Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

1)Стадия возбуждения административного процесса. Как правило, здесь возникает вопрос об основаниях и поводах к возбуждению дела. Стоит отметить, что в Процессуально-исполнительном кодексе об административных правонарушениях Республики Беларусь стадия именуется начало административного процесса и до его вступления в силу такой стадии не было в действующем на тот момент Кодексе об административных правонарушениях 1984 г., как и не выделялось отдельной стадии подготовки дела об административном правонарушении. Она отражалась только в качестве этапа в стадии рассмотрения дела об административном правонарушении.

2)Стадия подготовки дела об административном правонарушении к рассмотрению. На данной стадии идет сбор, упорядочение и изучение информации о реальном положении дел, о существующих проблемах. Такая информация фиксируется в виде протоколов, справок, схем, отчетов и т. д.

3)Стадия рассмотрения дела об административном правонарушении. На данной стадии происходит проверка, юридическая оценка всех обстоятельств дела об административном правонарушении и принятие по этому делу решения.

4)Стадия обжалования и опротестования по делу об административном правонарушении. Факультативная стадия административного процесса. Наличие этой стадии зависит от усмотрения лица, которому это право предоставлено.

5)Стадия исполнения постановления о наложении административного взыскания. На этой стадии происходит претворение в жизнь принятого решения. В правотворческих процессах эта стадия выражается в обнародовании акта, доведении его до сведения [Крамник А. Н. Административно-деликтный процесс / А. Н. Крамник // Юстиция Беларуси. 2010. – ғ 11. – С. 22-26].

Стоит отметить, что административный процесс имеет довольно интересное историческое развитие, которое начинается с момента издания Судебника Казимира и продолжается современными нововведениями в Процессуально-исполнительный кодекс об административных правонарушениях.

История правового закрепления административного процесса в зарубежных странах происходила по-своему. Стадии административного процесса, а также органы, рассматривающие дела об административных правонарушениях различаются. Далеко не всегда стадии закреплены в нормативно-правовых актах, их выделить иногда можно лишь путем научного изучения и анализа. В связи с этим, по поводу количества и наименования стадий в одном и том же административном процессе у разных ученых существуют различные мнения.

Например, А. Крамник выделяет 3 стадии, Тагунов, Забелов – 4 стадии, а по процессуально-исполнительному кодексу об административных правонарушениях – 5 стадий.

Административный процесс имеет несомненное сходство с уголовным и гражданским процессом, однако, процедура рассмотрения административных дел более упрощѐнная [Круглов, В. А. Административный (административно-деликтный) процесс

вРеспублике Беларусь / В. А. Круглов. – 2-е изд. перераб. и доп. – Минск : Амалфея,

2008. – 396 с.].

Среди особенностей производства по делам об административных правонарушениях можно назвать следующие:

1)возложение бремени доказательства на властную сторону административного процесса, в отличие от гражданского процесса;

230

Адміністративне право та адміністративний процес

2)возможность и устного, и письменного ведения дела, разрешение дела в отсутствии ответчика, отсутствие многих жѐстких правил гражданского и уголовного процессов;

3)в производстве по делам об административных правонарушениях участвуют два субъекта, в отличие от гражданского процесса;

4)публичный характер правонарушений, вызывающих спор.

Также стоит обратить внимание на различие стадий в упомянутых процессах, которое выражается в их количестве и характеристике. Однако помимо особенностей существует своеобразная связь процессов. Эта связь объединена методом правового регулирования.

Таким образом, стадия – это относительно самостоятельная часть административной деятельности, необходимая для достижения общего результата, каждая из которых, прежде всего, характеризуется специфической непосредственной целью, которую можно считать ступенью в достижении общей цели процессуальных действий, то есть осуществление правильного, точного и в соответствии с правовыми нормами административного процесса.

Науковий керівник – старш. препод. Усова Е. И.

Тетяна Коломоєць

Запорізький національний університет, докт. юрид. наук, професор, декан юридичного факультету

Сучасна теорія адміністративного права: базові дискусійні положення

Активні реформаційні процеси, які відбуваються в Україні, зумовлюють потребу концентрації зусиль вчених-адміністративістів, зорієнтованих на формування нового сучасного наукового базису для нормотворчості та правозастосування, забезпечуючи тим самим дотримання принципу науковості, підвищуючи їх ефективність та результативність.

Аналіз прийнятих останнім часом нормативно-правових актів, покликаних врегулювати відповідні галузеві відносини, на жаль, свідчить про фрагментарне урахування суб’єктами нормотворчості положень сучасної вітчизняної адміністративноправової науки із посиланням на те, що вони істотно застаріли й не узгоджуються із реальними потребами часу. Цілком погоджуючись із останнім, вважаємо нагальною потребою формування нової теорії адміністративного права, що у свою чергу не означає тотальне безсистемне оновлення абсолютно всіх положень галузевої науки, ігнорування класичних сформованих історично напрацювань, особливостей національної нормотворчості та правозастосування, «сліпе запозичення» зарубіжних аналогів. Процес формування нової вітчизняної теорії адміністративного права має бути системним, виваженим, цілеспрямованим, що й забезпечить його результативність та ефективність.

Серед найбільш дискусійних питань, які вимагають максимальної концентрації уваги вчених-адміністративістів, варто виділити наступні:

По-перше, предмет адміністративного права. Підтримуючи тезу про його поліструктурний, комплексний характер, вчені пропонують різні авторські варіанти переліку та назв його складових. При цьому, у більшості своїй спостерігається «автоматична заміна» терміну «державне управління» новим «публічне адміністрування» без з’ясування змістовного модифікаційного аспекту. Обґрунтування пріоритетності «людиноцентристської» моделі галузевих правовідносин, цілком логічно

231

Адміністративне право та адміністративний процес

обумовлює суттєве збільшення теоретичних положень, безпосередньо присвячених «сервісній», «обслуговуючій» складовій предмету, однак не передбачає ігнорування інших складових останнього – «примусової», «охоронної», «процесуальної». Саме комплексний характер предмету обумовлює потребу зосередження уваги галузевої наукової спільноти щодо формування положень теорії, які б охоплювали всі складові предмету.

По-друге, метод адміністративного права. Необґрунтованим є залишковий принцип сучасного дослідження відповідної ознаки галузі, враховуючи те, що модифікація предмету впливає й на його зміну. Підтримуючи наявні сучасні теоретичні напрацювання щодо істотного зростання ролі і знання методу координації у регулюванні відповідних галузевих відносин, на жаль, не можна погодитися із визначенням його «базовим», «головним» методом галузі, враховуючи специфіку останньої.

По-третє, система адміністративного права. Підтримуючи тезу про доцільність перегляду відповідних положень вітчизняної теорії адміністративного права, в т.ч. й із акцентом на запозичення зарубіжного досвіду, варто досить виважено підходити до виокремлення нових критеріїв для виділення елементів відповідної системи, в тому числі й таких, які містять ознаки одразу кількох самостійних галузей права, що ініціює появу «гострих» дискусій щодо логічності, доцільності та аргументованості такого варіанту вирішення питання. Цілком логічним вбачається класичний розподіл на елементи із умовним ґрунтуванням їх у межах Загальної та Особливої частин.

По-четверте, джерела адміністративного права. Зберігаючи домінуючу роль у системі галузевих джерел нормативно-правових актів й ураховуючи специфіку галузі, доцільним вбачається формулювання теоретичних положень, що обґрунтовують потребу поетапної підгалузевої та інституціональної їх кодифікації, із одночасним визнанням в якості джерел судового прецеденту та правової доктрини, забезпечивши тим самим відповідність наукового базису реальним потребам галузевого нормотворення та правозастосування.

Отже, формування нової вітчизняної теорії адміністративного права передбачає поетапний, системний, аргументований, цілеспрямований підхід до формулювання базових положень із обов’язковим урахуванням історично сформованих класичних галузевих напрацювань, особливостей та пріоритетів розвитку галузевої правової науки, нормотворення та правозастосування й виваженим запозиченням позитивного апробованого зарубіжного досвіду.

Анастасія Кондрась

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Актуальні проблеми адміністративно-правового регулювання трансплантації органів, тканин та клітин в Україні

Актуальність теми обумовлена наступним тим, що трансплантація, як метод лікування, застосовується у тих випадках, коли є загроза для життя людини і усунути цю загрозу іншими методами лікування неможливо.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а відповідно до статті 27 Конституції України обов'язком держави є захист життя людини. Тому існує нагальна потреба вирішення найбільш актуальних правових проблем у сфері трансплантації та усунення

232

Адміністративне право та адміністративний процес

суперечливих положень із законодавства або прийняття нового Закону України. У межах цієї статті ми будемо звертати увагу на найбільш актуальні у чинному законодавстві проблеми на сьогодні.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999 року вказаний п’ятнадцятирічний вік реципієнта. Варто зазначити, що Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про надання живим родинним донором гомотрансплантанта для трансплантації» від 10 квітня 2012 року вік реципієнта вказаний інший – чотирнадцять років. На нашу думку, вік, що зазначений у Наказі Міністерства охорони здоров’я України відповідає положенням статтей 31, 32 Цивільного кодексу України про цивільну дієздатність фізичної особи, тому Закон України потребує внесення змін в цій частині.

Разом з тим це не єдиний недолік даної частини статті – зокрема, формулювання «застосовується за згодою його батьків» є недосконалим з точки зору механізму реалізації, адже суттєво обмежує права реципієнта у сфері охорони здоров’я. Слово «батьки» застосовується у статті 6 Закону у множині, тому виникають наступні питання: якщо між батьками виникли суперечності щодо надання згоди для застосування трансплантації або отримати згоду одного з батьків фізично неможливо (наприклад, один з батьків знаходиться у довгостроковому відрядженні), яким чином діяти лікареві закладу охорони здоров’я? На сьогодні ця проблема є невирішеною, адже Закон вимагає отримання згоди від обох батьків, а на практиці лікарі відмовляють у проведенні трансплантації, оскільки не можуть порушити вимоги Закону. Також Закон у даній статті не визначає наслідків відмови одного з батьків, якщо це матиме важкі наслідки для здоров’я реципієнта.

Пропонуємо до статті 6 вищезазначеного Закону внести такі зміни: 1) Формулювання статті «коли реципієнт не досяг чотирнадцятирічного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих його батьків або інших законних представників» доповнити частиною такого змісту: «…батьків або одного з батьків, який постійно проживає з дитиною, якщо отримати згоду одного з батьків є фізично неможливим, якщо ненадання такої згоди одним із батьків може призвести до тяжких наслідків чи матиме загрозу для життя і здоров’я реципієнта…». 2) Доповнити статтю 6 Закону частиною такого змісту: «Якщо відсутність згоди одного з батьків може призвести до тяжких для реципієнта наслідків чи матиме загрозу для життя і здоров’я реципієнта, лікуючий лікар зобов'язаний це пояснити. Лікар має право взяти від того з батьків, хто відмовляється від застосування трансплантації, письмове підтвердження про таку відмову, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків». 3) Змінити вік реципієнта у статті 6 на чотирнадцять років замість п’ятнадцяти років.

Одним із дискусійних положень, яке є цікавим багатьох науковців та практиків, є розширення кола осіб, які можуть бути живими донорами. Стаття 12 вищезгаданого Закону передбачає, що реципієнт і донор повинні перебувати у шлюбі або бути близькими родичами, до яких Закон відносить батька, мати, сина, дочку, діда, бабу, онука, онуку, брата, сестру, дядька, тітку, племінника, племінницю). Наведене дозволяє стверджувати, що коло осіб, які можуть бути живими донорами обмежене родинними зв’язками, а права реципієнтів суттєво обмежені, адже є особи, у яких родичів немає взагалі або є родичі, які є несумісними із реципієнтом за медичними показаннями.

Цікавим є досвід Іспанії, де донор не обов’язково має бути членом родини хворого – достатньо, щоб люди були в дружніх стосунках чи мали відносини як пара, в жодному

233

Адміністративне право та адміністративний процес

разі не повинно бути ніякої матеріальної зацікавленості. Це перевіряє спеціальна комісія: донор проходить безліч психологічних тестів і комісій, які мають підтвердити його альтруїстичні наміри [Іспанія : Трансплантологія: майстер-клас від лідера // Газета МОЗ України та галузевої профспілки «Медична газета України». – 12.12.2014. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vz.kiev.ua/ispaniya-transplantologiya- majster-klas-vid-lidera/].

Варто зазначити, що для впровадження на законодавчому рівні норми, яка б закріплювала можливість «емоційного (альтруїстичного) донорства» буде недостатньо, така норма буде декларативною, а її реалізація супроводжуватиметься рядом зловживань. Насамперед у перспективі потрібно визначити поняття емоційного донорства та визначити перелік осіб, які можуть бути такими донорами – чи будуть це всі без винятку фізичні особи з повною цивільною дієздатністю чи лише особи, які перебувають у дружніх стосунках, мають відносини як пара і т. п. Вважаємо, що у другому випадку буде легше визначити дійсні наміри таких осіб і запобігти ряду злочинів.

Окрім того, варто затвердити положення, що буде регламентувати порядок залучення неродинних донорів до процесу трансплантації, зокрема визначити соціо-психологічні та моральні аспекти залучення, щоб запобігти комерціалізації трансплантації (наприклад, запровадження соціо-психологічного тестування та проходження потенційним донором контролю, що здійснюватиметься незалежними комісіями, звертаючись до досвіду Іспанії), а також порядок пошуку донора та подальшої взаємодії між донором, реципієнтом та закладом охорони здоров’я.

Висновуємо, що стан, в якому перебуває трансплантація органів на сьогодні є критичним. Розвиток трансплантології повинен стати пріоритетною державною програмою. Висвітлені вище проблеми правового регулювання трансплантації в Україні є лише частиною від насправді існуючих правових, економічних, політичних проблем. Разом з тим вони є актуальними і потребують негайного вирішення, адже від результату залежить життя і здоров’я людей.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Гревцова Р. Ю.

Світлана Костенко

Житомирський національний агроекологічний університет, факультет екології і права

канд .юрид. наук, ст. викл. кафедри правознавства

Окремі аспекти правового регулювання діяльності державних службовців

Навколо питання правового регулювання діяльності державних службовців в Україні завжди вирували бурхливі дискусії та суперечки як зі сторони вчених-правознавців, так і зі сторони політиків. Діяльність державних службовців в Україні регулюється таким основним нормативно-правовим актом як Закон України «Про державну службу». Враховуючи політико-правові реалії сьогодення, реформаційні процеси не могли не торкнутися інституту державної служби, правове регулювання якого набуває якісного оновлення та вдосконалення. Так, з 1 травня 2016 р. набуває чинності кардинально оновлений Закон України «Про державну службу».

234

Адміністративне право та адміністративний процес

Оновлений вказаний закон безспірно є вимогою сьогодення, оскільки він містить ряд позитивних положень, які здатні вивести на якісно новий рівень правовідносини у сфері державної служби. Серед таких положень можна виокремити наступні.

У першу чергу відбудеться деполітизація державної служби, тобто новий закон чітко розмежовує посади державної служби від політичних посад та посад патронатної служби, чим значно обмежує кількість державних службовців та зменшує вплив політиків на них.

По-новому також поділяються категорії посад державних службовців (замість 7 категорій за старим законодавством тепер будуть категорії «А», «Б» та «В») та встановлюються ранги держслужбовців (тепер буде 9 рангів замість встановлених раніше 15), що відповідає практиці відповідного правового регулювання у Європі.

Заслуговує на схвалення також і нововведення щодо регулювання системи оплати праці. Адже за старим законодавством оплата праці державного службовця великою мірою залежала від волі керівника, оскільки відповідно до закону заробітна плата формувалася з посадового окладу, який був встановлений на дуже мізерному рівні, та різного роду надбавок та премій, які, фактично, були необмежені. Тому рівень заробітної плати державного службовця цілком залежав від «милості» керівника, що не сприяло ефективності роботи державних службовців. Натомість за оновленим законодавством основну частину заробітної плати формуватиме встановлений Кабінетом Міністрів України посадовий оклад, надбавка за вислугу років та надбавка за ранг, а премія, яку може отримати державний службовець за рік, не може перевищувати 30 відсотків фонду його посадового окладу за рік.

Таких прогресивних положень закону можна було б і далі ще перелічувати, однак варто зазначити, що критичний аналіз окремих нововведень, які знаходять своє вираження в оновленому законодавстві, дає підстави говорити також і про наявність очевидних недоліків.

Так, в ч.1 ст.50 Закону України «Про державну службу» зазначається, що держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців. Такий достатній рівень оплати праці повинен сприяти тому, щоб державний службовець зміг протистояти спокусі вчиняти дії корупційного характеру. Саме тому з 1 травня 2016 р. мають підняти рівень посадового окладу державних службовців. Однак проаналізуємо таку «достатність» у цифровому вимірі на прикладі держслужбовця, який щойно розпочав свою професійну діяльність. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році», посадовий оклад державного службовця найнижчої категорії та рангу становить 1723 грн., крім цього 200 грн. становить надбавка за ранг, що в сумі становитиме 1923 грн. Якщо з цієї суми відняти податки, які сплачує кожна офіційно працююча людина, то на руки такий держслужбовець у травні отримає приблизно 1548 грн. Чи достатній це рівень для гідного життя, питання риторичне, не кажучи вже про боротьбу з корупцією.

Такому прикладу хтось може заперечити, мовляв остаточне підняття рівня посадових окладів завершиться лише у 2019 році і він повинен становити не менше двох розмірів мінімальної заробітної плати. Однак вказаній тезі можна протиставити наступне. Станом на 1 травня 2016 року мінімальна заробітна плата становить 1450 грн. Отже, навіть якби підняття рівня посадових окладів не відбувалося у декілька етапів, а відповідна норма набула би чинності вже зараз, то держслужбовець у травні міг би отримати приблизно 2480 грн. (=1450м/зп +1450м/зп+200 надбавка за ранг - податки). Варто відзначити, що навіть з таким рівнем заробітної плати державний службовець змушений був би

235

Адміністративне право та адміністративний процес

користуватись субсидією для оплати житлово-комунальних послуг, що свідчить про недостатній рівень доходів такого держслужбовця. І знову-таки зазначений рівень оплати праці навряд чи сприятиме запобіганню корупції в Україні.

Особливо гостро дане питання сприймається на фоні останніх подій, коли з 15 квітня 2016 року народним депутатами підняли зарплати (при чому не поетапно, а відразу) з 6400 грн. до 17650 грн. Безспірно, для подолання корупції оплата праці народних депутатів повинна гідно оплачуватись, але й не можна на стільки низько оцінювати працю державних службовців. Тому розмір посадових окладів державних службовців потребує обов’язкового перегляду та змін в сторону підвищення рівня оплати їхньої праці. Такий рівень оплати праці повинен бути хоча б на трішки вищим ніж у приватному секторі, а не навпаки, як це відбувається наразі. В протилежному випадку залучити дійсно професійних фахівців у державний сектор буде і надалі вкрай важко, оскільки така особа може отримувати у приватному секторі більшу заробітну плату. А в держслужбовця, який вже працює в лавах держави не буде мотиву не піддаватися корупції, оскільки йому нічого втрачати – при звільненні з держслужби він без перешкод зможе працювати у приватному секторі, отримуючи при цьому вищу заробітну плату.

Тому питання оплати праці державних службовців в оновленому законодавстві хоча й вирішило ряд проблем, що існували, однак все ж залишається і надалі відкритим та актуальним та потребує негайного вирішення на законодавчому рівні.

Олександр Котляренко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Військовий інститут ад’юнкт 2 року навчання

Збройні Сили України: питання модифікації правового статусу

Беззаперечним є те, що обов’язковою умовою ефективного та якісного виконання Збройними Силами України, покладених на них Конституцією України завдань і функцій, є чітка регламентація їх правового статусу та визначення компетенції. Зазначеному відповідає також позиція відомого науковця в галузі конституційного права О. Ф. Фрицького, згідно якої при з’ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави, який визначається Конституцією, принциповим є визначення його функціонального призначення, а також місця, яке цей орган посідає у системі державних органів [Конституційне право України: Підручник / О. Ф. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2006.

– 512 с. – С. 333].

Аналіз положень Конституції України стосовно Збройних Сил України, статусного Закону України «Про Збройні Сили України» та Закону України «Про оборону України» не дають чіткого розуміння порушеної проблематики, а подекуди й взагалі наводять на думку що Збройні Сили України існують в якомусь ніби прихованому стані.

На підтвердження цього С. Ю. Поляков зазначає, що правовий статус Збройних Сил України визначений поверхово, можна сказати ледь окреслений, оскільки їх компетенція залишилась не визначеною. Жоден правовий акт не вказує на конкретні повноваження, права та обов’язки, реалізація яких покладена на Збройні Сили як такі. Також він наголошує, що функції Збройних Сил України, особливо пов’язані з застосуванням військового примусу, мають чітко виражений владний характер. Таким чином, той факт, що Збройні Сили України є складовою частиною механізму держави, не викликає

236

Адміністративне право та адміністративний процес

сумнівів [Поляков С. Ю. Місце Збройних Сил України в системі органів державної влади / С. Ю. Поляков // Право України. – 2013. – ғ 1-2. – С. 312, 315].

В. В. Речицький визначає, що підрозділи Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань є особливими ланками державного механізму. Прикметною рисою їх правового і фактичного статусу є можливість неконтрольованого застосування сили або іншого примусу [Речицький В. В. Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cau.in.ua/ua/ news/id/vrechickij-ukrajinskij-konstitucijnij-proekt-spodivannja-versus-realni-mozhlivosti- 769].

В контексті зазначеного слушними є пропозиції О. В. Скрипнюка, який вважає, що в чинній Конституції інститут захисту засад конституційного ладу практично не передбачений, оскільки норми статті 17 носять загальний і неконкретний характер. Все це разом не дає змоги стверджувати про наявність конституційних гарантій стабільності і захисту конституційного ладу, адже ці гарантії мали б бути зафіксовані у спеціальній статті Основного Закону [Скрипнюк О. В. Проблеми вдосконалення основ конституційного ладу в Україні: досвід і перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.qov.ua/content/ca.html].

М. В. Оніщук також вважає, що вітчизняна конституційна система потребує більш детального регулювання інститутів захисту Конституції України та пропонує введення нового розділу «Конституційні гарантії». В цьому розділі він пропонує визначити статус поліції, спецслужб, Військових сил, а також більш детально прописати підстави та порядок оголошення воєнного і надзвичайного стану. Науковець наголошує, що Конституція має бути більш деталізована щодо статусу Збройних Сил [Оніщук М. В. Основні положення конституційного оновлення на інноваційно-прогностичних засадах

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/content/ca_publica tions.html].

А. М. Колодій обґрунтовує необхідність регламентувати існування і функціонування системи правоохоронних органів, про які лише згадується в частині 3 статті 17 Конституції України. При цьому, на переконання науковця, до вказаної системи належать й Збройні Сили України, а статус останніх він пропонує винести на конституційний рівень регулювання [Колодій А. М., Пелих Н. А. Конституційно-правове регулювання в Україні: перспективи розвитку / А. М. Колодій, Н. А. Пелих // Стратегічні пріоритети. – 2008. – ғ 2 (7). – С. 138].

Схожі позиції запропоновані ученим-конституціоналістом В.В. Речицьким у проекті Конституції України (2012). Зокрема, у цьому проекті в окремому розділі (ХI) закріплюється правовий статус суб’єктів сектору безпеки і оборони, а саме: Служби безпеки України, Збройних Сил України, поліції. Також автор виокремлює нові розділи ХІV, ХV про надзвичайний та воєнний стан відповідно.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що діяльність Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів держави спрямована на забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки України. Враховуючи спільну мету функціонування зазначених органів в державі, а також спорідненість їх завдань стосовно захисту конституційного ладу, вважаємо за доцільне під час модернізації Основного Закону України ввести до нього новий розділ, в якому визначити статус та місце цих органів у системі державних органів. Еталонним прикладом для наслідування може стати частина ІХ «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації про державний суверенітет України.

237

Адміністративне право та адміністративний процес

Також пропонуємо врахувати й світову практику конституційного будівництва, зокрема країн, в конституціях яких містяться норми, що закріплюють статус Збройних сил. Найповніше ці питання відображені в окремій главі VІІІ «Збройні сили і поліція» Конституції Республіки Угорщина, главі ХХVІ «Оборона і безпека» Конституції Республіки Узбекистан, розділі 2 «Безпека, оборона країни, цивільна оборона» Конституції Швейцарії, розділі «Захист, Військова служба» Конституції Австрії, частині VІІ «Оборона Республіки та оголошення стану війни або надзвичайного стану» Конституції Македонії.

Конституційне закріплення вказаних питань має пріоритетне значення для удосконалення правових засад діяльності як Збройних Сил України, так й сектору безпеки і оборони в цілому. Зазначене сприятиме не лише повноцінному визначенню їх конституційно-правового статусу, а й реалізації єдиної державної політики у сфері національної безпеки та оборони держави, а також створить вагоме підгрунття для подальшого комплексного, системно-структурного реформування і розвитку Збройних Сил України та інших складових сектору безпеки і оборони України.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Коропатнік І. М.

Людмила Краснобаева

Гомельский государственный университет именни Франциска Скорины канд. юрид. наук, доц.,зав. кафедрой

теории и истории государства и права

Некоторые аспекты государственной службы в таможенных органах Республики Беларусь

Таможенная служба как вид профессиональной деятельности означает непрерывное, преемственное и компетентное обеспечение исполнения полномочий таможенных органов лицами, находящимися на должностях в таможенных органах. В настоящее время институт государственной службы в таможенных органах Республики Беларусь недостаточно изучен, отсутствует обоснованная как со стороны административной научной теории, так и со стороны практики модель прохождения данного вида государственной службы.

Характеризуя современную систему правового регулирования таможенной службы в целом и статуса таможенных служащих в частности, следует выделить ряд особенностей:

-с точки зрения современной систематизации государственной службы отсутствует базовый закон, отражающий специфику таможенной службы как государственной правоохранительной службы и статуса служащих, к числу которых относится значительная часть лиц, осуществляющих профессиональную деятельность в таможенных органах.

-в системе правового регулирования наблюдается преобладание ведомственных нормативных правовых актов, которые зачастую не только детализируют нормы закона, но и расширяют сферу правового регулирования, например, действует и Закон от 10 января 2014 г. ғ 129-З «О таможенном регулировании в Республике Беларусь и Указ Президента Республики Беларусь от 21 апреля 2008 г. ғ 228 «О некоторых вопросах таможенных органов».

Все эти факторы обусловливают необходимость дальнейшего совершенствования законодательства как в направлении установления общих положений, характеризующих

238

Адміністративне право та адміністративний процес

правоохранительную службу в целом, так и в направлении закреплении норм, отражающих специфику службы в таможенных органах.

Исходя из существующих в юридической доктрине и современном служебном законодательстве подходов возможно сформулировать понятие таможенной службы как «Служба в таможенных органах является видом государственной правоохранительной службы в Республике Беларусь, представляющая собой профессиональную деятельность граждан Республики Беларусь по осуществлению функций, прав и обязанностей таможенных органов. Действующая редакция определяет службу в таможенных органах как вид государственной службы в Республике Беларусь, заключающейся в выполнении должностными лицами таможенных органов функций, возложенных на такие органы (п.2 Положения «О порядке и условиях прохождения службы в таможенных органах»).

В процессе анализа процедуры проведения служебной проверки в таможенных органах, а также новейшего законодательства в данной сфере, выявлены определенные коллизии с нормами действующего законодательства. В частности, порядок проведения служебной проверки, предусматривает, что « должностное лицо, в отношении которого проводится служебная проверка, обязано давать объяснения в устной или письменной форме по обстоятельствам проведения служебной проверки» Однако данная норма противоречит Конституции Республики Беларусь, установившей, что «никто не должен принуждаться к даче показаний и объяснений против самого себя, членов своей семьи, близких родственников. Доказательства, полученные с нарушением закона, не имеют юридической силы» (статья 27).

Для обеспечения процедуры служебной проверки соответствия Конституции следует изменить редакцию данного пункта на следующую: «должное лицо, в отношении которого проводится служебная проверка, вправе давать объяснения в устной или письменной форме по обстоятельствам проведения служебной проверки».

Анализ законодательства и научной литературы позволил нам прийти к выводу, что понятие «служба в таможенных органах» может трактоваться как правовой институт, как часть механизма (аппарата) государства, как вид организационной деятельности. В качестве правового института служба представляет собой совокупность правовых норм, регулирующих государственно-служебные отношения в системе органов. Она является структурным элементом правового института государственной службы Республики Беларусь. Как часть механизма государства, на которые возложены исполнительные и распорядительные функции, служба представляет собой структурное образование, наделенное определенным (специальным) объемом властных полномочий, необходимых для реализации возложенных на него задач. Как вид организационной деятельности служба является одним из видов деятельности государства по формированию профессионального состава сотрудников в целях выполнения задач государства. Особый интерес представляет определение правовых и организационных основ деятельности таможенных органов, установление их обязанностей и прав, гарантий правовой и социальной защиты работников таможенных органов и членов их семей.

239