Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

адміністративного права / Н.А. Мазаракі // Право і суспільство. – 2015. – ғ 1 / 2015. – С. 141-147]. При цьому суспільні відносини у сфері правової охорони публічного майна потребують правового врегулювання з приведенням правових норм у відповідність до потреб соціуму.

І, нарешті, у формально-юридичному розумінні джерела права розуміються як спосіб зовнішнього вираження правових норм. Відповідно до цього підходу джерелом права виступає все те, що закріплює право; все те, що розкриває його сутність; все те, звідки людина може отримати інформацію про його зміст [Мазаракі Н.А. Джерела адміністративного права / Н.А. Мазаракі // Право і суспільство. – 2015. – ғ 1 / 2015. – С. 141-147]. У формальному розумінні джерелом права у сфері правової охорони публічного майна є правотворча діяльність держави, способи, у які публічна адміністрація бере участь у правотворенні, а також способи, форми виразу норм права (поняття розглядається з позиції буття, існування права).

Необхідно також враховувати те, що джерела адміністративного права у сфері правової охорони публічного майна не співпадають із джерелами адміністративного законодавства.

Джерела адміністративного законодавства доцільно тлумачити за критерієм офіційного визначення терміну «законодавство». Зокрема, відповідно до п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 9.07.1998 ғ 12-рп/98 терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [Рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 у справі ғ 12-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – ғ 32. – Стор. 59. – Код акту 5855/1998]. Водночас потрібно зважати на те, що при регулюванні правової охорони публічного майна немає сенсу відносити до законодавчих актів всієї визначеної в цьому рішенні нормативно-правової бази з огляду на правову природу таких актів, як постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, що безпосередньо регламентували б відповідні аспекти суспільних відносин.

Отже, джерела права у сфері правової охорони публічного майна є встановленими державою або визнані нею офіційні документальні форми зовнішнього виявлення і закріплення норм права, що мають загальнообов’язкове або локальне значення та є безпосередньою підставою для виникнення суб’єктивних прав і обов’язків у сфері дії правового режиму публічного майна.

Кіра Зубкова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Межі надання правової допомоги в адміністративному судочинстві

Українське законодавство доволі чітко вказує на завдання адміністративного судочинства(ст.2КАС)/У Главі 1 «Адміністративна юрисдикція і підсудність адміністративних справ» розширює загальні засади ст.2, надаючи вичерпний перелік сфер, які підпадають під юрисдикцію адміністративних судів.

220

Адміністративне право та адміністративний процес

Не зважаючи на те, що держава надає адміністративним судам доволі широкі повноваження, КАС, звичайно, і стримує їх дії у багатьох сферах. Підстави виникнення такої ситуації є логічними і доволі зрозумілими. Ці механізми стримання діяльності певних судів забезпечують «спеціалізацію» того чи іншого суду, а також мають превентивний характер у перевищенні повноважень [Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. у 2 томах : Т. 1. Загальна частина / ред. кол. : В. Б. Авер'янов

(голова). – К., 2004. – 584 с.].

Надзвичайно важливим в адміністративному судочинстві є право сторони на правову допомогу. Відповідно до роз'яснення Конституційного Суду України право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. На відміну від конституційних положень, які, згідно з позицією Конституційного Суду, стосуються лише фізичних осіб, у статті 16 КАС зазначається, що кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку,встановленому законом. Право на правову допомогу в адміністративному процесі може бути реалізоване у формі представництва. Правову допомогу в адміністративному процесі може надавати адвокат чи інша особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги [Постанова Пленуму Верховного Суду «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» ғ 6 від 12.06.2009 р.].

Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. За результатами вирішення справи ці витрати можуть бути присуджені до відшкодування іншою стороною, але у межах, встановлених законом. На відміну від кримінальних справ, держава не має зобов'язань забезпечувати правову допомогу в адміністративних справах, адже у них особа сама ініціює процес. Крім того, залучення адвоката чи іншого фахівця у галузі права, який згідно з законом може надавати правову допомогу, є правом сторони. Однак, у деяких випадках право на справедливий судовий розгляд вимагає від держави забезпечити правову допомогу й у таких справах. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо "це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо в окремих категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представництво, або ж у разі складності процесу" . За ч. 3. ст. 16 КАС, суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Внесення такого положення до Кодексу допомагає закріпити на практиці положення ст. 7 та 8, в яких зазначається, що одним з основних принципів, на яких базується адміністративне судочинства є принцип верховенства права, який проголошує, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями. Тим більше, законодавець, ніби бажаючи підкреслити свою гуманність, зазначає право на захист ще й у ст.6, виділяючи значущість цього положення. Необхідно звернути увагу, що, згідно з перехідними положеннями КАС, його норми щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги почнуть діяти з моменту набрання чинності відповідним законом. Однак, відсутність такого закону не позбавляє суд можливості уже зараз повністю або частково звільняти від судових витрат (стаття 88 КАС), зокрема й від витрат на правову допомогу. Варто також пам'ятати, що чинне законодавство встановлює випадки, коли правову

221

Адміністративне право та адміністративний процес

допомогу необхідно надавати безоплатно. Так, на безоплатну правову допомогу можуть розраховувати особи, які перелічені у ЗУ «"Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту"», ЗУ "Про психіатричну допомогу", ЗУ "Про соціальні послуги" та ін..

Виходячи з того, що учасниками адміністративного судочинства, насамперед, позивачами, найчастіше є особи, які не мають необхідної правової підготовки, суд повинен не лише ознайомити їх з процесуальними правами та обов'язками, а й роз'яснити їм ці права та обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Адже лише правильне розуміння суті і змісту прав та обов'язків, а також наслідків їх реалізації є необхідною умовою для правильного їх використання чи виконання. Як вже зазначалось вище, на прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви (частина друга статті 105 КАС). Таку норму запроваджено задля зручності для звичайних громадян, які не вміють оформляти юридичні документи. Ця допомога може полягати у наданні бланків позовних заяв, консультуванні особи щодо їх заповнення, попередня перевірка правильності складання позовної заяви тощо. Консультації службовця апарату адміністративного суду можуть стосуватися лише процесуальних аспектів оформлення позовної заяви, але не суті спору. Надання працівниками суду порад по суті справи може бути розглянуто як недодержання принципу неупередженості. Зважаючи на те, що це ж неприпустимо, маємо розуміти, що таке розмежування стосунків «особа-суд», є необхідним.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Задирака Н. Ю.

Христина Іваницька

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Проект Адміністративно-процедурного кодексу України та сучасне адміністративне процедурне право

14 листопада 2012 року Кабінет Міністрів України прийняв проект Адміністративнопроцедурного кодексу України у зв’язку із тим, що процедурні моменти взаємовідносин публічної адміністрації з фізичними особами або не врегульовувалися законодавчо, або були передбачені на рівні підзаконних актів, що є неприйнятним з огляду на конституційні вимоги саме законодавчого регулювання таких відносин. В українському адміністративному праві питання процедури привертає увагу вчених-юристів, свідченням чого є зростаюча кількість наукових досліджень (зокрема, дослідження Тимощука В.П., Миколенка О.І, Бандурки О.М. та ряду інших), однак і до цього часу невизначеними залишаються точна дефініція адміністративної процедури та її співвідношення із суміжним правовим поняттям – адміністративним процесом. Відтак, дискусійним є питання доцільності прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України. Це і створює актуальність даного дослідження.

Так, А. Школик під поняттям адміністративної процедури вбачає закріплений нормами адміністративного права порядок вчинення дій органами публічної адміністрації [Школик А. М. Порівняльне адміністративне право: навч. посібник / А. М. Школик. – Львів : ЗУКЦ, 2007. – С. 122]. Щодо відмежування адміністративного процесу та процедури, в якості зразка вибрано західноєвропейський ( за прикладом

222

Адміністративне право та адміністративний процес

Німеччини) варіант ,згідно з яким під адміністративним процесом мається на увазі лише судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів, тоді як адміністративна процедура передбачає функціонал органів публічної адміністрації в контексті розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ, порядок такої діяльності. [Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес : підручник / О. М. Бандурка, М. М. Тищенко (рос. мовою). – К. : Літера ЛТД, 2001. – С. 13].

Отже, узагальнюючи все вищезазначене, можна стверджувати, що адміністративний процес розгляду індивідуальних справ суб’єктів адміністративного права органами публічної адміністрації є відокремленою по своїй суті складовою процесуальної діяльності, регламентованої відповідними адміністративно-процесуальними нормами. Це слугує достатньою підставою відмежування адміністративно-процедурного законодавства від адміністративно-процесуального.

Якщо розглянути процедурне законодавство, затверджене в ряді європейських країн ( в Італії, Іспанії, Угорщині тощо) та підстави їх прийняття, то можна виділити принаймні 4 аспекти мети кодифікації такого виду законодавства:

1.Захист прав кожного громадянина перед «лицем» державного управління;

2.Забезпечення законності управлінської діяльності;

3.Врегулювання процедурних питань сприятиме покращенню якості надання адміністративних послуг та підвищить якість рішень уповноважених органів;

4.Гарантування правової безпеки держави в цілому завдяки прозорості, унеможливлення безпідставного прийняття та скасування індивідуальних управлінських рішень чи рішень уповноважених органів. З огляду на вищенаведене слід зазначити, що проект Адміністративно-процедурного кодексу України відповідає європейським вимогам та стандартам.

Так, громадянину гарантуватиметься право на неупереджене, чесне вирішення його справи в розумний строк. До нього входитиме: право бути вислуханим прийняття і вступу в силу індивідуального рішення, право на доступ до матеріалів справи, обов'язок органів публічної адміністрації обґрунтовувати свої рішення тощо.

Одне із ключових місць в контексті адміністративної процедури належатимуть її принципам, а саме: верховенству права, законності, рівності учасників адміністративного провадження перед законом, використанню повноважень згідно з метою, обґрунтованості, безсторонності адміністративного органу, пропорційності, гласності та відкритості тощо.

Ці принципи у Кодексі забезпечені відповідними механізмами, які складають права та обов'язки учасників адміністративної процедури. Інститут дміністративного оскарження виділено у окремий розділ проекту Кодексу. Окремо також у Кодексі визначається порядок виконання адміністративного як примусового, так і рекомендаційного адміністративного акта.

Підсумовуючи все вищенаведене, хотілося б погодитися із вченими, що є прихильниками прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України, адже кодифікація процедурного законодавства в адміністративній сфері українського законодавства створить позитивні умови для прозорості і цілісного спрощення процедурної діяльності органів публічної адміністрації, економії часу, раціональності та повноцінності законодавчого регламентування даного виду діяльності, уніфікації засад та принципів здійснення вищезгаданими органами завдань і функцій держави, покладених на них, в контексті взаємодії з громадянами з метою повноцінної реалізації прав, свобод, та законних інтересів останніх.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Бевзенко В. М.

223

Адміністративне право та адміністративний процес

Олена Іщук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Особливості адміністративно-деліктного законодавства Німеччини: досвід для України

Сьогодні, коли Україна стоїть на шляху до європейської інтеграції, особливо актуальним є розгляд в порівняльному аспекті нормативно-правових актів іноземних держав, які закріплюють та регулюють процедуру притягнення до адміністративної відповідальності. Окрім цього, дослідження сучасних проблем адміністративного права неможливе без вивчення та використання відповідного закордонного досвіду. Адже зарубіжний досвід сприяє розширенню наших уявлень про досліджувані правові явища; допомагає подивитися на різні проблеми під іншим кутом зору; зіставити власні здобутки зі здобутками закордонних колег. Особливо слід звернути увагу на деліктне законодавство Німеччини, оскільки адміністративне право цієї держави є своєрідним еталоном, на базі якого формувалося адміністративне право всіх європейських країн.

Разом з тим, питання правового регулювання адміністративної відповідальності в Німеччині є малодослідженим і потребує глибшого наукового вивчення. Існує не так

багато авторів,	які розглядали	цю проблематику,	серед них:	О. В. Кузьменко,
О. А. Банчук,	В. М. Бевзенко,	А. А. Пухтецька,	В. І. Шишкін,	Р. В. Миронюк,
Д. В. Приймаченко, І. Д. Пастух, Н. М. Герасимчук та інші.

Метою дослідження є вивчення особливостей адміністративно-деліктного законодавства Німеччини та висвітлення переваг, які могли б в подальшому застосовуватися на теренах нашої держави.

Варто зазначити, що існує специфічна «німецька» модель законодавства про адміністративні порушення. Вона характеризується тим, що у законодавстві Німеччини та у ряді інших держав, які також належать до цієї моделі, адміністративні делікти є різновидом кримінально караних діянь, які підпадають під дію загальних положень кримінальних законів. Перевагами такої моделі є: визнання адміністративного права виключно як інституту захисту прав людини; мінімізація нормативного матеріалу відносно матеріального та процесуального права; поширення на нього кримінальнопроцесуальних стандартів захисту [Банчук О. А. Законодавство про адміністративні делікти європейських держав: загальна характеристика / О. А. Банчук. // Адміністративне право і процес : науково-практичний журнал. – 2015. – С. 96 – 110].

У Німеччині немає єдиного нормативного акта, в якому обʼєднувалися б склади адміністративних деліктів. Наприклад, законодавство про адміністративні правопорушення нараховує близько тисячі федеральних законів, які містять склади порушень порядку, – й це без урахування окремих нормативно-правових актів кожної Федеральної землі. Проте, більшість законів ФРН мають змішаний характер, в них обʼєднуються загальні матеріальні положення та процедурні положення про порядок застосування адміністративних стягнень [Приймаченко Д. В. Окремі напрями узагальнення іноземного досвіду функціонування та діяльності органів адміністративноделіктної юрисдикції та шляхи його впровадження в Україні / Д. В. Приймаченко, Р. В. Миронюк. // Право і суспільство. – 2013. – С. 69–75].

Окрім цього, німецьке законодавство допускає лише судове оскарження рішень. Так, Закон ФРН «Про порушення порядку» від 24 травня 1968 року передбачає можливість

224

Адміністративне право та адміністративний процес

оскарження постанови адміністративного органу чи прокуратури про застосування штрафу протягом двох тижнів з моменту прийняття відповідної постанови до окружного, суду в якому є окремі сенати для справ про порушення порядку. В Німеччині відсутнє адміністративне оскарження постанов про накладення штрафу, рішення окружних судів підлягають перегляду в ревізійному (касаційному) порядку до Вищого суду федеральної землі тільки з окремих видів справ, наприклад, про накладення штрафу або конфіскації майна в розмірі більше 250 євро, або заборону керування транспортним засобом і накладення штрафу більше 600 євро [Орєхов О. І. Іноземний (європейський) досвід перегляду справ про адміністративні правопорушення та можливості його впровадження у вітчизняне адміністративно-деліктне законодавство / О. І. Орєхов. // Європейські перспективи. – 2012. – С. 60 – 64].

Варто також звернути увагу на специфічний німецький інститут матеріальної відповідальності держави за шкоду, яка виникла внаслідок порушення державним службовцем його службових обов’язків [Мельник Р. Система адміністративного права Німеччини (загальнотеоретичний аналіз) / Р. Мельник. // Публічне право. 2011. – С. 49– 58]. Головне завдання цього інституту полягає у визначенні передумов, за яких приватні особи можуть звертатися до держави з вимогами відновлення порушеного стану або компенсації завданої її посадовими і службовими особами шкоди [Hilgendorf Eric: dtvAtlas Recht / Eric Hilgendorf. – Munchen : Dt. Taschenbuch-Verl. 2.Verwaltungsrecht, Zivilrecht, 2008. – 528 s]. Правову основу названого інституту закладено ст. 34 Конституції ФРН.

Для України запровадження такого інституту має особливо корисне і стратегічне значення, адже це б забезпечило не лише продуктивнішу реалізацію прав та свобод людини і громадянина, але й надало можливість кращому функціонуванню органів державної влади та їх службовців.

Протягом останніх років, в Україні є нагальна потреба реформування адміністративно-деліктного законодавства. Існує ряд проблем, таких як: низький рівень довіри громадян до органів, що застосовують адміністративні санкції, а також ускладнена процедура застосування адміністративних санкцій за незначні порушення, які потребують нормативного регулювання.

Отже, зважаючи на те, що реформування адміністративно-деліктного законодавства неможливе без урахування іноземного досвіду, то запровадження в Україні деяких ефективних інститутів та норм деліктного законодавства Німеччини, могло б слугувати локомотивом розвитку вітчизняної системи органів публічного адміністрування.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А. І.

Аліна Кізлевич

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Перспективи впровадження інституту префектів в Україні

Актуальність теми обумовлена важливістю проведення комплексного і ґрунтового дослідження доцільності введення інституту префектів в Україні і особливостей правового статусу вказаних посадових осіб при впровадженні цього елементу системи піблічного управління в Україні.

225

Адміністративне право та адміністративний процес

Інститут префектів вперше було введено у Франції Наполеоном Бонапартом. Його призаченням було підвищення ефективості котролю держави над регіонами. Примітно, що незважаючи на всі політичні потрясіння, інститут префекта у цій країні серйозно не заперечувався. Так як всі уряди оцінили надійність та потужність таких високих посадовців у реалізації своєї політики та забезпеченні єдності і безпеки держави. Успішний досвід Франції призвів до того, що посадовець, який здійснює схожі повноваження, існує у багатьох країнах Європи (щоправда з можливими варіаціями у назві).

Інститут префектів в Україні передбачено як елемент публічного управління, згідно зі змінами до Коституції в частині децентралізації. У разі їх ухвалення, буде прийнято спеціальний закон, що деталізуватиме відовідні положення Основного Закону щодо префектів.

Чому ж заговорили про необхідність введення цього інституту? Доволі давно ведуться дискусії про розгалужений державний апарат на місцях. Так сьогодні існують місцеві державні адміністрації, що здійснюють виконавчу владу, та місцеві ради, як представницькі органи територіальних громад. Неодноразово зазначалось, що органам самоврядування, зважаючи на їх виборність, тобто високий рівень довіри жителів певної території, надано дуже незначну кількість повноважень. Тому зважаючи на те, що країна обрала векор децентралізації, постає питання, хто наглядатиме за місцевими радами у разі проведення реформи. В умовах передачі органам самоврядування нових повноважень та перерозподілу бюджетних коштів та податків на користь муніципалітетів, виникає реальна загроза незаконних дій зі сторони народних обранців місцевого рівня. Тому надвичайне важливе існування інституцій, які б могли запопігти виникненню таких порушень.

Цікаво те, що сьогодні за законодавством органи місцевого самоврядування фактично безконтрольні. Після скасування загального прокурорського нагляду, не було передбечено, на яку інституцію ляжуть ці функції. При внесенні змін до Основного Закону контроль за діяльністю рад здійснюватимуть майбутні префекти та їх апарати. Можливо, вони будуть називатись як французький аналог – префектури.

Проте, не дивлячись на подібність у назві, на відміну від французького колеги, його українському відповіднику не будуть підпорядкуватись поліція чи інші територіальні органи міністерств. Він займатиметься лише координуванням їх діяльності. Проте префект матиме значний вплив на кадрову політику. Так він може висловити свою незгоду при призначенні керівника територіального органу міністерства.

Заслуговують на увагу повноваження префекта в частині виконання державних програм. Якщо говорити про програми, що виконуються органами місцевого самоврядування та програми, в яких визначений єдиний орган – державний виконавець, префект здійснюватиме лише контроль за дотриманням законності, то в рограмах, де передбачеється взамодія кількох міністерств, він відіграватиме значну роль. Зокрема саме префект призначатиме керівника програми.

На мою думку, однією з позитивних рис майбутніх префектів є порядок їх призначення. Кандидатура подається Кабінетом Міністрів і затверджується Президентом. У разі відмови останього у призначенні, він повинен публічно оголосити, чим зумовлено таке рішення. Причому особа (кандидат) обирається із спеціального резерву. За проектом спеціального закокону його кількість становитеме 25 % від загальної кількості префектів. Він формуватиметься на конкурсній основі . Безпосереднє призначення в резерв своїм актом здійснює Президент. В резерві особа перебуватиме

226

Адміністративне право та адміністративний процес

щонайменше 1 рік. Вона буде проходити спеціальний вишкіл та перевірятиметься спецлужбами.

Зміна префектів відбуватиметься також шляхом ротації, так як зазначена посадова особа свої повноваження в межах певної території може здійснювати чітко визначений термін – 3 роки. Слід зазначити, що префект може бути звільнений раніше або понижений за рангом без пояснення причин. На перший погляд, це може здатись дещо жорстко, проте це виступає хорошим запобіжником проти незаконних діянь. Адже проводити затяжні розслідуванння ніхто не буде, для звільнення з посади достатньо просто втрати довіри.

Ще однією перевагою введення цього інституту є те, що посада префекта буде адміністративною, а не політичною. Тому на відміну від польського воєводи, український префект не буде змінюватись з відставкою уряду. Це забезпечить незалежність посадовця від тих чи інших політичних впливів.

Як вже було зазначено одним з основних повноважень префекта буде перевірка законності актів місцевих рад. Така перевірка повинна здійснюватись одразу після їх прийняття. Якщо акт не поданий на перевірку, він вважається недійсним. Дослідження актів на предмет законності триватиме не більше місяця з дня набуття ним чинності. Лише впродовж цього періоду префект може заявити, що акт суперечить закону, зупинити його дію й подати до суду. Причому така зупинка триває лише до першого засідання суду, на якому вже в межах судового процесу приймається рішення про забезпечення позову шляхом зупинення акта чи ні. Тому недоцільно говорити необмеженість влади префекта і повне підпорядкування йому органів місцевого самоврядування. Адже право остаточного рішення належить суду.

Отже, інститут префектів при його запровадженні, на мою думку, справить позитивний вилив. Європейський досвід свідчить про ефективність такого посадовця у забезпеченні законності в межах певної території. Крім того, не маючи розгалуженого апарату, префекти не потребуватимуть видатків, які сьогодні необхідні для фунціонування ОДА та РДА. Вони стануть тією інституцією, що забезпечить взаємодію центру та органів місцевого самоврядування, і тим самим посприяє якнайефективнішому виконанню завдань і функцій держави.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А. І.

Марина Кобець

Державний науково-дослідний інститут Міністерства внутрішніх справ України провідн. наук. співроб., здобувач

Характеристика структурних елементів механізму адміністративно-правового забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю створення дієвого адміністративно-правового механізму забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб в Україні. Масштаби вимушеного внутрішнього переміщення визначають потужні виклики для України, оскільки в окремих регіонах частка зареєстрованих переселенців, за даними досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, сягає 5% населення, а їх загальна сукупність (з урахуванням тих, хто не реєструвався) – 10%. На сьогодні внутрішньо переміщені особи є найбільш вразливою категорією громадян України, особливо інваліди, люди похилого віку та діти. Конституція України гарантує захист прав і свобод своїх громадян, як в державі, так і за

227

Адміністративне право та адміністративний процес

її межами, при будь-яких зовнішньополітичних, соціально - економічних або інших обставинах, незалежно від місця проживання громадян. Для забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб важливо не лише законодавче забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб, а й розробка адміністративно-правового механізму забезпечення таких прав, який би гарантував реальне практичне забезпечення потреб цієї категорії громадян України.

Загальнотеоретичні питання	адміністративно-правового забезпечення вивчали
В.Б. Авер’янов, І.Л. Бородін,	М.А. Бояринцева, Р.А. Калюжний, В.К. Колпаков,

О.В. Кузьменко, О.В. Негодченко, О.І. Остапенко, В.П. Столбовий та ін. В останні роки адміністративно-правове забезпечення різних суспільних відносин неодноразово розглядались на дисертаційному рівні. Незважаючи на значну кількість визначень та наукових думок з приводу сутності та складових адміністративно-правового забезпечення погоджуємось з висновком, що теоретично його можна розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні адміністративно-правове забезпечення можна визначити як упорядкування суспільних відносин уповноваженими на те державою органами, їх юридичне закріплення за допомогою правових норм, охорона, реалізація і розвиток. Щодо вузького розуміння, то визначення буде змінюватися у зв’язку із тим, про які суспільні відносини буде вестися мова [Гумін О. М., Пряхін Є. В. Адміністративно-правове забезпечення: поняття та структура / Гумін О. М., Пряхін Є. В. // Наше право. – 2014. - ғ 4.- C. 46-50].

Різні наукові підходи до вивчення цього поняття свідчать про неоднорідність наукових думок тому, що зміст поняття розкривався через різні структурні елементи. Необхідно погодитись з позицією, що забезпечення прав та свобод різних категорій громадян виводить на перше місце різні структурні елементи адміністративно-правого механізму забезпечення прав. Але основу механізму, його кістяк, беззаперечно повинні складати основні елементи. А саме: об’єкт адміністративно-правового забезпечення; суб’єкти адміністративно-правового забезпечення; норми права (норми адміністративного права); адміністративно-правові відносини та їх зміст (конкретизація прав и обов’язків, юридичний зв’язок між суб’єктами); гарантії, заходи, засоби, форми та методи адміністративно-правового забезпечення.

Аналіз теоретичних основ адміністративно-правового забезпечення показав, що в широкому розумінні адміністративно-правове забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб – це процес діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування з метою створення відповідних умов реалізації, охорони та захисту прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, а також відновлення їх порушених прав, шляхом застосування спеціальних засобів адміністративно-правового характеру. У вузькому розумінні, адміністративно-правовий механізм забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб - це комплексна система, закріплених законом адміністративно - правових засобів, які застосовуються органами державної влади з метою забезпечення адміністративних прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, допомоги в реалізації та відновленні цих прав, а також інші адміністративно – захисні заходи, які здійснюються в рамках закону з метою гарантування прав внутрішньо переміщених осіб. Цей адміністративно-правовий механізм беззаперечно входить в систему загальносоціальних, юридичних, внутрішньодержавних та міжнародних гарантій прав и свобод внутрішньо переміщених осіб.

Основними структурними елементами адміністративно – правового механізму забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб є об’єкт (суспільні відносини в сфері

228

Адміністративне право та адміністративний процес

прав і свобод внутрішньо переміщених осіб), суб’єкти (органи державної влади, місцевого самоуправління тощо), норми права (норми адміністративного права), адміністративно-правові відносини (відносини, які виникають в процесі реалізації адміністративно-правових норм), гарантії (заходи, засоби, форми, методи, які допомагають практично впроваджувати політику держави щодо внутрішньо переміщених осіб). Відсутність хоча б одного з цих елементів призводить до проблем реалізації прав і свобод внутрішньо переміщених осіб [Кобец М. П. Административноправовой механизм обеспечения прав внутренне перемещенных лиц в Украине / М. П. Кобец // Научно-практическое правовое издание Республики Молдова «Национальный юридический журнал: теория и практика» (National law journal: theory and practice (Jurnalul juridic national: teorie si practica)). – 2016. – ғ 2 (18)].

Неможна зводити процес забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб лише до реалізації окремих юридичних засобів без врахування економічних, соціальних, політичних та інших факторів, без вивчення загальносоціальних умов їх фактичного здійснення. Від правильного виваженого функціонування адміністративно-правового механізму забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб, від чіткого і ефективного реагування влади на будь-які порушення прав цієї категорії осіб залежить здатність держави забезпечувати належний захист законних прав і свобод своїх громадян.

Науковий керівник – к.ю.н., старш. наук. співроб Бойков А. Г.

Анастасия Коваль

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины юридический факультет. студентка 3 курса

Стадии административного процесса в Республике Беларусь

Деятельность человека состоит из поступков, которые проявляют различные качества личности, как хорошие, так и плохие, отношение к проблемам действительности, к окружающим людям. Всякий поступок влечет за собой неизбежные результаты: изменения в отношениях людей, в их сознании. Поступок всегда связан с определенной ответственностью человека за свои действия.

В сфере правовых отношений поступок может иметь двойное значение. Основную часть актов поведения личности составляют поступки правомерные, то есть соответствующие нормам права, требованиям законов. Антиподом правомерного поведения является поведение неправомерное, то есть противоречащее нормам права, которое может выражаться в правонарушениях.

Правонарушения – явления для общества крайне нежелательные. Поэтому общество стремится к их ликвидации. Важную роль в борьбе с правонарушениями играет административный процесс, который представляет собой совокупность последовательно совершаемых процессуальных действий, которые могут быть разделены на стадии.

Под стадией обычно понимается такая самостоятельная часть последовательно совершаемых процессуальных действий или операций, которая в сравнении с общими задачами имеет свои особенности, касающиеся сторон этого процесса, их прав и обязанностей, процессуальных сроков, действий и характера оформляемых процессуальных документов. Общими для всего административного процесса и, следовательно, для любого из входящих в него административных производств являются следующие стадии:

229