Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Історія права та держави

Таким чином, враховуючи вищезазначене, можливо зробити висновок про те, що структуру правової реальності складає природне і позитивне право, що реалізуються на ідейному (теорія права, цінності, принципи права, доктрина, правова ідеологія, правова культура), нормативному (норми, інститути права, законодавство, правовий статус, правовий режим) та практичному (суб’єкти, правовідносини, правореалізація, правовий вплив, поведінка учасників правовідносин, правий досвід, юридична практика, законність, правопорядок) рівнях.

Віра Качур

Національний університет біоресурсів і природокористування України, юридичний факультет канд .юрид. наук, завідувач кафедри

теорії та історії держави і права

Декларація прав Вірджинії 1776 р. (до 240-річчя з дня прийняття)

Сьогодні, коли правова система України змушена реагувати на глобальні виклики, увага юристів та політиків зосереджена на вирішенні таких питань, як оптимальне співвідношення гілок влади, доцільність реформ судової системи, адміністративнотериторіального устрою, належний захист та охорона основних прав людини тощо. Відтак Війна за незалежність США 1775-1783 рр. представляє не лише академічний інтерес, а й має практичне значення.

Наприкінці XVIII ст. північноамериканські колонії Англії звернули свій погляд у майбутнє, почали створювати нові моделі більш справедливого суспільно-державного устрою. Люди почали вимагати громадянської рівності, а природничо-правова концепція була взята на озброєння політичними діячами. Саме в цих умовах визріла думка проголосити громадянські свободи природними і невідчужуваними правами, що отримало юридичне оформлення у спеціальних деклараціях і біллях про права [Каленский, В. Г. Билль о правах в конституционной истории США : монография : историко-критическое исследование / В.Г. Каленский. – М. : Наука, 1983. – С.34-35]. Найбільш відомим із цих документів є Декларація прав Вірджинії 1776 р. (далі – Декларація). Прийнята 12 червня 1776 р., за три тижні до проголошення Декларації незалежності США, вона не лише вплинула на хід революційних подій і політикоправову свідомість колоністів, а й визначила головні вектори розбудови цієї північноамериканської країни.

06 травня 1776 р., коли американські колонії вже рік перебували у стані війни з Англією, в тогочасній столиці штату у м. Вільямсбург був скликаний V Конвент Вірджинії. Уже 15 травня Вірджинія проголосила про розірвання будь-яких зв’язків із метрополією, почала формувати делегацію своїх представників для участі в роботі ІІ Континентального конгресу, а також вирішила приступити до роботи як над текстом конституції, так і над текстом декларації прав.

Для роботи над документом була створена комісія з 36 осіб, яка протягом 20-26 травня 1776 р. розробила перший проект майбутньої Декларації, який нараховував 14 пунктів. Автором перших десяти пунктів був Джордж Мейсон. Щодо останніх чотирьох, то, незважаючи на те, що вони були підписані Томасом Людвеллом Лі, їх авторство залишилося невідомим [Virginia Declaration of Rights [Електронний ресурс] / Wikipedia. –

Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/Virginia_Declaration_ of_Rights].

100

Історія права та держави

Джордж Мейсон відкрив проект словами, які через пару тижнів будуть перефразовані Томасом Джефферсоном і стануть титульними у Декларації незалежності США. Але наприкінці травня 1776 року вони звучали так: «Що всі люди народжуються в рівній мірі вільними і незалежними, і мають певні невід’ємні природні права, яких вони не можуть позбавити ні себе, ні своїх нащадків; серед яких право на життя і свободу із засобами набуття і володіння власністю, прагнення до щастя і безпеки та їх набуття» [The Virginia Declaration of Rights [First Draft, ca. 20-26 May 1776] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gunstonhall.org/georgemason/human_ rights/vdr_first_drafthtml].

Перший варіант проголосив також такі новаторські для того часу принципи та положення державного управління, як належність влади людям, їх право змінювати уряд, про ліквідацію спадкових привілеїв при призначенні на урядові посади, розподіл влади та виборність, процесуальні права, свободу преси та віротерпимість.

27 травня 1776 року Комітет вніс правки в структуру та зміст Декларації. Її положення набули вигляду статей, були відредаговані Джеймсом Медісоном та доповнені ще декількома пропозиціями. Зазначимо, що усі десять пунктів Джорджа Мейсона з певними змінами знайшли своє втілення відповідно у статях 1, 2, 3, 4, 5, 7, 10, 17, 18, 13 комітетської редакції. Щодо положень Томаса Людвела Лі, то лише два з них були закладені у статях 9 і 14, усі інші були відхилені Комітетом. Натомість було включено статі про свободу виборів (6), недопустимість здійснення влади без згоди народу та всупереч його інтересам (8), процесуальні права (11, 12), підпорядкованість війська цивільній владі (15), наявність постійного уряду, залежного від народу (16) [The Virginia Declaration of Rights (Committee Draft, 27 May 1776) [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.gunstonhall .org/georgemason/human_rights/vdr_committee_ drafthtml]. Комітетський проект Декларації від 27 травня 1776 р. був надрукований 01 червня у місцевій пресі і лише 12 червня 1776 року Конвент затвердив остаточний варіант [The Virginia Declaration of Rights [Final Draft,12 June 1776] [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gunstonhall.org/georgemason/ human_rights/ vdr_final.html].

Таким чином, Війна за незалежність, спричинена податковою та тарифною політикою метрополії, перетворилася у боротьбу колоністів за право самим визначати свою долю. Декларація прав Вірджинії 1776 р. стала першим документом, який проголосив нові політичні принципи і підкреслив розрив політичного союзу із метрополією. Вона втілила у собі надбання англійського «загального права» (суд присяжних), положення природничого права (право на життя) та виключно американські громадянські свободи (свобода совісті та віросповідання), стала ідейною базою для Томаса Джефферсона при розробці ним Декларації незалежності США 1776 р. та для Джеймса Медісона – Білля про права 1791 р., справила безпосередній вплив на державно-правовий розвиток Франції, послугувавши зразком для Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Важливе значення Декларації прав Вірджинії полягає також і в тому, що вона стала першим конституційним документом, який взяв на себе захист прав людини, ліквідував станові привілеї в державному управлінні та окреслив моральні принципи на яких воно повинно було базуватися

101

Історія права та держави

Світлана Ковальова

Чорноморський державний університет імені Петра Могили, канд. юрид. наук, доцент кафедри

історії і теорії держави і права

Отримання неправомірної вигоди як службовий злочин за литовсько-руським правом XV–XVI ст.

Подолання корупції, як відомо, є однією з найважливіших задач нашого суспільства. Тож звернення до історичного досвіду в указаній сфері сприятиме оптимізації боротьби з корупцією, оскільки дозволяє об’єктивно оцінити здобутки та прорахунки у цій царині. Було б доцільним обрати для аналізу період, коли розвиток державності набував особливої інтенсивності і відбувалися якісні зміни у державному механізмі. Одним із таких періодів є XV–XVI ст., коли більшість українських земель перебували у складі Великого князівства Литовського, яке, по суті, було Литовсько-Руською державою. Протягом XV–XVI ст. у державі було подолано феодальну роздробленість, а форма правління змінилася з ранньофеодальної на станово-представницьку монархію. Це призвело до розростання державного апарату, але не до зростання ефективности його діяльності. Часто господарі надавали певній особі в управління («держання») воєводство або староство за сумлінну особисту службу або певні заслуги. Практикувалося надання воєводам та старостам двох і більше держань, вони мали численні обов’язки при дворі великого князя, могли займати водночас декілька посад тощо. Таким чином, виникала необхідність на період відсутності воєвод та старост призначати помічників-служебників (тивунів, осмників, намісників). Межі їхньої компетенції не були чітко визначені, а коливалися в залежності від волі місцевої адміністрації, якій вони цілком підпорядковувалися. Тож адміністративний аппарат Литовсько-Руської держави мав незрілу та недосконалу структуру, був надмірно розширений, але недостатньо ефективний.

Велике князівство Литовське успадкувало від Київської Русі систему кормління, тож населення мало утримувати представників місцевої адміністрації – як воєвод та старост, так і їхніх служебників – своїм коштом. Однак точний розмір утримання не був закріплений законодавчо, що породжувало численні випадки стягування адміністрацією надмірних поборів з населення та отримання неправомірної вигоди. Контролювати діяльність воєвод, старост та їхніх служебників в умовах недосконалості державного механізму було неможливо. Документи того часу містять згадки про численні скарги населення на зловживання владою з боку адміністрації. Так, наприклад, київські міщани у 1496 р. звернулися до великого князя Олександра, заявляючи, що «от тивунов киевских великии им кривды и втиски и драпежства деются» [Грушевский А.С. Города Великого княжества Литовского в XIV−XVI вв.: Старина и борьба за старину. – К., 1918. – С. 135]. Мешканці Смоленська («мещане и все поспольство») у 1513 р. скаржилися Сигізмунду І, що «воевода смоленский и околничии, и иншии врядники смоленскии кривды им великии делають и новины уводять черес листы брата нашого Александра короля, его милости: вины и децкованья и куници змирскии великии на них беруть; теж деи воевода смоленский и ныне черес лист же брата нашого, его милости, береть на них ве[л]икоденщину и рожественщину, и глушичщину, и иншии платы и службы городовыи, которыи брат нашь им отпустил, хочеть с них мети» [Кром М.М. Меж Русью и Литвой. Пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XV — первой трети XVI в. – М.: Квадрига, 2010. – С. 138].

102

Історія права та держави

З кінця ХV ст. практикувалася також передача управління волостями або право здійснювати певну діяльність, монополія на яку належала державі, відкупникам. Особи, які сплачували великому князю відразу суму, яку передбачалося отримати від тієї чи іншої діяльності (наприклад, винокуріння, торгівлі міцними напоями, збирання певного конкретного податку), фактично купляли собі право протягом встановленого терміну здійснювати таку діяльність; влада практично не втручалася у процес реалізації своїх повноважень відкупниками, тож для останніх відкривався необмежений простір для зловживань та отримання неправомірної вигоди.

Отримуючи привілеї, окремі регіони обумовлювали заходи, які б мінімізували можливість отримання неправомірної вигоди посадовими особами. У привілеї, який отримала Полоцька земля, було вказано: «… намъ, г(о)с(по)д(а)ру, давати намъ воеводу нашого полочаномъ по их воли, а который будеть воевода нашъ нелюбъ, и намъ имъ воеводу нашого дати по их воли» [Вішнеўскі А.Ф., Юхо Я.А. Гісторыя дзяржавы і права Беларусі ў дакументах і матэрыялах. Са старажытных часоў да нашых дзѐн: Вучэбны дапаможнік. – Мн.: Акадэмія МУС Рэспублікі Беларусь, 2003. – С. 78]. Однак недостатній рівень юридичної техніки зумовив казуальність, а відтак і низьку дієвість норм, за допомогою яких влада намагалася запобігати службовим злочинам. Наприклад, Вітебський та Полоцький привілеї встановили, що порушення воєводою права місцевого населення на лови карається позбавленням адміністратора кормління: «А по волости по Витебской воеводе нашому не ездити, а поедет в ловы, ино его по станом не дарити» [Хрестоматия по истории русского права. Т. 3. / сост. М.Ф. Владимирский-Буданов. – 3-е изд. – К.: Университетская типография, 1887. – С. 47]; «А по волости Полоцъкои воеводе нашому не езъдити. А поедет ли коли в ловы, ино по станомъ не дарити» [Вішнеўскі А.Ф., Юхо Я.А. Гісторыя дзяржавы і права Беларусі ў дакументах і матэрыялах. Са старажытных часоў да нашых дзѐн. – С. 77]. Санкцій за інші правопорушення у привілеях не були вказані.

Зловживання службовими повноваженнями у справі встановлення та збирання податків і мит з метою отримання неправомірної вигоди продовжували залишатися актуальними і для доби панування писаного права. Політика держави щодо таких злочинів не була послідовною і диктувалася міркуваннями потреб державної казни, а не інтересів населення. Було встановлено особливий правовий статус збирачів мит та податків. Зокрема, вони звільнялися з-під місцевого присуду, що було значною пільгою та прерогативою лише представників соціальної верхівки. Наприклад, 8 червня 1558 р. великий князь Сигізмунд ІІ Август спеціальним листом зазначив, що «…каждый мытник и поборца, албо арендаръ, хто бы одно колвек яким пожитком скарбу нашого шафовал, водле постановеня нашого, не повинен ни перд ким иным, толко перед нами, господарем, або паном подскарбием земским, або теж, кому быхмо мы злецыли, становитися и отказовати…» [Грамоты великих князей литовских / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. – К.: Университетская типография, 1868. – С. 110–111]. Така політика держави відкривала простір для зловживань, що виражалися у встановленні незаконних мит та поборів з метою отримання неправомірної вигоди. Відтак господар мав подбати про законодавче закріплення протидії службовим зловживанням. Статути закріпили кримінальну відповідальність за встановлення незаконних мит, податків та поборів (Статут 1529 року, розд. І, арт. 21; Статут 1566 року, розд. І, арт. 25). За порушення цієї норми винний карався конфіскацією маєтку.

103

Історія права та держави

Кірілл Крамський

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу

Порівняльно-правовий аналіз «Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.» і «Зводу місцевих законів західних губерній 1837 р.»

Актуальність теми дослідження обумовлена важливістю осмислення нашої історії. Невичерпним є вивчення ґенези виокремлення системи українського права. Кодифікацію джерел XVIII–XIX ст. доречно розглядати як один із аспектів творення національної системи законодавства, яка, як відомо є формою системи права. У цьому дискурсі цікавим є порівняння двох важливих пам’яток кодифікації українського права доби Російської імперії: «Прав, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.» ( далі в роботі – «Права 1743 р.») і «Зводу місцевих законів західних губерній 1837 р.» (далі в роботі – Звід 1837 р.).

При розгляді даної теми варто звернутися до досліджень, які були проведені істориками українського права. Першими, хто почав вивчати кодифікації українського права часів Російської імперії були О. Ф. Кістяківський, О. Е. Нольде, М. Я. Пергамент та І. В. Теліченко. Більш докладний аналіз у радянський період здійснили такі науковці як А. Б. Дубровіна, А. П. Ткач та В. Д. Мєсяц [Історія українського права: Посібник / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; – Київ: Грамота, 2010. – 336 с.]. Продовжуються наукові дослідження із даної теми і на новітньому етапі української історико-правової науки. Розглядаються окремі інститути або галузі права за вказаними кодифікаціями, надаються нові ідеологічні оцінки.

Перед тим як розпочати аналіз самих джерел, необхідно зазначити причини кодифікації українського права XVIII–XIX ст. Погляди науковців не завжди збігаються, здебільшого через ідеологічні розбіжності, але зазвичай виділяють 3 комплекси причин проведення кодифікаційних робіт. Ними є економічний, суспільно-політичний та юридично-технічні комплекси причин. Якщо розглядати кодифікацію «Прав 1743 р.» – то головними є політичні та юридично-технічні причини. А. Ф. Ткач вирізняє серед таких бажання української старшини зберегти свої права та оформити їх на офіційному рівні. Із боку російського царизму інтерес був у тому, щоб зробити збірники місцевих прав зрозумілими як для урядовців центральних органів, так і звичайних громадян. Про це йшлося і в інструкції президентові малоросійської колегії 1722 р., де говорилося, що закон має бути приступний для всіх [Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України / А. П. Ткач. – Київ : 1968 р. – 171 с.].

Якщо розглядати кодифікацію «Зводу 1837 р.», то в першу чергу слід зазначити її економічні передумови. Так, визначальною у цей період була криза феодальнокріпосницького ладу і формування елементів нових, капіталістичних відносин. Факторами, які найбільше сприяли розвиткові економіки стали технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових міст, розвиток торгівлі тощо [Блажівська О. Є. Звід місцевих законів західних губерній як пам’ятка кодифікації цивільного законодавства на українських землях / О. Є. Блажівська // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2014. – ғ 3. – С. 60 – 68]. Роботи над систематизацією «Зводу 1837 р.» відверто проходили під гаслами уніфікації правових норм та максимального зближення правових систем України і Росії. Хоча, одночасно із цим, лишалося намагання зберегти певні місцеві особливості, що традиційно склалися на

104

Історія права та держави

територіях західних губерній. У цьому полягала певна складність здійснення кодифікацій, та одна із причин, чому і «Права 1743 р.» і «Звід 1837 р.» мали значні труднощі у визнанні на офіційному імперському рівні.

Можна визначити, що джерелами «Прав 1743 р.» були: Литовський статут; збірники магдебурзького права; німецький текст Зерцала Саксонів. Окрім рецепції іноземних писемних джерел кодифікатори використовували царське законодавство, церковне право, звичаєве право і судову практику [Месяц В. Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII в. / Київ : 1963 р. – 98 с.]. Таку ж джерельну базу використовували й автори «Зводу 1837 р.». Але вони прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права, як головного джерела, а місцеве право підпорядковувати імперському законодавству, щоб воно лише регулювало конкретні взаємовідносини в межах загальних вимог основних законів. Пояснити це можна тим, що укладачі «Зводу 1837 р.» діяли в інтересах імператора. У той час, як у комісії із укладання кодексу Прав 1743 р. більшість представляла козацька старшина, яка захищала інтереси місцевого населення, і більше спиралася на звичай та традиції народу, ніж на державне законодавство.

Проаналізувавши структури двох кодексів, неможливо не звернути увагу на основну відмінність між ними, а саме оригінальність структури «Прав 1743 р.» та вторинність і цілковиту ідентичність «Зводу 1837 р.» системі Зводу законів Російської імперії. Цим зумовлюється і відсутність цілого корпусу норм кримінального права та судочинства у «Зводі».

Розглянувши зміст, можна зазначити що в змісті «Прав 1743 р.» та «Зводу 1837 р.» є багато спільних рис. А саме наявність норм цивільного, зобов’язального, сімейного прав; норм, які регулювали судовий процес. Основною відмінністю є наявність у «Правах 1743 р.» корпусу норм, що стосуються кримінального права, у той час у «Зводі 1837 р.» вони відсутні. Натомість більш розвинутими є норми цивільного права, краще специфіковане зобов’язальне. Цікавою рисою є те, що сімейне та спадкове право є частинами цивільного, а не виокремлені в окрему книгу. Феодальний характер Зводу посилюється наявністю окремої частини «Закону про стани», яка поділяє суспільство та його права і обов’язки.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що «Права 1743 р.» і «Звід 1837 р.» мають низку відмінностей. Вони відрізнялися за причинами проведення кодифікації, джерелами укладення, структурою, змістом та своїм історичним значенням. Основною відмінністю доречно визначити втрату певної самобутності та всеохопності «Зводу 1837 р.», у порівнянні із «Правами 1743 р.». Але, навіть у такому вигляді «Звід 1837 р.» дає можливість відтворити цивільно-правові відносини на більшій частині України першої половини ХІХ ст. Обидва кодифіковані джерела права засвідчили передову українську правничу думку та застосування досконалої юридичної техніки. Попри складнощі із схваленням на офіційному імперському рівні, ці джерела є надзвичайно важливими у становленні самостійної системи українського права. Адже, вони засвідчили існування високорозвиненої системи українського права, яка набагато порядків перевищувала феодальну російську систему права.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Карпічков.В.О

105

Історія права та держави

Світлана Лясковська

Національна академія Служби безпеки України, канд.істор.наук, професор кафедри

Злочин та покарання: політико-правові підходи у правозастосовній практиці в роки непу

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю з’ясувати вплив кримінально-правової політики держави на певному історичному проміжку часу на визначення злочинця та формування покарань.

20-ті роки ХХ ст. позначилися проголошенням більшовицьким режимом нової економічної політики та впровадженням так званої «революційної законності», яка повинна була забезпечити юридичне підґрунтя виходу з тіні приватного капіталу. Одним з її елементів стали підготовка та ухвалення кодексів. Радянське законодавство базувалося на певних принципах, а саме пріоритеті державних інтересів над інтересами особи, класовому підході при визначенні ступеню небезпечності злочинів та міри покарання, а також запровадження аналогії при їх класифікації. При цьому тлумачення закону, на відміну від абстрактного класичного права, залежало від ідеологічних настанов правлячої партії, котрі визначали кримінально-правову політику держави на конкретному історичному проміжку часу. Наведені підходи при визначенні злочинця та ступеню його провини важливі для розуміння подвійних стандартів радянського права.

Кримінально-правова політика, на відміну від кодексів, була більш варіативною, характеризувалася швидким реагуванням на будь-які зміни у внутрішній політиці держави. Її конкретна спрямованість визначалася змінами, які відбувалися в суспільстві. Якщо практика правоохоронних органів показувала, що та чи інша правова норма не відповідала конкретним завданням, кримінально-правова політика обмежувала її застосування, або замість неї використовувала іншу, «робочу» норму. Така практика закріплювалася юридично. Так, відповідно до ст. 3 «Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», президії ЦВК СРСР надавалося право в деяких випадках вказувати радянським республікам роди і види злочинів, за якими необхідно було проводити визначену лінію єдиної каральної політики. Зі зміною ідеологічних настанов керівництва РКП(б) змінювалося практичне застосування певних норм кримінального права (особливо тих, що стояли на захисті приватної власності), вказувалося, які саме норми права необхідно використовувати «активніше»; визначалися «пріоритетні» види протиправних діянь.

Приміром, протягом 1920-х рр. неодноразово термін «вільна торгівля» підмінялося поняттям «спекуляція». Порушення норм торгівлі, встановлених регулюючими органами призвело до появи в Кримінальному кодексі (КК) УСРР (1922 р.) у складі господарських злочинів статті щодо «порушення правил економічного регулювання». Ця норма була притаманна конкретній історичній обстановці, пізніше вона втратила своє значення і була виключена із законодавства. На практиці її часто-густо застосовували поруч чи замість спекуляції. Розширене тлумачення правової норми ставило під удар нових комерсантів, розв’язувало руки владі, котра залишала за собою право на регулювання економіки політико-юридичними заходами. Державна кримінально-правова політика в той час була дуже суперечливою. З одного боку, простежувалося намагання законодавчо закріпити всі соціально-економічні зміни, що відбулися в державі, з іншого, – продовжувалася боротьба з «класовими ворогами радянської влади», яка реалізовувалася у сферах, котрі не мали відношення до кримінального права.

106

Історія права та держави

Велику роль у процесі боротьби зі злочинністю відігравали масові кампанії, що проводилися на республіканському рівнях із залученням широкої громадськості. Вважалося, що подібні заходи відігравали не лише правоохоронну, а й виховну роль, оскільки в суспільстві насаджувалося неприйняття певних типів соціальної поведінки, що були несумісні з радянською ідеологією і мусили бути викоренені з суспільного життя.

Цю ж мету переслідували і публічні судові процеси. При цьому Нарком’юст УСРР звертав увагу на те, що в показовому порядку можуть проводитися лише процеси по справах, в яких чітко простежується «суспільно-політичний інтерес, що потребує широкого висвітлення перед робітничо-селянською масою способів боротьби з правопорушниками, а вирок … відображати політику, що проводиться партією з даного питання» [Державний архів Донецької області, ф. р-1469, оп.1, арк. 162]. До осіб, викритих у вчиненні злочинів під час проведення кампаній, застосовували суворі покарання, які часто були неадекватні завданій шкоді. Приміром, під час кампанії боротьби з розтратами особа могла бути позбавлена волі на 2,5 роки за розтрату в 4 руб. 30 коп., або порушувалася кримінальна справа за обвинувачення у розтраті 50 коп. [Лаговнер Н. Итоги и очередные задачи борьбы с растратами / Н. Лаговнер // Еженедельник советской юстиции. – 1927. – ғ 7. – С. 189]. Усе це ставало наслідком необґрунтованого розширення поняття «розтрата», під яке часто підводилася звичайна «недостача». Жорсткі репресивні заходи суди пояснювали небезпечністю цих злочинів у зв’язку з їх широким розповсюдженням і соціальним становищем осіб, притягнутих за них до кримінальної відповідальності.

КК одні й ті ж самі службові та господарські правопорушення відносив або до діянь, за які була передбачена кримінальна відповідальність, або до порушень, за які передбачалося переслідування в дисциплінарному порядку. Розмежувати однорідні діяння навіть за окремими ознаками, виписаними в законі, і кваліфікувати їх як кримінальні чи дисциплінарні, було надзвичайно складно. Через це було важко визначити наслідки злочину та з’ясувати його підсудність – народному чи окружному суду.

Висновки Недосконалість законодавства, складність у визначенні ступеню небезпечності злочинів, ідеологічні настанови щодо поділу суспільства на «своїх» та «чужих» призводили до вибіркового застосування каральних санкцій, посилення репресій до «класово чужих» елементів та заможних селян, і зменшення – для пролетаріату.

Віталій Макарчук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Застосування дефініції «правовий статус» для дослідження прав та обов’язків реєстрового козацтва

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що з’ясування правового статусу реєстрового козацтва передбачає подвійний характер виявлення, власне, правового статусу. З одного боку, проблема передбачає з’ясування правового статусу усього реєстрового козацтва як військової корпорації, а з іншого – фізичної особи, тобто реєстрового козака.

107

Історія права та держави

Звернення до історичного минулого в частині з’ясування правового статусу реєстрового козацтва дає нам право користуватися напрацьованою сучасною теоретичною та історично-правовою термінологією, однак у XVI-XVIII ст. не вживалися сучасні поняття та словосполучення. Категорія «правовий статус» є інтегрованим явищем здебільшого нинішньої правової дійсності. У середньовічному національному правовому просторі, зокрема, у договірних (зобов’язальних) відносинах, витали такі терміни як «права та вольності», що, фактично, означали сьогоднішній термін «правовий статус».

Не маючи своєї державності, будучи тривалий час у складі інших євразійських держав, український народ знаходив можливість для формування власної ідеї, що відобразилася на рівні національної правосвідомості, знайшовши відтворення у понятті «вольності».

Хоча поняття «вольності» має не тільки юридичний а й соціально-економічний зміст, воно є значно ширшим за поняття «права і свободи», які мають скоріше юридичний зміст. «Вольності» є поняттям, що показує принципи життя суспільства, в якому істотно зменшений державний примус. Історично існуюче поняття «вольності», в наш час найбільш наближене до нього є поняття «суспільно-політичні ідеї та уявлення».

Поняття «вольності» зазнало динамічного розвитку: від особистих та станових вольностей до занепаду «вольностей» як пережитку минулого внаслідок жовтневого перевороту та встановлення радянської влади в Україні у першій третині ХХ ст. У зв’язку з декларуванням безкласового суспільства, «вольності» втратили соціальну доцільність і в подальшому не використовувалися і у радянській державі набули навіть протиправного характеру.

Козацька старшина, насамперед бажала підтвердження своїх попередніх вольностей. Так, у «Проханні малоросійського шляхетства 1764 р.» заявлялося, що козаки «всепіддано …просимо підтвердити всі колишні права, узвичаєння, привілеї, вольності й переваги…» [Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии (1763 р.) // Український історичний журнал. – 1993. – ғ 7–8. – С. 89].

Верхівка козаків українських ні чим не відрізнялася від аристократії Центральної Європи. І ті, і інші розуміли власний правовий статус як реалізацію власних «свобод», «привілеїв» тощо. За висловом канадського дослідника українського походження О. Субтельного, еліти Центральної Європи, до яких відносилася і українська козацька верхівка, мали спільні цінності і мали за ідеал - «золоті вольності» польської шляхти

[Subtelny O. Domination of Eastern Europe. Native, Nobilities and Foreign Absolutism, 1500– 1715 / O. Subtelny. – Kingston and Montreal, 1986. – S. 50]. Дослідник ХІХ ст. О.

Лазаревський також не заперечував проти того, що підкріплення власних правових позицій щодо своєї легітимності, козацька верхівка супроводжувала посиланнями на Литовські Статути та підтвердженням щодо «прав та вольностей, як з віків були» [Лазаревский А. М. Малороссійскіе посполитые крестьяне (1648–1783) / А. М. Лазаревский. – К. : Киевская Старина, 1908. – С. 17].

Після завершення Національно-Визвольної війни 1648-1654 рр. представники різних суспільних станів не мали спільного розуміння сутності понять «привілеї» та «вольності», адже вони виходили із власного правового статусу. «В очах нової шляхти, – констатує Директор Канадського інституту українських студій Зенон Когут, – права Гетьманщини були невід’ємними від їхніх прав та соціального ладу» [Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760–1830 /

108

Історія права та держави

З. Когут. – К. : Основи, 1996. – С. 64]. Тому, як стверджує дослідник І. Дзира, «…на середину ХVІІІ ст. в національній свідомості мешканців Гетьманщини існувала достатньо стійка та глибоко вкорінена система «прав і вольностей», обґрунтованих законодавством та зміцнених історичною традицією». «Незважаючи на деяку смислову нечіткість, - продовжує науковець, - поняття «прав і вольностей» увібрало у себе як юридично конкретні принципи соціально-економічних та правових прерогатив, так і морально-етичні й світоглядні категорії» [Дзира І. Я. Козацьке літописання 30 х – 80 х рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти / І. Я. Дзира. – К. : Інститут історії України НАН України, 2006. – С. 269].

Таким чином, вважаємо цілком слушним використання дефініції «правовий статус» для дослідження прав та обов’язків реєстрового козацтва

Науковий керівник – д.ю.н. Захарченко П. П.

Валерія Машкова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка юридичний інститут студентка 1 курсу

Боротьба за владні повноваження та реформи як головний вектор гетьманування Данила Апостола

Актуальність теми дослідження обумовлена значним історичним внеском гетьмана Данила Апостола для відновлення самостійності гетьманської держави та забезпечення її подальшого розвитку, але, попри це, його діяльність залишається не достатньо освітленою у літературі, а його особа є не достатньо шанованою серед інших відомих історичних діячів. Метою дослідження є аналіз діяльності гетьмана Данила Апостола, спрямованої на розвиток тогочасної України на прикладі проведених ним реформ та поступків, які йому вдалося отримати від Російської імперії.

Першим кроком до остаточного примирення козаків із урядом Російської імперії стала лiквiдацiя Малоросiйської колегiї, другою поступкою - дозвiл на вибори гетьмана. В ситуацiї, що склалася, єдиним i беззаперечним претендентом на гетьманство був Данило Апостол - кандидатура, яка задовольняла i старшину, i царський уряд. На виборах, що вiдбулися 1 жовтня у Глуховi за 73-рiчного Апостола проголосували одностайно.[ Литвин В. М. Історія України: підручник / Відп. ред. В.Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.:Наукова думка, 2013. – 991 с. Режим доступу: westudents.com.ua/glavy/29873-persha-restavratsya-getmanstva-derjavna-dyalnst-getmana- dapostola.html].

Першочерговим своїм завданням Апостол вважав пiдписання росiйсько-української угоди про розподiл повноважень. З цiєю метою на початку березня Данило Апостол подає на розгляд царату пiдготовлений проект статей, які у серпні виходять під назвою «Рiшительнi пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьмановi, не були двостороннiм договором. Документ був покликаний регулювати внутрiшнє життя Гетьманщини саме як складової частини єдиної держави.

Згiдно з «новим договором» гетьман позбавлявся права вести переговори з iншими державами. Дозволялося лише розв'язувати прикордоннi проблеми з Польщею i Кримом пiд наглядом росiйського резидента. На вiйськовi уряди мали обиратися особи зi старшини, одначе затверджувалися вони iмператором. Нижчу старшину затверджував

109