2. Показники використання робочого часу

Одне з важливих завдань статистики – вивчення ефективності використання робочого часу – суттєвого фактора зростання суспільного продукту та економії робочої сили.

Робочий час – це частка календарного періоду, що використовується на виробництво продукції або для виконання певного виду робіт чи послуг.

Головними одиницями обліку робочого часу є:

– відпрацьований людино-день – явка на роботу за умови, що працівник до неї приступив незалежно від кількості відпрацьованих годин;

– відпрацьована людино-година – праця робітника протягом однієї години.

Додатковими одиницями виміру робочого часу є:

людино-хвилина (при хронометражі, фотографії робочого дня і проведенні моментних спостережень),

людино-місяць,

людино-рік.

У табельному обліку явки на роботу розподіляють на фактично відпрацьовані людино-дні і людино-дні цілоденних простоїв.

У загальне число відпрацьованих людино-годин включаються всі фактично відпрацьовані робітниками людино-години, а також понаднормові. Практично людино-година, врахована як відпрацьована, не завжди складається з 60 хвилин роботи. Дрібні перерви в роботі не піддаються суцільному обліку, вони можуть бути виявлені тільки за допомогою спеціально організованих статистичних спостережень.

Внутрішньозмінними простоями робочого часу вважаються такі, що мали місце всередині робочого дня або зміни. Всі зазначені простої, незалежно від причин, оформляються листками про простій.

3. Методика побудови й аналізу балансу робочого часу

Для визначення структури робочого часу й показників його використання складають баланс робочого часу в людино-днях або в людино-годинах.

Баланс робочого часу складається з двох частин:

перша частина – ресурси робочого часу,

друга – використання робочого часу.

У першій (лівій) частині балансу відображаються календарний, табельний і максимально можливий фонди:

- календарний фонд – це загальна сума людино-днів явок і неявок на роботу за звітний період;

- табельний фонд відрізняється від календарного на загальну суму неявок у святкові й вихідні дні;

- максимально можливий фонд характеризує реальні ресурси робочого часу, він відрізняється від табельного числом неявок у зв’язку з черговою відпусткою.

У другій (правій) частині балансу наведено розподіл реального використання максимально можливого фонду на відпрацьований час, а також час, не використаний з поважних причин, і прямі втрати робочого часу (простої, прогули, відпустки з дозволу адміністрації).

Підсумок кожної частини балансу являє собою максимально можливий фонд робочого часу.

На підставі даних балансу визначають показники ефективності використання наведених вище фондів робочого часу:

* коефіцієнт використання календарного фонду – це відношення фактично відпрацьованого часу (в людино-днях або людино-годинах) до календарного фонду;

* коефіцієнт використання табельного фонду – є відношення фактично відпрацьованого робочого часу до табельного фонду;

* коефіцієнт використання максимально можливого фонду робочого часу – відношення фактично відпрацьованого робочого часу до максимально можливого фонду робочого часу.

З метою вивчення ефективності використання робочого часу в людино-днях використовують такі показники:

♦ середня фактична тривалість робочого періоду (місяця, кварталу, року) – визначається як частка від ділення загальної кількості відпрацьованих людино-днів на середньооблікове число робітників; показує, скільки фактично днів відпрацював один робітник у середньому за розглянутий період;

♦ середня встановлена тривалість робочого періоду – розраховується шляхом ділення табельного фонду в людино-днях за звітний період на середньооблікове число робітників; показує, скільки днів повинен був відпрацювати кожен робітник за даний період;

♦ коефіцієнт використання встановленої тривалості робочого періоду – обчислюється як відношення середньої фактичної тривалості робочого періоду до його середньої встановленої тривалості.

У процесі статистичного дослідження ефективності використання робочого часу в людино-годинах застосовують наступні показники:

◊ середня фактична тривалість повного робочого дня – відношення загального числа відпрацьованих людино-годин (урочно і понадурочно) до числа відпрацьованих людино-днів; показує, скільки годин у середньому триває один робочий день одного робітника;

◊ середня фактична тривалість урочного робочого дня (без понаднормованих годин) – відношення числа людино-годин, відпрацьованих всіма робітниками в урочний час, до загального числа відпрацьованих ними людино-днів, показує, скільки годин у середньому працює в день кожний робітник підприємства;

◊ середня встановлена тривалість робочого дня () – розраховується за формулою середньої зваженої арифметичної, виходячи з тривалості робочого дня, регламентованої законодавством про працю для окремих категорій робітників:

де – встановлена тривалість робочого дня окремих категорій робітників;

– чисельність робітників, які мають відповідну встановлену тривалість робочого дня;

◊ коефіцієнт використання тривалості повного робочого дня – відношення середньої фактичної тривалості повного робочого дня до середньої встановленої тривалості робочого дня;

◊ коефіцієнт використання тривалості урочного робочого дня – відношення середньої фактичної тривалості урочного робочого дня до середньої встановленої тривалості робочого дня.

Для узагальнюючої оцінки ефективності використання фонду робочого часу одного робітника застосовують інтегральний коефіцієнт, який являє собою добуток коефіцієнтів використання робочого періоду і робочого дня.