Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

17 октября 2004 г. закрепляет основополагающий, демократический принцип осуществления государственной власти, в основе которой лежит принцип разделения на законодательную, исполнительную и судебную ветви власти. Вместе с этим в Основном Законе Республики Беларусь закреплен дополняющий разделение властей принцип сдержек и противовесов, в соответствии с которым государственные органы в пределах своих полномочий самостоятельны: они взаимодействуют между собой, сдерживают и уравновешивают друг друга.

Данные конституционные положения закреплены в разделе первом – «Основы конституционного строя», который, по мнению большинства белорусских ученыхконституционалистов, является приоритетным в юридической иерархии конституционно-правовых норм, по отношению к другим разделам Основного Закона.

Ст. 79 разд. IV Конституции, которая называется «Президент, Парламент, Правительство, суд» определяет, что Президент Республики Беларусь является Главой государства, гарантом Конституции Республики Беларусь, прав и свобод человека и гражданина. Президент также, обеспечивает преемственность и взаимодействие органов государственной власти, осуществляет посредничество между органами государственной власти.

Как видно из данных конституционных положений Президент Республики Беларусь не относится ни к одной ветви власти, а как бы возвышается над ними в качестве своеобразного арбитра в делах несудебного характера. Поэтому одним из ключевых полномочий Главы государства является назначение с согласия Палаты представителей на должность Премьер-министра (п. 6 ст. 84 Конституции). Палата представителей – это одна из палат Парламента – Национального собрания как представительного и законодательного органа Республики Беларусь (ст. 90).

Баланс власти Президента и Палаты представителей находит свое отражение в п. 4 ст. 97 и в ч. 5 ст. 106 Конституции, где сказано, что Палата представителей дает согласие Президенту на назначение Премьер-министра. Решение по этому вопросу принимается Палатой представителей не позднее чем в двухнедельный срок со дня внесения предложения по кандидатуре Премьер-министра. В случае двукратного отказа в даче согласия на назначение Премьер-министра Палатой представителей Президент Республики Беларусь вправе назначить исполняющего обязанности Премьер-министра, распустить Палату представителей и назначить новые выборы.

Анализируя данные конституционные нормы в совокупности можно сделать вывод о том, что, во-первых, Президент обязан получить согласие, т. е. разрешение, утвердительный ответ Палаты представителей по кандидатуре Премьер-министра. Вовторых, после получения такого согласия Президент вправе издать указ о его назначении.

Однако, начиная с 2010 г. (до этого года схема выглядела так: согласие – указ) практика назначения Премьер-министра как руководителя Правительства – Совета Министров Республики Беларусь, пошла по иному пути: вначале издается указ Президента о назначении Премьер-министра, а уже после соответствующего указа Палата представителей не позднее чем в двухнедельный срок дает согласие на его назначение. Например, 16 декабря 2015 г. Президентом Республики Беларусь был издан Указ ғ 488 «О назначении Премьер-министра Республики Беларусь». Как отмечается в данном Указе в соответствии с п. 6 ст. 84 Конституции на эту должность назначен Андрей Кобяков с последующим согласованием его назначения с Палатой представителей Национального собрания Республики Беларусь.

170

Конституційне право та права людини

В свою очередь Палата представителей приняла 15 января 2016 г. постановление ғ 500-П5/VI «О даче согласия Президенту Республики Беларусь на назначение А. В. Кобякова Премьер-министром Республики Беларусь».

Представляется, что такая процедура назначения второго высшего должностного лица в государстве не соответствует конституционному принципу разделения властей и превращает право Палаты представителей на дачу согласия, в обязанность согласиться. Во-первых, нормы Конституции четко и однозначно определяют: вначале Президенту необходимо получить согласие Палаты представителей на назначение Премьерминистра.

Во-вторых, термин «согласие» означает получение возможного утвердительного ответа на предложение. Здесь у лица (органа, субъекта и др.) к которому обратились, присутствует право выбора: либо согласиться, либо нет. Термин же «согласование» означает последующее приведение в надлежащее соответствие чего-либо с чем-нибудь, например, действий, решений с указом, правилами и т. д. В этом случае у лица к которому обращаются, возникает необходимость подчиниться (обязанность) правилам (нормам) которые ранее были установлены обратившимся лицом.

В-третьих, в соответствии со ст. 85 Конституции Президент издает указы и распоряжения, имеющие обязательную силу на всей территории Республики Беларусь. Данная конституционная норма получает свое дальнейшее развитие в ст. 10 Закона Республики Беларусь «О нормативных правовых актах Республик Беларусь», согласно которой, декреты, указы имеют большую юридическую силу по отношению к постановлениям палат Парламента – Национального собрания Республики Беларусь. Отсюда, применительно к вопросу назначения Премьер-министра следует императивное требование: Палате представителей с неизбежностью необходимо выполнить нормативные предписания, закрепленные в указе, т. е. она обязана согласовать кандидатуру Премьер-министра, предложенную Президентом.

Таким образом, в конституционном праве Республики Беларусь происходит негативное превращение субъективного права Палаты представителей (возможного) в еѐ объективную обязанность (неизбежное).

Борис Соловйов

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Деякі механізми подолання політичної корупції у виборчому процесі в Україні

На сучасному етапі розвитку політична корупція є однією з найбільших проблем виборчого процесу в Україні, явищем, що перешкоджає розбудові правової демократичної держави, розвитку громадянського суспільства та його інститутів. Вона є першочерговою перепоною для реалізації громадянами їхніх конституційних прав і свобод. Істотно впливаючи на механізм народовладдя, політична корупція у сфері волевиявлення викликає зростаючу недовіру громадян до виборів та органів державної влади, негативні соціально-політичні процеси.

У результаті аналізу зарубіжного досвіду щодо протидії політичній корупції у виборчому процесі було виокремлено такі основні механізми боротьби з нею:

- впровадження системи електронного голосування;

171

Конституційне право та права людини

-подолання адміністративного ресурсу у виборчому процесі;

-обмеження засобів та можливостей проведення агітації;

-обмеження фінансування виборчих кампаній.

Процес інтеграції України у Європейський простір нерозривно пов'язаний з розширенням сфери застосування сучасних інформаційних технологій. Виборчий процес у цьому сенсі не є винятком. Нами з’ясовано, що запровадження системи електронного голосування в Україні дасть можливість: спростити виборчий процес та підвищити рівень довіри громадян; забезпечити здійснення волевиявлення та підрахунок голосів із мінімальним втручанням, зменшення залежності виборчого процесу від людського фактору, який часто піддається корупційному впливу; знизити витрати на проведення виборів, пов’язані з друком бюлетенів, залученням великої кількості людських ресурсів; зменшити використання корупційних махінацій з бюлетенями (підробка бюлетенів, їх вкидування, винесення за межі виборчої дільниці і т.д.); створити чітку, прозору, швидку систему автоматичного підрахунку голосів; надати можливість виборцям, які перебувають за кордоном, брати участь у голосуванні; ліквідувати необхідність особисто відвідати виборчу дільницю під час виборів; максимально врахувати потреби різних груп виборців (люди з обмеженими можливостями, люди похилого віку і т.д.) [Линник Н. Можливості модернізації виборчого процесу через електронні механізми / Н. Линник. // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2015. – ғ 1. – С. 32–33].

Слід зазначити, що особливе значення для подолання політичної корупції у виборчому процесі має протидія адміністративному ресурсу. Підкреслимо, що поняття «адміністративний ресурс» у законодавстві України є відсутнім. На нашу думку, це політико-правова категорія, яка може бути визначена як сукупність форм та заходів, які використовуються посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування для здійснення цільового впливу з перевищенням меж їх компетенції з метою збереження власних владних повноважень. Міркуючи далі, переконані, що таке негативне суспільно-політичне явище істотно впливає на формування та розвиток правової культури населення.

Встановлено, що часто представники адміністративного ресурсу нівелюють поняття демократії у сфері волевиявлення, порушують конституційні права і свободи громадян, а його втручання є прямим порушенням чинного законодавства. Розгляд окремих типів втручання представників адміністративного ресурсу (організаційний, бюджетний, медійний), його форм та видів прояву продемонстрували необхідність введення обов’язок йти у відпустку на час проведення передвиборчої агітації для кандидатів, які займають посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, та внесення змін до відповідних нормативно-правових актів [Ніколаєнко Н. Використання адміністративного ресурсу під час виборчої кампанії / Н. Ніколаєнко. // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – 2008. – ғ 13. – С. 180–184].

На підставі статистичних даних також було з’ясовано, що кандидати витрачають більшу частину своїх виборчих фондів саме на політичну рекламу на телебаченні, що спонукає їх шукати додаткові джерела фінансування, сприяє залежності партій від олігархів, яким належать більшість телеканалів в Україні, чи впливових медіа-магнатів, порушує принцип рівності кандидатів. На нашу думку, потрібно враховувати і психічний вплив реклами на підсвідомість виборців (наявність певних кольорів, гасел, фігур, символів), який змушує обирати на підставі не раціонального аналізу, а особливостей психіки людини. Політична реклама у цьому сенсі не лише не сприяє зваженому вибору, а й постає перешкодою на шляху до нього.

172

Конституційне право та права людини

Аналіз досвіду зарубіжних країн продемонстрував, що заборона політичної реклами на телебаченні та радіомовленні має місце у багатьох європейських країнах (у Великобританії, Німеччині, Норвегії, Франції, Іспанії та інших) та є виправданою з ряду причин економічного та політичного характеру. Тому ми пропонуємо заборонити в Україні політичну рекламу в аудіовізуальних засобах масової інформації та запровадити замість неї безоплатні передачі про політичні партії чи кандидатів, у яких будуть висвітлюватися програми, цілі, шляхи їх реалізації та телевізійні дискусії кандидатів [Шевченко Т. Життя без політичної реклами: олігархи без мікрофонів / Т. Шевченко, Т. Семілетко // Українська правда. – 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/08/14/7034794/?attempt=1].

Обмеження фінансування виборчих кампаній вбачаємо у здійсненні прямого розрахунку між державою та ЗМІ шляхом відшкодування вартості проведеної кандидатом чи партією агітації за рахунок коштів Державного бюджету, що дозволить мінімізувати корупційну складову взаємовідносин суб’єктів виборчого процесу та представників мас-медіа, адже політична партія як посередник між державою та засобом масової інформації щодо розпорядження бюджетних коштів у цьому випадку непотрібна.

Вважаємо, що вищезазначені зміни та нововведення повинні бути закріплені у Виборчому кодексі, розробка та прийняття якого є необхідним кроком для проведення систематизації виборчого законодавства України, що забезпечить його стабільність, дотримання міжнародних стандартів у сфері волевиявлення, гарантування конституційних прав і свобод громадян.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

Елена Старикова

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет преподаватель

К вопросу о правовой защите прав ребенка в Республике Беларусь

Права ребенка представляют собой совокупность прав и свобод, которыми обладает каждый ребенок независимо от происхождения, расовой, национальной, гражданской принадлежности, пола, языка, образования, отношения к религии, места рождения и жительства, состояния здоровья, социального, имущественного, сословного или иного положения.

Вопрос о защите прав ребенка в настоящее время является актуальным, поскольку дети это наиболее уязвимая группа населения, которая в силу неопытности и возрастной (психологической) незрелости нуждаются в особой защите. Особенно это касается детей оказавшихся в неблагоприятных условиях, а именно детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей, детей-инвалидов и детей с особенностями психофизического развития и прочих жизненных ситуациях. Недопущение применения к детям антипедагогических мер воздействия, а также физического, психического (эмоционального) и другого насилия. Отдельным вопросом стоит проблема обеспечение безопасности детей в случае возникновения чрезвычайных ситуаций, запрещение участия детей в военных действиях защита ребенка от насильственного перемещения и прочее.

173

Конституційне право та права людини

Согласно статье 181 Кодекса «О браке и семье» Республики Беларусь от 9 июля 1999г. ғ 278-З, каждый «ребенок имеет право на особую, преимущественную и первоочередную заботу как со стороны родителей, так и со стороны государства. Государство гарантирует защиту прав ребенка как до, так и после рождения». Защита прав и законных интересов детей провозглашается как одно из приоритетных направлений государственной политики современного демократического государства. Республика Беларусь ратифицировала следующие международные документы: Конвенцию Организации объединенных наций о правах ребенка (01.10.1990), а также Дополнительный протокол к Конвенции, касающийся продажи детей, детской проституции и детской порнографии (23.01.2002) и Факультативный протокол об участии детей в вооруженных конфликтах (12.12.2005). На основе Конституции Республики Беларусь и Конвенции в 1993 году был принят Закон Республики Беларусь «О правах ребенка». Данный закон является нормативно-правовым гарантом защиты прав детей и детства, определяет принципы государственной политики в отношении детей и ответственность государственных органов по защите их прав и интересов. Также, нормативную базу в данной сфере составляют - Закон Республики Беларусь «О гарантиях по социальной защите детей-сирот, детей, оставшихся без попечения родителей, а также лиц из числа детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей» (2005), Закон Республики Беларусь «Об основах системы профилактики безнадзорности и правонарушений несовершеннолетних» (2003), кодексы Республики Беларусь «О браке и семье» (1999), «Об образовании» (2011) и другие акты законодательства. Кроме того, на государственном уровне разрабатываются многочисленные социальные программы, направленные на создание условий, необходимых для полноценного физического, умственного и духовного развития детей, повышение качества их подготовки и адаптации к жизни в современном обществе (программа «Дети Беларуси»). В 2012 году был разработан Национальный план действий по улучшению положения детей и охране их прав на 2012 – 2016 годы, который является программным документом, направленным на создание благоприятных условий для жизни и развития детей, защиту их прав и законных интересов.

На государственном уровне контроль за соблюдением прав и законных интересов детей, закрепленных законодательством, осуществляет Национальная комиссия по правам ребенка (далее – Национальная комиссия), которая осуществляет деятельность по рассмотрению обращений и приѐму несовершеннолетних, их законных представителей и иных граждан по вопросам защиты прав и законных интересов детей. Возглавляет Национальную комиссию председатель, имеющий заместителей. Перечень вопросов для рассмотрения на заседаниях комиссии, оформление протоколов заседаний обеспечивает ответственный секретарь.

Всостав Национальной комиссии входят депутаты Национального собрания Республики Беларусь, представители республиканских и местных органов управления, судебных органов, учреждений образования, неправительственных организаций.

Всвоей деятельности Национальная комиссия активно взаимодействует c общественными объединениями, религиозными и иными организациями, психологами, юристами.

Национальная комиссия осуществляет принятие мер по обеспечению социального благополучия детей в семье, привлекает родителей к повышенной ответственности за воспитание своих детей, проводит исследования по положению детей в государстве. Осуществляет разработку предложений по совершенствованию социальной политики и

174

Конституційне право та права людини

механизмов поддержки детства, укрепления семьи, создания условий по реализации прав и защите законных интересов детей. Содействует правовому просвещению детей, населения в области прав детей.

На международном уровне контроль осуществляется путем рассмотрения периодических докладов Республики Беларусь по осуществлению взятых обязательств положений Конвенции о правах ребенка.

В целом важность изучения правовой защиты прав ребенка определяется необходимостью практического поиска эффективных решений существующих проблем путем совершенствования законодательства. В настоящее время в Республике Беларусь продолжается работа по приведению национального законодательства в соответствие с основными международными нормами, Конвенцией о правах ребенка, обеспечению приоритета интересов детей, недопущению социальной изоляции несовершеннолетних, оказания их в неблагоприятных условиях и чрезвычайных ситуациях.

Христина Стецюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 3 року навчання

Правове регулювання порядку використання офіційної назви сучасної Української держави

Рівно двадцять п’ять років тому назад, Верховна Рада Української РСР урочисто «проголосила незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНА» [Акт проголошення незалежності України. Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. 1991. ғ 38.- Ст. 502]. Даним положенням фактично, було встановлено офіційну назву новоствореної держави. Таке ж формулювання офіційної назви нашої держави («Україна») найшло своє закріплення у 1996 році в тексті Конституції України [Конституція України / Верховна Рада України: Офіц.вид. - К.: Парламентське вид-во,

2014. - 104 с.].

Офіційна назва держави, разом із державними символами, державною мовою, столицею, національною грошовою одиницею належить до групи т.з. невід’ємних атрибутів державності. Вона фактично виступає однією з ознак суверенності держави і, подібно до інших атрибутів державності, має широке поле свого застосування. Так, офіційну назву держави використовують на грошових знаках, знаках поштової оплати, печатках та бланках органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, офіційних виданнях органів державної влади, паспортах громадян України, свідоцтвах про народження та інших документах, що посвідчують особу, документах про освіту, про вчені звання та наукові ступені, на нотаріальних документах, на будинках, в яких розміщені органи державної влади та місцевого самоврядування, на пограничних стовпах та митних переходах і т.д. Іменем держави виносяться судові рішення, від її імені укладаються міжнародні договори, офіційна назва держави виступає складовою частиною найменувань вищих органів державної влади та їх посадових осіб тощо. Все це говорить про необхідність наявності правового регулювання порядку використання офіційної назви держави. При цьому, у т.з. «класичному» варіанті встановлення правового регулювання порядку використання будь-якого явища (в т.ч. і

175

Конституційне право та права людини

офіційної назви держави), мали б мати місце всі три рівні такого регулювання - конституційний, рівень законів та рівень підзаконних нормативно-правових актів.

Аналіз правового регулювання порядку використання офіційної назви сучасної Української держави свідчить про наявність відповідних положень фактично на всіх трьох рівнях правового регулювання. Так, на «конституційному рівні», безпосередньо ч.5 ст.124 Конституції України прямо передбачено, що в Україні «судові рішення ухвалюються судами іменем України» [Конституція України / Верховна Рада України: Офіц.вид. - К.: Парламентське вид-во, 2014. - 104 с.]. Крім того, на рівні Основного Закону України, використання офіційної назви держави передбачено, зокрема, як обов’язкової складової частини найменувань органів державної влади (парламенту - Верховної Ради України, ст.77; уряду - Кабінету Міністрів України, ст.113; глави держави - Президента України, ст.102; найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції - Верховного Суду України, ст. 125; єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні - Конституційного Суду України, ст. 147; центрального банку держави - Національного Банку України, ст.100 і т.д.), їх посадових осіб (Голови Верховної Ради України, ст.88; Генерального прокурора України, ст. 122; Прем’єр Міністра України, ст.114 і т.д.). Офіційна назва держави «присутня» також у означенні/найменуванні інших атрибутів державності, зокрема, «Державного герба України», «Державного прапора України», «Державного Гімну України», «столиці України» (ст.20), «грошової одиниці України» (ст.99) [Конституція України / Верховна Рада України: Офіц.вид. - К.: Парламентське вид-во, 2014. - 104 с.].

Певну деталізацію конституційних положень щодо порядку використання офіційної назви держави містять приписи низки законів України, зокрема «Про судоустрій і статус суддів» [Про судоустрій і статус суддів. Закон України // Відомості Верховної Ради України, 2010, ғ 41-42, ғ 43, ғ 44-45, ст.529.], «Про міжнародні договори України» [Про міжнародні договори України. Закон України // Відомості Верховної Ради України, 2004, N 50, ст.540.] та інші. Більш «розширеними» в цьому плані є підзаконні нормативно-правові акти. Так, відповідно до Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою Верховної Ради України ғ 719-V від 23.02.2007 р. зазначено, що «у верхній частині лицьового боку обкладинки (паспорта – Х.С.) виконано /.../ зображення Державного Герба України, нижче - написи «Паспорт» і «Україна» українською і англійською мовами./.../ Угорі першої сторінки паспорта надруковано /.../ українською і англійською мовами - текст: «Іменем України Міністр закордонних справ України просить усіх, кого це може стосуватися /.../» [Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Постанова Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року N 719-V. - [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/ laws/show/2503-12]. «Поштові марки,

говориться у Положенні про знаки поштової оплати, є виявленням суверенітету держави і як уособлення суверенітету повинні містити: назву країни, що видає марку, написану латинськими літерами; Державний Герб України; номінальну вартість» [Положення про знаки поштової оплати. Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України N 388 від 24.06.2010. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon2.rada.gov.ua/laws/show /z0553-10.]. Обов’язковим є розміщення напису «Україна» (як офіційної назви держави,) на банкнотах та монетах Національного Банку України [[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/ control/uk/publish/article?art_id=25630516&cat_id =94750].

176

Конституційне право та права людини

Однак приведені приклади є радше виключенням, ніж правилом. Розміщення норм, якими врегульовується порядок використання офіційної назви держави здебільшого носять фрагментарний характер і, як правило, не охоплює значну частину випадків використання офіційної назви держави. Правове регулювання порядку використання офіційної назви сучасної Української держави потребує комплексного та системного вирішення.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Лотюк О. С.

Віталій Стрільчук

Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, канд. юрид. наук, докторант відділу

конституційного права та місцевого самоврядування

Інтенсифікація процесуалізації муніципально-правових відносин як результат дії процесів правової глобалізації та інтеграції

В сучасних умовах муніципально-правова матерія зазнає суттєвих трансформаційних та модернізаційних перетворень, якісно оновлюється та стрімко розвивається. Однією із головних детермінант відповідної динаміки розвитку є як вплив загальної глобалізації, так і безпосередня дія процесів правової глобалізації та міждержавної правової інтеграції.

Муніципально-правова дійсність, а також характерні для неї правовідносини за таких обставин набувають певних особливостей, зокрема відзначаються тенденцією до процесуалізації, власне її інтенсифікацією. Таким чином інтенсифікація процесуалізації муніципально-правових відносин, як результат впливу різноманітних інтеграційних та глобалізаційних чинників, обумовлюють потребу в з’ясуванні напрямів подальшого розвитку вказаних галузевих правовідносин, а також вітчизняного муніципального процесу.

Як зазначає професор О. В. Батанов, під процесуалізацією муніципально-правових відносин насамперед потрібно розуміти: а) нормативне закріплення оптимальних з погляду законодавця технологій реалізації матеріальних норм права і здійснення публічно-владної діяльності, алгоритмів її функціонування; б) засіб забезпечення самообмеження влади і створення сприятливих умов для уніфікації владних структур в межах здійснення місцевого самоврядування; в) одна із найважливіших умов реалізації принципу верховенства права; г) засіб інформування невладних суб’єктів про порядок вирішення найважливіших питань функціонування муніципальної влади, закріплення гарантії реалізації її правосуб’єктності, забезпечення реалізації, охорони та захисту муніципальних прав і свобод особистості [Батанов О. В. Муніципальне право України: Підручник / відп. ред. М. О. Баймуратов – Х.: «Одіссей», 2008. – С. 73].

Серед обставин, які суттєво впливають на збільшення кількості процедурнопроцесуальних норм муніципально-правового змісту, що, у свою чергу, спрямовані на покращення спроможності суб’єктами місцевого самоврядування реалізовувати належні їм функції, та й загалом досягати зумовленого нормами матеріального муніципального права результату, є: а) необхідність пошуку універсальних й водночас дієвих правових формул транскордонного, міжтериторіального співробітництва України з сусідніми державами, в тому числі на локальному рівні – тобто рівні функціонування територіальних громад; б) розширення сфери муніципально-правового регулювання,

177

Конституційне право та права людини

зокрема внаслідок реформаційних процесів, які визначають основи організації та здійснення публічної влади в Україні (сучасна реформа децентралізації публічної влади), адміністративно-територіального устрою тощо; в) потреба в якісному оновленні змісту окремих муніципальних прав і свобод особи, розширенні їх видової класифікації шляхом імплементації в національне законодавство загальновизнаних міжнародних та європейських правових стандартів в сфері муніципальних прав людини, а також їх гармонізація; г) нагальна потреба реального вдосконалення механізму забезпечення муніципальних прав і свобод, в тому числі через його процесуалізацію; д) необхідність вдосконалення вітчизняного правового регулювання основ партисипативної демократії, покращення механізмів реалізації локальних форм безпосередньої демократії; е) збільшення кількості муніципально-правових відносин, які, виходячи з характеру їх формально-юридичного закріплення, відносяться до процесуальних тощо.

Про істотне збільшення кількості процедурно-процесуальних норм, появу нових процедур, власне удосконалювання окремих аспектів муніципальної процесуальної форми засвідчує зміст низки положень так званого перспективного законодавства. В даному контексті доречно відзначити прийнятий в першому читанні проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)». Оскільки його поява засвідчує реальне прагнення як громадян України, так і правлячих політичних сил закласти підвалини для швидкої інтеграції до системи європейських цінностей, в тому числі правових. А також, відійшовши від централізованої моделі управління в державі, забезпечити дійсну спроможність місцевого самоврядування та побудувати ефективну систему територіальної організації влади в Україні на прикладі позитивного досвіду розвинутих демократичних правових держав Європи з одночасним урахуванням національних традицій, власне реалізувати повною мірою положення Європейської хартії місцевого самоврядування, принципів субсидіарності, повсюдності і фінансової самодостатності місцевого самоврядування.

Стрімкий розвиток телекомунікаційних технологій, їх видова та функціональна диференціація супроводжують нагальну потребу дослідження в контексті сучасного розвитку муніципально процесу, муніципально-правових форм та процедур перспектив законодавчого врегулювання електронного урядування та електронного документообігу на місцевому рівні.

Для майбутньої гармонізації національного законодавства із європейським муніципальним правом постає необхідність вивчення позитивного досвіду процесуальних форм та механізмів діяльності спеціальних органів місцевого самоврядування (місцевого та регіонального омбудсмена, уповноваженого у справах територіальної громади тощо), механізмів їх взаємодії між собою та з органами державної влади, а також важливості їх запровадження в Україні.

Отож, процеси правової глобалізації супроводжують стрімкий розвиток та трансформацію муніципально-правових відносин, розширюють сферу саме муніципального процесуального регулювання, детермінують появу якісно нових за змістом процедур та форм муніципально-правового характеру, тим самим збільшують кількість процедурно-процесуальних норм в муніципальному законодавстві. Цьому також сприяють чітка орієнтованість українського суспільства та органів державної влади на проєвропейський вектор розвитку, намагання запровадити загальновизнані світові та регіональні (європейські) стандарти місцевого самоврядування, локальної демократії, муніципальних прав людини в систему національного законодавства. В такій ситуації закономірним є розширення та вдосконалення вітчизняного муніципального

178

Конституційне право та права людини

процесуального права, пошук оптимального балансу між нормативно визначеними можливостями та дійсною, ефективною спроможністю їх реалізації відповідними галузевими суб’єктами.

Ярослава Тхоревська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Конституційний конфлікт як об’єкт правових досліджень

Вже протягом тривалого часу в межах різних гуманітарних та соціальних наук категорія «конфлікту» досить ґрунтовно досліджувалась багатьма науковцями.

Для конституційно-правових відносин, як і для інших суспільних відносин характерною є конфліктна природа участі суб’єктів в цих відносинах та їх взаємодії між собою. Явище конституційної конфліктності завжди було пов’язане із процесами державно-правового управління. Однак на відміну від інших суспільних наук, в межах юридичної, в тому числі, конституційно-правової науки явище конфлікту досліджувалось недостатньо.

Соціальні конфлікти загалом, як правило, характеризуються наявністю певних правових аспектів. Крім того, багато конфліктних ситуацій виникає і має перебіг саме у сфері правовідносин, які об’єктивно породжуються юридичними ситуаціями, а потім мають бути вирішені саме юридичними засобами [Єзеров А. А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 «Конституційне право» / Єзеров Альберт Анатолійович. – Одеська національна юридична академія. – О., 2007. – С. 24].

З огляду на це, в науці виділяють категорію «юридичного конфлікту», особливим видом якого є конфлікт, що виникає в державно-правовій сфері, а точніше - в сфері конституційно-правових відносин. Так, конституційний конфлікт розглядають як вид юридичного конфлікту, в якому спір так чи інакше пов’язаний із конституційноправовими відносинами сторін.

Ю. Тодика був одним із перших українських вчених, хто звернув увагу на проблематику конституційного конфлікту. Науковець стверджував, що «у системі державно-правових конфліктів вагому частку становлять конституційно-правові конфлікти, тобто конфлікти, які пов’язані з розумінням і реалізацією норм Конституції, особливо щодо розподілу влади» [Тодика О. Ю. Народовладдя на трансформаційному етапі розвитку держави і суспільства / О. Ю. Тодика. – Х.: Право, 2007. – С. 408].

Також в межах юридичної конфліктології пропонує аналізувати такий вид конфлікту А.А. Єзеров. Дослідник притримується думки, що конституційну конфліктологію слід розглядати як підсистему юридичної конфліктології. В той же час, варто зазначити, що в науці існують й інші погляди на природу конституційного (державно-правового) конфлікту. Так, деякі науковці вважають, що конфлікти у владній сфері мають визначатися через категорію «державно-правовий конфлікт», який у свою чергу є різновидом політичного конфлікту. Зокрема, А. Г. Здравомислов вважає, що конфлікти в державно-правовій сфері - це політичні конфлікти [Здравомыслов А. Г. Социология конфликта / А. Г. Здравомислов. – М.: Аспект Пресс, 1996. – С. 216]. Підтримує таку позицію й А. В. Глухова, яка вважає, що державно-правові конфлікти являють собою

179