Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Адміністративне право та адміністративний процес

Василь Кундрик

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 4 курсу

Проблеми надання адміністративних послуг в Україні та шляхи його вдосконалення

Сервісна орієнтованість держави – один з останніх найбільш тривалих «трендів» політичної думки сьогодення. Його тлумачення різниться у кожній країні, а імплементація варіюється залежно від історичних передумов та законодавчого підґрунтя. Однією з основ впровадження згаданої моделі є розвиток інституту адміністративних послуг.

Нагадаємо, що відповідно до Закону України від 6.09.2012 «Про адміністративні послуги» (далі – Закон) адміністративною послугою є результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону.

Починаючи з 2010 року, влада показала позитивні зрушення у напрямку організації надання адміністративних послуг – саме тоді почалось обговорення створення центрів надання з адміністративних послуг (далі – ЦНАП), які мали діяти за принципом єдиного вікна. Таке рішення мало зробити революційний прорив у сфері надання публічних послуг.

Станом на 2016 рік ми бачимо, що дійсно такі ЦНАПи були створені, однак деякі питання щодо надання адміністративних послуг залишились. Ми спробуємо назвати їх і запропонувати шляхи їх вирішення.

Концептуальна неузгодженість – тут мається на увазі, що Закон був написаний з ідеєю, що ЦНАПи будуть єдиними посередниками між суб’єктами звернення і суб’єктами надання адміністративних послуг, однак досі ми бачимо, що існують спроби створювати паралельні органи, які теж будуть такими посередниками, але тільки стосовно конкретних послуг (наприклад, законопроект, прийнятий у 1 читанні, «Про сервісні послуги і сервісні центри МВС»). Крім того, законопроект вводить нове поняття у законодавство – «сервісні послуги», яке нібито має включати в себе поняття «адміністративна послуга».

Вирішення: Очевидно, що позиція МВС стосовно сервісних центрів ґрунтувалась як мінімум на аргументі, що для надання певних послуг необхідно мати доступ до баз даних, розпорядником яких є МВС (наприклад, підсистема ІІПС «Угон»). Таким чином воно наполягатиме на тому, щоб до цих баз мали доступ тільки працівники МВС. У такому разі одним з варіантів вирішення може бути відкликання згаданого законопроекту разом з внесенням змін до Розпорядження КМУ від 16.05.2014 р. ғ 523-р «Деякі питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг» стосовно розширення переліку послуг, які надаються через ЦНАПи та внесення змін до Типового положення про центр надання адміністративних послуг. Практична реалізація полягала б у тому, що у одному центрі надавались би максимально велика кількість адміністративних послуг, а у випадку, якщо надання такої вимагало б особливої кваліфікації чи використання інформації з обмеженим доступом, то вона надавалась би у окремому вікні (можливо, спеціальними працівниками), але все-таки в одній будівлі.

240

Адміністративне право та адміністративний процес

Неправильне використання результатів опитування щодо якості надання адміністративних послуг – як відомо, наразі доволі часто проводиться соціологічні опитування, у яких досліджується рівень сервісу ЦНАПів, однак результати таких опитувань використовуються некоректно. Так, наприклад, при одному з опитувань оголосили звіт, відповідно до якого задоволеність сервісом становить 90-95%, хоча це ж опитування свідчить, що у черзі довелось чекати понад 30 хв більше, ніж 20% респондентів .

Вирішення: Використання інформації, отриманої за соцопитуваннями, має бути спрямованим на конкретні кроки щодо вдосконалення сервісу. Так необхідно диверсифікувати опитувальник за конкретними критеріями для отримання максимально точної інформації щодо подальших вдосконалень для того, щоб повністю відповідати вимогам клієнта (заявника).

Завантаженість ЦНАПів – принцип єдиного вікна безсумнівно є кроком вперед, однак це означає, що чим більше документів оформлюється в одному місці, тим більше клієнтів звертаються в це місце. Це означає, що у місцях очікування ми бачимо черги, які також негативно впливають на загальне враження від отримання послуги. Розширювати кількість «вікон» чи створювати нові ЦНАПи – рішення не завжди найкраще, адже таким чином збільшується навантаження на держбюджет.

Вирішення: варто подумати над модернізацією роботи ЦНАП. Так, наприклад, для зменшення часу обслуговування клієнта та зменшення документообігу (що є ще одним із недоліків надання адмінпослуг в Україні) можна використовувати термінали для заповнення персональних даних. Приблизно це має виглядати таким чином:

При вході в зал очікування суб’єкту звернення видають магнітну картку і номер в черзі.

Під час очікування своєї черги обслуговування у «вікні» суб’єкт звернення повинен за допомогою терміналу внести персональні дані на магнітну картку (принцип роботи банківських терміналів). При обслуговуванні у «вікні» службова особа ЦНАПу зчитує за допомогою спеціального пристрою магнітну картку, а комп’ютерна програма проводить автозаповнення персональних даних.

При необхідності роздруковують бланки з уже заповненою інформацією для проставлення підпису суб’єктом звернення.

Після закінчення процедури надання адміністративної послуги магнітна картка очищується від інформації і передається для повторного використання.

Загалом, можемо зробити висновки, що забезпечення нормативної бази безумовно є необхідним, однак для об’єктивно якісного надання адміністративних послуг необхідно аналізувати найкращі практики сервісної орієнтації як публічного, так і приватного сектору та їхня імплементація у діяльність центрів з надання адміністративних послуг.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Задирака Н.Ю.

241

Адміністративне право та адміністративний процес

Віктор Ладиченко

Національний університет біоресурсів і природокористування України докт. юрид. наук, зав. каф. міжнародного права та порівняльного правознавства

Функції та соціальне призначення державної влади

В літературі найбільш стійке уявлення про основні та неосновні функції державної влади було сформульовано ще в 70-і роки теоретиком держави та права М.В.Черноголовкіним і зберігає своє значення до нашого часу. Згідно його поглядам, під основними функціями слід розуміти найбільш важливі напрями діяльності, що охоплюють собою низку окремих однорідних напрямків державної роботи, а під неосновними функціями розуміється, відносно більш вузькі напрямки діяльності, що входять в склад основних функцій як елементи їх внутрішньої структури. Основні функції діяльності виступають як групи однорідних напрямків - неосновних функцій, в яких виражається соціально-класова сутність влади, її зміст, призначення, поставлені перед нею цілі та завдання.[Черноголовкин H.B. Теория функций социалистического государства / Н.В. Черноголовкин – М.: Юридическая литература, 1970. – c.134-135]

Існують також і інші погляди та точки зору та ці явища. Висловлюються різні думки як з загальних питань, що стосуються поняття та змісту всіх основних та неосновних функцій так і з окремих питаннях, що стосуються лише окремих функцій. Зокрема, російський дослідник Р.З.Лівшиц висловлює, наприклад, думку, що головною функцією не може бути визнана господарсько-організаційна діяльність, адже це призведе до неминучого одержавлення суспільного життя. В якості основної функції на його думку «в цивілізованому суспільстві має та повинна стати охорона інтересів людини, захист його прав» Поряд з головною функцією називаються другорядні: обмін та координація інтересів різних груп населення; захист меншин; втручання в економіку з метою забезпечення соціального захисту людини; охорона навколишнього середовища, підтримка громадського порядку.[Лившиц Р.З. Государство и право в современном обществе: необходимость новых подходов / Р.З. Лившиц // Сов. государство и право. –

1990. – ғ10. – С.13]

Це має особливе значення в умовах проголошення в Конституції України положення про соціально-правовий характер держави. На думку С. Погребняка, обов'язок запровадження соціальної державності пов'язаний з ідеєю спільного життя в умовах конкретної цивілізації: якщо ми колективно користуємося перевагами цієї цивілізації, то й її шкідливі сторони також маємо долати колективно. Так, через посилення політичної центральної влади сучасна цивілізація суттєво послабила або навіть зруйнувала суспільні інститути, які традиційно відповідали на соціальний захист та забезпечення бідних (сім'ю (рід, клан), корпорації (ремісничі цехи), місцеві громади, церкву та ін.). Саме тому соціальна держава являє собою інструмент компенсації подібних втрат для тих, хто зазнає нужди; держава має нести відповідальність за виконання тих завдань, які раніше виконували згадані суспільні утворення, покладаючи на себе соціальну функцію [Поргебняк С. Соціальна держава: обгрунтування концепції / С. Погребняк // Вісн. Акад. прав. наук України – 2011. – ғ 2(65). – С.16]. Таким чином можна стверджувати, що покладання на себе соціальної функції є обов`язком сучасної держави. Такий обов`язок повинен обумовлювати виконання державою відповідних завдань по захисту соціальних прав і свобод громадян, реалізації свого соціального призначення. Дійсно, запровадивши в сучасній Українській державі ліберальний підхід до фомування цін, тарифів та

242

Адміністративне право та адміністративний процес

курсоутворення національної грошової одиниці, держава повинна брати на себе обов`язок по забезпеченню відповідного рівня оплати праці та соціального захисту.

Як стверджує Р.М. Мінченко, категорії «соціальне призначення» та «функції держави» співвідносяться як головна ціль, орієнтир, смислова установка існування держави та засоби, способи, механізм реалізації цього призначення, досягнення цілей розвитку суспільства. Природно, виявляється, що державно-владні функції відображають відповідність цієї влади своєму соціальному призначенню. Соціальне призначення державної влади виступає як предмет відображення державних функцій, повноти, якості, ефективності їх реалізації. Категорії «державна влада» та «функції державної влади» є настільки широкими, наскільки є широким завдання щодо забезпечення відповідності державної влади своєму соціальному призначенню. Зокрема поняття «функції державної влади» не може бути ширше за категорію «соціальне призначення державної влади». Вони у певному сенсі можуть вважатися адекватними, але у різних іпостасях. У них різні соціальні ролі, призначення. Соціальне призначення у цьому сенсі – мета , а функції державної влади – засіб [Мінченко Р.М. Соціальне призначення державної влади в контексті еволюції сучасної державності / Р.М. Мінченко // Митна справа. – 2011. –

ғ2(74). – частина 2. – С.4].

Системний підхід до розуміння питання про сутність державної влади та її функції сприяє уповноваженості органів та установ врядування на здійснення соціальнозначущих функцій, зростанню авторитету всіх гілок влади, поважному ставленню до них громадян. З рештою це призводить до оптимізації діяльності владних структур. Виходячи із визнання людини найвищою соціальною цінністю вважаємо, що соціальна функція є однією із основних функції держави. Вона є обов`язковою і не може бути зменшена чи ліквідована на сучасному етапі державотворення. Такий обов`язок повинен обумовлювати виконання державою відповідних завдань по захисту соціальних прав і свобод громадян, реалізації свого соціального призначення.

Наталія Левадіна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Інститут публічної адміністрації: проблеми становлення в Україні

За роки незалежності України, повністю сформувалася система публічного управління. Більшість інститутів публічної адміністрації: державні органи, інші інституції, які виконують функції держави, забезпечують виконання нормативно правових актів, прийнятих органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, визначені на законодавчому рівні (Закон України «Про державну службу», Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»).

Перш за все, для з’ясування історії становлення публічної адміністрації в Україні, потрібно дослідити категоріальний термін «публічна адміністрація». Аналізуючи сучасне законодавство, можна з впевненістю стверджувати, що нормативного визначення поняття «публічна адміністрація» не існує, що є першим недоліком у становленні інституту публічної адміністрації. Адже, відсутність законодавчого визначення, призводить до різного трактування даного терміну в наукових колах, та не вірного розуміння в практиці.

243

Адміністративне право та адміністративний процес

Однак, досить схожий термін за своїм смисловим навантаженням визначено в Кодексі адміністративного судочинства. В ст. 3 КАС України зазначено визначення публічної служби, як діяльності на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Як зазначає, І. Коліушко, у західних країнах вважається, що слово «адміністрація» походить від латинського «ministrare» - «служити» [І. Коліушко. Пріорітети розвитку адміністративного права// Адміністративне право в контексті європейського вибору України. Збірник наукових праць. – К. : Міленіум, 2004. – С.10 – 13].

Отже, можна зробити висновок, що поняття «адміністрація» та «служба» слова – синоніми, однак в практиці є більш поширеним застосування категоріального терміну «публічна адміністрація», що на нашу думку є більш доцільно в законодавчому визначені.

Також, важливе значення в дослідженні становлення інституту публічної адміністрації має курс України на європейську інтеграцію. Сучасний розвиток органів публічної адміністрації взагалі не відповідає курсу держави до демократії та європейських стандартів врядування. За всі роки незалежності України, публічна адміністрація була та залишається не ефективною, основними причинами можна назвати: високий рівень корупції серед публічних службовців, надмірно деталізоване законодавство, яке в свою чергу є досить застарілим і не відповідає сучасним реаліям та ін. Внаслідок чого, розвиток соціально – економічних, політичних реформ зовсім не реалізується.

Багато вчених адміністративістів вказують на основні причини такого стану, зокрема:

1)незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України (Уряду) в орган політичного керівництва;

2)неефективна організація діяльності міністерств;

3)нераціональна система органів виконавчої влади на центральному рівні;

4)неефективна організація виконавчої влади на регіональному та місцевому рівнях;

5)неефективне місцеве самоврядування та нераціональний адміністративнотериторіальний устрій;

6)неефективна публічна (державна та муніципальна) служба;

7)відсутність паритетних засад у відносинах приватних осіб з органами публічної адміністрації [Концепція реформування публічної адміністрації в Україні, підготовлена Центром політико-правових реформ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravo.org.ua/files/stat/Concept_public _administ ration.pdf].

Вище наведене вказує велику кількість недоліків функціонування органів публічної адміністрації, що свідчить про необхідність реформування публічної адміністрації в Україні.

На нашу думку, для виходу України на ефективний рівень публічного адміністрування, необхідно здійснити певні реформи, зокрема:

- на законодавчому рівні визначити поняття «публічне адміністрування»; - надання органам місцевого самоврядування ширших повноважень, адже місцеві

проблеми можуть ефективно вирішуватись тільки на місцевому рівні. Потрібно пришвидшити реформу децентралізації влади в Україні, законодавцем схвалено ряд відповідних нормативно правових актів, однак без подальшого практичного застосування;

244

Адміністративне право та адміністративний процес

-необхідно реформувати вищі та центральні органи виконавчої влади, шляхом запровадження програм діяльності Кабінету міністрів України, яка повинна готуватися на весь термін діяльності Уряду;

-потрібно реформувати організацію професійної, політичної публічної служби, що можна досягнути способом відмежування політичних посад від сфери публічної служби; -одним із напрямків реформи публічної адміністрації є зміна бюджетної системи, шляхом передачі повноважень Міністерства фінансів частини функцій складання та

передачі державного бюджету до усіх міністерств України.

На нашу думку, врахування вище наведеного, приведе до успішного реформування публічної адміністрації, та наблизить Україну до вступу до Євроспільноти.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Бевзенко В.М.

В’ячеслав Левицький

Генеральна прокуратура України, головний спеціаліст, канд. філол. наук

Мовна та мовленнєва компетенція працівників правоохоронних органів і її юридичні гарантії

Визначення професіоналізму, зокрема через посилання на рівень володіння мовою,– істотне нововведення Закону України «Про державну службу» 2015 року (п.3 ч.1 ст.4, п.5 ч.1 ст.8, п.6 ч.3 ст.13, п.7 ч.2 ст.17, п.5 ч.1 ст.25). Як відомо, мовна компетенція службових осіб нерідко зараховується до актуальних проблем державного управління (див.: [Панасюк Л. Білінгвізм як чинник політичного розвитку України: автореф. дис. на отримання ступ. д-ра політ. наук: спец. : 23.00.02. / Л. Панасюк. – К., 2015. – С.18–19, 21]). Водночас для успішного запровадження новел, спрямованих на підвищення комунікативної культури, слід ураховувати структуру персоналу конкретного державного органу.

В указаному ракурсі виняткової уваги потребує правоохоронна система. У відповідних органах поряд зі штатом, на який покладено виконання їхніх основних функцій, приміром у прокуратурі це прокурори, у Національній поліції – поліцейські, встановлені посади державних службовців та ін. Тобто не виключається певна несумірність у нормах щодо компетенції різних за статусом працівників правоохоронних органів. Якщо державних службовців фактично зобов’язано підвищувати рівень володіння державною мовою, то стосовно правоохоронців такі приписи не висуваються. Мета запропонованого дослідження – виявити фактори, сприятливі для усунення спостережених розбіжностей у вимогах до забезпечення належної мовної компетенції працівників правоохоронних органів.

Насамперед варто зауважити, що в низці новостворених правоохоронних органів недостатньо врегульовано саму організаційну структуру. Так, згідно з ч.2 ст.14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» служба в бюро є державною службою особливого характеру. При цьому відповідно до п.п.14, 15 ч.1 ст. 12 зазначеного Закону Директор Державного бюро розслідувань присвоює у встановленому порядку спеціальні звання особам рядового і начальницького складу бюро, а також вносить на розгляд Президенту України подання про присвоєння спеціальних звань вищого начальницького складу Державного бюро розслідувань. Прикметно, що ні поняття «державної служби особливого характеру», ні можливість присвоєння державним службовцям спеціальних звань Законом України «Про державну службу» 2015 року не передбачено. Крім того, не

245

Адміністративне право та адміністративний процес

вельми вмотивованим видається встановлене розмежування працівників Національного антикорупційного бюро України за специфікою виконуваних функцій (оперативнорозшукова діяльність vs. захист учасників кримінального судочинства і т.п.) на державних службовців і осіб зі спеціальними званнями (ст. ст. 10, 11 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»).

Різними є й підходи до мовної та мовленнєвої компетенції працівників правоохоронних органів. Справді, частиною 1 ст.33 Закону України «Про прокуратуру» 2014 року по суті регламентовано опанування кандидатом на посаду прокурора відомостей із юридичної лінгвістики, а саме одержання в Національній академії прокуратури України навичок складання процесуальних документів. Натомість у законодавстві про інші правоохоронні органи аналогічних положень не міститься. Для порівняння: стажування детективів Національного антикорупційного бюро України співвідноситься з набуттям досвіду з оперативно-розшукової діяльності й досудового розслідування (ч.1 ст.14 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»). Ні в Законі України «Про Національну поліцію» (ст. ст.72– 75), ні у відповідних підзаконних актах поки що не визначено обов’язковості отримання поліцейськими знань із державної мови чи– ширше – культури спілкування. Хоча покращення комунікації з громадянами нині експерти ототожнюють чи не з єдиним беззаперечним досягненням Національної поліції [Результати моніторингової кампанії «Поліція під контролем»// Інформаційний бюлетень Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів. – 2015. – Жовтень – грудень. – С.1].

Як наслідок, у низці правоохоронних органів між підрозділами державних службовців і представників інших категорій можуть увиразнитися відмінності в якості роботи на певних напрямах (підготовка документів, прийом громадян та ін.). Для усунення таких ризиків варто ініціювати закріплення юридичних гарантій щодо набуття належної мовної та мовленнєвої компетенції, які б поширювалися на різні групи персоналу:

1)постійний контроль за рівнем мовної культури (у широкому розумінні). Очевидно, указану функцію можна закріпити за Національним агентством з питань запобігання корупції. Пунктом 6 ч.1 ст.11 Закону України «Про запобігання корупції» на цей орган, зокрема, покладено здійснення моніторингу та контролю за виконанням актів законодавства з питань етичної поведінки. При цьому рядом підзаконних актів (пп.2 п.5 Правил етичної поведінки державних службовців, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2016 ғ 65, ст.14 Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 28.11.2012 ғ123, та ін.) уже встановлено норми щодо високої культури спілкування. Істотно, що зазначена діяльність Національного агентства відповідала б положенням розділу «Створення доброчесної публічної служби» Антикорупційної стратегії на 2014– 2017 роки, затвердженої Законом України від 14.10.2014 ғ1699-VII;

2)передбачення регулярних навчань;

3)забезпечення фахового філологічного (редакторського, коректорського) погодження документів.

Отже, визначення вимог щодо мовної та мовленнєвої компетенції в Законі України «Про державну службу» 2015 року потребує приведення його положень у відповідність із іншими нормативно-правовими актами. Згадані зміни повинні спрямовуватися на максимально результативне підвищення рівня практичного володіння державною та ін.

246

Адміністративне право та адміністративний процес

мовами в органах різної юрисдикції. У зв’язку з цим винятково актуальним постає гарантування системного навчання та контролю за комунікацією правоохоронців. Водночас окремі недодержання мовних правил у подальшому доречно зараховувати до порушень етичних приписів.

Олена Левчишина

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Участь організацій саморегулівних професій в адміністративному судочинстві Україні

У процесі розвитку суспільних відносин та утвердженням демократичних цінностей, важливо наголосити про появу нових інститутів в правовій сфері, які функціонують для забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Одним з таких інститутів є інститут організації саморегулівних професій. Представники професій об’єднуються задля утвердження та захисту прав та свобод людини і громадянина, забезпечення незалежності діяльності професій, створення сприятливих умов для здійснення професійної діяльності.

До суб'єктів публічних( невладних) повноважень, на яких у випадках, передбачених законом, покладається виконання деяких суспільно-державних обов'язків відносять суб’єктів саморегулівних професій – осіб, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, - аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді при виконанні ними цих функцій [Загальне адміністративне право : підручник / Гриценко I. С., Мельник Р. С., Пухтецька А. А. та інші]; за заг. ред. I. С. Гриценка. — К. : Юрінком Iнтер, 2015. —

С. 131-132].

Роль та місце представників саморегулівних професій як учасників адміністративних відносин мало досліджений та потребує свого подальшого вивчення.

Важливо зазначити, що держава наділила учасників саморегулівних професій правами та обов’язками задля захисту прав і свобод людини і громадянина, інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Публічно-правові спори вирішуються в адміністративному судочинстві, де однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Ми можемо констатувати, що діяльність організацій саморегулівних професій, що реалізую на підставі власного, одностороннього волевиявлення, внаслідок чого для протилежного суб’єкта виникають правові наслідки, в тому числі пов’язані зі зміною його правового статусу, свідчить про владну природу таких повноважень, а сам суб’єкт підпадає під визначення поняття «суб’єкт владних повноважень» в розумінні КАСУ.

Справи публічно-правового характеру за участю організацій саморегулівних професій розглядаються та вирішуються в порядку адміністративного судочинства.

247

Адміністративне право та адміністративний процес

Необхідність адміністративного оскарження полягає у тому, що це один із способів правового захисту особи у адміністративно-правових відносинах із суб’єктами публічної адміністрації, який становить собою звернення до вищестоячого органу щодо незаконності рішень, дій чи бездіяльності підпорядкованого суб’єкта [Мельник Р. С., Бевзенко В. М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. Ред..

Р. С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. - С. 348].

Діяльність організацій саморегулівних професій полягає у захисті осіб у адміністративно-правових відносинах.

Важливо зазначити, що процесуально-правовий статус учасників саморегулівних професій в адміністративному судочинстві у вирішення публічно-правових спорів полягає у тому, що вони можуть бути, як позивачі, відповідачі та інші особи у процесі.

Розгляд спорів за участь організацій саморегулівних професій може відбуватися в суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій та переглядатися у Верховному Суді України.

Аналіз судових рішень за участю саморегулівних професій дає змогу оцінити діяльність та перспективу даного інституту, запропонувати наукове та законодавче вдосконалення механізмів діяльності даного інституту у вирішенні публічно-правових спорів в адміністративному судочинстві України.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Герасименко Є.С.

Вікторія Литовка

Національна академія прокуратури України канд. юрид. наук, старший викладач

Діяльність прокурора щодо захисту інтересів держави в сфері власних надходжень бюджетних установ

Актуальність теми дослідження обумовлена сучасним станом розвитку суспільних відносин і адаптацією національного законодавства про прокуратуру до європейських стандартів, які потребують трансформації правового статусу прокурора в контексті захисту інтересів держави та суспільства, практичного вирішення питань організації захисту прокурором інтересів держави у сфері власних надходжень бюджетних установ, які вже тривалий час лишаються в тіні.

Найбільші труднощі, що стримують євроінтеграційні процеси в Україні, пов’язані з економікою, зокрема бюджетною сферою.

Власні надходження бюджетних установ як окремий вид публічних фінансів від часу їх виникнення і дотепер лишаються важливою складовою доходів бюджетної системи держави, які виконують функцію додаткового фінансового забезпечення реалізації основних завдань бюджетних установ.

Інтерес держави в сфері власних надходжень бюджетних установ полягає в належному, збалансованому функціонуванні бюджетної системи України в цілому та забезпеченні якісного рівня виконання бюджетними установами статутних завдань.

Актуальність і необхідність реалізації прокурором повноважень, спрямованих на захист інтересів держави в сфері власних надходжень бюджетних установ, обумовлюється наступними чинниками:

1) не налагодженою системою державного фінансового контролю за порядком отримання власних надходжень бюджетних установ;

248

Адміністративне право та адміністративний процес

2)відсутністю єдиних засад встановлення переліку платних послуг, визначення їх тарифів та стандартів якості;

3)неналежним станом запровадження відомчого контролю в центральних органах виконавчої влади, обласних державних адміністраціях та на місцях;

4)високим рівнем корупції у відповідній сфері державного управління;

5)систематичними втратами бюджету внаслідок заподіяння шкоди кримінальними правопорушеннями, пов’язаними з обігом власних надходжень бюджетних установ.

Особливості організації роботи прокурора на досліджуваному напрямі проявляються

уйого взаємодії з контролюючими, правоохоронними органами та судами, оскільки жодна з функцій, покладених на органи прокуратури, не може бути реалізована без взаємодії з тим чи іншим органом. Результати роботи органів фінансового контролю, яка в основному здійснюється у формі контролю за виконанням бюджету, цільового використання бюджетних коштів, дають підстави стверджувати про незадовільний стан організації попереднього та поточного контролів за порядком отримання та зарахування власних надходжень на спеціальний фонд; про необхідність запровадження нових підходів; розробку ефективної системи фінансово-бюджетного контролю, яка забезпечить цілісний контроль за управлінням державними ресурсами, скоординує діяльність усіх компетентних органів держави в процесі залучення та використання власних надходжень бюджетних установ.

Під ефективністю захисту прокурором інтересів держави в сфері власних надходжень бюджетних установ (діяльності прокуратури в цілому), необхідно розуміти оцінку роботи прокуратури з позиції досягнення її кінцевого результату. Співвідношення між завданням та фактичним результатом виконаної роботи вказує на ступінь ефективності діяльності.

Метою такої діяльності прокуратури є захист прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави щодо забезпечення законного отримання та використання власних надходжень бюджетних установ.

До завдань такого захисту відносяться наступні:

сприяння законності отримання й ефективності використання власних надходжень бюджетних установ;

- виявлення та викорінення проявів тотальної корупції в органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях в сфері залучення та використання бюджетними установами власних надходжень внаслідок необґрунтованого стягнення плати за послуги, здійснення благодійної діяльності з порушенням принципу добровільності тощо;

- своєчасне та ефективне реагування на нові прояви злочинності, предметом яких стають власні надходження бюджетних установ;

- вжиття заходів щодо відшкодування заподіяних порушенням закону збитків (шкоди) внаслідок незаконного отримання, привласнення чи нецільового використання власних надходжень бюджетних установ;

- притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які винні в порушенні прав, свобод і законних інтересів громадянина або держави;

- вжиття заходів щодо поновлення порушених прав громадянина або інтересів держави, усунення причин і умов, що їм сприяли.

Для ефективного запобігання правопорушенням у сфері мобілізації та розпорядження власними надходженнями бюджетних установ важливо об'єднати зусилля правоохоронних та контролюючих органів, що має здійснюватися під час їх виявлення та

249