Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Історія права та держави

гетьман. Вищою судовою iнстанцiєю ставав Генеральний суд. Вiн складався з трьох росiян i трьох українцiв та очолювався гетьманом, але «головним суддею» вважався цар. «Рiшительнi пункти» дозволяли росiянам купувати землi в Українi, хоча й зазначали, що новi землевласники муситимуть коритися українськiй адмiнiстрацiї. Новi статтi значно обмежували й без того урiзанi права та вiльностi України, а разом з тим i гетьмана, який узявся за здiйснення реформ, спрямованих на впорядкування державного життя Гетьманщини і паралельно намагався повернути собi частину вiдiбраних повноважень. [Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. -"Історія України" К., Видавничий дім «КМА», 2010. Режим доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part8/803.htm].

Реформи провадились у сферах судочинства, фiнансiв, земельних справ, торгiвлi тощо. Iз метою врегулювання земельних справ Апостол протягом 1729-1731 pp. провiв «Генеральне слiдство про маєтностi», внаслiдок якого в державну власнiсть було повернено чимало земель, безпiдставно захоплених дрiбним та середнiм дворянством та старшиною.

Для пожвавлення торгiвлi українським купцям повернули право вивозити товари на захiдноєвропейськi ринки; знову було налагоджено торговельнi зв'язки з Кримом тощо.

Здiйснюючи реформу фiнансiв, Апостол уперше встановив точний бюджет державних видаткiв та виокремив ту частину, що мала використовуватися на утримання козацької адмiнiстрацiї, вiйська.

Змiни в судочинствi стосувалися реформування судiв, зведення до одного збiрника законiв, що використовувалися в українському судочинствi. Продовжувала здiйснюватися судова реформа, розпочата Павлом Полуботком; в 1730 роцi видано «Iнструкцiю українським судам», де встановлювався порядок апеляцiї у судових справах. Полковi суди подiлялися на два рiзновиди: для справ важливих i кримiнальних i для справ дрiбних. Сотеннi й сiльськi суди перетворювалися на колегiальнi.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу українських законiв». Гетьман створив комiсiю, якiй доручив перекласти правничi книги росiйською мовою i скомпонувати кодекс, в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.[Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2.Від середини XVII століття до 1923 року. — 3-тє вид.— К.: Либідь, 1995. — 608 с.- Режим доступу:http://www.infoukes.com/ukremb/history/POLONSKA/7_2.htm].

Головним досягненням Апостола було те, що вiн змiг вiдновити право гетьмана призначати генеральну старшину i полковникiв. Київ було переведено пiд юрисдикцiю гетьмана. Запорожці отримали право на заснування в 1734 роцi Нової Сiчi на рiчцi Пiдпiльнiй. Гетьману вдалося значно зменшити кiлькiсть росiян в українськiй адмiнiстрацiї. Була обмежена i росiйська вiйськова присутнiсть - до шести росiйських полкiв в Українi.

Таким чином, Д. Апостол змусив Російську імперію піти на поступки перед Гетьманщиною шляхом ліквідації Малоросійської колегії та отримання дозволу на вибори гетьмана. Також він здійснив важливий вклад у державотворення країни, запровадивши реформи у сфері судочинства, торгівлі, земельних справ та фінансів. Його реформи мали забезпечити прогресивний подальший розвиток держави, але, на жаль, цьому не судилося здійснитися, оскільки одразу після смерті Данила Апостола була заснована друга Малоросійська колегія, яка звела на внівець всі досягнення попередньої влади.

Науковий керівник – к.ю.н. асист. Карпічков.В.О.

110

Історія права та держави

Наталия Мисаревич

Частное учреждение образования «БИП-Институт правоведения», Республика Беларусь, канд .юрид. наук,заведующий кафедрой

гражданского и международного права

Система управления в белорусских городах по привилеям на магдебургское право

Актуальность темы исследования определяется значимостью исторической составляющей не только в вопросах формирования активной гражданской позиции, но и для определения направлений реформирования государственно-правовых институтов в отдельно взятой стране.

Магдебургское право представляет собой средневековое городское право, в соответствии с которым экономическая деятельность, общественно-политическая жизнь городов регулировались собственной системой юридических норм, что подчеркивало особый статус данных территориальных единиц как центров ремесла и торговли. Магдебургское право стало фундаментом писаного права в Центральной и Восточной Европе. Оно пришло в Польшу в XIII в. вместе с немецкими колонистами, а потом распространилось и на белорусские, и на украинские земли.

Необходимо отметить, что поскольку правовое положение городов, их административное устройство, порядок управления отличались (это характерно как для белорусских, так и украинских городов), то и варианты реализации идеи на самоуправление тоже были разнообразны. Общий подход был следующим: в городах действовала та часть магдебургского (немецкого) права, которая помогла, в первую очередь, организовывать систему органов самоуправления. Как отмечает И. А. Юхо, в привилеях отсутствуют нормы уголовного, гражданского, семейного, земельного и других отраслей права [Юхо Я. А. Гісторыя дзяржавы і права Беларусі / Я. А. Юхо. – Вучэб. дапам.: у 2 ч. – Мінск: РІВШ БДУ, 2000. – Ч.1. – С. 160]. А они и не нужны были, так как данные общественные отношения регулировались местными обычаями, общегосударственными актами ВКЛ, в том числе привилеями великих князей, Судебником Казимира 1468 г., а чуть позже были приняты Статуты 1529, 1566 и 1588 годов.

Магдебургское право предоставляло городам судебный иммунитет, изъятие горожан из-под юрисдикции государственных чиновников, налоговые льготы, льготы в ремесленной и торговой деятельности населения. С введением в городе магдебургского права власть переходила в руки административного и судебного органа городского самоуправления – магистрата, который состоял из двух коллегий. Должностные лица магистрата (бурмистр, радцы (советники), лавники) избирались населением города и один раз в год отчитывались перед ним о «проделанной работе» (данный подход, в основном, был характерен и для украинских городов). Возглавлял магистрат войт, который назначался главой государства или собственником города на определенное время: «до живота» (пожизненно); иногда «до двух животов» (отец мог передать по наследству эту должность своему сыну); редко «до воли и ласки господарское». Приступая к выполнению должностных обязанностей, войт и другие члены магистрата приносили присягу. По привилею Полоцку на магдебургское право 1498 г. войт избирал «двадцаць радец, половину закону римского, а другую половину грецкого». Потом радцы совместно с войтом «посполито маютъ обирати промежду себе, на каждый годъ,

111

Історія права та держави

два бурмистры, одного закону римского, а другого грецкого, которых же руками обапольно посполито мает быти ряжено» [Привилей жителямъ Полоцка на Магдебургское право, 04.10.1498 г. // Белоруссия в эпоху феодализма: Сборник документов и материалов. – Минск : АН БССР, 1959. – С. 264].

К сфере ведения магистрата относились только вопросы местного значения: благоустройство города, поддержание правопорядка в городе, контроль за соблюдением правил торговли, принятие решений о сборе с населения средств на городские нужды. Коллегиям магистрата были присущи и судебные функции. Бурмистр с радцами рассматривал «справы поточные», т.е. текущие дела (административные и гражданские). Войт с лавниками занимались уголовными делами: «о речи … кровавые, яко о злодействе, мужбойство, о подлогу и иные выступы злосливые» [Королевская подтвердительная грамота мещанамъ Минским на право Магдебургское и на другія преимушества, 28.12.1552 г. // Акты, относящиеся къ истории Южной и Западной Россіи, собранные и изданные Археографическою комиссіею: в 15 т. – СПб., 1863. – Т.1. –

С. 136].

Поскольку местные обычаи активно «вмешивались» в содержание привилеев, каждый город имел свои особенности, что, в конечном итоге, и оказало влияние на содержание привилеев. А раз отсутствовал единый шаблон, то на объем льгот горожанам влияло даже месторасположение города в государстве. Например, Гродно (1496 г.) получил право построить мельницу на реке Неман; Пинск (1581 г.) имел право проводить четыре ярмарки в год, Брест (1511 г.)– три; полочане получили право при топлении воска использовать городскую печать в качестве своеобразного «знака качества» (1510 г.); горожане Бреста по привилею 1511 г. обязаны были к приезду великого князя в город «поромы справовати и мосты мостити».

Существенным моментом в работе органов самоуправления было то, что верховная власть «очень осторожно» вмешивалась в дела городских властей. По белорусскому варианту город должен был один раз в год заплатить определенную сумму денег в государственную казну, а остальные доходы расходовались на нужды города. В этом проявлялся особый автономный статус городов с магдебурским правом.

Таким образом, в деятельности системы органов управления по магдебургскому образцу уже были заложены принципы функционирования системы местных органов власти и управления, которые нашли отражение и в современном законодательстве. Среди основных принципов осуществления местного управления и самоуправления называют следующие: защита прав и законных интересов граждан; разграничение компетенции органов местного управления и самоуправления; выборность органов местного самоуправления, их подотчетность гражданам; самостоятельность и независимость органов местного самоуправления в пределах своей компетенции в решении вопросов местного значения.

112

Історія права та держави

Олена Насєнкова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу

Проблема імплементації законодавства Гетьманщини в Російське загальноімперське законодавство у др. пол. XVIII ст. – пер. пол. XIX ст.

Актуальність дослідження полягає у тому, що процес становлення українського народу породжував і породжує цілу низку несподіваних та неоднозначних проблем. Однією з таких проблем був розвиток законодавства українського народу і його імплементація в загальноімперське законодавство у др. пол. XVIII ст. – пер. пол. XIX ст.

На території Гетьманщини існувала та діяла величезна кількість джерел права. Це і звичаєве право, яким керувалися гетьман та козацька адміністрація, і церковне звичаєве право, норм якого досить чітко дотримувалися українці, вирішуючі різноманітні церковно-практичні питання. [Лаппо И.И. – Литовський Статут 1588 года. Каунас, 1938.- 63 с.] Були чинними у XVIII ст. також Литосвький Статут 1588 року, магдебурзьке право; відбувалася рецепція російського законодавства. Внаслідок подібної невпорядкованості законодавства виникла необхідність кодифікації.

Можна також вважати, що розвиненість окремих галузей та інститутів українського права змушувало царське самодержавство до перегляду його правових норм через систематизацією з тим, щоб поширити на українські землі імперське законодавство.

Першою і найвідомішою спробою кодифікації права Української Гетьманської держави був укладений у 1743 році звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ». Однак, цей звід так і не став чинним джерелом права, оскільки містив ряд положень, що суперечили політиці царизму. Наприклад, було обґрунтоване право Лівобережної України на автономне самоврядування.

Наступною спробою кодифікації був збірник «Суд і розправа в правах малоросійських»,який розроблювався Ф. Чуйкевичем у 1750 -1758 роках за дорученням К.Розумовського. Автор цього зводу наполягав на створенні в Україні судів із предметною спеціалізацією в цивільних і кримінальних справах. Варто уваги і те, що Росії в цей час ще не були відомі подібні речі.

У1764 році вийшов новий збірник «Книга Статут і прочії права малоросійські». Це була чергова спроба приватної кодифікації українського права XVIII ст., здійснена юристом В. П. Кондратьєвим. [Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини. – Львів, 2000.

–213 с.]. Ця пам'ятка кодифікації не набула офіційного значення, але використовувалася у судах.

У1767 році О.Безбородько , син канцлера Російської імперії українського походження О. А. Безбородька, уклав «Екстракт малоросійських прав». В цьому збірнику автор підтримує проведення у Гетьманщині судову реформу і відновлення станових судів.

Варто згадати таку збірку : «Екстракт із указів, інструкцій та установ» 1786 року. Характерним для цього документу є те, що замість вступу в «Екстракті…» було вміщено «Коротке пояснення про Малу Росію», де царизм зазначав, що з 1654 року на українських землях не було «порядочного правління». [Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. – Львів, 1994. – 125 с.]

Отже, кодифікаційні роботи др. пол. XVIII ст. в основному мали за мету юридично обґрунтувати панівне положення української шляхти та козацької верхівки. Разом з тим,

113

Історія права та держави

всі роботи з систематизації українського права проводилися в умовах значного тиску з боку російського законодавства, який з кожною збіркою набирав обертів і ставав все більш помітним.

Якщо у др. пол. XVIII ст. царський уряд ще нібито надає можливість кодифікувати та систематизувати заради покращення правового регулювання на формально автономних українських землях, то у пер. пол. XIX ст. кодифікація українського права проводилась паралельно та у зв’язку з кодифікацією права Російської імперії. Імперська влада вже не приховувала того, що головним завданням кодифікації українського права у цей період було максимальне зближення з загальноімперським правом, поширення на територію України загальноімперського законодавства й ліквідація місцевих особливостей права.

Впродовж 1804-1808 років були укладені «Звід місцевих законів губерній та областей, приєднаних од Польщі», «Зібрання цивільних прав, чинних у Малоросії. У 1811 році було перекладено російською мовою Литовський статут 1588 року, а у 1830 - 1833 роках під керівництвом Г. Даниловича був підготовлений проект «Зводу місцевих законів західних губерній Російської імперії», що вийшов у 1837 році, але юридичної сили так і не набув. У пер. пол. XIX ст. остаточно перемагає тенденція поширення на українські території російської системи права і надання чинності «Зводові законів Російської імперії».

Поширюючи свою владу на козацькі території Московія зустрілася із значним опором з боку козацького населення. Більше того, Московія отримала разом з територіями Української Гетьманської держави загрозу власним ідеям централізованої та унітарної імперії у вигляді добре розвинутих концепцій регіональних та корпоративних прав та інституцій самоврядування [Когут З. Російський централізм і українська автономія. – К. : Вид. дім «Основи», 1996. – 259 с.]. Саме це змушувало російський уряд шукати різні шляхи повного політичного, економічного, соціального та правового злиття російської та української систем. В цій «поєднаній» системі, українське законодавство повинно було визнаватися як складова частина російського права, яка не має характерних рис і особливостей.

Таким чином, можливо зробити висновок, що імплементація законодавства Гетьманщини в Російське законодавство відбулася з ряду важливих причин, що були обумовлені прагненням імперського уряду асимілювати, розчинити українське законодавство в російському з метою приєднання українських територій, як складової частини Російської держави.

Науковий керівник – к.ю.н. асист. Карпічков.В.О

Игорь Немкевич

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, доцент кафедры теории и истории государства и права

Особенности прокламирования «самоопределения трудящихся» в 1918-1919 годах

Современный геополитический контекст остро актуализировал проблему национально-государственного самоопределения народов, а также историю распада старых империй и становления новых.

114

Історія права та держави

Вызванные мировой войной события 1917 года создали относительно благоприятные условия для подъема национального движения. «Декларация прав народов России» конституировала право этих народов на свободное самоопределение вплоть до отделения и образования самостоятельных государств. Реальный смысл большевистских деклараций проявился уже при первых попытках такого самоопределения: приемлемой формой реализации популярного лозунга признавалась лишь федерация советских республик при монопольной власти единой партии; любые неподконтрольные большевикам варианты объявлялись контрреволюционными и антинародными. Революция в Германии позволила большевистскому ЦК и Красной Армии приступить к восстановлению своего контроля в Украине, Прибалтике, Беларуси и других национальных регионах. Национально-государственному самоопределению местных народов большевики противопоставили создание советских «буферных» республик, которое считали временным тактическим маневром в интересах продвижения мировой революции на запад. «Это обстоятельство, - отмечали Ленин и Сталин в телеграмме Главкому И.И. Вацетису 29 ноября 1918г., - имеет ту хорошую сторону, что отнимает возможность у шовинистов Украины, Литвы, Латвии, Эстляндии рассматривать движение наших частей, как оккупацию, и создает благоприятную атмосферу для дальнейшего продвижения наших войск» [В. И. Ленин. : Полн. Собр. Соч. – Т. 37. – С. 234]. Лозунг самоопределения наций заменялся при этом идеей самоопределения трудящихся, а в монопольном праве большевиков выступать от имени последних запрещалось сомневаться под угрозой «революционных законов».

Создание альтернативных «национальных» советских республик прокламировалось Манифестами их временных правительств: Украины (29 ноября), Эстонии (29 ноября), Литвы (16 декабря), Латвии (17 декабря) и Беларуси (1 января 1919 года). Подготовка документов проходила по заданию и под личным контролем Наркома национальностей Советской России. В своих статьях ―Украина освобождается‖ (1 декабря), ―С Востока свет‖ (15 декабря), опубликованных в качестве передовых в газете ―Правда‖, а также в статье ―Дела идут‖ (22 декабря) Сталин неоднократно отмечает роль Манифестов временных советских правительств (―знаменитый Манифест‖, ―исторический Манифест‖, ―как Евангелие‖) и даже цитирует некоторые из них. Личное участие Сталина в редактировании Манифестов подтверждают свидетельства авторов текста литовского (В.С. Мицкевич-Капсукас) и белорусского (Д.Ф. Жилунович) документов. В свете сказанного идентичность структуры и совпадение содержания постановляющей части белорусского и четырех принятых ранее Манифестов не вызывают удивления. Более того, в тексте белорусского акта встречаются прямые заимствования из латвийского и литовского Манифестов.

Необходимо подчеркнуть, что в Манифестах временных правительств советских республик принципиально не упоминалось право наций на самоопределение в качестве основания для государственного суверенитета; проигнорированы термины «нация» и «народ» (акты советских правительств Украины, Эстонии и Латвии не затрагивали национальный вопрос совсем).

Манифесты временных советских правительств имели идентичную структуру, включавшую различные по объему текста преамбулы, изложенную по пунктам нормативную часть и характерный для революционных прокламаций-воззваний агитационный элемент, представленный большим количеством лозунгов и призывов «к оружию» и «к борьбе». Пропагандистский компонент белорусского Манифеста своим

115

Історія права та держави

объемом значительно превышает компонент конституционно-правовой, что делает его структуру более похожей на Манифесты временных правительств Украины и Литвы.

Нормативным своим компонентом Манифесты фактически только: декларировали восстановление советской власти, изменяя название ранее существовавшей или создаваемой областной советской структуры; объявляли незаконными претензии всех других политических организаций на государственное представительство трудящихся (оккупационных властей, «рад» и «народных министров»); обращением за помощью к Красной Армии легитимизировали ее нахождение на территории прокламируемых «республик». Компетенция и перспективы существования временных правительств, от лица которых были приняты эти учредительные документы, не уточнялись (лишь в украинском Манифесте говорилось о предстоящей передаче власти Всеукраинскому съезду Советов). Заметим, далее, что в актах всех названных временных советских правительств отсутствуют положения, определяющие основные права и свободы граждан. Отмеченная особенность принципиально отличает Манифесты «буферных» советских республик от учредительных актов провозглашенных в 1917-1918 годах национальных республик. В советских Манифестах отсутствовали и установления, учреждающие территориальное верховенство или уточняющие состав и пределы государственной территории. Видимо, организаторы «игры в независимые республики» предпочитали не связывать себя конкретизацией этого аспекта государственного самоопределения, оставляя за собой возможность произвольного изменения их «государственных» границ.

Таким образом, «директивное провозглашение» советских республик было проведено по единому «алгоритму», который использовался создателями советской империи и в будущем. Подмена лозунга самоопределения наций фикцией «самоопределения трудящихся» была оформлена обнародованием подготовленных по общему «лекалу» и под контролем Сталина учредительных документов. Весьма скромный их конституционно-правовой компонент выполнял функцию формального атрибута и очевидно нуждался в конкретизации. Содержание Манифестов было призвано обеспечить геополитический и пропагандистский эффект.

Олександр Синиця

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу

Особливості законодавчого регулювання видачі залізничних концесій в Російській Імперії у другій половині XIX ст.

Актуальність теми дослідження обумовлена потребою у вдосконаленні та модернізації системи управління та експлуатації залізниць в Україні. Можливо залучення приватного капіталу для вирішення поставлених питань стане оптимальним варіантом для України. Саме тому історичний досвід законодавчого регулювання концесійних відносин держави та залізничних акціонерних товариств в Російській Імперії у другій половині XIX ст. має бути корисним сучасним державним діячам.

Значну частину залізниць в Російській Імперії споруджено з використанням давньоримського інституту - концесії. Разом із розвитком залізничної мережі змінюється та вдосконалюється юридичний інститут концесії, зокрема правила видачі залізничних

116

Історія права та держави

концесій.

Відповідно до глави 3 ст. 575 «Зведень установ та статутів шляхів сполучень» - складової частини Зведення законів Російської Імперії, «залізниці влаштовуються або від казни, або на утримання приватних осіб і товариств». Звідси, об’єктом правовідносин визначені залізниці, суб’єктом – держава, приватні особи, акціонерні товариства.

Нормативний акт від 18 червня 1847 р. «Щодо забезпечення спорудження залізниць, які здійснюються компаніями приватних осіб» вперше регламентував правила, за якими компанія має право подати запит до уряду щодо концесії - дозволу на будівництво та експлуатацію залізниці. Приватні особи, які мають намір спорудити залізницю, у якості застави повинні надати п'ять відсотків від сумарного капіталу, що буде використаний. За текстами положень на видачу концесій простежуємо, що клопотання щодо концесії беруть на себе засновники, а саме: приватна особа або особи, земства [Збірник відомостей про залізниці в Росії. 1868-1869. – 1872. – C. 34, 39, 137, 209].

У законодавстві Російської Імперії не знаходимо такої юридичної категорії як концесійний договір. За Л. С. Талем [Таль Л. С. Концесійні договори міських громадських управлінь. / Л. С. Таль // Монографія. Петроград. – 1915. – C. 32], праву Російської Імперії найбільш відповідає визначення концесійного договору як змішаної угоди, що складається з двох різнорідних елементів: 1) адміністративного акту верховної влади, що надає концесіонеру дозвіл на обслуговування потреб суспільства; 2) приватноправового договору, що встановлює майнові права та обов’язки сторін.

Правовідносини, що випливають з адміністративного акту, мають публічно-правовий характер. Держава, регламентуючи діяльність концесіонера, може вдаватися до примусових заходів, захищаючи суспільний інтерес та свої права, фіксуючи форми нагляду та допустимі дисциплінарні заходи щодо несумлінного концесіонера, причини для дострокового припинення концесії, тощо. Питання про правильність або неправильність дій концесіонера має вирішуватися на підставі норм публічного права та в адміністративному порядку.

Природа та функції держави як політичного союзу, так і суб'єкта майнових прав, чітко розділяються цивільними законами та практикою (судова, адміністративна). Майнові відносини сторін концесійного договору, оскільки вони випливають з контрактної угоди, лежать цілком у площині цивільного права. Якщо концесіонер порушує договірні обов'язки або виходить за межі дозволеного йому користування, держава складає судовий позов.

У приватному залізничному будівництві концесіонером виступає акціонерне товариство, яке засновується за фактом видачі концесії та із затвердженням статуту. Зазвичай, права та обов'язки сторін концесійного договору - держави та залізничного акціонерного товариства, правила щодо спорудження та експлуатації залізниці визначалися саме в статуті акціонерного товариства. Порядок створення та правові норми акціонерних товариств регламентовано у «Зведенні законів цивільних». Акціонерним товариством керують спершу її засновники, а згодом - правління компанії. Практика довела необхідність повної ліквідації засновників-посередників через їх зловживання, наприклад, засновники визначали у будівельних кошторисах попередню вартість залізниці набагато вищу за реальну.

Із введенням у дію нормативного акту від 18 жовтня 1868 року «Про порядок запитів концесій на залізниці та конкуренція між претендентами» приватне залізничне будівництво підпорядковується правилам, що встановлювали принцип капіталістичної конкуренції, основне з яких: пропозиції з умовами претендентів надсилаються в

117

Історія права та держави

запечатаних конвертах Міністру Фінансів, відкриваються та розглядаються на засіданні Ради Міністра Фінансів у присутності здобувачів. Законодавчо закріплюється положення - «перебування на вищих посадах та званнях державної служби несумісне з участю в заснуванні залізничних компаній на акціях».

28 грудня 1870 року видається наказ «Про порядок видачі концесій на спорудження залізниць», що замінює нормативний акт від 18 жовтня 1868 року та регламентує нові правила щодо видачі концесій. У такий спосіб уряд намагається налагодити контроль над кошторисною вартістю будівництва залізниць, скасувавши існуючу раніше систему конкуренції шляхом торгів.

30 березня 1873 року вводяться у дію «Затверджені верховною владою правила щодо дозволу будівництва залізниць», які виключали можливість посередництва під час організації акціонерного товариства, запобігали виникненню фіктивних акціонерних товариств, вводили державний контроль щодо діяльності Правління акціонерного товариства, акціонерному товариству надавалася абсолютна урядова гарантія доходу на акції на весь термін концесії, починаючи з моменту її видачі, а не після закінчення будівництва залізниці.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що правове регулювання концесійних відносин держави та залізничних товариств в Російській Імперії у другій половині XIX ст., зокрема правила видачі залізничних концесій, змінювалося із часом, разом із розумінням державою недоліків перших нормативних актів та необхідності жорсткого державного контролю.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Карпічков.В.О

Наталія Чоп

Київського національного університету імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу

Третейські суди в судовій системі Гетьманщини

Після проголошення незалежності Україна стала на шлях побудови правової держави. Цей процес передбачає насамперед функціонування всіх ланок державної влади на принципах демократизму та верховенства права. Складовою цього принципу є захист прав людини, що реалізується в судовому та позасудовому порядку. Одним із альтернативних способів захисту майнових і немайнових прав є третейський суд, виникнення якого задовго передувало появі державних судових інституцій. Третейське судочинство є досить поширеним явищем у світовій юридичній практиці. В Україні ж цей орган потребує вдосконалення, що неможливе без врахування історичного досвіду.

Одним із найбільш цікавих і актуальних для сьогодення є досвід здійснення альтернативного судочинства в добу Гетьманщини. Дане питання стало об’єктом дослідження таких науковців як Л. С. Гамбург, Я. Падох, А. Пашук, М. Слабченко та інших. Проте ця тема все ще залишається малодослідженою, що і обумовлює її актуальність.

У Гетьманщині після 1654 р. значного поширення набув розгляд цивільних і незначних кримінальних справ за допомогою недержавних судових органів, таких як третейські та мирові суди.

Третейські суди були особливим видом судів, що діяв при Генеральній Військовій канцелярії.

118

Історія права та держави

Згадки про ці суди містяться в багатьох документах того часу. Одна з ранніх належить до періоду гетьманства Івана Виговського, у листі якого до російського стольника Алферьєва від 31 травня 1658 р. рекомендувалося полковнику М. Пушкарю для розгляду його претензій до гетьмана прибути на третейський суд Ради старшини [Окиншевич Л. О. Центральні установи України-Гетьманщини XVII – XVIII вв. / Л. О. Окиншевич. – Київ, 1929. – С. 125].

Діяльність третейських судів була чітко визначена артикулом 24 глави 7 «Про третейський суд» у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. У даному документі також згадується про те, що третейський суд не є новим для України інститутом, бо він не вводиться, а відновлюється на українських землях [Віслоблоков К. А. Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 / від. ред. Ю. С. Шемшученко. – Київ : ІДП НАНУ, 1997. – 547 с. – С. 108 – 109].

Генеральний військовий суд був перевантаженим різними справами і в зв’язку з цим за сприянням гетьмана та Генеральної Військової канцелярії правлінням гетьманського уряду при Генеральній Військовій канцелярії створюються третейські суди. Метою цього є зменшити завантаженість Генерального Військового суду позовами та незначними цивільними справами та прискорити розгляд старшинами, які призначалися гетьманом у складі трьох суддів. [Гамбург Л. С. Третейські та мирові суди в Лівобережній Україні (Гетьманщині) другої половини XVII-XVIII ст. // Держава і право : юридичні і політичні науки: збірник наукових праць / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. НАН України. – Київ, 2001. – Вип. 13. – С. 65]. Я. М. Падох припускає, що саме це і визначило назву суду [Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині 17-18 столітті / Я. Падох. – Львів, 1994. – 189 с. – С. 51].

Виникнення третейського суду також пов’язане зі становищем, що склалося при розгляді справ у генеральному військовому суді. Деякі з цивільних справ тут закінчувались «мировою» угодою. Щоб сторонам легше було вирішити спір, вони самі просили направити справу для швидшого провадження у третейський суд. Туди і надсилала такі справи Генеральна Військова канцелярія [Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст. (1648-1782) / А. Й. Пашук. – Львів : Видавництво Львівського університету, 1967. — 180 с. – С. 53].

Згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ» Генеральна Військова канцелярія визначала склад третейського суду за згодою сторін для розгляду конкретної справи. Суд мав складатись із «персон разных чинов знатных, добросовестных и в правах искусных». Якщо особи, які судились мали вищий правовий статус, ніж судді, Генеральна Військова канцелярія, а не судді видавала позовні укази в таких справах.

До компетенції третейського суду входили цивільні та незначні кримінальні справи (всі, крім тих, за які передбачалось публічне покарання або смертна кара). Підставою для розгляду справи у третейському суді було клопотання позивача та розпорядження Генеральної Військової канцелярії. Судовий процес у цих судах регулювався загальними процесуальними нормами. Відповідач мав бути повідомлений про позов, позовні заяви надсилали посильні за кошти зацікавленої сторони. Суд виносив рішення та затверджував його печаткою за винятком випадків, коли особи, мали вищий правовий статус, ніж судді.

Третейський суд збирався не тільки за ініціативою позивача, але й за згодою обох сторін. Особливість такого суду полягала в тому¸ що хоча розгляд справи й здійснювався відповідно до загальнопроцесуальних норм, проте його рішення ґрунтувалося не на юридичних нормах позитивного права, а на природно-правових принципах

119