Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

винятку положеннями національного законодавства, навіть щодо конституцій державчленів,

2) ЄСС тлумачить принцип верховенства права ЄС як пріоритет у застосуванні, а не як пріоритет дійсності тої чи іншої правової норми.

Слід зазначити, що держави-члени ЄС займають різні позиції щодо сприйняття цього принципу. На відміну від ЄСС, більшість національних судових органів відстоюють відносний пріоритет права ЄС у своїх правових системах. Насамперед, це стосується конституційних судів ФРН та Італії. Позиція ВС ЕР щодо сприйняття вказаного принципу права ЄС, яка є дещо відмінною від позицій інших судів в державах-членах.

Під час гармонізації законодавства Естонії до права ЄС виникла необхідність внесення змін до Конституції. Закон про внесення змін до Конституції Естонської Республіки (далі – Закон про зміни) був прийнятий на референдумі 14.09.2003 р. та набрав чинності 06.01.2004 р. Закон про зміни містить лише чотири параграфи, основними з яких є перші два. Відповідно до § 1 Естонія може приєднатися до ЄС відповідно до фундаментальних принципів, передбачених у Конституції Естонії. У § 2 передбачено, що після вступу Естонії до ЄС, Конституція Естонії застосовується з урахуванням прав та обов’язків, які виникають у зв’язку із підписанням Договору про приєднання.

Науковці розглядають Закон про зміни як сполучну ланку, «міст» між правовими системами Естонії та ЄС (Р. Наріц, Х. Шнайдер) [Narits R. Principles of Law and Legal Dogmatics as Methods Used by Constitutional Courts / R. Narits // Juridica International. – 2007. – ғ 12. – P. 15-22; Schneider H. Constitution in a Blast of Changes / H. Schneider // Juridica International. – 2007. – ғ 12. – P. 12-13.]. Ю. Лафранж вважає, що при вирішенні питань, пов’язаних із правом ЄС, Закон про зміни є вищим за юридичною силою,

порівняно із Конституцією [Laffranque J. A Glance at the Estonian Legal Landscape in View of the Constitution Amendment Act / J. Laffranque // Juridica International. – 2007. - ғ 12. – P. 57.].

Позиція ВС ЕР щодо співвідношення національного права та права ЄС викладена у трьох рішеннях: ғ 3-4-1-1-05 від 19 квітня 2005 р., ғ 3-4-1-3-06 від 11 травня 2006 р. та ғ 3-4-1-5-08 від 26 червня 2008 р. Суд вважає, що у випадку колізії між законодавством Естонії, включаючи Конституцію, та правом ЄС, повинно застосовуватися останнє. Це стосується тих сфер, на які поширюється виключна компетенція ЄС або якщо це сфера спільної компетенції з ЄС. Було зазначено, що, якщо суд, вирішуючи правовий спір, немає обов’язку перевіряти відповідність норм законодавства Естонії нормам права ЄС або якщо суд не виконав цього свого обов’язку, неможливо встановити можливу колізію з правом ЄС. Відповідно, це не гарантуватиме виконання судами Естонії зобов’язань, передбачених установчими договорами. Відсутність обов’язку перевіряти відповідність норм національного законодавства праву ЄС буде ставити під сумнів можливість судів Естонії гарантувати повною мірою очікувані правові наслідки дії положень права ЄС.

Проаналізувавши деякі рішення ВС ЕР та позиції представників естонської правової доктрини, можна зробити наступні висновки:

1.У Законі про зміни, який є невід’ємною частиною Конституції Естонської Республіки, визначено співвідношення національного законодавства з правом ЄС. Опосередковано було передбачено принцип верховенства норм права ЄС.

2.ВС ЕР беззастережно сприйняв позицію Європейського Суду Справедливості та у своїй практиці визнає абсолютний пріоритет права ЄС над національним законодавством Естонської Республіки.

140

Конституційне право та права людини

3. ВС ЕР наголошує на пріоритеті застосування права ЄС, відповідно положення національного законодавства, яке суперечить нормам права ЄС, не скасовується, а залишається чинним.

Анастасія Єфіменко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Суперечності проекту змін до Конституції України з питання скасування депутатської недоторканості

Актуальність дослідження обумовлена великою кількістю пропозицій та варіантів внесення змін до Конституції України в рамках процесу реформування нормативноправової бази держави у рамках демократичних процесів та інтеграції у систему європейського права, зокрема з питань, що стосуються регулювання правового статусу органів державної влади та їх ефективної діяльності відповідно до закону.

У теорії і практиці конституціоналізму розрізняють дві складові принципу депутатської недоторканності: депутатський індемнітет і депутатський імунітет. Принцип депутатського індемнітету полягає в тому, що депутат не несе юридичної відповідальності за свої дії як парламентарія. Індемнітет має на меті забезпечення незалежності позиції депутата з будь-яких питань, що розглядаються в парламенті, де він покликаний обстоювати інтереси всього народу, керуючись при цьому винятково власним сумлінням. [Rules on Parliamentary Immunity in the European Parliament and the Member States of the European Union. – Brussels: European Centre for Parliamentary Research and Documentation, 2001. – P. 10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.coe.int/t/dghl/monitoring/greco/evaluations/round4/ParliamentaryCodesofConduct inEurope_EN.pdf]

Імунітет означає юридичну недоторканність депутата. Полягає вона в тому, що депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди на те парламенту. Імунітет має забезпечити незалежність депутата, захист його від необґрунтованих переслідувань передусім з боку правоохоронних органів системи виконавчої влади, з якою депутат, особливо опозиційний, нерідко конфліктує, унеможливити тиск на нього через порушення кримінальної справи, затримання чи арешт. У конституціях деяких держав обидва різновиди депутатської недоторканності позначаються терміном «імунітет». [Інформаційно-аналітичне дослідження «Депутатські привілеї: зарубіжний досвід і пропозиції для України», Лабораторія законодавчих ініціатив. – С. 11–20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/docs/files/8/1174577340_ans.pdf].

Проаналізувавши варіації регулювання депутатської недоторканості у європейських країнах, Венеціанська комісія у своїй Доповіді розробила найбільш прийнятні, універсальні критерії можливого застосування імунітету. Зокрема, депутатський імунітет: має підлягати обмеженням, встановленим законом чи парламентськими процедурами; повинен мати тимчасової характер, так, щоби відповідальність могла наступити і на більш пізньому етапі; може бути скасований, після чіткої та об'єктивної процедури; не захищає від попереднього слідства; не застосовується, якщо депутат спійманий на місці злочину; не відноситься до особливо тяжких злочинів; не

141

Конституційне право та права людини

поширюється на незначні або адміністративні правопорушення. Серед визначених Комісією критеріїв позбавлення парламентаря імунітету варто виділити: коли депутат спійманий на місці злочину; коли передбачуваний злочин має особливо серйозний характер; коли запит стосується кримінального діяння, що не є пов'язаним з виконанням депутатом своїх парламентських функцій. [Report on the scope and lifting of parliamentary immunities. - P. 30 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.venice.coe.int/ webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-AD%282014%29011-e].

Якщо ж проаналізувати конституції зарубіжних країн, то в абсолютній їх більшості знайдемо положення про недоторканність, з більшими чи меншими обмеженнями. У Великій Британії «Білль про права» 1689 року гарантує лише свободу слова, суджень і актів у Парламенті. Так, конституція Федеративної Республіки Німеччини (1949 р.) вимагає згоди Бундестагу для притягнення до відповідальності чи арешту депутата за дію, яка підлягає покаранню, однак за винятком випадків затримання при здійсненні дії або протягом наступного дня. [Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб. / В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков. – К.: Знання, 2007. – 467 с. – (Серія «Вища освіта XXI століття»). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://westudents.com.ua/glavy/61701-poryadok-pripinennya-deputatskih- povnovajen.html].

Варто зазначити, що з двох складових депутатської недоторканності – імунітету (заборона притягнення до юридичної відповідальності без згоди ВР) та індемнітету (відповідальність за голосування чи висловлювання в ході виконання депутатських обов’язків) в Конституції України пропонується залишити тільки останній.

Поточний стан верховенства права в України на даному етапі її розвитку є недостатнім для повного скасування депутатської недоторканності, оскільки це може призвести до посягання на незалежності законодавчої гілки влади. Під таким кутом зору депутатська недоторканність, має бути істотно обмежена, зокрема саме в аспекті імунітету депутата. Частина третя статті 80 має бути доповнена положенням, що згода парламенту на затримання чи арешт депутата не потрібна, якщо його застали на місці скоєння злочину, зокрема дана норма існує в Конституціях Німеччини, Греції, Болгарії, Франції, Португалії, Угорщині та Іспанії.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мяловицька Н. А.

Софія Коваленко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Кібертероризм як проблема реалізації прав і свобод людини і громадянина

Сучасний світ практично неможливо уявити без новітніх інформаційних технологій. Інтернет став невід’ємною складовою життя будь-якої сучасної людини і, на сьогодні, можна стверджувати, що це джерело виступає сферою реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина. Інтернет забезпечує цілодобовий доступ до величезної кількості інформації, швидку передачу даних, однак такий стрімкий розвиток інформаційних технологій у сфері доступу, обробки та поширення даних ускладнює умови зберігання інформації про фізичну особу, а, отже, розширює можливості несанкціонованого розповсюдження відомостей приватного характеру. Отже, і масова комп’ютеризація, і

142

Конституційне право та права людини

стрімкий розвиток цифрових технологій, що істотно покращили та полегшили людське життя, приховують у собі серйозні небезпеки. Однією з них є виникнення так званого кібертероризму, що є одним з найсучасніших видів терористичної діяльності в галузі комп’ютерних технологій. Актуальність даної теми полягає в тому, що виникнення кібертероризму є сучасною та вкрай небезпечною проблемою, що виникає із вже фактично сформованої залежності суспільства від належного функціонування інформаційно-комунікаційних технологій та може впливати як на цілісність міжнародних і державних інфраструктур, так і на реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина. Метою цієї роботи є висвітлення напрямків щодо посилення інформаційної безпеки України, боротьби з кібертероризмом, обґрунтування необхідності удосконалення нормативної бази щодо врегулювання цих питань, що сприятиме утворенню нової політики в інформаційній сфері, головними пріоритетами якої виступатиме захист конституційних прав і свобод громадян.

Отже, кібертероризм – це вид терористичної діяльності, який полягає в навмисній комплексній атаці на комп`ютерну інформацію, включаючи захоплення, виведення з ладу й руйнування об’єктів, що створює загрозу виникнення надзвичайної ситуації в телекомунікаційних мережах, заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших суспільно небезпечних наслідків [Ліпкан В.А. Сучасний кібертероризм: стан та перспективи розвитку в Україні // Держава і право. – 2000. – ғ5. – С. 311-323]. Його вчиняють із метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокацій військового конфлікту, ускладнення міжнародних відносин, здійснення впливу на органи влади або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших організацій. До кіберзлочинів також можна віднести шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення персональної комп'ютерної інформації, що належить до конфіденційної і містить так звані «вразливі» персональні дані (фотографії, підпис, дані про розмір зарплати й інші законні доходи, про вклади та рахунки в банках, нерухомість, податковий статус тощо). Кібертероризм є загрозою для всіх національних інформаційних систем, а також для реалізації конституційних прав свобод окремої людини та громадянина. До таких конституційних прав та свобод, що піддаються загрозі внаслідок вчинення кібертерористичної діяльності, зокрема, належать: право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом, отримувати достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, право на таємницю особистого і сімейного життя, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на повагу до честі та гідності. Ці права та свободи належать до основних і на міжнародному рівні закріплені в таких нормативно-правових актах як Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Слід зауважити, що у зв’язку з глобалізацією інформаційного тероризму та його інтернаціональним характером постала об’єктивна необхідність правовому регулюванні цього явища на міжнародному рівні. Прикладом подібного регулювання можна вважати Конвенцію Ради Європи із кіберзлочинів укладену 23 листопада 2001 року. Це перший документ, підписаний 29 державами, в тому числі і Україною. Що стосується вітчизняного нормативного регулювання боротьби з кібертероризмом, то 27 жовтня 2015 року Міністерство інформаційної політики передало на розгляд Кабінету міністрів України проекти Доктрини інформаційної безпеки України, а також Концепції інформаційної безпеки, в яких зазначаються основні

143

Конституційне право та права людини

напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України, проте які на сьогоднішній день ще не є ратифікованими. Також 10.07.2015 до Верховної Ради України був поданий проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо посилення відповідальності за кібертероризм та кіберзлочини), який передбачає створення у Кримінальному Кодексі України нової статті з визначенням поняття та встановлення кримінальної відповідальності за кібертероризм.

Отже, аналіз міжнародного і вітчизняного правозастосування дозволив виокремити такі напрями забезпечення інформаційної безпеки України та соціальної безпеки особистості в умовах використання інформаційно-електронних технологій та заходи боротьби з кібертероризмом в Україні: 1) забезпечення реалізації та захисту основних прав і свобод людини і громадянина шляхом створення самостійного та самодостатнього кіберпростору України; 2) законодавче удосконалення режиму конфіденційності інформації про фізичну особу, визначення правопорушень у відповідній сфері та конкретних санкцій за їх вчинення; 3) зменшення прогалин в національному законодавстві, пов’язаних з боротьбою із кібертероризмом та захистом персональних даних; 4) створення єдиної системи інформаційно-телекомунікаційного забезпечення потреб державного управління, оборони країни, національної безпеки і правопорядку і відповідної достатньої системи її захищеності; 5) розширення міжнародного співробітництва України в області розвитку і безпечного використання інформаційних ресурсів, міжнародного співробітництва з метою обміну досвідом і вдосконалення методів протидії кіберзлочинності; 6) систематичне збирання та вивчення даних про потенційні кібертерористичні загрози;7) посилення активності громадськості, протидія використанню неналежно захищеного програмного забезпечення; 8) протидія поширенню ідеології тероризму та екстремізму.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

Валерія Козакевич

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Правові основи та реалізація принципу гендерної рівності в Україні та в країнах ЄС

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що випадки гендерної дискримінації трапляються досить часто в реаліях суспільного життя, що свідчить про необхідність додаткового захисту окремих членів суспільства з боку держави. Крім того, забезпечення належної гендерної політики є запорукою подальшої співпраці з державами Європейського Союзу, зокрема, відповідно до статті 137 Договору про заснування Європейської Спільноти до держав-учасниць висуваються мінімальні вимоги в сфері забезпечення рівності чоловіків та жінок щодо їхніх можливостей на ринку праці.

Нормативно-правове регулювання питання гендерної рівноправності в Україні здійснюється на наднаціональному та національному рівні. На наднаціональному рівні це здійснюється за допомогою таких нормативно-правових актів як Загальна декларація прав людини, Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», Декларація тисячоліття ООН, Пекінська декларація, Декларація про викорінення насильства стосовно жінок, Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція про політичні права жінок.

144

Конституційне право та права людини

На національному рівні рівність прав статей закріплена передусім в ст. 24 Конституції України, а також в ст. 51 Основного Закону. Особливої уваги потребує Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок» від 8 вересня 2005р. ғ 2866-IV, за яким будь-який нормативно-правовий акт підлягає обов’язковій гендерно-правовій експертизі. Закон закріплює можливість оскарження будь-яких порушень в даній сфері до суду або до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Іншими нормативно-правовими актами на національному рівні в даній сфері є Закон України «Про попередження насильства в сім’ї», окремі положення Закону України «Про зайнятість населення», Закону «Про політичні партії в Україні», Закону «Про місцеві вибори», окремі положення Кримінального кодексу та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стосовно врегулювання питання гендерної рівності в країнах Європейського Союзу, то найпоширенішим способом вирішення даного питання є прийняття спеціалізованого закону, зокрема, таким шляхом пішли такі держави як Швеція, Данія, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Литва, ФРН.

Іншим виявом реалізації принципу гендерної рівності в європейських державах є регулювання представництва жінок і чоловіків у списках кандидатів у депутати чи на державну службу. При цьому варіанти квот у цифровому вираженні різноманітні – тут не існує єдиного підходу, крім спрямованості до ідеалу паритетності 50/50, що є реалізованим на сьогодні в Італії, де кандидатури жінок повинні становити до 50% усіх кандидатур у бюлетенях за пропорційною системою [Марцеляк О. В. Гендерна політика у зарубіжній та вітчизняній виборчій практиці / О. В. Марцеляк // Вісник Центральної виборчої комісії: Центральна виборча комісія. – Київ, 2008. – ғ 3. – С.91–95]. В Законах «Про політичні партії в Україні» та «Про місцеві вибори» також закріплені подібні квоти

– представництво осіб однієї статі у виборчих списках має становити не менше 30 відсотків загальної кількості кандидатів у виборчому списку.

Ряд європейських держав запровадив посаду омбудсмана із питань рівності жінок і чоловіків, зокрема, це такі держави як Швеція і Норвегія. Також необхідно зазначити, що в Швеції, окрім спеціалізованого омбудсмана, діє Міністерство інтеграції та гендерної рівності.

Показовим є досвід Литви. З 1 березня 1999 року тут набув чинності Закон про рівні можливості жінок і чоловіків. Для ефективного виконання цього Закону з 20 квітня 1999 року запроваджено службу контролера з рівних можливостей жінок і чоловіків. Дана служба, по суті, виконує такі само завдання, що й відповідний омбудсман [Ярош О. Міжнародні механізми утвердження гендерної рівності у виборних органах влади: висновки для України / О. Ярош // Журнал Віче. Верховна Рада України. – Київ, 2009. –

ғ3. – С. 9–12].

На рівні ЄС діють такі структури із забезпечення гендерної рівності: Комітет із прав жінок і гендерної рівності при Європейському Парламенті, Комісія з питань правосуддя, прав споживачів та гендерної рівності, Європейський інститут з питань гендерної рівності [Марценюк Т. О. Гендерна політика Європейського Союзу: загальні принципи та найкращі практики / Т. О. Марценюк // Міжнародний центр перспективних досліджень. – Київ, 2015. – С. 13–16].

Отже, для наближення України до стандартів ЄС в сфері гендерної політики бажано впровадити наступні кроки: 1) започаткувати посаду омбудсмана із питань рівності жінок і чоловіків, що допоможе зробити функціонування даного інституту більш

145

Конституційне право та права людини

ефективним шляхом розмежування компетенцій та зменшення навантаження на кожного Уповноваженого; 2) поширити систему квот на всі інститути на кожному рівні влади.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Мяловицька Н. А.

Наталья Кондратенко

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет студентка 3 курса

К вопросу о конституционно-правовой ответственности парламентариев

Современный парламент - это высший орган народного представительства, выражающий суверенную волю народа, призванный регулировать важнейшие общественные отношения главным образом путем принятия законов, осуществляющий контроль за деятельностью органов исполнительной власти и высших должностных лиц [Головко, А.А. Советское строительство: учеб. пособие / А.А. Головко, А.Н. Крамник, Е.Н. Тагунов; под ред. А.А. Головко. – Минск: Выш. шк., 1979. – 288 с.]

Защита и обеспечение конституционно-правовых норм является важнейшей и актуальной задачей, неотъемлемым условием укрепления и развития демократии. Важным инструментом достижения этой задачи служит конституционная ответственность. Институт конституционно-правовой ответственности появился относительно недавно, и он не является еще достаточно исследованным. Нормы, регулирующие конституционную ответственность парламентариев, окончательно не сформированы.

Конституционная ответственность – это самостоятельный вид юридической ответственности, существующий в целях создания оптимальной системы сдержек и противовесов, обеспечения надлежащего выполнения публично-властных полномочий государственными органами и должностными лицами, реализации гражданами своих прав, свобод и обязанностей и предусматривающий меры конституционно-правового воздействия в связи с совершением участниками конституционно-правовых отношений правонарушений либо ненадлежащим выполнением ими своих обязанностей.

Парламентская ответственность может принимать несколько форм:

-юридическая парламентская ответственность;

-политическая парламентская ответственность;

-дисциплинарная парламентская ответственность.

Деление на указанные виды обусловлено различием оснований ответственности. Основанием парламентской ответственности является правонарушение, неисполнение законов. Во втором случае основанием ответственности является политика, которая может не соответствовать интересам государства. В следующем случае парламентская ответственность связана с мерами взыскания, которые применяются к депутатам за дисциплинарное правонарушение [Сапаргалиев Г.С. Политико-правовые взгляды академика о конституционной ответственности/ Г.С. Сапаргалиев // [Электронный ресурс]. – http://articlekz.com/article/10021 – Дата доступа: 13.04.2016.].

Основанием применения мер конституционной ответственности парламентариев является ненадлежащее исполнение парламентариями своих обязанностей, повлекшее нарушение системы сдержек и противовесов, повышение политической напряженности в государстве, ведущие к кризису государственной власти, экономической

146

Конституційне право та права людини

нестабильности, понижению престижа демократического и правового государства и народа в мировом сообществе [О.В. Чмыга/ Позитивная конституционно-правовая ответственность членов Парламента Республики Беларусь// канд. юрид. наук, доц. УО «БрГУ им. А.С. Пушкина»].

Субъектами, обладающими инициативой возбуждения вопроса о привлечении к конституционно-правовой ответственности, могут выступать различные органы и должностные лица, которые, как правило, и выступают инстанцией ответственности.

К мерам конституционно-правовой ответственности современных парламентариев Беларуси допустимо отнести досрочное прекращение полномочий нижней палаты Парламента при отказе в доверии Правительству, выражении вотума недоверия Правительству либо двукратном отказе в даче согласия на назначение Премьерминистра, систематического (более двух раз) или грубого нарушения Конституции Республики Беларусь – на основании заключения Конституционного Суда Республики Беларусь, прекращения полномочий Совета Республики. Полномочия Совета Республики могут быть прекращены досрочно в случае систематического (более двух раз) или грубого нарушения Конституции Республики Беларусь – на основании заключения Конституционного Суда Республики Беларусь, прекращения полномочий Палаты представителей.

Проанализировав практику работы Национального собрания Республики Беларусь, можно отметить то, что указанная в законодательстве мера ответственности, такая как досрочное прекращение полномочий палат парламента имеет место только в теории. На практике же за все время существования Республики Беларусь как независимого государства, в отношении Парламента Республики Беларусь решение о досрочном прекращении полномочий парламента не выносилось.

Проводя сравнительно-правовой анализ применения мер ответственности к парламенту в зарубежных странах и в нашем государстве, можно отметить, что в зарубежных странах данный вид ответственности применяется на практике более часто, нежели в Республике Беларусь. В некоторых странах за весь период существования государства, такая мера ответственности, как досрочное прекращение полномочий парламента, является некой традицией (например, Япония). Реализация данной меры может оказывать пагубное влияние на работу государственных органов и подрывать авторитет непосредственно законодательного органа государства, что может оказать негативное воздействие на существование государства в целом.

Наука конституционного права нуждается в научно-практических предложениях, направленных на совершенствование конституционно-правовой ответственности высших органов государства, которая должна быть адекватной значению этих органов в государственном механизме, величине и последствиям совершаемых действий.

В качестве путей реализации и усовершенствования законодательства в данной области, можно рассмотреть вопрос о расширении компетенции Конституционного Суда и наделении его функциями по участию в процедуре привлечения к конституционноправовой ответственности парламентариев на этапе расследования обстоятельств дела.

Науковий керівник – ст. преподаватель Иванова Ю. И.

147

Конституційне право та права людини

Юрій Констанкевич

Національний університет «Одеська юридична академія», студент 1 курсу ОР «Магістр»

Деякі аспекти обмеження права на приватність, передбаченого Конституцією України відносно службових і посадових осіб

Передбачені Основним Законом України інформаційні права та свободи вказують на те, що в Україні діє та визнається концепція «права на прайвесі» і дана наукова стаття направляється на дослідження окремих аспектів такого концепту, зокрема для продовження конституційно-правового дискурсу щодо інформаційної приватності фізичних осіб, які є службовими чи посадовими особами.

Чинними нормами Основного Закону встановлюються загальні правила щодо поширення інформації, однак такі приписи підлягають перегляду з подальшим врегулюванням межі критики службових і посадових осіб чи то на рівні тексту Конституції чи шляхом його офіційного тлумачення з висвітленням такої позиції у резолютивній частині рішення Конституційного суду.

Статтею 32 Конституції України встановлено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року ғ 2-рп/2012 надано тлумачення цієї норми, яке пояснює, що інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною.

Тією ж статтею Основного закону забороняється збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конституційний Суд України у вищевказаному рішенні визначає конфіденційну інформацію як втручання в особисте та сімейне життя особи.

Отже, цілком логічно, що інформація про службових та посадових осіб, яка відповідно до закону не повинна бути відкритою, відповідно до Конституції захищається приватністю та не підлягає розповсюдженню. Однак, як слушно зауважує Конституційний Суд у п. 3.3. мотивувальної частини згаданого вище рішення про те, що перебування особи на посаді, пов’язаній зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, передбачає не тільки гарантії захисту прав цієї особи, а й додаткові правові обтяження. Публічний характер як самих органів – суб’єктів владних повноважень, так і їх посадових осіб вимагає оприлюднення певної інформації для формування громадської думки про довіру до влади та підтримку її авторитету у суспільстві.

І така позиція є абсолютно логічною, оскільки суспільству не завжди важливі «юридично чисті схеми та процедури», але й моральна сторона представника владних повноважень, його відношення та реалізація суспільних цінностей, його спосіб життя, зв’язок із родичами та знайомими, які володіють чи керують великими підприємствами, що прямо не пов’язано із здійсненням службових чи посадових повноважень. Проте, така інформація може зашкодити діловій репутації, що є недопустимим з огляду на п. 2 ст. 10

148

Конституційне право та права людини

Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Однак, ЄСПЛ у п. 38 рішення по справі «Праґер і Обершлік проти Австрії» встановив, що журналістська свобода включає і можливість вдаватися до деякого перебільшення чи навіть провокації, а отже може зашкодити діловій репутації. Крім того, у п. 67 рішення по справі «Українська ПресГрупа» проти України» суд встановив, що політики обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві.

Окрім норм, встановлених ЄСПЛ є доцільним звернутись до документів Ради Європи, зокрема у п. 6 Резолюції ғ 1165 (1998) «Право на приватність» вказується, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, у більшості випадків з власної ж волі, автоматично збільшує рівень тиску на їхню приватність. Також, відповідно до Рекомендацій Ради Європи «Щодо захисту приватності у роботі засобів масової інформації», у п. 1.10 яких вказується, що задля захисту демократії журналісти мають важливий обов’язок поширювати інформацію про корупцію, у т.ч. проводити розслідування доброчесності політиків та посадових і службових осіб органів влади, а також керівництва важливих приватних компаній. Розкриття інформації щодо фінансів та майна для доведення чи спростування звинувачень у корупції таким чином становить правомірний суспільний інтерес, який має перевагу над правом на приватне життя.

Однак, теоретичне осмислення цілком слушних рекомендацій наводить на твердження, що їх практична реалізація вступає у дисонанс із принципом формальної рівності, оскільки посадові і службові особи будуть покладені в нерівні умови при поширенні інформації щодо них у порівнянні із пересічними особами. Основний Закон із цього приводу вказує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, однак така рівність не простежується, що також логічно пояснюється. Таке протиріччя норм та принципів становить основну проблематику даної роботи та є предметом уваги.

Окрім висвітленої проблематики в даній роботі, окремого дослідження потребують межі критики членів сімей посадових та службових осіб суб’єктів владних повноважень, а також питання, пов’язані із відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди, завданої таким особам внаслідок поширення недостовірної чи конфіденційної інформації.

Підсумовуючи, слід відзначити, що стаття 32 Конституції України підлягає науковому обговоренню з подальшим розробленням норм, які надаватимуть можливість опублікування достовірної інформації про майновий стан, особисті та ділові стосунки службових та посадових осіб, які виконують функції органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою формування громадської думки та довіри до влади.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Олькіна О. В.

Анастасія Косенкова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу ОР «Магістр»

Комітет з прав дитини як міжнародно-правовий механізм захисту прав людини і громадянина

Питання захисту прав дитини завжди було и залишається одним із найактуальніших, адже нормативно-правових актів та профільних установ та/або організацій на сьогодні існує чимало, але реального практичного механізму реалізації та гарантування таких

149