних об'єктів у формі малюнків. У подальшому за умовами дого­вору художник передає право власності на малюнки та виключні майнові права на них музичній групі, але особисте немайнове право інтелектуальної власності (право авторства та право на захист репутації автора) залишається у худож­ника, тобто власність на матеріалізований об'єкт творчої діяльності не є повною. Значить, власник матеріалізованого об'єкта творчої діяльності повинен використовувати товар так, щоб не порушувати право інтелектуальної власності, яке належить художникові. Якщо художник продав малюнки без передачі виключних майнових прав на них, то копіювання малюнка без попередньої домовленості з художником також заборонено. Копіювання або інше використання малюнка як об'єкта інтелектуальної власності дозволяється лише за зго­дою художника і лише в обсягах, визначених такою згодою.

По-друге, після випуску об'єкта в цивільний обіг, товар, у якому втілений цей об'єкт, може вільно розповсюджу­ватися.

Відсутність цього принципу в міжнародних договорах та в національному законодавстві ускладнило б торгівлю. Тому законодавець визначає способи розповсюдження об'єктів інтелектуальних прав: на підставі закону або на підставі цивільного договору. Наприклад, художник, який передав свої ілюстрації для оформлення альбому музичній групі, не може заборонити їй розповсюджувати цей альбом у вигляді дисків з відповідними ілюстраціями.

По-третє, вільне використання об'єкта права інтелек­туальної власності без згоди власника таких прав допуска­ється лише у визначених законодавством випадках.

Законодавство більшості країн установлює умови, за яких допускається використання об'єкта інтелектуальної власності без дозволу їх власника. Як правило, це пов'язано з використанням результатів творчої діяльності для цілей навчання, наукових досліджень, інших цілей, не пов'язаних з комерційним використанням. Щодо об'єктів авторського права випадки вільного використання передбачені ст. 23-25 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Цей принцип проявляється по-різному для об'єктів авторських і суміжних прав та для патентних прав. Ст. 21-24, 42, 43 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлюють вичерпний перелік випадків використання тво­рів та об'єктів суміжних прав без згоди носія цих прав та без нанесення шкоди його законним інтересам. Перш за все, шкода може бути нанесена матеріальним інтересам власників прав.

Обмеження прав патентовласників може допускатись для забезпечення законних інтересів третіх осіб, зокрема, можуть передбачатись обмежені винятки з виключних прав, які надаються патентом, за умови, що такі винятки не будуть суттєво суперечити нормальному використанню патенту та завдавати суттєвої шкоди законним інтересам власника патенту, з огляду на інтереси третіх сторін (ст. ЗО Угоди ТРІПС). У ст. 31 Закону України «Про охорону прав на вина­ходи і корисні моделі» визначено дії з використання винаходу або корисної моделі, які не вважаються порушенням прав патентовласника. Відмінність від обмежень у сфері автор­ських і суміжних прав полягає в тому, що в патентному праві не вказується перелік конкретних дій вільного використання та враховуються законні інтереси третіх сторін.

Вільне використання засобів індивідуалізації не визна­ється ані міжнародними договорами, ані національним зако­нодавством України, оскільки з цими об'єктами пов'язана репутація суб'єкта господарювання та якість його продукції.