Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

навчального закладу дітьми, батьки яких відмовляються від щеплень, вирішується індивідуально лікарсько-консультативною комісією (для зарахування до загальноосвітнього навчального закладу з залученням епідеміолога). Враховуючи вищевикладене, керівник навчального закладу зобов’язаний прийняти дитину до закладу за наявності відповідних медичних довідок встановленого зразка, а для дітей у яких відсутні обов’язкові профілактичні щеплення (незалежно від причин), додатково подається висновок лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу державної (комунальної) форми власності, у якому зазначено, що дитина здорова і може відвідувати навчальний заклад.

Загалом, можна стверджувати, що цей наказ розширює положення Постанови Кабінету Міністрів від 12 березня 2003 р. ғ 305 та не має дискримінаціних обмежень.

Але маємо наголосити, що з прийняттям спільного Наказу ғ 1/9-500 / ғ 04.01.16/28103, фактична проблема не була вирішена, оскільки створення лікарськоконсультативної комісії в індивідуальних випадках фактично не вирішує питання співвідношення права на охорону здоров’я та права на освіту.

Існування об’єктивних проблем, таких як дефіцит вакцини через неможливість перереєстрації лікарських засобів, недофінансування, має бути вирішено шляхом прийняття належних управлінських рішень. Ці рішення повинні бути розрахованими на довгострокову перспективу, адже процес виробництва вакцини може займати до 2 років, що обумовлює необхідність прийняття стратегічних рішень. Сьогодні в Україні проходить реформа, і питання вакцинації має бути вирішено в ході її проведення.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Гревцова Р. Ю.

Альона Видюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Штрафні бали як новація в адміністративному праві України

Законом від 14.07.2015 р. ғ 596-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» встановлено новий вид адміністративного стягнення – штрафні бали. Однак на практиці воно не застосовується, окрім того не до кінця розроблений механізм реалізації даного нововведення. Влада посилається на економічну ситуацію в державі, відсутність коштів у бюджеті на розбудову системи автоматичної фіксації порушень ПДР. У той же час у багатьох країнах світу (Австралія, Німеччина, США, Велика Британія, Чехія, Данія, Італія, Бразилія та ін.) штрафні бали ефективно застосовуються. Питання штрафних балів мало досліджене, тому пропонуємо порівняти зарубіжну практику застосування штрафних балів і з’ясувати, що можна було б впровадити і в Україні.

У ст. 27-1 КУпАПу зазначено, що кожному громадянину, який має право на керування транспортним засобом, щорічно і до кінця року нараховується 150 балів. У разі фіксації правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі від загальної кількості балів громадянина, який вчинив правопорушення, вираховується по 50 штрафних балів за порушення. За такі правопорушення як керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння бальна система штрафів застосовуватись не буде. Коли бали закінчаться, накладатиметься

210

Адміністративне право та адміністративний процес

грошовий штраф. Відповідальність за правопорушення несе власник транспортного засобу, а якщо за кермом була інша особа, то саме власник має довести, що він не винуватий. Однак це порушує два важливі конституційні принципи: презумпцію невинуватості і право не давати пояснення чи показання щодо себе (ст.62 і ст.63 Конституції України). Якщо з’ясується, що водій не винуватий, то не врегульовано порядок повернення відрахованих балів. Тому законодавцю потрібно внести зміни до відповідних нормативно-правових актів щодо механізму визначення винуватості особи за вчинення адміністративного правопорушення і нарахування штрафних балів. У той же час у Великобританії, якщо власник транспортного засобу не зможе довести у суді, що він не порушував ПДР, то вважатиметься винуватим саме власник. Якщо говоритиме, що це не він порушував, а суд доведе протилежне, то буде нараховано удвічі більше балів за правопорушення (Закон «Про дорожній рух» 1995 р.).

Щоб з’ясувати як працює система нарахування штрафних балів у інших країнах, варто проаналізувати зарубіжний досвід. У США система штрафних балів працює більше 30 років. У кожному штаті свої правила. У Нью-Йорку за кожне правопорушення нараховується від 2 до 5 балів, в залежності від тяжкості порушення. Якщо на протязі 18 місяців водій набирає 6 або більше балів, то повинен заплатити штраф. Якщо перевищено швидкість і це зафіксувала камера, то на пошту приходить лист з фотографією автомобіля, з номерним знаком і швидкістю з якою їхав водій. Можна заплатити штраф он-лайн чи піти до суду. Якщо за цей же період часу набирається 11 або більше балів, забирають водійські права, потім водій повинен знову здавати на права. Високі бали нараховуються за аварії. Важливим є те, що повинно бути видно обличчя водія, який порушує ПДР. Всі кошти від штрафів, виписаних автоматизованими системами, надходять до місцевих бюджетів, а кожна камера окупає себе за 2-3 місяці. Так як в Україні відбувається процес децентралізації, на органи місцевого самоврядування можна було б покласти завдання встановити камери, а самі штрафи надходили б до місцевих бюджетів (закон штату Нью-Йорк «Про транспортні засоби і правила дорожнього руху» 2006 р.).

УНімеччині якщо водій набрав 8 балів, то позбавляється права на керування транспортним засобом, треба знову складати іспит, щоб отримання водійське посвідчення. Якщо водій отримав не більше 5 балів, то він може відвідати семінар, присвячений ПДР і втратить один бал, однак це можна робити 1 раз на 5 років. А штрафні бали нараховуються тільки тоді, коли порушника зупинила поліція (закон «Про порушення правил дорожнього руху»).

УВеликобританії діє випробувальний 2-річний термін з того моменту як був складений іспит з водіння, якщо водій отримає 6 балів, то має знову складати іспит. За кожне порушення в Англії нараховується приблизно 3-4 бали, коли водій набрав 12 балів, його за рішенням суду позбавляють права на керування транспортним засобом. Цікавим є те, що у цій країні одночасно нараховуються і штрафні бали, і штрафи за порушення ПДР. За 4 роки штрафні бали анулюються. У Норвегії до недосвідчених водії жорсткіші правила: молоді водії у віці 18-20 отримують за порушення ПДР у 2 рази більшу кількість штрафних балів.

Отже, як свідчить зарубіжний досвід – штрафні бали є ефективним видом адміністративного стягнення. Адже уся система автоматизована, факт правопорушення встановлюється технікою, немає зловживань правоохоронними органами та корупції. На нашу думку, в Україні варто встановити накопичувальну систему штрафних балів, якщо водій перевищить ліміт штрафних балів, його можуть позбавити права на керування

211

Адміністративне право та адміністративний процес

транспортним засобом до поки не складе знову іспит, бо для багатьох водіїв із високим рівнем доходу оплата штрафу після закінчення штрафних балів є зовсім не відчутною. І тоді явно зменшиться кількість порушень у сфері дорожнього руху незалежно від рівня доходу водіїв. Потрібно створити спеціальний «кабінет водія», де водії могли б перевіряти свої штрафні бали в он-лайн режимі. На пошту могли б приходити листи, у яких вказувалося б місце, час вчинення адміністративного правопорушення, номери транспортного засобу, фотофіксація правопорушення. Для цього необхідна програма, яка автоматично відраховуватиме штрафні бали. Тому важливим є те, щоб в Україні були не просто зафіксовані положення про штрафні бали у нормативно-правових актах, а й реалізовувалися на практиці.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А. І.

Анастасія Вуйма

Харківський національний університет внутрішніх справ, факультет № 1 слухач магістратури

Актуальні проблеми визначення статусу поліцейських, відряджених до державних органів із залишенням на службі в поліції

Конституцією України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1). Ідея розбудови правової держави передбачає реалізацію певних принципів, серед яких: верховенство права, правова рівність громадян, пріоритет прав народу перед правами держави, гарантування й охорона прав та свобод людини і громадянина тощо [Соломін О. А. Концепція правової держави: сучасний контекст / О. А. Соломін // Наукові записки КиєвоМогилянської академії. Серія: Політичні науки. – 2012. – Т. 134. – С. 4].

Одним із методів реалізації відповідних принципів є реформування законодавства, яке передбачає прийняття нових нормативно-правових актів з метою врегулювання сучасних суспільних відносин та вдосконалення положень діючих нормативно-правових актів з метою їх приведення до потреб сьогодення. У питаннях, що стосуються реформування нормативної бази, слід повністю підтримати наступну позицію А. Ткачука: «Закон, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, має бути максимально точним та зрозумілим, в законі має бути чітко визначено предмет його правового регулювання, терміни, якими він оперує. Тому під час викладення нормативно-правових приписів законотворець повинен особливу увагу звертати на термінологію законодавчого акту, забезпечити чітке розуміння термінології, що застосовується не лише на етапі написання проекту закону, а й на всіх подальших етапах його застосування» [Ткачук А. Законодавча техніка : навчальний посібник / А. Ткачук. – К. : Легальний статус, 2011. – С. 217].

Реалізація зазначених конституційних принципів нерозривно пов’язана з реформуванням правоохоронної системи держави, зокрема органів внутрішніх справ. Важливим кроком у реформуванні останніх стало створення Національної поліції (далі – поліції) як центрального органу виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. В свою чергу нормативним підґрунтям функціонування поліції став Закон України «Про Національну поліцію» (Закон), яким визначено низку принципово нових положень для функціонування правоохоронної системи України в цілому (наприклад – визначено завдання поліції як «надання поліцейських послуг»,

212

Адміністративне право та адміністративний процес

детально розкритий зміст принципів діяльності поліції тощо). Не дивлячись на очевидні переваги Закону, він все ж не позбавлений низки недоліків. Одним з таких, на нашу думку, є некоректно вжита дефініція, що визначає поняття «поліцейського».

Відповідно до ст. 17 Закону, поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції. Згідно ст. 13 Закону загальну систему поліції складають центральний орган управління поліції та територіальні органи поліції, крім цього в системі поліції можуть утворюватися науково-дослідні установи та установи забезпечення. Натомість, проаналізувавши положення постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції України» від 11.11.2015 ғ 988 можна зробити висновок, що система поліції визначається трішки інакше, і є більш деталізованою та розгалуженою, а саме до системи поліції входять: апарат Національної поліції, апарати головних управлінь Національної поліції, міжрегіональні територіальні органи Національної поліції, поліцейські управління, відділи, відділення поліції, стройові підрозділи поліції, поліцейські установи та заклади Національної поліції. Курсанти вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання (далі – ВНЗ МВС) також зазначені у даній постанові, хоча очевидно, що назва даного підзаконного акту не охоплює їх своїх змістом, бо відповідно до ст. 17 Закону вони не є поліцейськими. Про слухачів магістратури денної форми навчання ВНЗ МВС в даній постанові взагалі мова не йде, незважаючи на те, що наказ про їх зарахування є підставою для звільнення зі штатних посад, які вони займали в органах (закладах, установах) поліції, тому наразі питання про їх грошове забезпечення на законодавчому рівні жодним чином неврегульоване.

Тож виникає питання стосовно визначення статусу поліцейських, які не перебувають на посадах у поліції (тобто в центральному та територіальних органах), а є курсантами, слухачами ВНЗ МВС, а також осіб, які відповідно до ст. 71 Закону визначаються як поліцейські, відряджені до державних (міждержавних) органів, установ та організацій. Перелік посад, які можуть бути заміщені поліцейськими затверджено Указом Президента України від 09.12.2015 ғ 691 (цікавим виглядає той факт,що відповідний Указ втратить чинність з 01.01.2017)

З викладеного, випливає, що чинні положення нормативно-правових актів не дають можливості зробити однозначних висновків стосовно визначення статусу зазначених вище категорій осіб, а саме: можливість їх віднесення до поліцейських, адже відповідні особи не проходять «службу на відповідних посадах у поліції» у розумінні ст. 17 Закону. У свою чергу окреслене питання зумовлює низку надзвичайно актуальних проблем, що потребують свого негайного вирішення, а саме щодо:

–особливостей дотримання обов’язків поліцейського, визначених ст. 18 Закону України «Про Національну поліцію»;

–збереження соціальних гарантій і пільг, визначених законом для такої категорії осіб (ч. 10 ст. 71 Закону України «Про національну поліцію»);

–особливостей реалізації повноважень поліції, застосування поліцейських заходів для забезпечення виконання останніх;

–особливостей поширення обмежень, пов’язаних зі службою в поліції, визначених ст. 61 Закону України «Про національну поліцію»;

–можливості поширення на таких осіб положень Закону України «Про запобігання корупції», дія якого згідно п.п. з п. 1 ч. 1 ст. 3 поширюється саме на «поліцейських».

Науковий керівник – к.ю.н., доц.. Іванцов В. О.

213

Адміністративне право та адміністративний процес

Олександр Гезердава

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Люстрація як підстава звільнення з органів державної влади

Тема статті є актуальною, оскільки в ній розглянуте таке явище – люстрація, яке не тільки визначало багато що з подій становлення політичного життя в Україні, але й призвело (у кінцевому рахунку) до лютневої 2014 р. революції «гідності». Термін люстрація має декілька значень, якщо розглядати з філологічної точки зору люстрація (від лат. lustratio — очищення через жертвопринесення — заборона діячам високого рангу, які скомпрометували себе, впродовж певного часу або пожиттєво працювати на державній службі.

З політичної точки зору, під терміном люстрація слід розуміти перевірку громадян на предмет їх співпраці з колишнім режимом, які претендують на державний пост.

Відповідно до юридичного словника під люстрацією слід розуміти встановлену законом або рішенням суду заборону окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Часто під поняттям люстрації розуміють інститут перехідної справедливості який спрямований на припинення або подолання негативних наслідків які виникли під час минулого керівництва, є не однозначним і в світовій доктрині остаточного значення не набуло, оскільки думки науковців с приводу цього розійшлись. Деякі з авторів розуміють під люстрацією «усунення індивідів від політичного життя або юридичне покарання за минулі дії під час попереднього режиму». Згідно із таким підходом люстрація містить два основних компонента або як їх називає професор С. Карштедта, «два типи публічного провадження». До першого слід віднести кримінальне переслідування представників еліти та посадових осіб органів влади, що становили вище керівництво у системі державного управління в минулому. До другого можна віднести процедуру масових розслідувань щодо посадових осіб які скомпрометували себе під час перебування на державній службі.

Отже можна зробити висновок що сам процес як люстрація не завжди несе в собі лише правовий характер, а й несе ряд політичних рішень, що приймаються відразу ж після зміни влади. Головною метою люстрації є консолідація суспільства з метою подолання негативних наслідків та налагодження ефективного керівництва. Україна не перша держава в світі, де була запроваджена процедура люстрації. Але єдина, де цей процес перевірки відбувається формально, з порушенням норм саме того Закону, який процедуру перевірки визначає. Нарешті, про це зазначила у своїх висновках Венеціанська комісія та рекомендувала Україні призупинити люстраційний процес. Адже в першу чергу вона повинна ґрунтуватися на загальноприйнятих принципах міжнародного права та нести в собі лише правовий характер, а не політичний.

Також визначені головні засади та принципи відповідно до яких має здійснюватися люстрація [Resolution 1096 (1996) on measures to dismantle the heritage of former communist totalitarian systems]. Якщо дослідити специфіку і характер проведення процесу люстрації в Україні, а також її перспективи в майбутньому та головні недоліки і вади такого порядку. То ось яку картину ми маємо на теперішній час. Державний службовець, який потрапив у першу, другу хвилі люстрації (тобто орієнтовно, був звільнений в жовтні-грудні 2014 року) вже мінімум 5-7 місяців перебуває в судовому процесі щодо

214

Адміністративне право та адміністративний процес

оскарження рішення про його звільнення на підставі Закону України «Про очищення влади». При цьому зауважимо дуже важливу деталь: всі судові справи скаржників про «звільнення по люстрації» досі перебувають на розгляді в суді першої інстанції. Тобто у відповідному окружному адміністративному суді, і по суті не розглянуті.Можна зробити висновок що люстрація в Україні грунтується виключно на принципі притягненнгя до відповідальності осіб, які своїми діями сприяли «режиму Януковича». Що ж таке цей «режим Януковича» жоден законодавчий акт, в тому числі і Закон України «Про очищення влади», не роз'яснює.

Отже процес люстрації в Україні має здійснюватися з метою дотримання прав людини, верховенства права та демократії, люстрація повинна встановити справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом індивідуальних прав, з іншого боку. На даний момент існує багато процесуальних та матеріальних порушень які ускладнюють та не уможливлюють подальший процес люстрації в Україні. А самі рішення здійснюються з порушенням міжнародних принципів і за своїм характером є не правовими, а політичними..

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А. І.

Ніна Дараганова

Київський національний торговельно-економічний університет, канд. юрид. наук, доцент кафедри адміністративного, фінансового та інформаційного права

Класифікація повноважень Державної служби України з питань праці

Вирізнити одні органи державної влади з-поміж інших дозволяє аналіз компетенції та повноважень цих органів. Зазначене стосується й Державної служби України з питань праці (Держпраці) – органу виконавчої влади в Україні, що уособлює в собі національну інспекцію праці і класифікація повноважень якого дозволить визначити спільні критерії, ознаки, за якими можна розподілити всі повноваження цього органу.

При цьому слід враховувати, що, як вірно зазначив О. В. Петришин, особливість юридичної природи державно-владного повноваження полягає в тому, що воно є своєрідним «правообов’язком», або «владним» правом, спрямованим на виконання покладеного за посадою обов’язку. Воно повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обсягом [Петришин О. В. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа / О. В. Петришин // Загальна теорія держави і права / За ред. проф. М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2002. – С. 132]. Повною мірою вказане стосується і Держпраці. Державно-владні повноваження цього органу є по суті його правообов’язком, спрямованим на забезпечення реалізації державної політики у сферах промислової безпеки, охорони праці та гігієни праці.

Держпраці було утворено відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 р. ғ 442 щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, реорганізувавши шляхом злиття Державну інспекцію з питань праці й Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки.

Повноваження цього органу визначено як актами національного законодавства – Конституцією України, КЗпП України, законами України «Про охорону праці», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», Положенням про Державну

215

Адміністративне право та адміністративний процес

службу України з питань праці тощо, так і рядом міжнародних актів насамперед конвенціями Міжнародної організації праці (МОП).

Системний аналіз положень чинного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що всі повноваження Держпраці можуть бути класифіковані за певними критеріями на різні групи.

Так, за таким критерієм поділу, як основні завдання Держпраці, всі повноваження цього органу можна поділити на три групи: 1) реалізація державної політики та здійснення комплексного управління у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами, здійснення державного гірничого нагляду, нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 2) здійснення державного регулювання і контролю у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки; 3) організація та здійснення державного нагляду (контролю) у сфері функціонування ринку природного газу щодо належного технічного стану систем, вузлів і приладів обліку природного газу на об’єктах його видобутку та забезпечення безпечної і надійної експлуатації об’єктів Єдиної газотранспортної системи.

За критерієм їх значимості, вважаємо, що повноваження Держпраці можуть бути поділені на дві групи: основні та додаткові. До групи основних повноважень належать такі повноваження, як: підготовка та подання в установленому порядку пропозицій щодо формування державної політики у сферах, що належать до компетенції Держпраці; координація відповідно до законодавства роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, інших суб’єктів господарювання тощо. Натомість до додаткових належать повноваження щодо: формування державного замовлення на науково-дослідні роботи; формування та фінансування державного замовлення на підготовку кадрів; забезпечення оприлюднення інформації про стан дотримання законодавства тощо.

Повноваження Держпраці також можуть поділятися і за напрямами діяльності цього органу. За цим критерієм всі повноваження цього органу можна поділити на: нормотворчі, організаційні, дозвільно-реєстраційні та контрольно-наглядові. При цьому найважливішим напрямом діяльності Держпраці, вважаємо, є контрольно-наглядовий. Відповідно, що саме контрольно-наглядові повноваження є й найбільш вагомими серед інших видів повноважень Держпраці. До цих повноважень належать повноваження щодо: здійснення контролю за своєчасністю та об’єктивністю розслідування нещасних випадків на виробництві, їх документальним оформленням і веденням обліку, виконанням заходів з усунення причин нещасних випадків; здійснення державного нагляду (контролю) у сфері гігієни праці; здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням законодавства у сфері охорони праці в частині безпечного ведення робіт, гігієни праці, промислової безпеки, безпеки робіт у сфері поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення тощо.

Проте саме у сфері виконання контрольно-наглядових повноважень, вважаємо, нині є й найбільші проблеми. Їх виникнення пов’язано з нехтуванням Україною міжнародними нормами (насамперед Конвенцією МОП ғ 81 та Конвенцією МОП ғ 85) щодо проведення перевірок – в країні останнім часом обрано шлях на запровадження мораторію на проведення перевірок Держпраці, що, згідно з даними профспілок, вже призвело до збільшення числа порушень у сфері охорони праці.

З урахуванням зазначеного вище, вважаємо, можна зробити такі висновки:

216

Адміністративне право та адміністративний процес

1) класифікація повноважень Держпраці дозволяє визначити спільні критерії, ознаки, за якими можна розподілити всі повноваження цього органу, що сприяє ґрунтовній характеристиці Держпраці; 2) критеріями поділу повноважень Держпраці можуть бути такі: основні завдання Держпраці; значимість повноважень; напрями діяльності Держпраці тощо; 3) обрання в Україні останнім часом шляху на запровадження мораторію на проведення перевірок Держпраці призвело не лише до порушення вимог Конвенції МОП ғ 81 та Конвенції МОП ғ 85, але й до збільшення числа порушень у сфері охорони праці.

Владислав Даруга

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 4 курсу

Вплив французької адміністративної традиції на формування органів публічної адміністрації

Держава, як політико-правовий інститут, відіграє важливе місце у сучасній організації суспільства. Враховуючи історичні виклики поставлені суспільством, її роль та призначення змінювалась, одночасно обумовлювалися способи і методи реалізації функцій органів публічної адміністрації. Сьогодні, у зв’язку з підписанням Угоди про Асоціацію між Україною та державами-членами Європейського співтовариства необхідною передумовою для включення нашої країни до єдиної системи органів Європейського адміністративного простору є запровадження концепцій належної адміністрації (англ.. – good administration).

Загалом, сьогодні у світі науковці виділяють чотири основні адміністративно-правові традиції: французьку (Бельгія, Греція, Італія, Нідерланди, Франція), німецьку (Німеччина, Польща, Угорщина, Швеція), британську (Велика Британія, Данія , Ірландія, Норвегія) та змішану (Іспанія, Португалія, Фінляндія). Визначальними для кожної з традицій стали ті чи інші історичні події, які значно вплинули на формування і розвиток системи органів публічної адміністрації. Для країн континентальної Європи переважний вплив мала французька адміністративно-правова традиція, яка сформувалась у Франції.

В цьому контексті важливим є питання розподілу функцій між центральними органами державної влади і органами місцевого самоврядування в Україні з урахуванням європейських принципів публічної адміністрації, зокрема децентралізації в контексті традицій окремих європейських країн, подібних за адміністративно-територіальним устроєм до нашої держави.

Дослідження з окремих аспектів даної тематики проводилися як вітчизняними так і зарубіжними вченими. Так, серед українських та зарубіжних вчених значний внесок зробили Авер’янов В. Б., Грицяк І. А., Пухтецька А.. А. Ведель Ж., Зіллер Ж., Фрамонт М..

Варто виділити такі основні напрямки впливу французької адміністративно-правової традиції на становлення і розвиток системи органів публічної адміністрації окремих європейських країн:

1) перехід від жорсткої (Бельгія, Італія,Франція) або керованої (помірної) (Греція, Нідерланди) централізації до децентралізації. Важливо зазначити, що децентралізація є ключовою вимогою для країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Нині

217

Адміністративне право та адміністративний процес

відсутній єдиний підхід до розуміння даного принципу, тому пропонуємо зосередити увагу на декількох дефініціях.

Традиційним слід вважати підхід Ж. Веделя, який тлумачить децентралізацію «як організаційну техніку, котра полягає у передачі важливих прав з прийняття рішення представникам центральної влади, поставленим на чолі різного роду адміністративних округів чи державних служб» [Ведель Ж. Административное право Франциии / Ж. Ведель. – М., 1988. – С. 57]. Цікавим також видається підхід Борденюка В.І, який сутність децентралізації розкриває «як розподіл функцій щодо здійснення державної влади, які належать народу, між органами державної влади та органами місцевого самоврядування» [Виконавча влада і адміністративне право / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. – С. 43-44]. На нашу думку, таке розуміння відображає основні детермінанти даного явища, зокрема, передачу повноважень і реалізацію частини компетенції шляхом найбільшого наближення до того рівня, з якого вона безпосередньо походить, а саме до громадян. Втілення такої концепції було вихідним орієнтиром під час побудови системи органів публічної влади у вищезгаданих європейських країнах та має бути використано Україною з метою підвищення ефективності управлінської діяльності.

2)виокремлення серед публічних послуг – адміністративних послуг як важливої складової взаємодії громадян із органами публічної адміністрації за наслідками їх звернень в результаті чого приймається певне регуляторне рішення в межах і в порядку встановленому законом;

3)підвищення ефективності виконання повноважень на місцях шляхом запровадження інституту префектів, які здійснюють контроль за виконанням законів та рішень уряду. Так, найбільш сконцентрований контроль – у Греції та Франції, де представник держави у департаменті (номі) має монополію на здійснення державного адміністративного контролю. В Італії контроль за місцевим властями також здійснює префект, якому допомагають різні дорадчі комісії [Політико-адміністртивні системи країн ЄС. Порівнял. аналіз / Пер. з фр. В. Ховхуна. – К. : Основи, 1996. – С. 133].

4)врахування доктрини «адміністративних актів». Поняття адміністративного акта покриває у Франції всі акти адміністрації, що породжують правові наслідки і підлягають публічному праву, тобто охоплює як індивідуальні рішення так і нормативні акти. У грецькому праві адміністративний акт є виявом волі адміністративного органу, який відповідає чи ні певній процедурі і яким в односторонньому порядку встановлюється юридична норма. Італійське право визначає адміністративний акт «як рішення остаточного виконавчого характеру, котре може бути індивідуальним або колективним, множинним чи загальним» комісії [Політико-адміністртивні системи країн ЄС. Порівнял. аналіз / Пер. з фр. В. Ховхуна. – К. : Основи, 1996. – С. 241].

5)запровадження подібної системи органів адміністративної юстиції для здійснення контролю за діяльністю органів публічної адміністрації. Йдеться про систему судоустрою та створення Державної Ради із двома функціями: правосуддя - перегляд рішень нижчестоящих адміністративних судів (трибуналів) як Вищий адміністративний судовий орган та конституційну – встановлення конституційності прийнятих адміністративних актів.

Таким чином, європейським країнам вдалось за досить тривалий проміжок часу сформувати дієву систему розподілу повноважень між центральним та локальним органами управління разом із запровадженням ефективної судової системи для забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина. Врахування змісту

218

Адміністративне право та адміністративний процес

французької адміністративно-правової традиції Україною дозволить побудувати чіткий механізм ієрархічного підпорядкування між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також сприятиме реальному залученню громадян до здійснення управління справами місцевого значення.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Пухтецька А. А.

Наталія Задирака

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет канд. юрид. наук, доц. кафедри адміністративного права

Підходи до тлумачення джерел адміністративного права у сфері правової охорони публічного майна

Аналіз наявних поглядів на джерела адміністративного права, зокрема, у сфері правової охорони публічного майна дає можливість встановити, що відповідне поняття ґрунтується на досягненнях теорії права, у межах якої склався переважно двоякий підхід до застосування поняття «джерело права».

У сфері здійснення правової охорони публічного майна джерела права потрібно тлумачити через такі підходи: ідеологічний, соціальний, матеріальний та формальноюридичний.

Джерелами права в ідеологічному розумінні вважаються основоположні ідеї, на яких ґрунтуються функціонування суспільства, діяльність держави та відносини між людьми. В основі цього розуміння лежить думка про те, що хоча матеріальні умови суспільного життя і впливають на розвиток права, однак їхній вплив, по суті, є опосередкованим. Адже і форми власності, і способи господарювання, і політична організація влади, і міжособистісні стосунки завжди вибудовуються на ґрунті ідеології, пануючої в суспільстві. Звідси випливає, що через вплив на матеріальні умови суспільного життя ідеологія визначає зміст і структуру об’єктивного права [Мазаракі Н.А. Джерела адміністративного права / Н.А. Мазаракі // Право і суспільство. – 2015. – ғ 1 / 2015. –

С. 141-147].

Соціальні фактори (економічні, політичні, культурні, екологічні тощо) є причиною (утворюючою силою) права. Вони діють системно та існують об’єктивно, незалежно від волі представників правотворчих органів. Вирішальне значення для формування права має соціально-економічне становище суспільства [Константий О. В. Джерела адміністративного права України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Константий. – Х., 2000. – 19 с.]. У соціальному розумінні джерелом права у сфері правової охорони публічного майна є множина об’єктивно існуючих економічних, політичних, демографічних, духовних та інших обставин суспільного розвитку, свідомості та волі народу України (що на них базуються), які визначають зміст нормотворчої діяльності публічної адміністрації зі встановлення загальнообов’язкових правил поведінки у галузі публічного адміністрування публічним майном.

Під джерелами права в матеріальному сенсі розуміють матеріальні умови людської життєдіяльності, які обумовлюють появу й функціонування юридичних норм. Згідно із цією концепцією право – це надбудова, зведена на базі соціальних, економічних і політичних відносин, які формуються в суспільстві [Мазаракі Н.А. Джерела

219