Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Історія права та держави

Дар’я Жукова

Інституту кримінально-виконавчої служби, психологічний факультет курсант 4-го курсу

Основні етапи розвитку радянської системи виконання кримінальних покарань на території України

Пострадянський період викликав неабияке зацікавлення проблемами радянської карально-репресивної системи як серед зарубіжних (Е. Еппбом), так і серед вітчизняних дослідників. Зокрема, українська пострадянська наукова література із зазначених проблем насамперед представлена працями «чистих» істориків (І.Г. Білас, Т.Д. Дем’янчук, І. Дерев’яний, В.М. Нікольський, О.П. Сущук та ін.), рідше – працями істориків права – І.В. Іванькова, О.Б. Пташинського, В.В. Россіхіна, Д.В. Ягунова.

Процес розвитку радянської пенітенціарної системи дослідники поділяють на кілька періодів [Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України / О.Б. Пташинсь-кий. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004., с. 12–13]. Перший розпочався у жовтні 1917 р. На цьому етапі місця ув’язнення належали до відання Наркомату юстиції (далі – НКЮ). Тільки деякі функції зосереджувалися у Народний комісаріат внутрішніх справ (далі-НКВС). 12 грудня 1917 р. у складі НКЮ було утворено відділ тюремного управління, а 6 січня 1918 р. – тюремну колегію.

Тимчасова інструкція НКЮ «Про позбавлення волі як захід покарання та про порядок відбування такого» (23 липня 1918 р.) усі місця позбавлення волі поділяла на чоловічі та жіночі, а за призначенням – на: а) загальні місця ув’язнення (тюрми); б) реформатори і земельні колонії як установи карально-виховні (для молодих злочинців); в) випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для ослаблення режиму або дострокового звільнення; г) карально-лікувальні установи; д) тюремні лікарні.

Реформування пенітенціарної системи було також пов’язане зі створенням у складі НКЮ Центрального карального відділу. Йому були підпорядковані відповідні губернські відділи. Останні створювали т. зв. розподільчі комісії, які не тільки розподіляли засуджених за розрядами, а й забезпечували реалізацію принципу колективного управління місцями позбавлення волі.

Від часу, коли пенітенціарні функції НКЮ фактично повністю перебрав на себе НКВС (6 грудня 1922 р.), пенітенціарна система стала складовою каральної системи

держави й засобом боротьби з «класовим	ворогом». Остання обставина (за
О. Пташинським) започаткувала другий період	у формуванні пенітенціарної системи

[Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України / О.Б. Пташинський. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. – с. 13]. Тоді у складі НКВС було створене Головне управління місць позбавлення волі. Керівництво виправними установами на місцях покладалося на губернські управління, що діяли на правах підвідділів губвиконкомів.

Правовою основою розвитку радянської пенітенціарної системи з другої половини 1920-х рр. став затверджений ВУЦВК Виправно-трудовий кодекс УСРР (27 жовтня 1925 р.). Він закріпив головні принципи виправно-трудового права: відмова від місць ув’язнення тюремного типу, розвиток мережі трудових колоній, обов’язковість праці засуджених, сувора ізоляція найбільш небезпечних злочинців і т. ін. Кримінальновиконавчий кодекс також закріпив установлену систему управління органами, що виконували покарання. Керівництво ними здійснював НКВС УСРР, до структури якого

90

Історія права та держави

входило Управління виправно-трудових установ. У 1927 р. Управління складалося з таких інспекцій: адміністративно-пенітенціарної; виробничої та господарської; культурно-просвітницької; конвойної сторожі [Олійник О.І. Народний комісаріат внутрішніх справ України (1917-1941 рр.): структура, функції, діяльність : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / О.І. Олійник. – Х., 2000. – С. 8–9].

Серед місць ув’язнення, які передбачав кодекс, переважали установи, у яких засуджені утримувались без суворої ізоляції від суспільства. Провідним принципом перевиховання в таких установах проголошувалась праця. До них належали: будинки попереднього ув’язнення (для тих, хто перебував під слідством), будинки примусових робіт сільськогосподарські трудові колонії, т. зв. реформаторії для неповнолітніх правопорушників [Терлюк І.Я. «Комуністична революція згори» в Україні: з історії становлення та закріплення в Україні радянської державності і права (1917–1920-ті рр.) / І.Я. Терлюк. – Львів: Каменяр, 2010. – С.111]

Під впливом «великого перелому», наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр., в СРСР почали змінюватися основні пріоритети виправно-трудової політики: принципи виправлення та перевиховання засуджених в умовах соціально корисної праці були замінені принципами застосування суворого покарання за скоєння злочину в умовах ізоляції від суспільства.

Цей процес супроводжувався реорганізацією системи органів виконання кримінальних покарань у напрямі посилення умов утримання засуджених, з одного боку,

йперетворення цієї системи на засіб виконання народногосподарських завдань, з іншого.

Уперші післявоєнні роки в усіх виправно-трудових таборах були встановлені два види режиму: загальний та посилений. На посиленому режимі утримувалися засуджені за контрреволюційні злочини, бандитизм, розбій, втечу з місць ув’язнення, а також рецидивісти. У 1944 році у виправно-трудових установах була створена спеціальна служба нагляду за поведінкою засуджених. Її створення сприяло підтриманню правопорядку в установах, зміцненню дисципліни й організованості серед засуджених.

Завершенням цього етапу розвитку радянської системи виконання кримінальних покарань стала спільна постанова ЦК КПРС, РМ СРСР та ПВР СРСР, яка затверджувала заходи щодо реалізації державного і партійного керівництва в країні. Тобто була прийнята постанова РМ СРСР «Про передачу МВС СРСР Міністерству юстиції СРСР виправно-трудових таборів і колоній». Відповідно до постанови РМ СРСР ғ 109-65сс «Про передачу Міністерством юстиції СРСР у відання МВС СРСР виправно-трудових колоній і таборів» існуючі на той час установи виконання покарань знову повністю були підпорядковані МВС СРСР[Дем’янчук Т.Д. Організаційно-правове становлення та діяльність кримінально-виконавчої системи в західних областях України в 1939–1941 рр. / Т.Д. Дем’янчук // Митна справа. – 2011. – ғ 5 (77). – Ч. 2. – С. 483].

Висновок: Дослідити питання функціонування системи органів радянської системи виконання кримінальних покарань в Україні від часу утворення УСРР–УРСР до 1930 – початку 1950-х рр.

1.Наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр., радянської пенітенціарної система виправно-трудових установ в Україні ще не розглядалась як засіб суворого покарання в умовах ізоляції від суспільства, а трактувалася скоріше як невід’ємна частина системи перевиховання засуджених в умовах суспільно корисної праці.

2. Починаючи від 1930 р. встановлювалось, що кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі могло відбуватися у виправно-трудових таборах або в загальних місцях

91

Історія права та держави

ув’язнення. А уже на початку 1939 р. у складі НКВС СРСР було створене Головне тюремне управління.

3. Завершенням розвитку радянської системи виконання кримінальних покарань стала спільна постанова ЦК КПРС, РМ СРСР та ПВР СРСР, яка затверджувала заходи щодо реалізації державного і партійного керівництва в країні. В 28.04.1953 р. була прийнята постанова РМ СРСР «Про передачу МВС СРСР Міністерству юстиції СРСР виправно-трудових таборів і колоній». У підпорядкуванні МВС залишилися особливі тюрми для утримання особливо небезпечних державних злочинців.

Науковий керівник – к.ю.н. Пазиніч В.І

Світлана Закірова

Національна юридична бібліотека Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, канд. істор. наук, ст. наук. співроб.

Правовий досвід функціонування акціонерних компаній за законодавством Австро-Угорської імперії

Проблеми реформування сучасної української економіки вимагають вивчення і використання найкращого як світового, так і перш за все українського досвіду. Доволі цікавою у цьому напрямку виглядає історико-правова реальність функціонування акціонерних компаній в українських землях, що у ХІХ столітті входили до складу Австро-Угорської імперії. Так, у 1905 р. у Галичині тільки у нафтовидобутку працювало 50 акціонерних товариств з капіталом 32 млн. крон (Дєєва Н.Е. Генезис акціонерного підприємництва: українсько-російський досвід / Н.Е. Дєєва // Культура народов Причерноморья. – 2009. – ғ 172. – С. 136.)

На західноукраїнських землях діяльність акціонерних товариств регламентувалася низкою законодавчих актів. Серед перших нормативно-правових актів АвстроУгорщини, які регулювали діяльність асоційованих форм суб’єктів господарювання, слід зазначити «Правила для товариств» 1843 р. та «Патент про товариства і збори» 1849 р. Однак найважливішим законом, який встановлював норми функціонування різних підприємств, у тому числі й акціонерних компаній, був «Закон про товариства» 1852 р. У цьому законі чітко регламентувалися умови створення акціонерного товариства, встановлювалися певні вимоги щодо статутів акціонерних компаній. Відповідно до статей Закону 1852 р. підприємства у формі товариства могли засновуватися у різних сферах економіки: промисловість, торгівля, транспорт, сільське господарство, фінансові та страхові компанії, заклади сфери послуг.

Розвиток капіталістичних відносин та піднесення господарської діяльності у державі спонукали урядові кола Австрійської імперії ввести у дію новий законодавчий акт, що мав регламентувати діяльність усіх форм господарюючих суб’єктів. Таким документом став Торговельний закон 1862 р., який передусім регулював діяльність підприємств, зайнятих у торговельній галузі. Проте саме цей закон ввів у правове поле держави чітке розуміння різних видів асоційованих форм організації господарської діяльності у будь-якій галузі економічної діяльності. Закон виділяв спілки (стоваришеня) чотирьох типів: спілка «явна», спілка «командитова», спілка «командитова на акції» та «акційна» спілка. Виходячи із сучасних уявлень про акціонерні товариства, дві останні форми стоваришень («командитове на акції» та «акційне») можна вважати класичними акціонерними корпораціями. Загалом усі ці види товариств створювалися двома або

92

Історія права та держави

більше засновниками, а статутний фонд розподілявся на частки (акції). (Коритко Л.Я. Характеристика суб’єктів господарювання згідно австрійського Торговельного закону 1862 р. / Л.Я. Коритко // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: Зб. статей. Випуск ХХI. – Івано-Франківськ, 2009. – С. 31). Ініціатива створення могла належати одній чи декільком особам, які у добровільному порядку укладали договір про створення спільного підприємства. Договір неодмінно засвідчувався нотаріально. У ньому зазначалися назва підприємства, вид його діяльності (мета створення), повні імена засновників, розмір основного капіталу.

Важливим законом для діяльності акціонерних товариств в Австрійській імперії був закон 1906 р. «Про спілки з обмеженою порукою». Він регламентував нову форму компаній – товариство з обмеженою відповідальністю, встановлював юридичні межі їх діяльності і порядок ліквідації корпорації, зазначав права та обов’язки учасників, розподіляв повноваження органів управління та контролю.

Згідно Торговельному закону 1862 р. акціонерні товариства обов’язково повинні були мати статут як установчий документ підприємства, який заносився до спеціального реєстру в окружному суді, що діяв як торговельний. Після отримання рішення про реєстрацію в окружному суді засновники повинні були представити інформацію про компанію до державних податкових органів влади: староства та відділення Дирекції Скарбу у повіті. Лише після відповідної реєстрації юридичне оформлення нового акціонерного товариства вважалося закінченим.

Статутний документ мав містити: назву та місце розташування підприємства, вид діяльності, термін існування, умови вступу та виходу з товариства його членів; розмір основного капіталу; розмір часток акціонерів; способи розрахунку прибутків та розподілу між учасниками дивідендів; органи управління та обсяг їх відповідальності; порядок ліквідації товариства. Органами управління акціонерної компанії вважалися загальні збори членів корпорації та виборні органи – Дирекція, Ревізійна і Наглядова ради. Якщо перші два органа обиралися за будь-яких обставин (Дирекція – для поточного керівництва справами компанії та представництва її інтересів у взаєминах з іншими суб’єктами господарювання та представниками держави, Ревізійна рада – для контролю за розподілом прибутків, поточними платежами, внесення коштів на державні та акціонерні рахунки, перевірки складання та виконання бюджету та балансу підприємства), то Наглядова рада обов’язково створювалася лише тоді, коли основний капітал компанії перевищував 1 млн. крон і число засновників корпорації перевищувало десять осіб, в інших випадках – могла обиратися за бажанням акціонерів.

Закони Австро-Угорщини регламентували і порядок припинення діяльності акціонерних компаній. Закон 1852 р. встановлював положення про можливість добровільної або примусової ліквідації корпорації. Перше відбувалося за рішенням акціонерів відповідно до положень статуту, у зв’язку із закінчення терміну дії компанії або у разі досягнення зазначеної в установчих документах мети діяльності товариства. Примусове припинення діяльності акціонерної компанії могло відбутися на підставі рішення суду у зв’язку з порушенням корпорацією законодавства чи банкрутством підприємства. Після ліквідації акціонерної компанії за нормами закону 1862 р. документація товариства передавалася на підставі рішення суду одному з колишніх акціонерів чи третій особі.

Хоча юридично умови для суб’єктів господарської діяльності законами АвстроУгорської імперії створювалися однакові як для одноосібників, так і товариств, проте більш спроможними у матеріальному, організаційному і технічному відношенні

93

Історія права та держави

виступали саме акціонерні кампанії, що займали лідируючі позиції у базових галузях економіки держави.

Олександр Запоточний

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу

Злочини проти віри за «Правами, за якими судиться малоросійський народ»

Актуальність даної роботи полягає у необхідності застосування комплексного підходу до вивчення системи злочинів та покарань за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» (далі в роботі – «Прав»), розгляду системи злочинів проти віри як її важливого аспекту. Важливим є розгляд ґенези цієї системи, аналіз її відповідності правовим традиціям українського народу.

Дослідження даної теми проводилися в рамках вивчення «Прав» в цілому, передбаченої ними системи кримінального права. Перші такі дослідження були проведені ще О. Ф. Кістяківським, І. В. Теличенком та А. І. Яковлівим. Слід також відзначити роботи ряду сучасних вчених, а саме: К. А. Вислобокова, , В. Д. Мєсяца та ін.

Норми, що стосуються злочинів проти віри вміщені в другій главі «Прав», що носить назву «О чести Божией». Глава є невеликою, містить лише 6 артикулів, які ділилися на пункти. Усі пункти крім першого пункту першого артикулу містять норми права, тоді як він , на думку К. А. Вислобокова, «є загальною сентенцією почтивості» [«Права, за якими судиться малоросійський народ» / Упор.: К. А. Вислобоков. - Київ, 1997. - 548 с.] .

«Права» не були першими джерелом, що регулювало питання релігійних злочинів на теренах України. До більш давніх відносились наступні памʼятки : Кормчі книги, Номоканони, церковні устави Володимира та Ярослава, Литовські Статути. Що ж до джерел глави « О чести Божией», то, на думку А. І. Яковліва, спочатку серед членів комісії існував намір скористатися нормами ІІІ Литовського Статуту. Проте подібних норм там не виявилося. Тому було вирішено звернутися до німецького права, а саме: «Зерцала Саксонського», Хельмінського права та «Порядку прав цивільних». Складення положень глави було доручено протоієрею О. Рогачевському. Слід, зазначити, що автор, аби хоч якось пристосувати норми середньовічної Німеччини до реалій ранньомодерної України вдався до їх зміни. Так, О. Рогачевський використав норми вітчизняного канонічного права в арт. 2, п. 1 [Яковлів А. Український кодекс 1743 – Мюнхен : Заграва, 1949], звичаєвого права: п. 2 арт. 2 містив у якості розʼяснень побутові уявлення українського народу про магію, російського законодавства (такий вид санкції як «висилка»). Хотілось би звернути увагу на те, що положення п. 2 арт. 1 мають багато спільного зі ст. 1 Глави «О богохульниках и о церковных мятежниках» московського Соборного уложення 1649 року, з нормами якого законодавець ймовірно був знайомий. Загалом ж із 20 пунктів глави було додано чи серйозно змінено 7.

Виходячи зі змісту та структури «Прав», дослідники відносять релігійні злочини до розряду публічних злочинів. Всі злочини проти віри за «Правами» можна класифікувати наступним чином: а) богохульство; б) хула на Богоматір, святих та Святий Хрест та ікони; в) віровідступництво; г) єресь та розкольництво; ґ) чародійство; д) порушення шанування дня недільного. «Правами» було також передбачено широкий спектр покарань за релігійні злочини, а саме: а) спалення – за богохульство, віровідступництво, за чародійство; б) відрубування голови – за користування послугами чарівників; в)

94

Історія права та держави

некваліфікована смертна кара – за хулу на Діву Марію та святих, пособництво у чародійстві; г) тілесні покарання – за хулу на Богоматір та святих, за єресь, заняття чародійством «без прямого намерения»; ґ) позбавлення шляхетської честі й маєтностей – за єресь; д) штраф на користь Церкви – за недотримання шанування дня недільного; е) тюремне увʼязнення – за заняття чародійством «без прямого намерения»; є) висилка за межі країни – за єресь, заняття чародійством «без прямого намерения»; ж) шельмування

– за хулу на святих; з) єпитимія – у випадку зізнання в занятті чарами та готовності спокутувати гріх. У випадку наруги над іконами «Права» передбачали передачу справи до духовних судів, які, як правило, призначали міру примусове перебування в монастирі «для исправления», якщо ж винний з монастиря «неисправленъ пребывъ», то його справу передавали до світського суду. Також на церковні суди покладався розгляд справ про віровідступництво, якщо винні каялись у скоєному. Пом’якшуючими обставинами були власне розкаяння, малий вік, перебування в полоні (віровідступництво), відсутність лихого наміру. Своя система покарань існувала для божевільних [Кистяковскій Александръ Ѳедоровичъ. Права, по которым судится малороссійскій народъ. Кіевъ :

1879. 1063 с.].

Проте, незважаючи на пророблену роботу, чужорідний характер більшої частини норм все ж значно розходився із правовою традицією українського народу. Так, жорстокі середньовічні покарання за чаклунство з «Прав» різко контрастували з відносною м’якістю рішень українських судів 2-ої половини 17 ст. – 1-ої чверті 18 ст. у справах про відьом та чарівників [Історія українського права: Посібник / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; – Київ: Грамота, 2010. – 336 с.]. Іншою рисою колишнього процесу було часте пом’якшення вироків, наприклад, заміна смертної кари єпитимією. Традиційно в Українській гетьманській державі (далі в роботі – УГД) системи церковного права та судів існували доcить відокремлено. «Права» ж запровадили державне регулювання даної підгалузі кримінального права та передали переважну більшість справ про релігійні злочини до світських судів. Це сталось під впливом російського процесу встановлення верховенства самодержавства над духовною сферою, який почав поширюватися в гетьманській державі ще після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату у 1685 році, і значно посилився у другий період правого розвитку УГД, що характеризувався посиленням російського впливу.

Висновки. Отже, «Правами» 1743 р. була передбачена своєрідна система релігійних злочинів та передбачених за їх скоєння покарань. Основними ознаками даних норм були казуїстичність, суворість передбачених покарань. Слід також зазначити, що перелічений у «Правах» список злочинів проти віри не вичерпував усього масиву релігійних злочинів, відомих канонічному праву. Незважаючи на переважно німецьке походження джерел норм, сама поява нової, не характерної для УГД підгалузі кримінального законодавства вже ознаменувала посилення державного впливу Росії на українські право та державу.

95

Історія права та держави

Павло Ісаков

Інститут кримінально-виконавчої служби, канд. істор. наук, доцент кафедри кримінально-виконавчого права

Ірина Христич

Інститут кримінально-виконавчої служби, викладач-методист ст. лейтенант внутрішньої служби

До питання про організацію освітнього процесу у в'язницях УСРР в 1919 р.

Успішність становлення та розвитку державності починаючи з індустріального періоду розвитку людства з кожним наступним періодом багато в чому залежала від освітнього рівня основної маси населення. Особливої ваги цей чинник набрав в епоху, коли основною рушійною силою розвитку людства стала наука, інформація. Державність має надійне підгрунтя, зокрема, і тоді, коли переважна маса населення країни свідомо її підтримує (звичайно, соціально-економічний чинник також в цьому питанні відіграє дуже важливу роль – бідність і злидні тільки принижують людину). А без належної освіти, духовності, тісно з нею повязаної, тут ніяк не обійтись. Не випадково, до поглинання у 18 ст. Російською імперією України освітній рівень українців був набагато вищим за росіян, а вже на поч. 20 ст. він вже нічим не відрізнявся. «Темними» людьми легше керувати. Тоталітарний режим більшовиків, який продовжив імперську політику російського царизму, але вже в іншій «обгортці», підійшов до питання освіти населення суто з прагматично-ідеологічної сторони: промисловість (особливо військова) потребувала кваліфікованих робітників, а вихолощення духовності під час здобуття освіти ідеологічним зомбуванням робило маси такими ж «темними», як і при царизмі (мета – та ж сама).

Більшовики, прийшовши до влади в Україні, відразу, попри всі негаразди, відразу розпочали реалізовувати свою освітню політику, в тому числі, і серед в’язнів, бачачи в них крізь свою ідеологічну призму надійну опору. Культурно-просвітницький підвідділ Центрального карально-тюремного відділу (далі – ЦКТВ) Народного комісаріату юстиції УСРР 22.05.1919 р. направив до кошторисно-фінансового підвідділу ЦКТВ лист за ғ152, в якому містився кошторис видатків на культурно-просвітницьку діяльність в 50 тюрмах на 1-е півріччя 1919 р. [Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ України). – Ф.8. – Оп.1. – Спр.35. – Арк.16–17]:

Призначення видатків	Сума видатків (в
	радянських крб.)

1. Видатки на створення і керівництво в центрі культурно-просвітницькою діяльністю в місцях ув’язнення

Облаштування і забезпечення центрального книжкового	225000
складу при ЦКТВ
Створення і обладнання при ЦКТВ показового музею	100000
тюремної справи і музею наукових посібників
Невідкладні позакошторисні видатки в розмірі 10% від	32500
запланованого
Всього разом по ст.1	357500

2. Видатки губернськими органами по культурно-просвітницькій діяльності в місцях ув’язнення

96

	Історія права та держави
Гонорар лекторам і викладачам трудових тюремних	255360
курсів
Обладнання шкіл необхідними меблями і придбання	274000
підручників, наукових посібників і письмового приладдя
Обладнання учбових ремісничих майстерень при	4000000
тюремних трудових курсах
Проведення в тюрмах вистав і концертів	88000
Невідкладні позакошторисні видатки	461706
Всього разом по ст.2	5078766
Всього разом	5436266

Для порівняння: 10 коробок сірників тоді коштувало 25 крб., 1 пуд дров – 7 крб.,1 фунт керосину – 15 крб.,1 фунт мила – 8-12 крб. [ЦДАВОВУ України. – Ф.8. – Оп. 1. –

Спр. 34. – Арк. 99–102].

Гонорар за годину лекцій курсів грамоти у в’язницях в Києві, Харкові, Одесі становив 20 крб., в інших губернських містах – 15 крб. Слухачі розбивались на 3 групи, кожна з яких займалась по 2 години. На місяць налічувалось 26 учбових днів. За предметні лекції в конкретних галузях знань гонорар складав 50 крб. за годину в Києві, Харкові, Одесі, 40 крб. – в інших губернських містах. В повітових тюрмах передбачалось додаткове проведення періодичних лекцій (50 одногодинних лекцій на місяць по 10 крб. за годину). Через закриття частини в’язниць внаслідок непридатного стану їхніх будівель передбачалось залишити 11 губернських, 66 повітових тюрем. На кожну 1000 в'язнів планувалось закупити: букварі, книги (по 1 кн. на 2 осіб по 3 крб. за 1 книгу) – всього на загальну суму 1500 крб.; папір по 6 арк. на 1 особу по 40 крб. за пачку – 500 крб.; 85 дюжин олівців по 10 крб. за дюжину (по 1 на 1 особу) – 850 крб.; пера (3 шт. на 1 особу 21 коробку по 30 крб.) – 630 крб.; ручки (1050 шт. по 20 коп.) – 210 крб.; чорнила (піввідра) – 30 крб.; дрібні видатки на розрізні азбуки, чорнильниці тощо – 280 крб. Всього – 4000 крб. (на 1 особу 4 крб.), а на 40 тис. осіб, яких передбачалось тримати у в’язницях, – 160 тис. крб. Набір меблів для кожної в’язничної школи передбачався наступним: учбовий стіл на 4 осіб – 200 крб.; лавка на 4 осіб – 140 крб. Таким чином, на 1 особу для придбання шкільних меблів потрібно було 85 крб. (виходячи з того, що в школах будуть навчатися 20% в’язнів, тобто 8000 осіб). Стіл для викладача коштував 160 крб., класна дошка – 200 крб. Планувалось облаштувати в 50 тюрмах 150 учбових класів. Розрахунок був зроблений по собівартості виходячи з того, що праця в’язнів повинна була оплачуватись по встановленим ставкам, якщо ж меблі замовлялись би на стороні, вартість їх зросла на 50%. Передбачалось, що в кожній столярній, слюсарній майстерні буде навчатись 40 осіб, на кожного потрібно в кожній майстерні по 500 крб. Для загального обладнання столярної майстерні потрібно було 10 тис. крб., слюсарної – 30 тис. крб. Кожне губернське відділення протягом 2 міс. мало влаштовувати 4 вистави чи концерти, які обходились би в суму не менше 2 тис. крб. кожен [ЦДАВОВУ України. –

Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 19–20].

19.06.1919 р. місцевою владою для проведення культурно-просвітницької роботи у в’язницях Чернігівської губ. на 1-е півріччя 1919 р. потреба визначалась на рівні 101872 крб. (в т.ч. для придбання 18 струнних музичних інструментів – 8000 крб.), Подільської губ. – 240000 крб., Катеринославської губ. – 346170 крб., Полтавської губ. – 268750 крб. [ЦДАВОВУ України. – Ф .8. – Оп.1. – Спр.35. – Арк. 56–58]. На червень, серпень 1919 р. на культурно-просвітницьку роботу запросили виділити: в центрі – 462000 крб., губернськими органами – 562584 крб. [ЦДАВОВУ України. – Ф. 8. – Оп.1. – Спр. 35. –

97

Історія права та держави

Арк. 74–75]. Центр в умовах хаосу і гіперінфляції не поспішав розкидатися грішми. Перевірка кошторисних запитів з місць виявила їхнє завищення Черніговом, Волинню, Вінницею. Так, зокрема, у Вінницькій тюрмі зарплата вчителя визначалась місцевою владою у 1500 крб., тоді як у Києві вона становила 1000 крб. (з розрахунку 20 годин (з яких 8 год. відводилось на приготування до уроків і педагогічні наради) по 50 крб. за тижневий годинний урок). Завищеними були і транспортні видатки. В результаті замість 20000 крб. по запиту виходило 11220 крб. [ЦДАВОВУ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 35.

– Арк. 78]. Але реалії вносили свої корективи (взагалі для радянського ладу в порівнянні із розвинутими західними демократіями було характерним менше фінансування освітніх потреб): на місця до 10.07.1919 р.було розіслано циркуляр, згідно з яким до отримання централізовано фінансування культурно-просвітницької роботи необхідно було звернутись за необхідними коштами до губернських виконавчих комітетів. А на місцях, як завжди, пусто. Тож декларування гасел і реалії в радянській дійсності існували, як правило, в різних площинах. На жаль, сучасна Україна ще не звільнилась повністю від негативного пострадянського минулого.

Таким чином, історичний досвід засвідчує принципову важливість для формування надійних підвалин державності належно організованого освітнього процесу для всіх верств населення протягом всього життя людини. При цьому освіта крім надання знань повинна постійно на всіх її етапах виховувати національний патріотизм. Після здобуття в 1991 р. Україною незалежності обидва напрямки (модернізація освіти до європейського рівня і дієве національне патріотичне виховання населення) фактично були занедбані, що і дається зараз взнаки.

Віталій Карпічков

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет канд .юрид. наук, асист. кафедри історії права та держави

Природне та позитивне право як основні елементи правової реальності

Правова реальність є складною системою взаємопов’язаних і взаємоузгоджених елементів, які у сукупності становлять автономну сферу буття права. Складний характер правової реальності обумовлює необхідність розгляду її будови на категоріальному рівні. Тому актуальність роботи обумовлюється необхідністю дослідження природного та позитивного права як основних елементів структури правової реальності.

Теоретико-правовим аспектам дослідження структури правової реальності присвячені праці С.С. Алексєєва, А.М. Васильєва, Д.А. Керімова, В.И. Кудрявцева,

А.В. Малька, М.І.	Матузова, Ю.О. Тихомирова,	Ю.О. Онищенко,	Л.С.	Явіч,
В.А. Бачиніна, С.І.	Максимова, В.П. Малахова,	І.П. Малинової,	О.В.	Крест,

І.Д. Невважай, І.Л. Честнова та інших видатних науковців. Проте, аналіз наукових праць не надає можливості констатувати наявність єдиного погляду на цю проблему.

Професор О.Ф. Скакун зазначає, що правова реальність складається з комплексу взаємопов'язаних і взаємоузгоджених засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також сукупності правових явищ, що виникли у результаті такого регулювання (норми права, принципи права, правосвідомість, законодавство, правовідносини, юридичні установи, правова культура, законність та правопорядок)

98

Історія права та держави

[Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун; [пер. з рос.]. - Харків:

Консум, 2001. - 656 с., - С. 87].

Професор Л.С. Явіч зазначає, що правова реальність конструюється із всієї сукупності правових явищ, що існують у суспільстві, включаючи правові ідеї та уявлення про право [Явич Л. С. Сущность права. Социально-философское понимание генезиса, развития и функционирования юридической формы общественных отношений / Л. С. Явич. - Л.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1985. - 207 с., - С. 75].

На думку С.І. Максимова правова реальність складається із сукупності взаємопов’язаних елементів, серед яких можливо виокремити три рівні: 1) ідея та теорія права (власне природне право); 2) правові норми і закон (позитивне право); 3) правовий досвід і суспільна практика (правове життя) [Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография / С. И. Максимов. – Харьков: Право, 2002. – 328 с., - С. 147].

На нашу думку, структуру правової реальності складають три рівні: ідейний, нормативний та практичний. Ідея є вихідним, першим рівнем правової реальності, на якому зосереджується вся істинність права, абстрактний вираз його сутності. Ідея - це природне право, тобто сукупність об'єктивних соціальних цінностей та потреб суспільного буття (свобода, рівність, справедливість тощо), а також тих універсальних норм і принципів, що покладені в основу всієї правової системи суспільства [Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: навчальний посібник / П. М. Рабінович.

– [5-те видання, зі змін.]. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с., - С. 67]. Суспільні закони повинні наслідувати природне право як певний керівний ідеал. Ідея права включає: принципи і цінності права, правову теорію та доктрину, правову ідеологію, правову культуру, правове виховання тощо.

Нормативний рівень правової реальності являє собою так зване позитивне право та представлений системою санкціонованих державою норм, основною метою яких є закріплення та реалізація ідей природного права. Під позитивним правом розуміється реально існуючий в нормах, законах, інших офіційних документах фактично відчутний нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і недозволена поведінка учасників правовідносин, виносяться судами та іншими державними установами юридично обов'язкові імперативно-владні рішення [Філософія права: підруч. для студ.юрид. вищ. навч. закл. / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань, С. І. Максимов та ін. / за ред. д-ра філос. наук, проф. О. Г. Данильяна. – Харків: Право, 2009. – 208 с., - С. 139]. Нормативний рівень включає: норми, інститути та галузі права, законодавство, правові процедури, процесуальні форми, правосуб’єктність, правовий статус, правовий режим тощо.

На практичному рівні відбувається безпосередня реалізація ідей природного права та норм позитивного права у життя, яка полягає в усвідомленні та здійсненні суб’єктом своїх прав по відношенню до інших учасників суспільних відноси. Цей процес має назву правореалізація. До практичного рівня правової реальності можна віднести: суб’єкти права, правовідносини, взаємодію між учасниками правовідносин, власне правореалізацію, правосвідомість, правовий менталітет, правову дію, позитивну та негативну поведінку суб’єктів правовідносин, правопорядок, правовий досвід і юридичну практику.

Усі рівні правової реальності є взаємопов’язаними і взаємоузгодженими та в сукупності утворюють єдину сферу правового буття.

99