Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Інформаційне право

підпис або банківська картку в системі ідентифікації BankID. В цілому ініціатива доволі прогресивна, але повинна реалізовуватись на базі існуючого на сьогодні Єдиного порталу. Наявний дуалізм у сфері отримання адміністративних послуг не спряє вдосконаленню механізму і не відповідає правовим вимогам.

Якщо узагальнити, першочергово слід вирішити такі завдання: законодавчо встановити загальні умови надання адміністративних послуг електронними засобами та за допомогою Інтернет-технологій, визначити правові умови захисту персональних даних в процесі надання електронних адміністративних послуг, забезпечити чітке розподілення повноважень та відповідальності з надання електронних адміністративних послуг між різними органами влади. Нагального вирішення потребує удосконалення процесу авторизації, оскільки наявний порядок застосування електронного цифрового підпису перешкоджає широким колам фізичних і юридичних осіб використовувати можливість подання заяв в електронній формі.

З метою забезпечення надання громадянам електронних адміністративних послуг належної якості також варто розробити стандарти, запровадити регулярний моніторинг якості надання адміністративних послуг в електронній формі органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Фактично, повинна чітко прослідковуватись загальноєвропейська тенденція надання адміністративних послуг за принципом «єдиного вікна» на платформі Єдиного порталу адміністративних послуг. Реалізація цього принципу є можливою лише за умови забезпечення комплексної взаємодії всіх органів влади за допомогою ІКТ, що є базовим елементом ефективного функціонування електронного уряду.

Висновки: на даний момент принципово важливим з точки зору оптимізації застосування ІКТ при використанні адміністративних послуг є удосконалення роботи єдиного державного порталу адміністративних послуг, що має забезпечити комплексність і створить фундамент для послідовного переходу до електронізації надання адміністративних послуг в рамках комплексної системи електронного урядування.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Бевзенко В. М.

Тетяна Реутська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Адміністративно-правова природа договору аутсорсингу в сфері розвитку електронного урядування

З впровадженням електронного урядування перед державою постало завдання зробити адміністративні послуги доступними для кожного громадянина. Враховуючи той фактор, що держава належним чином не забезпечує електронне урядування програмними комплексами (веб-сайти та портали для держструктур, комп’ютери та серверне обладнання, центри обробки даних, система управління персоналом тощо), доцільним є залучення в даний процес приватного ІТ-сектору на умовах аутсорсингу.

Відтак, серед науковців та практиків розгорнулася дискусія щодо можливості визначення адміністративно-правової природи договору аутсорсингу.

330

Інформаційне право

Метою даної роботи є дослідження адміністративно-правової природи договору аутсорсингу в сфері розвитку електронного урядування та доцільності його використання в зазначеній сфері правового регулювання.

У сучасній правовій доктрині розуміння аутсорсингу є неоднозначним.

Так, представники науки цивільного права під аутсорсингом розуміють один з видів договору оренди, а саме оренди послуг, за безпосереднє виконання та якість яких несе відповідальність спеціалізована компанія. Іншими словами відбувається передача однієї або кількох функцій іншій організації на засадах юридичної рівності сторін.

Однак, слід зауважити, що в контексті державно-управлінських процесів і зокрема в сфері розвитку електронного урядування, аутсорсинг слід розглядати як один з різновидів адміністративного договору, адже:

по-перше, метою такого договору є реалізація публічного інтересу, яким в нашому випадку є оснащення адміністративних процедур комплексом інформаційних технологій, що дасть змогу забезпечити населення можливістю отримувати адміністративні послуги в електронному вигляді;

по-друге, обов’язковим суб’єктом даних договірних відносин виступає держава (замовник послуги) в особі уповноваженого державного органу;

по-третє, такий договір укладається на умовах та в порядку, передбаченими виключно законами України, зокрема Законом України «Про Національну програму інформатизації» від 04.02.1998 р., Законом України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р. та Законом України «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 р., відповідно до яких застосовується конкурсна процедура, за винятком випадків, передбачених законодавством (відсутності конкуренції на ринку послуг тощо);

по-четверте, предметом даного договору аутсорсингу виступає делегування державою своїх повноважень приватним ІТ-компаніям по оснащенню адміністративних процедур комплексом програмного забезпечення;

по-п’яте, зміст такої угоди нерозривно пов'язаний із здійсненням владноуправлінських функцій суб'єктом владних повноважень (реалізація адміністративної правосуб’єктності), а саме – забезпечення адміністративних процедур ефективними інформаційним оснащенням.

В Німеччині під публічним аутсорсингом розуміється механізм розподілу функцій по наданню публічних послуг, який має свій вираз через безпосереднє надання публічної послуги суб’єктом приватного права із збереженням відповідальності за її надання за державою. Так, Гетцель Г. вважає, що в даному випадку укладення такого адміністративного договору може стати важливою формою розподілу публічних функцій між державою та суб’єктами приватного права [Hetzel H. Das Zusammenwirken von oeffentlicher Hand und Privatwirtschaft in Oeffentlich Privaten Partnerschaften / H. Hetzel // BayVBI. – 2006. – S. 651, 652].

На сьогодні маємо цілу низку невирішених питань:

-попри закріплення в Кодексі адміністративного судочинства України визначення адміністративного договору, його ознаки, умови та порядок укладення і виконання залишаються не визначеними, що призводить до неоднозначного розуміння природи адміністративних договорів;

-як наслідок недостатньої законодавчої регламентації адміністративних договорів, відсутнє і єдине бачення щодо поняття та правової природи договору аутсорсингу в публічному праві;

331

Інформаційне право

-відсутнє нормативне закріплення механізму віднесення державно-управлінських процесів в сфері електронного урядування на ІТ-аутсорсинг, не визначені умови співпраці між державою та представниками приватного ІТ-сектору;

-як наслідок невизначеними є питанням відповідальності за кінцевий результат наданих послуг перед споживачем.

Вважаємо, що основними засобами вирішення зазначених проблем мають бути:

-закріплення в законодавстві поряд із поняттям «адміністративного договору» його основних ознак, порядку укладення та виконання, шляхом визначення відповідних положень в проекті Адміністративно-процедурного кодексу України;

-визначення публічного аутсорсингу як механізму делегування повноважень державних органів представникам приватного сектору, шляхом укладення адміністративних договорів на конкурсній основі;

-доповнення Концепції електронного урядування положенням щодо впровадження системи аутсорсингу адміністративно-управлінських процесів, зокрема і в сфері розвитку електронного урядування;

-визначення відповідальним за кінцевий результат наданих послуг перед споживачами державу, в особі уповноваженого органу, дії та/або бездіяльність якого особа зможе оскаржити у випадку порушення її прав чи законних інтересів в порядку адміністративного судочинства.

Підсумовуючи викладене, приходимо до висновку, що передача частини повноважень в сфері електронного урядування на ІТ-аутсорсинг приватним компаніям дасть змогу: забезпечити доступність сучасних технологій для населення; зосередить увагу державних органів на своїй основній діяльності, зменшить кількість адміністративного та управлінського апарату в органах державної влади, та як наслідок, дозволить зберегти значну частину бюджетних коштів.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Андрій Чорноус

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу ОР «Магістр»

Державна інформаційна інфраструктура як правова та організаційна платформа діяльності публічної адміністрації

Актуальність теми обумовлена тим, що в умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій як в Україні, так і за кордоном, питання створення національного сегмента інформаційного суспільства та його подальшого входження до світового інформаційного простору набуває першочергового значення.

З огляду на постійне впровадження нових та оновлення вже існуючих інформаційнокомунікаційних технологій у суспільних відносинах на національному та транснаціональному рівнях можна констатувати сформованість історично нового типу суспільства, так званого «інформаційного суспільства», в межах якого кожній людині гарантовано доступ до інформаційних ресурсів та безпечних інформаційних технологій.

В той же час, останні кризові явища в економіці України стали своєрідним каталізатором, що надав можливість остаточно переконатися у недостатній ефективності діяльності органів публічної адміністрації (органів державної влади, органів місцевого

332

Інформаційне право

самоврядування, підприємств, установ, організацій та інших суб'єктів, наділених адміністративно-управлінськими функціями) при здійсненні їх поточної діяльності.

Основним інструментом розвитку інформаційного суспільства є електронне урядування як особлива форма організації публічного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів публічної адміністрації в ході надання адміністративних послуг людині та громадянину, суспільству, державі та бізнесу.

Як вказує міжнародний досвід, впровадження технологій електронного урядування суттєво покращує ефективність та якість адміністративних послуг, знижує корупційну складову публічного сектору, знижує адміністративний тягар на громадян та бізнес, а також покращує демократичну ситуацію в країні. Більше того, саме конкурентоспроможність є головною рушійною силою розвитку послуг, що надаються відповідними органами виконавчої влади всіх рівнів [Талапина Э. В. Модернизация государственного управления в информационном обществе: информационно-правовое исследование: дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.13 / Талапина Эльвира Владимировна. – М., 2015. – С. 50].

Панорама концепцій інформаційного суспільства переконує в необхідності реагування на зміну парадигми суспільного розвитку, в тому числі з боку державних інститутів. Перехід до інформаційного суспільства має здійснюватися при активній ролі держави, яка бере на себе організацію інформаційно-комунікаційної системи в публічній сфері. Саме держава розробляє цілісну політичну концепцію переходу до інформаційного суспільства, вказує на необхідні для цього програми та стратегії, а також забезпечує наявність загальних умов для розвитку ІКТ [Богдановская И. Ю. Понятие «электронного государства»: правовые аспекты / И. Ю Богдановская // Информационное общество и социальное государство. – М. : ИГП РАН. – 2011. – С. 49].

На жаль, сталий понятійно-категоріальний апарат у сфері ІКТ все ще не сформовано. З огляду на це, інформаційний простір варто визначати як середовище, в якому здійснюється формування, обробка, зберігання та розповсюдження інформації, інформаційна взаємодія організацій та громадян і задоволення їхніх інформаційних потреб.

В той же час, процеси формування і забезпечення життєдіяльності інформаційного суспільства ґрунтуються на загальному для всіх країн технологічному фундаменті, яким є інформаційно-комунікаційна інфраструктура. Наразі єдине законодавче визначення поняття інформаційної інфраструктури міститься в Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 року ғ 386-р. Відповідно до вказаної Стратегії, інформаційна інфраструктура являє собою особливу систему інформаційно-організаційних елементів, метою якої є забезпечення належного функціонування та розвитку інформаційного простору, та до складу якої входять наступні компоненти:

1) Електронні інформаційні ресурси. Вперше поняття інформаційного ресурсу з'явилося в перших статтях Законів «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 року ғ 3322-XII та «Про національну програму інформатизації» від 04 лютого 1998 року ғ 74/98-ВР та поєднувало в собі дані, їхнє місце (засіб) зберігання, взаємозв’язок між інформаційними елементами, відомості про процеси надходження, зберігання та обробки інформації тощо. Варто зазначити, що в даному випадку мова йде саме про інформаційні ресурси, які зберігаються в різних інформаційних системах (комп’ютерні

333

Інформаційне право

бази даних, бібліотеки, архіви) та зафіксовані на матеріальних носіях, що дозволяють ідентифікувати використану інформацію.

2)Автоматизовані інформаційні системи як засоби формування, обробки, зберігання та розповсюдження інформації.

3)Засоби доставки інформаційних ресурсів безпосередньо до користувачів і забезпечення належного інформаційного обміну (мережі телекомунікацій, лінії та засоби зв’язку).

4)Інституційні складові (обчислювальні центри, інформаційні агентства, оператори та провайдери тощо).

5)Системи забезпечення функціонування інформаційної інфраструктури, що включає засоби нормативно-правового регулювання, технічні стандарти, інструкції та іншу допоміжну документацію.

6)Системи формування якісних кадрових ресурсів як необхідного активного інструменту впливу на інформаційний простір.

Висновки. Фундаментом становлення будь-якого інформаційного суспільства виступає інформаційна інфраструктура як особлива система інформаційних ресурсів, інформаційних систем, засобів обміну інформації, інституційних складових, систем забезпечення функціонування інформаційної інфраструктури та систем формування якісних кадрових ресурсів. Не зважаючи на це, державна інформаційна інфраструктура України залишається досить неврегульованим явищем, що потребує комплексної правової регламентації на законодавчому рівні в найкоротші строки та змістовного наповнення інформаційних ресурсів у взаємодії з органами публічної адміністрації.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Заярний О. А.

Марія Шайкова

Національна академія Служби безпеки України, юридичний факультет Навчально-наукового інституту інформаційної безпеки студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Міжнародний досвід інституту інформаторства: перспективи розвитку в Україні

Питання правового та організаційного забезпечення інформаторства в Україні раніше практично не розглядалося, але прагнення нашої держави до інтеграції з Європейським Союзом змінило цю ситуацію. У 2011 році був прийнятий Закон України «Про доступ до публічної інформації», нормами якого було запроваджено важливий принцип свободи інформації - захист особи, яка розкриває відомості, що становлять суспільний інтерес. Такі особи в міжнародному праві отримали назву «викривачів («whistleblowing») інформації».

Наразі інститут інформаторства в Україні лише починає своє становлення у правовому полі. Новий Закон України «Про доступ до публічної інформації» окреслив коло гарантій захисту викривачів інформації, передбачив порядок реалізації права громадян на публічну інформацію та закріпив чіткі процедури роботи з такою інформацією для органів державної влади. Проте, на наш погляд, окремі положення правового забезпечення інституту інформаторства цей Закон не визначив, а саме: без детального пояснення залишилися норми хто може бути інформатором, яким є спеціально уповноважений орган, до компетенції якого б відносилося отримання повідомлень про факт скоєного правопорушення та ін. Тому прийняття спеціального

334

Інформаційне право

законодавчого акту, який врегульовував би питання, пов’язані з діяльністю інформаторів– необхідністю сьогодення України і є однією з умов для входу нашої держави до Європейського Союзу. Убачається, що вирішення зазначених питань слід починати з вивчення досвіду розвинутих зарубіжних країн. Найбільш позитивну практику на наш погляд мають такі країни як Великобританія, Аргентина та Італія.

Парламент Сполученого Королівства ще у 1998 році прийняв окремий закон про інформаторство та захист інформаторів – «Закон про розкриття інформації, що стосується публічних інтересів». Норми зазначеного закону спрямовані на врегулювання відносини в державній та приватних сферах.

Утім, в положеннях цього закону визначено поняття інформаторства та його обов’язкові елементи:

-доброчесний характер і турбота про суспільство;

-захист не особистих, а публічних інтересів у ефективному управлінні;

-відповідальність керівника як державних так і приватних компаній;

-відсутність розправи з боку суспільства [Whistleblower Protection Laws in G 20 Countries» Priorities for Action / S. Wolfe, M. Woth, S Dreyfus, A. Brown [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.transparency.org/].

При цьому, держава гарантує і сприяє розвитку об’єднань викривачів інформації, які

всвою чергу надають допомогу Уряду в цій сфері.

Аргентина підійшла до цього питання дещо з іншого боку. Ця країна не прийняла спеціального законодавчого акту, але юридичні норми, що захищають інформаторів, містяться в окремих законах. Особливістю правового забезпечення захисту викривачів також стало запровадження Національної програми захисту інформаторів, яка діє з 2003 року. В межах цієї програми було створено незалежний орган, який приймає заяви або повідомлення від викривачів інформації та гарантовано діє надійний механізм захисту анонімності повідомлення [A. J. Brown. Whistleblower Laws: International Best Practice / A. J. Brown, P. Latimer. // UNSW Law Journal. – 2008. – ғ 31].

Італія відзначилася таким здобутком як прийняття Закону «Про боротьбу з корупцією» у жовтні 2012 року (незважаючи на ступінь національних факторів, що перешкоджали виявленню хабарництва і повідомлення про це у відповідні державні органи). Це було першим Положенням країни для захисту урядових інформаторів і надання їм матеріальної винагороди. А приватні компанії Італії з 2012 року наділені правом самостійно створювати процедуру «повідомлення».

Цей дослід виявився не тільки цікавим, але і прийнятним для наслідування в нашій державі. Вбачається, що для забезпечення рівного та гарантованого захисту викривачам інформації в Україні, доцільно було б:

-по-перше, проаналізувати у повному обсязі нормативну правову базу зарубіжних країн та оцінити її реалізацію на практиці, а саме таких країн як Великобританія, Аргентина, Італія, а також і інших країн, які за дослідженнями міжнародної організації «Transparency International» мають найкраще законодавство у цій сфері – США, Південна Корея та Румунія [Transparency International – це міжнародна недержавна організація по боротьбі з корупцією, яка має близько 100 національних осередків та відома своїми антикорупційними дослідженнями, зокрема Індексом сприйняття корупції [Електроний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/];

-по-друге, на основі проведених досліджень розробити в Україні спеціальний законодавчий акт та створити спеціальні уповноважені державні органи, що будуть врегульовувати всі актуальні питання, пов’язані з діяльністю інформаторів в Україні.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Тугарова О. К.

335

Інформаційне право

Олександр Яременко

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, канд. наук держ. упр., завідувач кафедри правознавства

Проблеми законодавчого закріплення в Україні права власності на інформацію

Інформаційний розвиток соціуму обумовлює трансформацію структури суспільних відносин власності в аспекті розширення їх об’єктного складу. Тривалий час теорія права власності і нормативне закріплення цієї економіко – юридичної категорії базувалися на речовій природі її об’єктів. В той же час, зростання питомої ваги творчої діяльності в усіх сферах суспільного життя призвело до необхідності поширення режиму права власності на її результати і появи права інтелектуальної власності. Інституалізація правовими засобами сучасного інформаційного суспільства актуалізує необхідність нормативного закріплення відносин права власності на об’єкти з інформаційною природою.

Метою даної статті є аналіз проблем законодавчого закріплення права власності на інформацію в Україні.

Норма – дефініція ст. 316 Цивільного кодексу України визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому, під річчю розуміються предмети матеріального світу, а під майном окрему річ, сукупність речей або майнові права та обов’язки. Тобто в ключовому законодавчому акті, який регулює цивільні правовідносини, інформація не включена до числа об’єктів власності. В той же час, Конституція України більш широко підходить до закріплення об’єктного складу права власності і передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Характерним є те, що дана конституційна норма, оперуючи поняттям «власність», не містить вказівки на виключно майновий характер цього виду відносин, включаючи, одночасно, до їх нематеріальних об’єктів результати двох видів діяльності – інтелектуальної і творчої. При цьому, результати інтелектуальної діяльності в залежності від наявності або відсутності в ній елементів творчості, можуть належати як до об’єктів інтелектуальної власності, так і до інформаційних об’єктів. Як цілком слушно зазначає О.В. Кохановська, інформація у значному своєму обсязі утворюється і без елементу творчості, оскільки, інакше слід було б говорити тільки про право інтелектуальної власності і проблема інформаційного права відпала б сама собою [Кохановська О. В. Теоретичні проблеми інформаційних відносин у цивільному праві [Текст] : монографія / О. В. Кохановська ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – 2006. – С. 78]. Аналогічної думки притримуються Харитонов Є.О., який, порівнюючи цивільні правовідносини власності та інформаційні цивільні правовідносини, підкреслює, що це категорії, які мають багато спільного, але є різними за суттю, мають власні ознаки і потребують окремого правового регулювання [Харитонов Є. О. Деякі питання розмежування цивільних правовідносин інтелектуальної власності та інформаційних правовідносин / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова // Актуальні проблеми держави і права. – 2010. – Вип. 56. – С. 217].

Нормативне підтвердження обґрунтованості такого підходу знаходимо, зокрема, в Законі України «Про авторське та суміжні права», в якому один і той же об’єкт - бази даних, визнається об’єктом авторського права ( якщо підбір і розташування складових

336

Інформаційне право

частин яких та їх упорядкування є результатом творчої праці) або об’єктом права особливого роду - sui-generis ( коли при їх створенні відсутній критерій оригінальності ).

Еволюція інформаційного законодавства України свідчить про пошук законодавцем оптимальної конструкції правового регулювання відносин щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Певний час, з 1992 р. по 2011 р., право власності на інформацію було закріплено в Законі України «Про інформацію» і трактувалося як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Аналогічно, з 1993 р. по 2014 р., в Законі України «Про науково-технічну інформацію» об’єктом права власності визнавалася науково - технічна інформація. Однак, в 2011 р. і, відповідно, в 2014 р. вищезазначені закони було викладено в нових редакціях, в яких вже не передбачено такого поняття як інформаційна власність. Аналіз змін, які були внесені до цих законів, свідчать про намагання законодавця перевести суспільні відносини з інформаційним об’єктним складом в площини таких юридичних конструкцій, як правовий режим інформації, прáво на інформацію та правá на інформацію. Якщо перші два поняття тривалий час і доволі широко застосовуються в теорії інформаційного права та інформаційному законодавстві, то категорія «правá на інформацію» є доволі новою. Спроба замінити нею право власності на інформацію здійснено в ст. 6 Закону України «Про науково-технічну інформацію», яка передбачає, що права на науково-технічну інформацію охороняються відповідно до закону, однак зміст цих прав не розкривається. Натомість перераховуються підстави виникнення прав на науково-технічну інформацію, які носять чітко виражений цивільно – правовий характер, а саме: створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок; виконання договору про створення науково-технічної інформації; виконання будь-якого договору, що містить умови переходу прав на інформацію до іншої особи.

Водночас, право власності на інформацію закріплено в інших нормативно – правових актах. Так, згідно із Законом України «Про державну статистику» статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, отримані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики.

Таким чином, суспільні відносин щодо володіння, користування і розпорядження інформацією не отримали однозначного закріплення в законодавстві України і опосередковуються за допомогою різних юридичних механізмів - правового режиму, права власності, права та прав на інформацію. Подальша діяльність Верховної Ради України щодо врегулювання інформаційних суспільних відносин має бути спрямована на вдосконалення законодавчої класифікації інформації і виділення на цій основі конкретних її видів, до яких може бути застосовано інститут права власності, що може бути предметом подальших досліджень в цьому напрямку.

337

Наукове видання

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої Дню науки юридичного факультету

(20 травня 2016 року)

Том 1

Підписано до друку 10.05.2016 р. Авт. друк.арк. 36,5; Обл.-вид. арк. 37,2 Формат 60х90/16

Наклад 150 прим.

Видавничо-поліграфічний центр «Киїівський університет»

Київ, б-р Шевченка, 14