Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Міжнародне публічне право

співробітництва арктичних держав доцільного розглядати в якості важливого правового регулятора міжнародних відносин в Арктиці на різних рівнях системи міжнародного права через універсальні, регіональні або внутрішньодержавні норми. Необхідно вказати на те, що на сучасному етапі жоден з гравців у полярному регіоні не здатний повною мірою самостійно здійснювати потужні арктичні проекти. Масштабність цих завдань, продиктованих специфікою Арктики, диктує необхідність найбільш широкого міжнародного співробітництва. Потрібно також зазначити, що основу механізму міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в Арктиці складає сукупність тих міжнародно-правових та національно-правових норм, які регламентують відносини щодо певного виду діяльності держав в арктичному регіоні. Слід підкреслити, що міжнародно-правова база співробітництва арктичних держав регламентується конвенційними та звичаєвими нормами міжнародного права. Важливе значення для правового регулювання міжнародного співробітництва держав в полярному регіоні з питань‚ пов’язаних з організацією та проведенням морських наукових досліджень, демаркацією континентального шельфу, захистом та збереженням екосистеми, мають принципи та норми міжнародного морського права, які кодифіковані в Женевських конвенціях 1958 р. та Конвенції ООН з морського права 1982 р. Також слід зазначити‚що судноплавство в центральній частині Північного Льодовитого океану регулюється в сучасних умовах лише універсальними нормами міжнародних конвенцій з охорони людського життя на морі (Конвенція СОЛАС) та запобігання забрудненню з суден ( Конвенція МАРПОЛ)[Международное сотрудничество в Арктике.Доклад 2013/ А. Загорский‚ А. Глубоков‚ Е..Хмелева; гл.ред. М. Иванов.–М.: Спецкнига‚ 2013.–с.39 ]. Разом з тим, потрібно зважати на те, що історичну основу правового режиму Арктики складає‚ насамперед, національна правова практика арктичних держав, їх національне законодавство.

Отже, з точки зору концептуального підходу‚ механізм міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в полярному регіоні являє собою систему правових норм, засобів, форм та рівнів, реалізація яких забезпечує координацію та узгоджену взаємодію держав в Арктиці. Очевидно, що теоретичне підґрунтя базової концепції цього механізму складають саме ті різновиди регуляторів міжнародного права, які обумовлені специфікою полярного регіону, його правового режиму. На нашу думку, поняття механізму регулювання міжнародної кооперації в Арктиці належить до термінів актуальної проблематики, а тому вимагає свого удосконалення на основі системного вивчення теоретичних підходів та сучасної міжнародно-правової практики.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мицик В. В.

Людмила Філяніна

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ України, канд. юрид. наук, ст. викладач кафедри

теорії та історії держави і права,

SIS – гарант громадської безпеки на території Шенгенської зони

Процеси євроінтеграції України розпочалися з моменту проголошення її незалежності у 1991 р. Зацікавленість України щодо входження до «сім’ї європейських країн» обумовлене не тільки майбутнім економічним зростанням та стабільністю але й можливістю підписання Шенгенської угоди. На сьогодні для України діє Угода про

200

Міжнародне публічне право

спрощення оформлення віз з ЄС 2008 р. Відповідно до даної угоди громадянам України надається право короткострокового перебування на території ЄС не більше 90 діб протягом півроку, тобто власник однорічної візи може перебувати на території Шенгенської зони 180 днів, але 90 з них в першому півріччі і ще 90 днів у другому. Громадянам України створені більш сприятливі умови, а саме: консульський збір складає всього 35 євро (замість 60 євро); суттєво збільшений перелік осіб, які звільняються від сплати консульського збору; спрощенні вимоги щодо оформлення документів; термін оформлення візи після подачі документів зменшений з 15 до 10 днів.

Для врегулювання процедури ухвалення рішень щодо візових питань ЄС у 2009 р. приймає Візовий кодекс ЄС котрий набуває чинності 5 квітня 2010 р. Даний документ об’єднав у собі всі правові норми, гармонізував правила і практику для держав Шенгенського простору, а це 22 держави-учасниці ЄС і 4 асоційованих члени, за допомогою яких забезпечено рівні умови ставлення до всіх громадян, котрі подають анкети на отримання Шенгенської візи, а також підвищив рівень прозорості, неупередженості та зміцнив правову базу.

Водночас, необхідно звернути увагу на елементи того, що ми сьогодні називаємо візовою політикою ЄС, котрі були закріплені в Маастрихтському договорі. Цей договір містив положення про узгодження законів, включаючи список третіх країн, громадяни яких повинні мати візу єдиного формату при в’їзді на територію ЄС. Відповідно до цих вимог, рада затвердила постанову про встановлення єдиної форми короткострокових віз. Але, правила візового режиму для громадян тих країн, які не включені в загальний список, залишаються в компетенції держав-учасниць ЄС.

Поточний візовий режим ЄС бере початок з Шенгенської угоди. Так, у 1985 р. Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург і Франція підписали Шенгенську угоду, що ліквідувала прикордонний контроль між ними.

Через п'ять років у 1990 р., держави-учасниці ЄС засновують Шенгенську Інформаційну Систему (Schengen Information System – SIS), основна мета якої – забезпечити громадську безпеку в рамках вільного пересування осіб в межах Союзу. Дана система дозволяє національним прикордонними, митним та поліцейським органам безперешкодно, швидко та легко обмінюватися інформацією про осіб, котрі перетинають зовнішній кордон Європейського Союзу. SIS містить відомості про осіб які: скоїли певні правопорушення на території держав-учасниць ЄС, привернули до себе увагу відповідних правоохоронних та/або судових органів ЄС; можуть бути втягнуті у серйозні злочини; яким може бути заборонено в’їзд або перебування на території ЄС з міркувань громадської безпеки; зникли безвісті, зокрема про дітей (розміщується «сигнал тривоги») та майно яке може бути викрадене або неправомірно присвоєне чи загублене, а саме: легкові автомобілі, вантажівки, вогнепальна зброя, документи, що посвідчують особу

За загальним правилом доступ до цієї інформації мають державні органи, що перевіряють данні осіб та/або майна у з в’язку з виконанням покладених на них функцій. До таких органів відносять: правоохоронні органи; органи, що відповідають за прикордонний контроль; органи, митного контролю; національні судові органи (які уповноважені підтримувати державне обвинувачення у кримінальному процесі та вести судове розслідування); органи в компетенцію яких входить видача віз, розгляд заяв на видачу віз та дозволів на перебування у державі; національні органи, що відповідають за видачу свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу.

Водночас, кожна держава-учасниця ЄС має право самостійно визначати коло повноважних органів, що мають доступ до SIS. Так, наприклад, у Польщі мають доступ

201

Міжнародне публічне право

до цієї інформації прикордонна служба, поліція, прокуратура, Національне антикорупційне бюро – всього 23 органи і служби,а Мальта – обмежилась тільки одним органом Поліцейський підрозділ Мальти.

Відповідно до ст. 109 Конвенції про імплементацію Шенгенської угоди 1985 р. кожна зацікавлена особа має доступ до даних, що внесені про неї в SIS. З цією метою зацікавлена особа звертається із заявою до національного наглядового органу країни до якої робиться запит. Але треба звернути увагу на те, що правила подачі заяви, порядок і строки їх розгляду суттєво відрізняються в державах-учасницях, оскільки дана діяльність регулюються національним законодавством кожної держави окремо.

Також необхідно звернути увагу на те, що будь-яка з держав учасниць Шенгенської угоди відповідно до міжнародно-правових норм має право обмежити/заборонити на території своєї держави – в’їзд, транзит, перебування в будь-якому статусі, незалежно від того яка з держав-учасниць була ініціатором цього запису в інформаційній системі. Інформація про особу/майно незалежно від типу і терміну давності зберігається в системі або до прийняття рішення компетентним органом чи вищестоящої інстанції або поки не закінчиться термін зберігання даної інформації – 10 років. Так, наприклад, як що особа щодо якої було внесено дані до SIS в адміністративному порядку будь-яким способом в’їде на територію дії Шенгенської угоди, з шенгенською візою чи без такої, і її буде затримано в на території держави-ініціатора запису в інформаційній системі то таку особу притягнуть до кримінальної відповідальності за порушення адміністративного розпорядження про заборону в’їзду на територію даної держави. Зміна паспорту, прізвища, ім’я, по батькові та інші можливі зміни не допоможуть у відкритті нової шенгенської візи, в’їзду на територію держав-учасниць ЄС та безперешкодному переміщенню по території цих держав.

Отже, внесення даних про особу/майно до SIS будь-якою державою-учасницею Шенгенської зони тягне у майбутньому неприємні наслідки для цієї особи, чи власника майна. Для уникнення потрапляння особистих даних до Шенгенської інформаційної системи необхідно ретельно вивчити умови отримання дозволу на в’їзд та правила перебування на території ЄС, не створювати інциденти, що можуть слугувати підставою для внесення персональних даних до SIS і пам’ятати, що інформація у даній системі зберігається 10 років з дати внесення відомостей після чого вона автоматично видаляється.

Олександр Штиря

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, курсант 3 курсу

Тероризм як головна загроза міжнародній спільноті

За останні сто років історія людства зазнала великої кількості масштабних, жорстоких і трагічних подій: революції, економічні кризи, світові війни, перше застосування атомної зброї проти людей. В останні десятиліття міжнародні конфлікти намагаються ліквідувати на стадії готування за допомогою дипломатичних зв’язків, що дає змогу унеможливити настання небезпеки для держав та її громадян. Але все частіше виникає загроза з боку організацій, груп чи групувань, які вчиняють терористичні дії, тим самим завдаючи шкоди пересічним громадянам, державам або їх об’єднань, тобто – усій міжнародній спільноті.

202

Міжнародне публічне право

Трагічним прикладом таких діянь є терористичні акти в ніч з 13 на 14 листопада 2015 року в столиці Франції – Парижі. Терористи вчинили вибух біля стадіону «Стад де Франс» (на якому був присутній президент Франсуа Олланд), захопили заручників в театрі «Батаклан» та розстріляли відвідувачів ресторану «Маленька Камбоджа». За різними даними під час цих подій загинуло близько 130 осіб.

Слід зауважити, що міжнародний тероризм – суспільно небезпечні насильницькі діяння, котрі вчиняються у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей, пов’язані з викраденням, захопленням, безглуздою загибеллю людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, руйнуванням або загрозою руйнування важливих об’єктів народного господарства, систем життєзабезпечення, комунікацій із застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження. Кількість діянь, охоплюваних даним терміном, не є вичерпаною і може виражатися у будь-яких формах з використанням різноманітних засобів, таких як: вибухові, хімічні або психотропні речовини; вогнепальна або холодна зброя; транспортні засоби та багато іншого.

В останній час саме терористичні акти несуть за собою велику кількість загиблих і поранених людей без розрізнення раси, статі, віросповідання, національної приналежності та громадянства. Люди живуть, працюють, користуються громадським транспортом, відвідують спортивні та культурні заходи, а терористи користуючись їхньою незахищеністю та ефектом раптовості вчиняють особливо тяжкі, жорсткі та зухвалі злочини.

Кожна країна має свої правоохоронні органи та спеціальні служби, але, нажаль, і вони не здатні в повному обсязі протидіяти терористичним організаціям. Однією з найчисельніших міжнародних організацій, головна мета якої полягає у підтриманні міжнародного миру та безпеки – Організація Об’єднаних Націй, яка прагне до ефективних колективних заходів задля запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, в тому числі і міжнародного тероризму.

Політики і фахівці вказують на певні недоліки в боротьбі ООН проти тероризму, найбільший з яких Ғ нездатність Організації Об’єднаних Націй дати правове визначення поняттю «тероризм». У цих умовах міжнародне співтовариство пішло по шляху криміналізації окремих проявів тероризму, в чому досягло чималих успіхів.

Популярним і доволі ефективним є міжнародне співробітництво у боротьбі з тероризмом. Багатостороннє і двостороннє співробітництво передбачається розвивати в міжнародно-правовій і оперативній площинах. Міжнародно-правова охоплює, зокрема, зближення національних законодавств в галузі видачі злочинців та надання притулку. Країни вирішили перешкоджати руху капіталів, за допомогою яких фінансується терористична діяльність. Успіх боротьби з тероризмом безпосередньо залежить від реальної оперативної співпраці між спецслужбами. Міжнародна злочинність об’єдналася набагато раніше, ніж їхні правоохоронні органи, тому держави мають визначити центральний орган структура якого має відповідати завданням швидкої передачі запитів про скоєні і підготовлювані теракти [Філонов О.В. Міжнародне співтовариство у боротьбі з тероризмом / О. В. Філонов. // Політологічні записки. – 2013. – ғ 7. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Polzap_ 2013_7_22.].

Отже, сьогоденні реалії не є доволі оптимістичними: терористичні акти вчиняються в місцях стратегічного та масового скупчення людей (стадіони, аеропорти, метрополітени),

203

Міжнародне публічне право

і мають недопустимі наслідки, що полягають у гибелі невинних людей, руйнуванні об’єктів культурної спадщини тощо. Терористичні організації називають свою мету «правильною» і не визнають встановлені суспільством і державою звичаї та норми. Як органи окремих країн, так і міжнародні організації, протидіють тероризму, але не завжди мають позитивні результати. На даний момент держави світу свідомо і відповідально підходять до нейтралізації явища тероризму, насамперед усвідомлюючи, що воно несе пряму загрозу для життя людей, міжнародному миру та безпеці.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Філяніна Л. А.

204

Адміністративне право та адміністративний процес

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС

Наталія Божко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Повноваження призначати керівників місцевих органів виконавчої влади у країнах Європи

Територіальне публічне управління – це основа здійснення державної влади. В умовах євроінтеграції України важливим є вдосконалення функціонування місцевих органів виконавчої влади. Досвід зарубіжних країн, які досягли значно вищих показників економічного розвитку, має бути взятим до уваги.

Питанню територіального публічного управління присвячені праці Прокопенка Л. В., Старцева Я. Ю., Корольова С. В., Кириченка В. М. та інших учених.

Метою нашого дослідження є порівняти повноваження призначення голів місцевих органів виконавчої влади у країнах Європи та виявити, яка практика поширена у високо розвинених країнах ЄС, для її ефективного запровадження у нашій державі.

Розрізняють такі системи (моделі) організації публічної влади на місцях: англосаксонську, романо-германську, іберійську та "радянську".

У країнах континентальної Європи, зокрема в Україні, склалася романо-германська система, за якої в адміністративно-територіальних одиницях держави водночас діють представницький орган держави місцевого самоврядування (одноособовий чи колегіальний) і місцевий орган державної виконавчої влади, очолюваний призначеною або уповноваженою урядом чи главою держави посадовою особою, яка здійснює адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування [Кириченко В. М. Політичні системи світу: кредитно-модульний курс [текст] : навч. посіб / В. М. Кириченко. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – 218 с. – С. 146-151].

Відповідно до статей 102, 103 Конституції України, Президент України є главою держави і виступає від її імені, не може обіймати посаду в органах державної влади. Згідно зі статтею 8 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації», голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Місцева державна адміністрація, за статтею 1 ЗУ, є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. У статті 30 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» вказано, що місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів України. Відповідно до статті 118 Законопроекту «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» ғ 2217а від 15.07.2015 р., на рівні районів та регіонів запроваджується інститут префектів, яких призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

В Основному Законі ФРН 1949 р. зазначено, що «Федеральний президент не може входити ні до складу уряду, ні до законодавчого органу Федерації чи будь-якої землі». Головою державної адміністрації в районі є глава виконавчої влади району - ландрат або

205

Адміністративне право та адміністративний процес

директор. Ландрат є державним чиновником і призначається урядом землі за поданням районних зборів, головою яких одночасно є. Директор району обирається зборами строком на 10 або 12 років, у Вестфалії - затверджується урядом землі. Керуючий округом призначається урядом землі; він керує окружною адміністрацією, яка координує діяльність галузевих служб держави і здійснює територіальне планування в масштабах округу. Оскільки голова Німеччини не входить до жодної гілки влади, він не бере участі у призначенні голів державних адміністрацій [Старцев Я. Ю. Государственное и муниципальное управление в зарубежных странах / Я. Ю. Старцев. – М. : Логос, 2005. –

170 с. – С. 133-147].

Згідно зі статтею 26 Конституції, Президент Республіки Польща є вищим представником Республіки Польща і гарантом безперервності державної влади. Найбільшими територіальними утвореннями в Польщі є 16 воєводств, на рівні яких діють органи самоврядування і державні адміністрації. Відповідно до закону Республіки Польща 2009 р. «Про воєводу і урядову адміністрацію у воєводстві», воєвода є представником Ради міністрів у воєводстві, керівником органів урядової адміністрації подвійного підпорядкування та органом урядової адміністрації у воєводстві, до повноважень якого належать усі питання, не віднесені законодавством до компетенції інших органів, органом нагляду за діяльністю органів територіального самоврядування з позиції законності, представником державного скарбу. Голова адміністрації у воєводстві призначається урядом – Радою Міністрів.

У ст. 36, 37 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. встановлено, що «федеральна законодавча влада здійснюється спільно Королем, Палатою представників і Сенатом», «Королю належить виконавча влада в межах, визначених Конституцією». Місцевими справами, за конституцією Бельгії, відають виборні провінціальні та комунальні ради і призначувані королем губернатори, комісари та бургомістри. Отже, оскільки Король Бельгії здійснює виконавчу владу, він призначає керівників місцевих органів державної влади.

Згідно зі ст. 33 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р., «Великий Герцог один здійснює виконавчу владу». Базова одиниця місцевого управління у Великому герцогстві Люксембург – громада («держава в мініатюрі»). Управляється громада радою на чолі з бургомістром, який призначається Великим Герцогом, і щонайменше двома олдерменами. Тобто, глава держави як представник виконавчої влади призначає своїх намісників на місцях.

На підставі викладеного вище ми дійшли до висновку, що у країнах Європи, які характеризуються ефективною організацією здійснення державної влади та високим рівнем економічного розвитку, поширена практика, за якою керівників місцевих органів виконавчої влади призначає той орган, який займає найвище місце у їх системі. Відповідно, якщо голова держави входить до гілки виконавчої влади, це повноваження належить йому. Якщо президент (монарх) не входить до жодної гілки влади, таким повноваженням наділяється голова уряду - найвищого органу виконавчої влади.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Берлач А. І.

206

Адміністративне право та адміністративний процес

Інна Болокан

Запорізький національний університет канд. юрид. наук, доцент кафедри цивільного права

Неузгодженості у законодавчих актах як фактор, що ускладнює процес реалізації норм

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що однією з проблем вітчизняного законодавства є непогодженість норм спеціальних та загальних законів між собою. Одним з прикладів такої непогодженості є абз. 3 ч. 1 ст. 239-1, ч. 2 цієї ж статті Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) та Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. ғ 3674-VI. Зокрема, відповідно до змісту вказаної статті КАС України та Закону України «Про судовий збір», за перегляд судових рішень Верховним Судом України (далі – ВСУ) за загальним правилом сплачується судовий збір

урозмірі 130 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Виняток з цього правила встановлюється відразу двома нормами, які й є непогодженими між собою. Так, згідно абз. 3 ч. 1 ст. 239-1 КАС України (з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України), за подання і розгляд заяви про перегляд судових рішень ВСУ, підставою звернення з якою є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів) судовий збір не сплачується. У ч. 2 цієї ж статті також здійснюється посилання на ст. 237 КАС України, але вже на її п. 2 та п. 3 ч. 1, отже додається ще одна підстава, при поданні заяви про перегляд судових рішень ВСУ з якої судовий збір не справляється, – встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Саме ця (остання) підстава вказана і в ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», де встановлено низку категорій справ, за подання яких не справляється судовий збір.

Отже, у спеціальному (з точки зору врегулювання лише питань справляння судового збору) Законі називається лише одна підстава, коли не справляється судовий збір за перегляд судових рішень ВСУ, а у загальному (з точки зору врегулювання вчинення адміністративного судочинства загалом, і в т.ч. врегулювання окремих питань, пов’язаних із судовим збором) законодавчому акті – КАС України – в різних частинах ст. 239-1 називається то одна підстава (абз. 3 ч. 1 ст. 239-1), яка не співпадає із вказаною

успеціальному Законі, то дві (ч. 2 ст. 239-1), лише одна з яких відповідає тій, що вказана

успеціальному Законі. Для пересічного громадянина, який не є фахівцем у галузі права, така конструкція відповідної норми може бути надто заплутаною.

Наведена неузгодженість наявна і в інших процесуальних кодифікованих актах, зокрема в Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) та Господарському процесуальному кодексі України (далі – ГПК України). Так, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 358 ЦПК України з посиланням на п. 2 ч. 1 ст. 355 цього ж кодексу, за подання і розгляд заяви з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ), судовий збір не сплачується. Аналогічна за змістом і ч. 3 ст. 111-19 ГПК (з посиланням

207

Адміністративне право та адміністративний процес

на п. 2 ч. 1 ст. 111-16 цього ж Кодексу). Таким чином, підстави з яких не справляється судовий збір за подання заяви про перегляд судових рішень ВСУ, у ЦПК, ГПК України є тотожними, але вказівка на цю підставу відсутня у спеціальному Законі, де вказано іншу (лише одну) підставу (норма діє з моменту набрання чинності Законом – з 01.11.2011 р.)

Як ми вже вказували, Закон України «Про судовий збір» є спеціальним законом стосовно усіх наведених вище кодифікованих процесуальних актів в частині саме сплати судового збору. Сьогодні, на жаль, відсутній законодавчий акт (у вузькому розумінні терміну «законодавчий», тобто саме закону України, а не будь-якого іншого нормативноправового акту), в якому були б вирішені питання подолання колізій, питання співвідношення загальних та спеціальних норм. Хоча такі правила вже давно напрацьовані правовою доктриною. Загальновизнаним є пріоритет спеціальної норми над загальною (у разі колізій). У наведених вище законодавчих непогодженостях колізії як такі відсутні, натомість маємо ситуацію, коли загальний акт певним чином доповнює спеціальний акт, що навряд чи є доцільним. На нашу думку, якщо вже є спеціальний закон, який безпосередньо регулює питання сплати судового збору (в т.ч. за перегляд справ ВСУ), то всі процесуальні кодифіковані акти не мають будь-яким чином вирішувати ті чи інші аспекти цього питання. Найбільш доцільним видається вміщення у них «відсилкових» до спеціального Закону норм. І такі норми вміщують усі перелічені вище кодифіковані процесуальні акти. Так ч. 2 ст. 87 КАС України, ч. 2 ст. 79 ЦПК України, ч. 2 ст. 44 ГПК України закріплюють ідентичну норму про те, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Саме в такій редакції вказані норми були викладені відповідно до Закону України ғ 3674-VI від 08.07.2011 р. «Про судовий збір», і вона відповідає преамбулі вказаного Закону.

Висновки та пропозиції. Відтак, у КАС України, інших процесуальних кодифікованих атах та у Законі України «Про судовий збір» можна констатувати певні неузгодженості, які полягають як в існуванні паралельно діючих норм, так і в певному «доповнені» нормами загальних законодавчих актів (КАС, ЦПК, ГПК України) норм спеціального законодавчого акта (Закону України «Про судовий збір»), що, безсумнівно є недоліком, адже має бути навпаки (норми спеціальні доповнюють норми загальні). Загалом же доцільним є врегулювання цих питань одним нормативно-правовим актом, що є, по-перше, зручним для «користувачів», а, по-друге, дозволяє уникати дублювань одних тих самих норм у різних нормативно-правових актах, що значно розширює обсяг, зокрема, кодифікованих актів, які і без того є значними за своїм обсягом.

Богдан Бондаренко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Окремі теоретико-правові та практичні проблеми вакцинації в Україні

Вакцинація населення є одним із найважливіших обов’язків держави у сфері громадського здоров’я. У контексті окресленої теми одним з найбільш актуальних питань є співвідношення права на охорону здоров’я та права на освіту.

Окремими питаннями вакцинації в Україні займалися: О.О. Круглова [Круглова О. О. Обов’язкова вакцинація: порушення особистих немайнових прав фізичної особи /

208

Адміністративне право та адміністративний процес

О. О. Круглова // Форум права. – 2011. – ғ 1. – С. 537–541 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11koopfo.pdf], Р.Ю. Гревцова

[Гревцова Р. Ю. Актуальні проблеми правового регулювання охорони громадського здоров'я в Україні / Р. Ю. Гревцова // Адміністративне право і процес. – 2015. – ғ 1. –

С. 201], Malyshevskyi S. та інші.

За даними ЮНІСЕФ, рівень імунізації населення в Україні критично знизився за останні п’ять років. Відповідно, підвищилася загальна вразливість населення до хвороб, включно з тими, які потребують вакцинування. Це в свою чергу ставить перед державою та суспільством нові завдання щодо охорони населення від епідеміологічних спалахів.

Питання можливості прийняття дитини до дошкільного навчального закладу без наявності довідки про проведення вакцинування є резонансним для суспільства, оскільки торкається дітей, а з юридичної точки зору фактично є питанням про співвідношення права на освіту та права на охорону здоров’я.

Суть цієї проблеми полягає в тому, що батьки, які не надають згоду на проведення щеплень своїх дітей, зіштовхуються з відмовою адміністрацій дошкільних навчальних закладів (далі – ДНЗ) приймати таку дитину навчатися до ДНЗ.

Ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено обов’язковість певних профілактичних щеплень, а також обов’язковість профілактичних щеплень для окремих груп населення.

Постановою Кабінету Міністрів від 12 березня 2003 р. ғ 305 «Про затвердження Положення про дошкільний навчальний заклад» фактично встановлено необхідність проведення дітям профілактичних щеплень для отримання ними можливості відвідувати дошкільні навчальні заклади. Так, п. 6 вказаної Постанови визначено, що прийом дітей до дошкільного навчального закладу здійснюється керівником протягом календарного року на підставі заяви батьків або осіб, які їх замінюють, медичної довідки про стан здоров'я дитини з висновком лікаря, що дитина може відвідувати дошкільний навчальний заклад, довідки дільничного лікаря про епідеміологічне оточення, свідоцтва про народження. Таким чином, наявність в цьому переліку довідки дільничного лікаря про епідеміологічне оточення фактично встановлює на рівні підзаконного нормативно правового акту можливість відвідувати ДСЗ тільки дітям, що пройшли вакцинацію. Таким чином реалізовується позитивна відповідальність держави, шляхом гарантування санітарно-епідемічного благополуччя в ДСЗ.

Одразу зазначимо, що це положення прямо суперечить ст. 53 Конституції України: кожен має право на освіту; ст. 19 ЗУ «Про охорону дитинства»: кожна дитина має право на освіту; ст. 6 ЗУ «Про дошкільну освіту»: принципами дошкільної освіти є: доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти та Рішенню Конституційного Суду України вiд 04.03.2004 р. ғ 5-рп/2004: доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, означає, що нікому не може бути відмовлено в праві на освіту.

До вказаної Постанови 16 листопада 2011 року були внесені зміни, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України ғ 1204, яка і викликала таку кількість протирічь. Наслідком внесення таких змін став новий спільний наказ Міністерства Охорони здоров’я України та Міністерства освіти і науки України від 29.09.2014 ғ 1/9-500 / ғ 04.01.16/28103 «Щодо вирішення окремих питань про зарахування до дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладів дітей, у яких відсутні обов’язкові профілактичні щеплення», видання якого стало своєрідною спробою вийти з ситуації. Вказаним нормативно-правовим актом визначено, що питання щодо відвідування

209