Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Історія права та держави

«справедливості та совісті[Гамбург Л. С. Третейські та мирові суди в Лівобережній Україні (Гетьманщині) другої половини XVIIXVIII ст. // Держава і право : юридичні і політичні науки: збірник наукових праць / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. НАН України. – Київ, 2001. – Вип. 13. – С. 65].

Апеляцію на рішення третейського суду у порядку, встановленому чинним законодавством подавались у Генеральний військовий суд.

Аналогічні суди існували і в Росії. Для вирішення спорів вони використовували третейські межові книги. Можливо саме тому третейський суд Гетьманщини отримав особливу підтримку російського законодавства в указі імператриці Анни Іоанівни від 8 серпня 1734 р. [Гамбург Л. С. Судова система та судові реформи в Лівобережній Україні (Гетьманщині) у другій половині XVII-XVIII ст.. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2013. – 111 с. – С. 35].

Таким чином, третейські суди відігравали важливу роль у системі засобів захисту прав за часів Гетьманщині, про що свідчить високий рівень їх законодавчого врегулювання та значне поширення розгляду справ у даних судах. Ці суди доповнювали діяльність судів по розгляду й вирішенню справ і сприяли вдосконаленню механізму захисту прав, так як їхні рішення ґрунтувалося не на юридичних нормах позитивного права, а на природно-правових принципах «справедливості та совісті».

Науковий керівник – к.ю.н. асист. Карпічков.В.О.

120

Конституційне право та права людини

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Крістіна Антузінська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Проблеми інституційної спроможності органу омбудсмана в Україні

За своєю правовою природою інститут обмудсмана повинен виступати певним арбітром між державою та її громадянами, голосом зверху у частині дотримання конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Спосіб забезпечення безпеки громадянина рішуче впливає на соціальний клімат і престиж демократичних інститутів. Таким чином важливо забезпечити інституційну спроможність органу омбудсмана в Україні і забезпечити його реальність, а не декларативний характер і суто оболонку його існування та псевдофункціонування.

На сьогодні в Україні, на жаль, немає підстав стверджувати, що реальний стан забезпечення прав і свобод людини в Україні є задовільним. Тому існує нагальна потреба вдосконалення функціонування інституту омбудсмана на основі дослідження зарубіжного досвіду у розглядуваній сфері, аналізу питань діяльності цього інституту як складової парламентського контролю у зарубіжних країнах, виявлення характерних рис і особливостей українського Уповноваженого, його правового статусу, форм діяльності [Майданник О. О. Інститут омбудмана у механізмі забезпечення прав людини в Україні / О.О. Майданник. // Наука і практика. – 2010. – ғ 7. – С. 12–15].

Слід зазначити, що на практиці з боку ВРУ не завжди виявляється належна увага і реакція на результати діяльності омбудсмана, хоча саме парламент, а не Уповноважений, має більш вагомі засоби впливу на органи державної влади при порушенні ними прав людини. Особливо при цьому слід зважити на те, що Акти реагування Уповноваженого, якими, згідно із Законом, є конституційне подання та подання Уповноваженого, мають переважно рекомендаційний характер. Водночас, аналіз українського законодавства засвідчує, що в ньому не передбачено ні організаційних, ні юридичних наслідків, які мають наставати в результаті діяльності омбудсмана для органів і посадових осіб, що припустились порушень прав людини. Отже, серйозною прогалиною українського законодавства є те, що в його нормах, з одного боку – не передбачено відповідних важелів впливу у розпорядженні Уповноваженого на суб’єктів, що порушили права людини, а з другого – немає адекватних засобів реагування парламенту за результатами його діяльності [Приходько С.Г. Шляхи вдосконалення інституту омбудсмана в Україні // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжнародної науковопрактичної конференції. – К., 2001].

Ще однією проблемою діяльності українського омбудсмана є законодавча неврегульованість його представництва на місцях. У ряді країн діють як місцеві або регіональні омбудсмани, так і омбудсмани з певних питань, зокрема: омбудсман споживачів, з питань економічної свободи, у справах преси – Швеція; з питань оборони – ФРН, Данія тощо. Прикладом утворення посад регіональних уповноважених є Італія, де запроваджено пост громадського захисника у Тоскані та Лікурії, а відповідно до Закону «Про устрій місцевої автономії» 1990 р. в кожній політико-територіальній одиниці обов’язково запроваджується інститут громадського захисника. [Батанов О. Місцевий

121

Конституційне право та права людини

уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту прав людини // Право України, 2001.-ғ2.-С.43]. У США служби омбудсмана сформовані у штатах, містах і навіть в окремих установах – у лікарнях, школах, університетах тощо. Водночас, на федеральному рівні цей інститут у США не запроваджений.

Досить привабливою для України, як уявляється, є ідея введення представників Уповноваженого в певних регіонах, оскільки це дозволить, за умов дефіциту ресурсів, виявити домінуючі в них проблеми (наприклад, західні області – велика кількість безробітних; Житомирська, Київська області – проблеми наслідків катастрофи на ЧАЕС; Донецька, Луганська – проблеми реструктуризації вугільної промисловості, масові порушення прав та безпечні умови праці тощо) та визначити шляхи і засоби їх розв’язання.

Розглядаючи питання діяльності Уповноваженого з певних питань, особливу увагу необхідно звернути на проблему захисту прав неповнолітніх. Практика свідчить, що існуюча державна система охорони прав дітей сьогодні не відповідає своєму призначенню повною мірою, що зумовлює потребу розробити механізми захисту прав дитини, зокрема, у сферах охорони прав та інтересів дітей, профілактики дитячої бездоглядності, упередження підліткової злочинності. У цьому плані вбачається, що ефективною структурою, здатною відстоювати дитячі інтереси на державному рівні, може стати уповноважений з прав дітей.

Враховуючи тенденції розвитку вищої освіти в нашій державі – децентралізацію, деідеологізацію та невирішеність певного кола проблем, зокрема бюрократизації управління навчальними та науковими процесами, виходячи з важкого становища таких соціально не захищених верств населення, як студенти та учні, надзвичайно важливим є обговорення питання про запровадження в Україні омбудсманів, які б захищали права учнівської та студентської молоді.

Основними чинниками, що затримують вирішення проблеми захисту прав українських військовослужбовців, є їхнє складне соціальне становище, особливий правовий статус, обумовлений специфікою діяльності та чітким регламентуванням спеціальним законодавством порядку проходження військової служби. Найчастіше стосовно військових порушуються такі загальновизнані права людини, як право на життя, достатній життєвий рівень, соціальне забезпечення, житло і т. ін. Одним із шляхів вирішення зазначеної проблеми вбачається посилення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав людини щодо військовослужбовців – через заснування в Україні служби військового омбудсмана.

З огляду на зазначене, вдосконалення статусу Уповноваженого ВРУ з прав людини має відбуватися, зокрема, шляхом запровадження спеціалізованих омбудсманів. Проте впровадження в Україні спеціалізованих омбудсманів не повинно стати наслідком бездумного копіювання існуючих зарубіжних моделей. Це має здійснюватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого ВРУ з прав людини, механізму державної влади, чинної національної правової системи та головне – менталітету українського народу.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Шамрай В. В.

122

Конституційне право та права людини

Оксана Байтала

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Право жінки на аборт в аспекті реалізації права на життя: конституційно-правовий аспект

Стаття 3 Загальної декларації прав людини 1948 р. вперше проголосила право на життя - кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність.

Чинна Конституція України законодавчо закріпила це право. Відповідно до ст. 27 Конституції України, кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя, здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Зміст ст. 27 Конституції України конкретизовано у книзі другій «Особисті немайнові права фізичної особи» ЦК України. У ч. 1 ст. 281 ЦК України проголошується невід'ємне право фізичної особи на життя. Разом з тим, у цій же статті, закріплені також гарантії права на життя.

Отже, право на життя є природним, невід'ємним правом кожної людини, яке належить до особистих немайнових прав людини. Саме держава повинна створювати механізм охорони та захисту права на життя від будь-яких посягань.

З права на життя випливають такі дискусійні аспекти: проблема часових меж поняття життя; проблема смертної кари; проблема евтаназії; право на аборт [Совгиря О. В. Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна.

– К.: Юрінком Інтер, 2012. – 544 с.].

Найменш законодавчо врегульованим та забезпеченим в сфері реалізації права на життя є право на аборт. Чинне законодавство України визначає аборт як операцію штучного переривання вагітності, яка може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

Країни світу по-різному підходять до вирішення питання права на аборт на національному рівні. Умовно їх можна розділити на такі групи:

-держави, де аборти повністю заборонені, крім випадків порятунку життя жінки: Афганістан, Ангола, Сирія, Чилі, Філіппіни, Єгипет, Індонезія, Іран, Ірак, Ірландія, Ліван, Непал та інші.

-держави, де аборт дозволений згідно з медичними та в інших виняткових випадках - Алжир, Аргентина, Ізраїль, Польща, Уругвай, Іспанія, Марокко, Кенія, Перу, Нігерія, Пакистан та інші.

-держави, у яких аборт дозволений згідно з медичними та соціально-економічними показниками: Англія, Індія, Ісландія, Люксембург, Фінляндія та інші.

-держави, які забезпечують повну свободу аборту: країни СНД (у тому числі Україна), Балти, Австралія, Австрія, Данія, Німеччина, США, Туреччина, Франція, Норвегія, Бельгія, Чехія, В'єтнам, Російська Федерація та інші.

У зв'язку з легалізацією чи забороною аборту, виникли два табори навколо полеміки щодо штучного переривання вагітності - прихильники та противники. Прихильники абортів стверджують, що це власне право жінки вирішувати питання переривання вагітності. Свою позицію вони аргументують тим, що заборона абортів призведе до дискримінації жінок, а також збільшенню кількості незаконних абортів. В Україні

123

Конституційне право та права людини

відповідальність за незаконне проведення аборту регулюється Кримінальним Кодексом. Так, стаття 134 КК України передбачає 2 види незаконного аборту, за яких настає кримінальна відповідальність: за проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; за проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої (кваліфікований аборт).

Згідно з концепцією прихильників штучного переривання вагітності, ембріон не є людською істотою протягом певного періоду розвитку. Наприклад, на захист цієї концепції, наводять той факт, що лише на восьмому тижні вагітності в ембріона починають вимальовуватися людські риси обличчя.

Інший табір - противники абортів - одностайно зійшлися на тому, що ембріон є людською істотою з моменту злиття жіночих та чоловічих статевих клітин. Тому жінка не має права на аборт, навіть тоді, коли вона знаходиться у скрутному матеріальному чи іншому становищі. Крім того, штучне переривання вагітності призводить до серйозного порушення фізичного та психічного здоров'я жінки. Противники абортів спираються на релігійні норми, які засуджують аборти. Такі релігії, як християнтсво, іслам та юдаїзм, забороняють аборти. Штучне переривання вагітності вважається формою вбивства, що є тяжким гріхом [Полеміка щодо аборту [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Полеміка_щодо_аборту].

Україна є державою, в якій діє свобода абортів. Вперше аборти були легалізовані радянською владою спільною Постановою Народного Комісаріату охорони здоров'я та Народного Комісаріату Юстиції СРСР «Про охорону здоров'я жінки» від 18 листопада 1920 року. Як зазначає МОЗ, якщо в 90-х роках цим методом намагались регулювати кількість дітей в сім'ї біля 1 млн жінок, то в 2011 р. було здійснено 156 193 аборти [Кількість абортів в Україні знижується [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20120313_2.html].

З метою регулювання кількості абортів та їх зменшення Міністерством охорони здоров'я було видано Наказ «Про організацію діяльності служби планування сім'ї та охорони репродуктивного здоров'я в Україні» від 4 серпня 2006 р. для створення належних умов для реалізації населенням репродуктивної функції та планування сім'ї.

Підсумовуючи вищесказане, потрібно зазначити, що, з одного боку, легалізація абортів в Україні призвела до зниження народжуваності та погіршення репродуктивного здоров'я жінок. З іншої сторони, повна заборона абортів буде мати своїм наслідком збільшення кількості незаконних абортів. Тому проблема штучного переривання вагітності потребує належної регламентації на законодавчому рівні та контролю з боку держави для того, щоб запобігти зловживанню жінками правом на аборт. Адже саме від наших рішень та дій залежать життя майбутніх поколінь.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Совгиря О. В.

Ольга Безверха

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Рада бізнес-омбудсмена – недоліки та перспективи розвитку крізь призму міжнародного досвіду

Малий та середній бізнес є рушійною силою та одночасно запорукою розвитку економіки України. В той же час, як свідчить практика, такі категорії бізнесу є найменш

124

Конституційне право та права людини

захищеними. У зв’язку з цим, малий та середній бізнес вимагає додаткового захисту, - створення інституту, який міг би одночасно бути прозорим у своїй діяльності, ефективним у захисті прав та простим у механізмі. Інститут бізнес-омбудсмена, будучи відносно новим, відповідає цим критеріям та був створений за ініціативою Європейського Банку Реконструкції та Розвитку для того, щоб відповідати потребам сьогодення. Європейський Банк взяв на себе витрати щодо фінансування всієї програми адаптації та функціонування Ради, щиро вірячи в перспективи діяльності омбудсмена в Україні.

Оскільки Рада бізнес-омбудсмена почала функціонувати лише близько року назад, це питання досі не було досліджено сучасними науковцями-правниками, хоча й широко обговорювалось політиками та економістами. Таким чином, дана наукове дослідження є першим, що аналізує законодавчі підстави функціонування бізнес-омбудсмена, враховує іноземний досвід для усунення недоліків та висвітлює перспективи даного інституту (в тому числі – з урахуванням практики діяльності Ради).

Юридичною основою діяльності інституту бізнес-омбудсмена в Україні є «Положення про Раду бізнес-омбудсмена», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року (далі – Положення). В ст. 1 нормативно-правового акту зазначено про те, що Рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом Кабміну, а ст. 2 зазначає про те, що інститут в своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства та Меморандумом про взаєморозуміння щодо підтримання української антикорупційної ініціативи від 12 травня 2014 р. (далі - Меморандум), укладеним між Кабінетом Міністрів України, Європейським банком реконструкції та розвитку, Організацією економічного співробітництва та розвитку, Американською торгівельною палатою в Україні, Європейською Бізнес Асоціацією, Федерацією роботодавців України, Торговопромисловою палатою України та Українським союзом промисловців і підприємців (далі - група сторін).

Згідно зі ст.3 Положення, Рада бізнес-омбудсмена була створена задля забезпечення прозорості діяльності органів державної влади, сприяння зниженню рівня корупції та запобігання недобросовісній (нечесній) поведінці стосовно суб’єктів підприємництва в Україні.

В той же час, постає питання, наскільки можливою є реалізація сформульованої в Положенні мети, беручи до увагу вище зазначене. Навіть більше, для того, щоб контролювати діяльність Ради, Кабмін не обов’язково повинен видавати акти такого спрямування, оскільки відповідно до ст. 11 Положення, до блоку 1 наглядової ради, яка є керівним органом, належить Кабінет Міністрів України, а отже безпосередньо приймає участь у голосуванні наглядової ради і має один з трьох голосів – що підтверджує залежність інституту від держави.

Крім того, завдання, сформовані перед Радою омбудсмена (ст. 4) не відповідають меті діяльності інститутут, що передбачено ст. 3 Положення. Сприяння прозорості діяльності органів державної влади, суб’єктів господарювання, що належать до сфери їх управління, запобігання корупційним діянням та/або іншим порушенням законних інтересів суб’єктів підприємництва не можуть бути досягнуті шляхом надання державним органам та органам місцевого самоврядування рекомендацій, які не є обов’язковими.

125

Конституційне право та права людини

В той же час, що стосується прав Ради, передбачених ст. 6 Положення, вони є надзвичайно обмеженими та деякою мірою ілюзорними. Оприлюднення інформації про корупційні діяння з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування або суб’єктів господарювання, що належать до їхнього упраління, може пошкодити репутації корумпованого суб’єкта, але це не є реальним дієвим механізмом, що здатен захистити права бізнесу. Варто звернути увагу на те, що завдання не лише не забезпечують мету діяльності, а й не здатні бути ефективно виконаними.

Враховуючи перераховані недоліки законодавчого регулювання діяльності Ради бізнес-омбудсмена, можна зробити висновок про те, що інститут матиме змогу досягнути меті і ефективно працювати виключно за умови сприяння уряду та популяризації серед українського суспільства, що дасть змогу створити тиск на державні органи та органи місцевого самоврядування.

Для оцінки перспектив розвитку Ради в Україні, досліджено досвід США та Російської Федерації, які використовують різні моделі.

Наприклад, в Сполучених Штатах використовують модель незалежності бізнесомбудсмена від органів державної влади, оскільки вважають, що субординація суперечила б природі інституту. За таким підходом омбудсмен виступає в якості медіатора між державою та бізнесом, розслідування порушень державних органів не є пріорітетним напрямом діяльності.

Тим не менше, досвід Російської Федерації демонструє, що бізнес-омбудсмен не обов’язково повинен бути незалежним від державних органів для того, щоб відповідати своїй природі. Практика показує, що в деяких ситуаціях інституція не лише здійснює нагляд за діяльністю органів державнох влади, але й безпосередньо представляє державу, виконуючи її обов’язки.

Українська Рада бізнес-омбудсмена не є настільки незалежною як американський інститут, в той же час, не наділена такими широкими повноваження як підпорядкований державі російський варіант бізнес-омбудсмена. На мою думку, Рада повинна бути ближче до бізнесу і менш залежною від держаної влади. Не зважаючи на наявні недоліки, Рада бізнес омбудсмена є надзвичайно важливим кроком, який здіснила Україна для покращення інвестиційного клімату та вдосконалення функціонування бізнесу, має великі перспективи розвитку в нашій державі.

Науковий керівник – к.ю.н., ас. Кравцова З. С.

Анастасія Гераймович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу

До питання щодо права на смерть, евтаназію

Серед багатьох проблем сьогодення надзвичайно актуальними стають ті, які перестають бути особистими і перетворюються на соціальні. Це повною мірою стосується і евтаназії. Ставлення до цієї теми досить неоднозначне та обговорення її завжди має дискусійний характер.В рамках цієї проблеми існує дві протилежні позиції. Прибічники першої визнають необмеженість права вибору людини у питанні продовження власного життя чи його припинення. Їх аргументом є те, що під поняттям «право на смерть», слід розуміти не самогубство як дію активного суб'єкта, а дію

126

Конституційне право та права людини

людини, що помирає та виступає в якості пасивного об'єкта, якому штучно уповільнюють настання смерті.Прихильники іншої ж пропагують повну підпорядкованість подібного вибору суспільним і державним інтересам. Сам термін «право на смерть», в певній мірі, звучить парадоксально, адже з плином часу фундаментальним та невід'ємним правом людини лишается саме право на життя. У сфері права на евтаназію можна виокремити три основні групи правових доктрин:

-правові доктрини, які категорично заперечують право на евтаназію (представники: С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова, А. Зябрєв). Вони наполягають на тому, що легалізація евтаназії може призвести до зловживань, до втрати хоспісів, а також до паралізації наукового прогресу в медичній сфері;

-правові доктрини, які обґрунтовують, що право на евтаназію залежить саме від волі людини. (представники: Ю. Дмитрієв, Е. Шленєва, В. Глушков). Згідно з цією правовою доктриною найважливішим постулатом є визнання автономії особистості, надання права людині самій розв´язувати всі питання, що стосуються її організму, психіки, емоційного стану;

-правові доктрини, які обґрунтовують, що право на евтаназію витікає із права нажиття. (представники: А. Коні, Н. Маклеїн, Е. Те, Г. Романовський). Відповідно до цієї правовоі доктрини право на життя логічно передбачає і право на смерть, оскільки право на смерть є складовою права на життя, а без урахування цього право на життя перетворюється на обов´язок, оскільки від нього не можна відмовитись, що, очевидно, є характерним лише для обов´язку, а не для права.

Евтаназія (в перекладі з грецької - хороша і легка смерть) -це навмисне прискорення настання смерті невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Як зазнчав у своїй статті на тему «Социологические и правовые аспекты эвтаназии» В.А. Глушков – «Евтаназію, з юридичної точки зору,можна визначити як умисне позбавлення життя безнадійно хворої людини з метою полегшення його страждань.» [В. А. Глушков «Социологические и правовые аспекты эвтаназии». – 1992 год. – С. 8]

Науково слід розрізняти два види евтаназії: активна та пасивна.Сутність активної (позитивної) евтаназії полягає в застосуванні активних дій щодо прискорення смерті людини з безнадійним прогнозом на останньому етапі хвороби. Щодо пасивної (негативної) евтаназії, то це пряма відмова від заходів, що сприяють підтриманню життя смертельно хворого. Деякі вчени виділяють ще два поняття,стосовно евтаназії, - ортоназія і дистаназія. Під дистаназіей розуміється підтримання лікарем життя хворого, хоч і не страждаючого надмірно, але визнаного вже невиліковним навіть за допомогою дорогих препаратів. В свою чергу ортоназія – це припинення визначених заходів, а іноді лише їх обмеження, що означали б миттєву смерть пацієнта.

Як зазначав Св. Фома Аквінський - людський закон повинен ґрунтуватися на природному законі - заборона людям робити те, що не є для них неправильним, не є законотворчим. Але мораль та ідеальна законність не тотожні. Іноді те, що з точки зору моралі погано, не практично юридично забороняти. У той же час те, що допускає мораль, може бути заборонено законом, оскільки часом для загального блага нам доводиться відмовлятися навіть від своїх прав.

Можна розглядати питання евтаназії під впливом багатьох аспектів. З правовї точки зору людина претендує на право смерті на таких же підстівах як і на володіння правом на життя. Тобто ці два аспекти є тотожними та кореспондуючими.

Щодо теології, то як відомо – «Бог взяв життя, він його і забрав». Тобто вже вищими силами розподілено наше майбутне. Якщо життя нам було надане третьою стороною, у

127

Конституційне право та права людини

нашому випадку – Богом, то відподвіно припинити дію цього права може лише та сторона, яка його надала. Отже, згідно з теологією - людина має можливість користувутасия правами як на життя, так і на смерть, але не має можливості ними розпоряджатися.

Якщо розглядати проблему евтаназії з точки зору гуманізму, то припустимо вважати, що якщо людина має право на гідне життя, то безпосередньо вона може претендувати на право гідної смерті, тобто евтаназії в тому числі. Навіть Сократ зауважував та був переконаний, що «більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне».[Етика та естетика / Прикладна етика / Аболіна Т.Г. –Евтаназія // Київ «Центр учбової літератури» 2012. – с. 123] Тобто певні паралелі можна привести і з приводу смерті.

В Україні евтаназія заборонена законом. Про це йдеться у ст.52 «Основ законодавства України про охорону здоров’я». У Цивільному кодексі України, а саме у ст. 281 ч. 4 йдеться «Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.»

Отже, застосування евтаназії з однієї сторони забезпечує право людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти страждання; високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей. [Андрєєва Г.Д. «Проблема легалізації евтаназії в Україні». – с. 3].

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Кобан О. Г.

Ольга Горелая

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет студентка 3 курса

Референдум как форма непосредственной демократии

Актуальность данной темы заключается в том, что институт референдума имеет большом значении для становления демократии в большинстве стран мира. Являясь одной из форм непосредственной демократии, он отражает общие тенденции к демократизации различных аспектов жизни общества, расширению участия граждан в управлении государственными делами, решении важных вопросов, затрагивающих интересы большинства населения.

Референдум – это голосование избирателей, посредством которого принимается решение государственного или самоуправленческого характера, имеющее общегосударственное или местное значение. Это решение имеет силу закона, а иногда и большую силу, чем обычный закон парламента (считается что решение, принятое путем референдума, не следует отменять обыкновенным законом), или силу важного постановления местного самоуправления [Мишин, А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник для вузов / А.А. Мишин. – 17-е изд., испр. и доп. – М.: СТАТУТ, 2013. – c. 97].

Голосование на референдуме является свободным, всеобщим, равным, прямым, тайным.

Предмет референдума – это вопрос, подлежащий решению на референдуме. Его формулировка в бюллетене называется формулой референдума [Алебастрова, И.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие / И.А. Алебастрова. – М.: Юриспруденция, 2000. – c. 90].

128

Конституційне право та права людини

Общим правилом является то, что формула референдума не должна включать вопросы:

-чрезвычайного и безотлагательного характера (принятие экстраординарных и срочных мер по обеспечению здоровья и безопасности населения);

-требующие специальных знаний (принятие и изменение бюджета, исполнение или изменение внутренних финансовых обязательств государства);

-ответ на которые известен заранее (повышение заработной платы, снижение налогов).

Не выносятся на суд избирателей вопросы о формировании состава органов государственной власти и органов местного самоуправления или об их персональном составе, амнистии или помиловании [Малько, А. В. Конституционное право зарубежных стран / А. В. Малько, О. В. Афанасьева, Е. В. Колесников, Г. Н. Комкова; под общ. ред. д. ю. н., проф. А. В. Малько. – М.: Норма, 2004. – c. 164]

Общепринятым является деление референдумов на конституционные (предметом является либо проект новой конституции, либо конституционная реформа или поправки

кконституции) и законодательные (предметом может быть либо проект закона, либо уже вступивший в силу закон) [Мишин, А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник для вузов / А.А. Мишин. – 17-е изд., испр. и доп. – М.:

СТАТУТ, 2013. – c.97].

По основаниям проведения различают обязательные и факультативные референдумы. В первом случае конституция устанавливает, что решение по определенному вопросу может быть принято только путем референдума. Факультативный референдум означает, что решение по предлагаемому вопросу может быть принято путем референдума, а может быть принято и иным путем [Чиркин, В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / В. Е. Чиркин. – М.: Юристъ, 1997.

– c. 230].

По территории проведения референдумы классифицируются в унитарных государствах на общенациональные и местные, а в федеративных – на федеральные (общенациональные), референдумы субъектов федерации и местные [Алебастрова, И.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие / И.А. Алебастрова. – М.: Юриспруденция, 2000. – c. 89]

Кроме того, выделяют референдумы по международно-правовым вопросам, которые проводятся в целях выяснения воли избирательного корпуса при решении важных международных вопросов (вступление в ООН Швейцарии, вступление в НАТО Испании) [Мишин, А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник для вузов / А.А. Мишин. – 17-е изд., испр. и доп. – М.: СТАТУТ, 2013. – c. 98].

Референдум как форма непосредственного участия населения в решении важнейших вопросов социально-экономической, политической жизни общества, а также в разрешении территориальных и международных споров – явление далеко не новое. Датой проведения первого в истории человечества референдума принято считать 1439 год (кантон Берн, Швейцария).

В системе законодательно закрепленных институтов непосредственной демократии в зарубежных странах институт референдума представлен довольно широко и имеет весьма продолжительную историю.

В одних государствах референдум – обычное явление. В других странах референдум проводится лишь в редких случаях, когда необходимо решить вопрос государственной важности (изменение территории, вступление в межгосударственный союз и другие

129