Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

прав, нажаль, немає. Говорячи про шляхи реалізації прав не можна не згадати про механізм захисту цих прав.

Механізму захисту прав і свобод людини і громадянина, і, зокрема, дитини, присвячені наукові праці І. Ліщини, М. Буроменського, В. Кравченка, Ю. Сидорчука, І. Литвиненка, М. Антоновича, Г. Агушевої, Д. Баданіна, К. Ніконова, Т. Титової, А. Дакала, О. Огородника, О. Руднєвої тощо. У наукових публікаціях основна увага приділяється поняттю та основним умовам застосування міжнародно-правового механізму захисту прав людини і громадянина. Майже у кожному своєму дослідженні науковці роблять наголос на захисті прав дитини, як на специфічному інститутові, який є складовою інституту захисту прав людини взагалі. Тож, для того, щоб найбільш повно дослідити питання, що стосуються міжнародно-правового механізму захисту прав людини, пропонуємо розпочати з аналізу різних доктринальних підходів щодо розуміння загального поняття «механізм міжнародного захисту прав людини».

Так, наприклад, Іван Ліщина у своєму монографічному дослідженні «Міжнародні механізми захисту прав людини» під терміном «механізми міжнародного захисту прав людини» розуміє систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення. Автор наголошує, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій (наприклад, ст. 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, угодою також визначаються їхні повноваження і спеціальні правила процедури) [Ліщина І. Міжнародні механізми захисту прав людини / І. Ліщина // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2001. – ғ 21. – С. 210 – 238].

А В.В. Кравченко притримується класичного розуміння, і приходить до висновку, що сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини.

У сучасному світі існує розгалужена система міжнародних механізмів щодо захисту прав людей, що являють собою декілька десятків універсальних і регіональних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності.

Універсальні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженому колі міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини).

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини - згідно з

150

Конституційне право та права людини

Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок - згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер [Міжнародно-правовий захист прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jure.in.ua/node/48].

Говорячи про міжнародно-правових захист прав дитини, звертаємо увагу на один з основних «інструментів» такого захист - Комітет з прав дитини, який було створено у відповідності до ст. 43 Конвенції про права дитини, 1989 р.

До Комітету входять 18 експертів, які діють в особистій якості і обираються таємним голосуванням у ході наради країн - учасниць Конвенції з числа громадян цих країн з урахуванням принципу справедливого географічного розподілу і представництва головних правових систем. Члени Комітету повинні володіти високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі, що охоплюється Конвенцією. Кожна держава має право висунути не більше одного кандидата.

Розгляд доповідей є основною функцією Комітету. В доповідях зазначаються фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов'язань за Конвенцією. Доповіді повинні містити інформацію, достатню для забезпечення повного розуміння Комітетом дії Конвенції підзвітної країні. З урахуванням значної завантаженості програми роботи Комітету передбачено подання зведених доповідей (як правило, за два п'ятирічних періоду) [Міжнародне право: навч. посібник / [Буроменський М. Б., Семенов В. С., Стешенко В. М. та ін.]; за ред. В. М. Буроменського. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.].

З наведеної вище інформації, ми можемо зробити висновок, що Комітет із прав дитини є одним з інструментів (механізмом) захисту прав людини. Рекомендації даного Комітету можуть слугувати одиницею виміру стану захисту прав дітей на території держави-учасниці, якою є Україна, на рівні прийняття рішення, так і на практичному рівні. І хоча за невиконання таких рекомендацій не передбачено застосування примусових санкцій, але серйозний аналіз такого документу ООН призведе до позитивних результатів у стані захищеності дітей.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Лотюк О. С.

Ольга Косілова

Національна академія Служби Безпеки України, кандидат політичних наук, доцент кафеди теорії та історії держави і права

Роль інституцій громадянського суспільства у забезпеченні національної безпеки держави

Розвиток громадянського суспільства є складовою процесу демократизації в державі, важливою умовою забезпечення національної безпеки та стабільності у державі. Відповідно до ст.6 закону України «Про основи національної безпеки України», створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів нашої держави.

На нашу думку, термін «громадянське суспільство» доцільно вживати для означення структурно визначеної, інституціоналізованої підсистеми суспільства із специфічними, притаманними тільки їй добровільними формами громадської активності, особливими культурними і соціально-психологічними особливостями. Громадянське суспільство з

151

Конституційне право та права людини

погляду його структурної будови можна розглядати як сукупність громадських інститутів, які сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах Конституції та законів, за посередництвом яких індивіди вільно реалізують свої основні природні права і свободи. Слід зазначити, що в сучасній Україні досі відсутнє нормативне визначення цього феномену.

Громадянське суспільство є складним утворенням і характеризується багатомірністю соціальних зв`язків у середині нього. Як характерну ознаку громадянського суспільства потрібно відзначити спонтанність утворення його інститутів. Діяльність інститутів громадянського суспільства ґрунтуються виключно на ініціативі та активності громадян як приватних осіб. В Україні сталою тенденцією останніх років залишається зростання кількості офіційно зареєстрованих громадських об’єднань.

Роль громадянського суспільства у забезпеченні національної безпеки держави, варто аналізувати з точки зору системного підходу, оскільки громадянське суспільство є суб’єктом забезпечення національної безпеки та її об’єктом. Так, відповідно до ст. 3 закону України «Про основи національної безпеки», громадяни, суспільство в цілому є об’єктами національної безпеки, а саме: їх конституційні права і свободи; духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності тощо). Водночас, громадянське суспільство, а саме, «громадяни України, об’єднання громадян», відповідно до ст.4 вищесказаного закону визначено як суб’єкти забезпечення національної безпеки.

Громадянське суспільство як суб’єкт забезпечення національної безпеки виконує ряд функцій по відношенню до держави. Умовно їх можемо визначити як зовнішні та внутрішні. Внітрішні функції громадянського суспільства спрямовані на забезпечення оптимальних умов існування громадянського суспільства у державі; це форми та способи взаємодії громадянського суспільства з державою. Вони полягають перш за все у тому, що громадянське суспільство, з одного боку, створює бар’єр, що не дозволяє державі активно втручатися у справи суспільства, забезпечує права і свободи громадян, в першу чергу так звані негативні права і свободи, а з іншого – громадянське суспільство намагається корегувати та контролювати державну політику з максимальним урахуванням власних інтересів. «Основне спрямування громадського контролю над силовими структурами - запобігання перетворення України на державу «поліцейського типу», сприяння розвитку демократичних процесів у контрольованих структурах сектору безпеки» [Полтараков О. Ю. Безпека держави та безпека суспільства: специфіка політичного взаємовпливу в національному та європейському контекстах. Монографія / О. Ю. Полтараков. – К.: Видавництво «LAT&K». – 2009. – C. 277].

Інститути громадянського суспільства, такі як академічні інститути, аналітичні центри, неурядові організації з захисту прав людини та неурядові політичні організації тощо, можуть і повинні активно впливати на рішення і політику у сфері безпеки. Діяльність значної частини громадських об’єднань тією, чи іншою мірою причетна до різних аспектів зміцнення обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки. Це стосується, зокрема, незалежних аналітичних центрів, науково-технічних товариств, об’єднань ветеранів бойових дій, ветеранів збройних сил та спецпідрозділів, оборонно-спортивних товариств, оздоровчих та фізкультурно-спортивних об’єднань, козацьких об’єднань, молодіжних патріотичних організацій та інших [Використання потенціалу громадянського суспільства для забезпечення національної безпеки України в умовах зовнішньої агресії». Аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1565/].

152

Конституційне право та права людини

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що основними напрямками діяльності громадських інституцій у сфері забезпечення національної безпеки є наступні: здійснення громадського контролю діяльності органів державної влади у сфері забезпечення національної безпеки; розповсюдження незалежних аналітичних досліджень та інформації щодо сфери безпеки, військових питань та питань оборони в парламенті та серед населення; моніторинг реалізації (забезпечення) захисту прав людини і поваги до верховенства права у сфері безпеки; здійснення альтернативної експертної оцінки урядової політики безпеки, оборонного бюджету, питань ресурсів та постачання; діяльність волонтерських організацій у сфері захисту національної безпеки та державності (від створення добровольчих загонів, що безпосередньо беруть участь у бойових діях до продовольчого та матеріального забезпечення збройних сил).

Андрій Кучук

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, канд. юрид. наук, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Екзальтація універсальністю прав людини: схід і захід

Інтенсивний розвиток науки і техніки наприкінці ХХ століття, передусім у межах західної цивілізації, був одним із факторів інтеграційних та глобалізаційних процесів, які на сьогодні вийшли за межі окремих регіонів і навіть континентів. Означене стало фактором розвитку декількох тенденцій: першої – пізнання інших культур, друга – певна конфронтація різних цивілізацій. Глобалізація, що супроводжується процесом глокалізації. Питання Сходу і Заходу черговий раз набуло актуальності. Водночас продовжується співпраця щодо вироблення спільних стандартів і, зокрема, у сфері забезпечення прав людини. У зв’язку з цим не можу не згадати Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Хоча «за» її прийняття проголосувало 48 держав, були й держави, які утримались. Це, зокрема, Білоруська РСР, Південно-Африканська Республіка, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Чехословаччина, Югославія. Виступаючи з приводу прийняття означеного документу А.Я. Вишинський зауважив: «Нас не можна збити з нашої позиції демагогічними криками і схлипуваннями про те, що не можна, мовляв, обмежувати людську свободу, права людини. Ні - можна, якщо ця свобода використовується на шкоду суспільному благу, інтересам народу» [CССР и принятие всеобщей декларации прав человека [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hrights.ru/text/b11/Chapter17.htm. – Назва з екрану].

Слід також нагадати про наявність діаметрально протилежних філософських концепцій розуміння прав людини. Так, значна кількість європейських держав, чия розуміння права ґрунтується на природній школі права, вбачають першоджерелом прав людини Бога і виступали за включення цього терміну у преамбулу декларації (Так, наприклад, у преамбулі Конституції України зазначається: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, …усвідомлюючи відповідальність перед Богом…приймає цю Конституцію – Основний закон України». Хоча в ст. 35 Конституції закріплено: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова»).

153

Конституційне право та права людини

Таке бачення було неприйнятним для представників Радянського Союзу та держав, сім’ї мусульманського права. І якщо Радянський Союз розпався і відповідно, перестав бути суб’єктом міжнародного права, то відносно держав, які складають релігійну правову сім’ю, то вони завжди наголошували на регіональності прав людини, на їх різне розуміння в межах інших цивілізацій. Особливої критики зі сторони вказаних держав концепція універсальності прав людини зазнала наприкінці ХХ століття. Натомість черговий раз йшлося про існування не лише європейських цінностей, про національні (точніше ментальні) особливості.

Каїрська декларація про права людини в ісламі 5 серпня 1990 року містить серед інших і наступні приписи: «Іслам – релігія первозданної чистоти. Забороняється застосовувати будь-який примус до людини чи використовувати її злидні або невігластво для звернення її в іншу віру або атеїзм» (ст. 10), «ісламський шаріат є єдиним джерелом для тлумачення будь-яких статей цієї Декларації» (ст. 25).

Зауважу, в продовження цього, через майже 64 роки після прийняття Загальної декларації прав людини, таке несприйняття знайшло формальне закріплення у іншому міжнародному документі – Декларації прав людини, прийнятій 18 листопада 2012 р. Асоціацією держав Південно-Східної Азії на саміті в столиці Камбоджі Пномпені. Ця декларація критикується західними правозахисниками. Примітно, що в цьому документі проголошується, що «в той же час, реалізація прав людини повинна розглядатися на регіональному та національному рівні, враховуючи різні політичні, економічні, правові, соціальні, культурні, історичні та релігійні передумови».

Саме на цьому наголошувалося і при прийняття Загальної декларації прав людини – на існуванні різних культурних традицій.

Л. Павлова з цього приводу вказує наступне: «Розбіжності при обговоренні проекту Декларації викликали не тільки ідеологічні протиріччя, а й відмінності культурних традицій, релігійних систем. Це особливо виявилося під час обговорення проекту статей Декларації, що стосуються права вступу в шлюб і рівноправності сторін у шлюбі. … представник Саудівської Аравії вважав, що трактування права на одруження, що викладене у проекті Декларації, проголошує перевагу лише однієї західної цивілізації і не враховує інші, що довели свою мудрість протягом століть» [Павлова Л. Современная концепция прав и свобод человека и ее трактовка Всеобщей декларацией прав человека 1948 г. / Л. Павлова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: evolutio.info/ content/view/249/49/].

Не можу не згадати і слова Дамирли Мехман Алишах огли: «Прямі контакти ісламської і західної культур призводять до складної, часом напруженої, взаємодії ісламських традицій права до сучасних реалій як самих мусульманських держав, що обрали шлях модернізації і демократизації, так і західних світських держав. Все це ставить нові завдання – завдання щодо зниження рівня зазначеної напруженості, поєднання ісламської традиції з сучасними демократичними цінностями і нової інтерпретації ісламського права в контексті сучасних реалій. …Зокрема, застосування ісламського права в світських державах, де мусульмани проживають як меншини, призведе до створення паралельного правового простору в межах правових систем цих держав» [Дамирли М. А. оглы Исламское право в светских обществах: некоторые теоретические проблемы / М. А. огли Дамирли // Правові проблеми цивілізаційного вибору України: матер. Всеукр. наук. конф., присвяч. пам’яті проф. Вишнякова О. К. (м. Одеса, 6 листоп. 2015 р.) / наук. ред. С. В. Ківалов; упоряд. Ю. Ю. Акіменко, О. П. Умеренкова. – Одеса: Фенікс, 2015. – С. 233].

154

Конституційне право та права людини

Таким чином, на сьогодні проблема універсальності прав людини набула чергового «витку» свого розвитку, на якому не можна не визнавати як наявність різних філософський концепцій її розв’язання, так і заперечення явища універсальності загалом.

Микола Марченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Право вето Президента України як дискреційне повноваження глави держави

В українській науці конституційного права питання дискреційних повноважень глави держави є малодослідженим, а дослідження права вето глави держави у контексті дискреційних повноважень комплексно не проводилося. Фактично Конституція України передбачає дискреційний характер реалізації права вето глави держави. Право вето глави держави переважно досліджується через формальний підхід без його розгляду в контексті співвідношення з дискреційним характером реалізації права вето глави української держави з його правовим статусом гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Через це постає актуальність змістовного дослідження права вето з урахуванням співвідношення дискреційного характеру цього повноваження президента України та застосування системного тлумачення норм Конституції України, з метою уточнення правової природи права вето та вироблення наукових рекомендацій його практичного застосування. Слово «дискреція» - класично позначає вирішення посадовою особою чи державним органом певного питання на власний розсуд [Бибик С.П., Сюта Г.М. Словник іншомовних слів: тлумачення, словотворення та слововживання / За ред. С.Я.Єрмоленко; Художник-оформлювач Б.П.Бублик. - Харків: Фоліо, 2006. С.183]. Отже, виходячи з вищенаведеного, дискреційність передбачає певну свободу суб’єкта владних повноважень при прийнятті відповідного рішення. Деякі дослідники вбачають терміни дискреція та розсуд тотожними у теорії права [Задорожня Г. Дискреційні повноваження глави держави / Г.Задорожня // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2013. - Вип. 95. - С. 77-80.]. Слід відзначити, що в сучасній конституційній державі будь-яка посадова особа або будь-який орган публічної влади може здійснювати реалізацію власних повноважень виключно в рамках наданих їм конституцією та законами повноважень. Це дозволяє виділити два визначальних аспекти реалізації главою держави наданих йому дискреційних повноважень (аналогічно до інших посадових осіб та органів публічної влади): 1) реалізація дискреційного повноваження проводиться без узгодження з іншими суб’єктами публічної влади. Отже, глава держави як і будь-яка особа публічної влади є самостійним при прийнятті рішення в межах дискреції. 2) мова йде про повноваження надані в межах конституції та закону. Тут наявна вимога законності або реалізації принципу верховенства права. Також, повноваження надані в межах закону можна розглядати у якості обмеження рамками закону та правових принципів. Варто відзначити, що здійснення права вето глави держави в цілому є пов’язаним з повноваженнями Президента щодо забезпечення конституційного ладу, а отже, і найвищої цінності в України – життя людини. «Президент України є главою держави та гарантом дотримання Конституції України. Такий правовий статус зобов’язує його здійснювати заходи для зупинення порушень

155

Конституційне право та права людини

Конституції України, запобігання загрозам державного суверенітету та територіальній цілісності та надає широкі можливості діяти дискреційно, на власний розсуд». [Конституційна конфліктологія (конституційні механізми подолання політичних криз)] / [Г.М.Волянська та ін.]; за ред.: В.Л. Федоренка, М.В.Савчина; Ін-т громад. сусп-ва, Акад. муніцип. упр. - Київ: 2008. –с.111]. В цьому контексті також є важливими положення ч.1 та ч.2 ст. 3, та ч.1 та ч.2 ст. 102, ч. 2 і ч.3 ст. 22, ст.1, ст.8 Конституції України. Так ч.1 ст.3 Конституції України закріплює людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку у якості найвищої соціальної цінності. У ч.2 ст.3 Конституції України закріплюється людино-центристська сутність держави. Відповідно до вказаної норми права і свободи людини та їх гарантії закріплюються у якості змісту та спрямованості діяльності держави. Ця ж норма закріплює принцип відповідальності держави перед людиною та її обов’язок утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Ч.2 та ч.3 ст.22 Конституції України встановлюють конституційну гарантію недопущення скасування прав і свобод людини і неможливість звуження змісту та обсягу прав і свобод людини при прийнятті нових законів чи при внесенні змін до чинних законів. Безумовно, що розкриті вище положення ст.3 та ст.22 Конституції України мають причинно-наслідковий зв’язок з закріпленням в ч.1 ст.102 Конституції України правого статусу Президента України у якості глави держави і наділення його повноваженням виступати від її імені. Для проведення правового аналізу реалізації дискреційного повноваження права вето глави держави визначальне значення має положення ч.2.ст.102 Конституції України, яке визначає Президента України гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Реалізація правового статусу президента України у якості гаранта додержання конституції здійснюється через конституційно визначені повноваження глави держави. Відповідно, є підстави розглядати право вето президента України у якості наданого йому Конституцією інструменту для забезпечення захисту прав і свобод індивіда та конституційного ладу загалом. При такому розгляді правової природи права вето Президента України його дискреційний характер реалізації можна розглядати прийнятним та таким, що значною мірою враховує критику дискреції з боку радикального антиетатизму. Радикальні антиетатисти вбачають у дискреційних повноваженнях проблему надто широких можливостей, що їх надає дискреційна влада і питання свавільного використання відповідних повноважень. Так, Ф. Гаєк прагматично відзначав: «…дискреція – це шпарина через яку може втекти свобода кожної людини» [Гаєк Ф.А. Конституція свободи [Пер. з англ. Мирослави Олійник та Андрія Королишина.] - Львів: Літопис, 2002. С. 218.]. Твердження Ф. Гаєка є слушним з одного боку при вирахуванні належності використання дискреційного повноваження права вето глави держави, а з іншого може становити належну основу для використання вказаного права главою держави з метою захисту прав і свобод індивіда та конституційного ладу. Вище викладене зумовлює висновок про необхідність подальшого дослідження з ухилом на практику та захист прав і свобод людини.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Марцеляк О. В.

156

Конституційне право та права людини

Таїсія Мельниченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Соматичні права людини: проблеми розуміння та класифікації

Актуальність теми зумовлюється тим, що нині традиційні концепції прав людини зазнають потужних трансформацій відповідно до глобалізаційних процесів у світі. Отримують законодавче закріплення нові права, тому виникає потреба їхнього теоретичного вивчення та подальшого розвитку.

До проблематики соматичних прав в цілому зверталися такі науковці, як А.А. Абашидзе,С. І. Івентьєв, А. І. Ковлер, В. І. Крусс, М.А. Лаврик та ін. Вперше соматичні права як права людини розпоряджатися своїм тілом виокремив В.І. Крусс. Можливість реалізації соматичних прав залежить від рівня законодавчого регулювання у окремій державі, а також від того, наскільки їхнє існування узгоджується із етичними і моральними цінностями того чи іншого суспільства.

Інколи виникає питання стосовно того, чи соматичні права слід включати до права на життя, чи вони є окремим правовим явищем. Наприклад, Р.О. Стефанчук серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичних осіб, визначає окремо особисті немайнові права, що забезпечують цілісність фізичної особи (серед них право на життя та право на здоров’я) і особисті немайнові права, що забезпечують відтворюваність фізичних осіб (репродуктивні права), тобто розглядає ці права як різні. [Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) / Р. О. Стефанчук // Монографія /- К: КНТ, 2007. - 626 с. – С. 265 - 361]. Якщо розглядати класифікацію прав людини з точки зору поколінь прав людини, то соматичні права відносять як до першого, так і до другого, а також четвертого поколінь прав людини. Вважаємо, що соматичні права доцільно відносити саме до четвертого покоління прав людини, оскільки тут йдеться про їх особливу природу, що акцентує увагу на автономії особистості, до того ж, їх виокремили порівняно недавно, а одним із основних критеріїв поділу прав на покоління є час виникнення таких прав.

Зазвичай до соматичних прав відносять право на гідну смерть (евтаназію), право на трансплантацію органів і тканин, право на зміну статі, право на вживання наркотичних чи психотропних засобів та інші. Цікавим, на нашу думку, є спроба встановити співвідношення соматичних і репродуктивних прав. Р.О. Стефанчук визначає репродуктивні права як систему відокремлених особистих немайнових прав фізичних осіб, що забезпечують її природне існування та спрямовані на здійснення репродуктивної функції фізичних осіб[Зазначена праця, С. 349]. Раніше акцент здійснювався на немайновому характері репродуктивних прав, проте все більше науковців відносять репродуктивні права саме до соматичних прав. Для розуміння єдності репродуктивних і соматичних прав можемо звернутися до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). ЄСПЛ у рішенні «Еванс проти Сполученого королівства» відзначив, що ембріон, створений шляхом штучного запліднення, у разі відкликання згоди чоловіка на імплантацію ембріона навіть попри заперечення жінки, не підлягає подальшому зберіганню [Evans v. the United Kingdom[GC], Decision on merits, no. 6339/05, ECHR 2007IV]. Суд визнав за особою цілковите право як визначати долю кожної частини свого тіла, так і в подальшому змінювати це рішення (якщо відповідні положення містяться у

157

Конституційне право та права людини

національному законодавстві). Статеві клітини тіла людини є такою самою його частиною, як і органи, що можуть бути трансплантовані, тому доцільно вважати репродуктивні права соматичними.

Неоднозначним є виокремлення серед соматичних прав права людини на клонування. Слід відзначити, що, враховуючи міжнародні стандарти у цій сфері (Декларація ООН про клонування), а також Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини», реалізувати право на клонування людини нині неможливо. У ч.5 ст. 221 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, зазначено, що процеси клонування людей є непатентоспроможними, бо їх комерційне використання суперечить публічному порядку та суспільній моралі. Проте, на думку вітчизняних науковців, незабаром виникне явище терапевтичного клонування, отже слід здійснювати теоретичні напрацювання в зазначеній сфері [Повалій С.І. Клонування в аспекті формування соматичних прав людини: філософсько-правові аспекти / С.І. Повалій // Вісник Запорізького національного університету. -2011. - ғ 1.- С. 53-54]. Тому вважаємо за можливе потенційно відносити право на клонування до соматичних прав людини.

Доцільно також вважати одним із соматичних прав людини право вирішувати долю свого тіла після смерті. Це право є ширшим відносно права на посмертну трансплантацію чи надання дозволу використовувати своє тіло для навчальних цілей тощо. Зазначимо, що волевиявлення особи щодо реалізації усіх соматичних прав здійснюється за її життя.

Слід відзначити, що наявні класифікації соматичних прав здебільшого зводяться до їх простого переліку [Завальнюк В.В. Соматичні права людини з позиції юридичної антропології / В.В. Завальнюк // Наукові праці НУ «ОЮА». Т. 10. - Одеса: Юрид. л-ра, 2011. – С. 20-27. -С. 22]. Пропонуємо класифікувати соматичні правалюдини за певними критеріями, наприклад, за моментом їхньої реалізації. Залежно від моменту реалізації пропонуємо виокремити ті соматичні права, реалізація яких можлива за життя фізичної особи, як-от право на зміну природних даних шляхом хірургічного втручання (право на зміну статі, право на зміну зовнішності), право на прижиттєву трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини, репродуктивні права, право на вживання наркотичних та психотропних засобів, право на гідну смерть (евтаназію) та ін.; права, реалізація яких можлива після смерті фізичної особи, наприклад, право вирішувати посмертну долю свого тіла (посмертне донорство та ін.).

Отже, враховуючи вищевикладене, пропонуємо відносити соматичні права людини до четвертого покоління прав людини і вважати їх категорією, що об’єднує всі права людини по розпорядженню своїм тілом - право на гідну смерть (евтаназію), право на трансплантацію органів і тканин, репродуктивні права, право на зміну статі, сексуальні права, право на вживання наркотичних чи психотропних засобів, право на клонування (потенційно) та інші.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Гревцова Р. Ю.

158

Конституційне право та права людини

Олена Митник

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини і громадянина в контексті конституційних перетворень в Україні

В сучасних умовах конституційного розвитку України все більшої актуальності набувають питання комплексного проведення конституційних перетворень у світлі наближення конституційного законодавства України до загальновизнаних міжнародних, зокрема європейських, стандартів. Особливо гостро постає питання вдосконалення механізму захисту прав і свобод людини і громадянина з метою їх найбільш ефективної реалізації, що є необхідною умовою функціонування демократичної, правової держави.

Механізм захисту прав і свобод людини і громадянина у юридичній літературі тлумачиться по-різному: як система та комплекс послідовних дій, які спрямовані на захист прав людини та громадянина [Ю.М. Сидорчук. Механізми захисту прав людини та громадянина: сутність і перспективи розвитку в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2013. – Вип. 682. – С. 33-35]; як складова механізму забезпечення прав людини, що являє собою заходи, спрямовані на відновлення порушених прав [Лукашева Е. А. Право, мораль, личность / Лукашева Е. А.; отв. ред. В. М. Чхиквадзе. – М.: Наука, 1986. – 262 с.]; як система органів, засобів, закріплених у Конституції, що забезпечують найбільш повний та ефективний захист прав і свобод людини і громадянина [Снежко О. А. Конституционныеосновыгосударственнойзащиты прав и свобод человека и гражданина в РоссийскойФедерации. Дис. канд. юрид. наук. Саратов, 1999. – 192 с.]. Водночас не вдаючись до дискусії щодо сутності механізму захисту прав і свобод людини, зазначимо про необхідність дослідження перспектив його вдосконалення у світлі конституційних перетворень в Україні на сучасному етапі конституційного розвитку.

Питання здійснення конституційних перетворень у державі в доктрині конституційного права безпосередньо пов’язують із явищами конституційної реформи та модернізації конституції. Як слушно зазначає А. Р. Крусян, конституційна реформа спрямована на суттєві перетворення суспільства і держави, що передбачають внесення змін до змісту конституційного ладу та закріплення цього у новій Конституції держави. Ці перетворення мають багатоаспектний, складний, поступальний характер, на відміну від модернізації, яка не впливає на зміст конституційного ладу держави та суспільства, не передбачає його кардинальних змін, але спрямована на удосконалення, перш за все, конституційного законодавства, оновлення (модернізацію) Конституції з метою еволюційного розвитку держави та суспільства. Таким чином, перегляд Основного Закону притаманний як конституційній реформі, так й конституційній модернізації, які доцільно визначати як конституційні перетворення в Україні [Крусян А. Р. Модернізація Конституції України: досвід, сучасність та перспективи / А. Р. Крусян // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія»: зб. наук. пр. / редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.), В. М. Дрьомін (заст. голов. ред.), Ю. П. Аленін [та ін.]; відпов. за вип. В. М. Дрьомін; МОНмолодьспорт України, НУ «ОЮА». – Одеса: Юрид. л-ра, 2012.

– Т. 11. – С. 235-247].

Указом Президента України від 03.03.2015 ғ 119/2015 з метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції України із залученням до цієї роботи

159