Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Конституційне право та права людини

«інституціоналізовані, переважно раціональні, публічні політичні конфлікти, саме виникнення яких головним чином запрограмовано в політичній сфері» [Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретикометодологический анализ) / А. В. Глухова. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – С. 72].

З огляду на таку ситуацію, можна відзначити, що на сьогодні склалися два напрямки вивчення конфліктності в державно-правовій сфері з огляду на різне бачення природи цього явища. На мою думку, досліджуючи конфліктність в державно-правовій сфері більш доцільно все ж розглядати її в рамках юридичної конфліктології, адже, елементи конфлікту, підпадаючи під вплив норм права, набувають статусу юридичного, що, в свою чергу, є в подальшому першочерговою підставою для класифікації юридичних конфліктів, зокрема, вирізняючи серед них і конституційні конфлікти.

Таким чином, особливий вид (соціального) конфлікту становить конституційний (державно-правовий) конфлікт, що аналізується в межах саме юридичної конфліктології. Крім того, необхідно зазначити, що сама категорія конституційного конфлікту розглядається науковцями неоднозначно, або в якості складового елементу системи державно-правових конфліктів (Тодика О. Ю.), або ж в якості синонімічної категорії, чи категорії, що ототожнюються із категорією державно-правового конфлікту (Єзеров А.

А).

Також для належного з’ясування сутності феномену «конституційного конфлікту» необхідно встановити основні ознаки, що характеризують це явище. Так, в сфері юридичної конфліктології склалось уявлення про те, що об’єктом конституційного конфлікту виступають певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту, та/або прагнення контролю над ними. В конституційно-правовій сфері це може бути влада, державний суверенітет, національно-культурна автономія тощо.

Суб’єктами конфлікту, з огляду на його соціальну природу, завжди є люди та їхні спільноти, а враховуючи особливість конституційно-правої сфери, до суб’єктів конституційного конфлікту традиційно належать соціальні спільноти(народ, нації, народності); соціальні утворення (держава, адміністративно-територіальні одиниці); органи публічної влади та їх посадові особи тощо [Державно-правові конфлікти в теорії та практиці конституційного права: монографія / Ю. Г. Барабаш; Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого. – Харків: Право, 2008. – С. 14]. Крім того, конституційному конфлікту властива наявність специфічних закономірностей, що характеризують його розвиток, і він завжди має певні юридичні наслідки.

Отже, в науці конституційного права не сформовано єдиного бачення на визначення явища «конституційного конфлікту» та навіть на його природу. Все ж, аналізуючи вищезазначене можна прийти до висновку, що конституційний конфлікт як категорія науки конституційного права являє собою юридичний конфлікт, в якому спір (суперечність) так чи інакше пов’язаний з особливим колом конституційно-правових відносин сторін, виникає між специфічним колом суб’єктів конституційного права (народ, територіальна громада, органи державної влади, політичні партії), з приводу особливих об’єктів конфлікту - цінностей матеріального, соціального, духовного характеру (суверенітет, територія, владна компетенція) та спричиняє специфічні, зазвичай досить серйозні юридичні, політичні та інші наслідки, які, як правило, пов’язані з інтересами великих груп населення.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Москалюк О. В.

180

Конституційне право та права людини

Ярослав Тхорук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 3 курсу

Правові позиції Європейського суду з прав людини при вирішенні спорів, пов’язаних з реалізацією права на мирні збори та зібрання

Свобода мирних зібрань – одне з фундаментальних прав людини, гарантоване статтею 11 Європейської конвенції про захист прав людини, яка визначає мінімальні стандарти щодо забезпечення даного права.

Реальний стан справ з реалізацією цього права в конкретній країні є «лакмусовим папірцем» демократичності тамтешньої влади.

Зауважимо, що за час своєї роботи Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув не так багато справ стосовно реалізації права громадян на мирні зібрання [Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практике ее применения / Под общ. ред. В. А. Туманова и Л. М. Энтина. – М.: НОРМА, 2002. – 186 с.]. Вочевидь, це пов’язано з тим, що загалом в країнах Старого Світу немає значних проблем із забезпеченням цього права.

Разом з тим в Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, при здійсненні свого права на мирні зібрання, що нерідко використовується як остання можливість звернення до владних органів через відсутність інших дієвих способів впливати на рішення посадовців, громадські активісти регулярно стикаються із серйозними труднощами. Тут мається на увазі насамперед встановлення органами місцевої влади незаконних обмежень на мирні зібрання, необґрунтована заборона таких зібрань судом, протиправні дії чиновників та працівників органів правопорядку щодо організаторів та учасників мирних зібрань [Права людини в Україні. Доповіді правозахисних організацій. 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// helsinki.org.ua/index.php?id=1362646268].

За цих умов цінним ресурсом для захисту свободи мирних зібрань є рішення ЄСПЛ, які конкретизують визначені Європейською конвенцією про захист прав людини юридичні стандарти у даній сфері, оскільки, по-перше, юрисдикція Європейського суду поширюється на всі країни-члени Ради Європи (в тому числі й на Україну) і, по-друге, рішення цього суду не тільки є обов’язковими для держав, яких вони стосуються, але й мають прецедентний характер, тобто є джерелом права.

Відповідно до пункту другого статті 11 Конвенції, свобода мирних зібрань не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У низці своїх рішень Європейський суд сформулював важливі правові позиції щодо свободи мирних зібрань. Так, зокрема, Суд постановив, що забезпечення істинної, ефективної свободи мирних зібрань не може зводитись лише до обов’язку держави не заважати їх проведенню. Відповідні державні органи зобов’язані також вживати належних заходів для забезпечення мирного характеру дозволених законом демонстрацій (рішення у справі «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії») [Избранные решения Европейского суда по правам человека. Статья 11 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод / Сост.: К. Баранов, Д. Макаров, А. Юров. – М.: Московская

181

Конституційне право та права людини

Хельсинкская группа, 2012. – С. 133]. Також Суд вказав, що право на мирні зібрання охоплює як приватні заходи, так і заходи, що проводяться у публічних місцях. І держава мусить утримуватись від застосування довільних заборон, які заважають реалізації права громадян на мирні зібрання. Втручання держави у даному разі має бути виключно обґрунтованим і виправданим з точки зору його необхідності у демократичному суспільстві (рішення у справі «Баранкевич проти Росії») [Избранные решения Европейского суда по правам человека. Статья 11 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод / Сост.: К. Баранов, Д. Макаров, А. Юров. – М.: Московская Хельсинкская группа, 2012. – С. 139–140]. Крім того, Суд спеціально зазначив: право на участь в мирних зібраннях є настільки значущим, що до учасників таких зібрань, котрі не вчиняли очевидно протиправних дій, не можуть застосовуватись навіть мінімальні покарання (рішення у справі «Галстян проти Вірменії») [Избранные решения Европейского суда по правам человека. Статья 11 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод / Сост.: К. Баранов, Д. Макаров, А. Юров. – М.: Московская Хельсинкская группа, 2012. – С. 149–150].

Загалом практика Європейського суду незмінно виходить з того, що свобода мирних зібрань тісно пов’язана зі свободою слова, яку гарантує стаття 10 Конвенції. У своїх рішеннях Суд неодноразово наголошував, що, незважаючи на автономну роль і особливу сферу застосування статті 11, вона має також розглядатись у взаємозв’язку зі статтею 10 Конвенції, оскільки свобода висловлення думок – одна із цілей свободи зібрань.

При розгляді справ про порушення права на мирні зібрання в Україні ЄСПЛ констатував відсутність в нашій державі ефективного юридичного захисту зазначеного права [Сайт Міністерства юстиції України / Захист інтересів держави в Європейському суді з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.minjust.gov.ua/47539]. Також у своїх рішеннях в справах «Вєренцов проти України» і «Шмушкович проти України» Суд вказав на системну проблему, а саме неврегульованість на законодавчому рівні питань проведення мирних зібрань, яка залишається в Україні з часів розпаду Радянського Союзу.

Тож нині перед нашою державою стоїть завдання нарешті вдосконалити законодавчу базу, а також, що не менш важливо, адміністративну й судову практику з метою усунення недоліків у забезпеченні свободи мирних зібрань та припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції. Саме це, до речі, передбачено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Васильченко О. П.

Галина Шаповалова

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет студентка 4 курса

Право ребенка на сохранение семейных связей

Согласно Конвенции ООН о правах ребенка 1989 г. право ребенка на сохранение своей индивидуальности включает право на имя, гражданство и семейные связи. Если ребенок незаконно лишается части или всех элементов своей индивидуальности, государство обеспечивает ему необходимую помощь и защиту для скорейшего восстановления его индивидуальности.

182

Конституційне право та права людини

Право жить и воспитываться в семье - одно из важнейших прав ребенка, содержащихся в статье 185 Кодекса о браке и семье Республики Беларусь (далее – КоБС), а именно, все дети имеют право на жизнь в семье в кругу родителей и близких родственников, на их заботу и внимание.

Органы опеки и попечительства, иные организации, уполномоченные законодательством Республики Беларусь осуществлять защиту прав и законных интересов детей, должны принимать все меры по устройству детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей, на воспитание в семью (на усыновление, в опекунскую семью, приемную семью, детский дом семейного типа).

Согласно ситуационному анализу «Реализация прав детей в Республике Беларусь» на 2013 год 61,45% детей в возрасте до 3-х лет находится на государственной опеке, а 38,55% - на частной опеке. Исключительно семейное воспитание позволяет нормальное физическое, нравственное, интеллектуальное и социальное воспитание ребенка. Как подтверждается практикой, общественные формы воспитания не могут заменить ребенку семью.

Положения КоБС о праве ребенка на семейное воспитание корреспондируются с ч. 2 ст. 19 Гражданского кодекса Республики Беларусь, говорящей нам о том, что местом жительства несовершеннолетних, не достигших четырнадцати лет, является место жительство их законных представителей, усыновителей или опекунов. Несовершеннолетние, достигшие четырнадцати лет, вправе выбрать место своего жительства с согласия своего законного представителя, при этом право на совместное проживание с родителями сохраняется. При раздельном проживании родителей место жительство ребенка определяется соглашением между ними. Никто не может воспрепятствовать праву ребенку жить вместе с родителями - ни государственные органы, ни частные лица.

Исключение из этого права может быть только в особых случаях, например, когда совместное проживание с родителями противоречит интересам ребенка, в частности, при лишении родителей родительских прав или при ограничении их в родительских правах. С учетом важности данного вопроса для интересов ребенка решение о его раздельном проживании с родителями может быть принято только судом с соблюдением установленных КоБС необходимых процедур и условий. Это соответствует международно-правовым нормам, согласно которым разлучение ребенка с родителями допускается по судебному решению исходя из наилучших интересов ребенка.

Таким образом, в Республике Беларусь обеспечиваются основы правового механизма защиты права ребенка на проживание и воспитание в семейном окружении. Тем не менее социальное сиротство и, как ее прямое следствие, потеря ребенком семьи остаются для страны актуальными проблемами.

Право ребенка жить и воспитываться в семье кроме изложенного права на семейное воспитание и совместное проживание с родителями также включает в себя такие права ребенка: право знать своих родителей; право на заботу родителей; право на воспитание своими родителями; право на обеспечение его интересов и всестороннее развитие; право на уважение его человеческого достоинства.

Право ребенка знать, насколько это возможно, своих родителей и право на их заботу вытекает из требований ст. 7 Конвенции о правах ребенка и обусловлено тем, что возникновение взаимных прав и обязанностей родителей и детей основывается на происхождении детей от данных родителей. Оно неразрывно связано с правом детей на совместное проживание с родителями, создающим наиболее благоприятные условия для

183

Конституційне право та права людини

проявления родителями всесторонней заботы о ребенке, его надлежащего воспитания и всестороннего физического и духовного развития.

Право ребенка знать своих родителей на практике может быть ограничено случаями, когда получение сведений о родителях является невозможным. В первую очередь речь идет о подкинутых (найденных детях). В современной юридической литературе также отмечается, что окончательно не разрешен вопрос о соотношении права ребенка знать своих родителей с тайной усыновления и тайной биологического происхождения ребенка, а именно право ребенка знать своих родителей, т. е. знать, от кого он происходит, связано с установлением происхождения детей.

Право ребенка знать своих родителей имеет непосредственное отношение к тайне усыновления. Установление в законе тайны усыновления (ст. 136 КоБС) и обеспечение ее сохранения различными способами (изменение даты и места рождения, имени ребенка, запись родителей в качестве усыновителей) (ст. 132 КоБС) ограничивает право ребенка знать своих родителей. Кроме того, в КоБС отсутствует нормативное определение «тайны усыновления», в связи с чем целесообразно будет внести изменение в статью 136 КоБС, а именно: «под тайной усыновления понимаются любые сведения о факте усыновления, из которых видно, что усыновители не являются биологическими родителями усыновленного ребенка».

Таким образом, создание родителями в семье условий, обеспечивающих достоинство ребенка, то есть осознание ребенком своих человеческих прав, своей моральной ценности и уважение их в себе, его уверенность в себе, активное участие в жизни общества, а также всестороннее обеспечение его интересов, является необходимым фактором воспитания ребенка.

Науковий керівник – ст. преподаватель Иванова Ю. И.

184

Міжнародне публічне право

МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

Анна Вакуленко

Національний університет «Одеська юридична академія», студентка 5 курсу

Олеся Козакевич

Національний університет «Одеська юридична академія», студентка 5 курсу

Право на справедливий суд в контексті розгляду справ Європейським судом з прав людини

«Прагнення людини до справедливості робить демократію можливою, але саме схильність людини до несправедливості робить її необхідною». Р. Нібур

Одним з основних напрямків діяльності Ради Європи є захист прав людини. На реалізацію цієї мети, кожній особі гарантується право на справедливий суд, яке займає фундаментальне значення в демократичному суспільстві. Адже дане право закріплює верховенство закону на основі якого повинно здійснюватись правосуддя, функціонувати правова система держави і формуватись суспільство. Крім того, визначальною тенденцією, є те, що саме на положення про право на справедливий суд найчастіше посилаються заявники, які звертаються до Європейського суду з прав людини. Як наслідок, сформувалась досить об’ємна судова практика по реалізації данного права, що дає змогу проаналізувати сутність права на справедливий суд, його елементи й обумовлює актуальність данної теми.

Поняття «справедливість» є філософською категорією. Її можна визначити як одну з основних засад права, що є вирішальною у регулюванні суспільних відносин, однією із загальнолюдських вимірів права. Окремим виявом справедливості є реалізація права на справедливий суд.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає право кожної особи на справедливий суд [Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004 ].

В умовах сучасності, враховуючи визначальні суспільно-політичні фактори та виходячи з положення Конвенції та сформованої судової практики Європейського суду з прав людини, право на справедливий суд є абсолютним, багатогранним правом, і містить

усобі наступні елементи:

-право на суд;

-незалежний та неупереджений суд, створений на основі закону;

-справедливість судового розгляду;

-судовий розгляд у розумний строк;

Щодо права на суд, то ЄСПЛ, розглянувши справу «Голдер проти Великої Британії» у 1975 році вперше прийшов до висновку, що сама будова ст.6 була би неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. Як наслідок, суд визначив, що ч.1 ст.6 Конвенції містить у собі невід’ємне право особи на доступ до суду. Для повної реалізації права на суд, як складової «Справедливості», Страсбурзьким Судом були розроблені такі структурні елементи: доступ до правосуддя (Голдер проти

185

Міжнародне публічне право

Сполученого Королівства), остаточність судового рішення (Брумареску проти Румунії), своєчасне виконання рішень (Хорнсбі проти Греції).

Незалежний та неупереджений суд, створений на основі закону є основним елементом права на справедливий суд. Дане право включає в себе три взамопов’язані вимоги, які пред’являються до судового органу. В свої[ рішеннях ЄСПЛ визначив: «Суд, створений на основі закону» стосується питання чи має орган, який вирішує справу, характеристики «суду» в значенні Статті 6 (N. v. Belgium, 30 листопад 1987 р.), а також як законність складу суду на національному рівні(Лавентас проти Латвії), «Незалежність» як існування процесуальних механізмів захисту для відокремлення судової влади від інших гілок влади, в першу чергу від виконавчої(Кларк проти Сполученого Королівства, 25 серпня 2005 р), «Неупередженість» як відсутність упередженості та інтересу по відношенню до сторін конкретного спору, а також незалежність від впливу сторін спору(Пьєрсак проти Бельгії, Сандер проти Сполученого Королівства, 9 травня 2000 р.).

Справедливість судового розгляду як ключова складова принципу права забезпечення на справедливий суд в рішеннях ЄСПЛ визначається тим, наскільки «справедливим» був розгляд певного спору на всіх етапах. «Справедливість» з точки зору Статті 6, залежить від того, чи були надані заявникам можливості для того, щоб викласти свою позицію по справі і заперечити докази, які на їхню думку є помилковими, а не від того наскільки правильним (вірним) було рішення національного суду (Каралевічус проти Литви). Крім того, в деяких рішеннях ЄСПЛ можна зустріти позицію, що « справедливий розгляд» включає в себе такі аспекти правосуддя як змагальний характер процесу (Роу і Девіс проти Сполученого Королівства), рівність сторін (Брандсттер проти Австрії, 28 серпня 1991), особиста присутність (Екбатані проти Швеції, 26 травня 1988), і право на публічний розгляд (Ріпан проти Австрії, 14 листопада

2000 р).

Розумність строку судового розгляду визначається Статтею 6 і принципом дієвості (Н. проти Франції, 24 жовтня 1989р.) Як вбачається у аналізі практики ЄСПЛ, розумний строк визначається в результаті сукупної перевірки, яка ґрунтується на таких критеріях, як: характер і важкість спору (Мартінс Морейра проти Португалії), поведінка сторін (Циммерманн і Штайнер проти Швейцарії), поведінка влади (Претто проти Італії).

Таким чином, можна зробити висновок, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод надає кожній особі право на справедливий суд. У виконанні цієї теоретичної конструкції, ЄСПЛ робить спроби надати більш практичного ефекту даному положенню конвенції для ефективнішої реалізації механізму захисту прав людини. В своїх рішеннях ЄСПЛ закріпив право на справедливий суд, а також детально розкрив характеристику кожного з його складових елементів. Як наслідок, право на справедливий суд можна визначити як верховенство закону, на якому будується демократичне суспільство, і важливу роль судової системи в здійсненні правосуддя, що є відображенням основної мети діяльності Ради Європи як демократичної інституції.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Селезньов В. Є.

186

Міжнародне публічне право

Александр Дорофеев

Национальный университет «Одесская юридическая академия», аспірант первого года обучения

Регулирование сферы государственных закупок в Таможенном союзе ЕАЭС

Одним из наиболее перспективных путей реализации концепции рационального и эффективного использования бюджетных средств является широкое внедрение в сферу закупок товаров, работ и услуг для государственных нужд единой структурированной системы, основанной на принципах конкуренции, прозрачности, недискриминации и децентрализации. Многие страны рассматривают в качестве подобной системы Соглашение о государственных закупках Всемирной торговой организации. Однако существуют государства-члены ВТО, не желающие, в силу определенных причин, становиться частью данного Соглашения. Более того, не все государства являются членами ВТО. Когда такие государства интегрируются экономически, формируя определенные объединения, союзы, рано или поздно встает вопрос и о регулировании ими сферы государственных закупок, как сферы, покрывающей значительную часть ВВП.

Одним из таких примеров является Таможенный союз Евразийского экономического союза, членами которого являются: Армения, Беларусь, Казахстан, Киргизия и Россия. Сам рынок государственных закупок в Евразийском экономическом союзе оценивается, по разным подсчетам, в 200 млрд. долл.

Первоначальным документом, регулирующим сферу государственных закупок, было отдельное Соглашение о государственных (муниципальных) закупках от 9 декабря 2010 году, вступившее в силу 1 января 2012 года. Однако уже в 2014 году оно утратило свою силу в связи со вступлением в силу Договора о Евразийском экономическом союзе от 29 мая 2014 года. Целью данного Договора было расширение торгово-экономических связей между государствами, а также гармонизация законодательств договаривающихся государств. Государственным закупкам посвящен отдельный раздел Договора, а также Протокол о порядке регулирования закупок.

Среди основных принципов, заложенных в Договоре можно, в первую очередь, выделить:

-обеспечение оптимального и эффективного расходования средств, используемых для закупок в государствах-членах;

-предоставление государствам-членам национального режима в сфере закупок;

-недопустимость предоставления третьим странам режима в сфере закупок более благоприятного, чем предоставляемый государствам-членам;

-обеспечение информационной открытости и прозрачности закупок;

-обеспечение беспрепятственного доступа потенциальных поставщиков и поставщиков государств-членов к участию в закупках, проводимых в электронном формате, путем взаимного признания электронной цифровой подписи, изготовленной в соответствии с законодательством одного государства-члена, другим государствомчленом;

-установление ответственности за нарушение законодательства государств-членов о закупках;

-развитие конкуренции, а также противодействие коррупции и другим злоупотреблениям в сфере закупок.

187

Міжнародне публічне право

Договор предусматривает определенные исключения. Так, Договор не распространяется на закупки, осуществляемые национальными (центральными) банками государств-членов. Кроме того, Договор не распространяется на закупки, сведения о которых в соответствии с законодательством государства-члена составляют государственную тайну.

Государственные закупки могут проводиться по следующим процедурам:

-конкурс (открытый);

-запрос ценовых предложений;

-аукцион (открытый);

-биржевые торги (в случае если это предусмотрено законодательством государствачлена);

-закупки из одного источника, либо у единственного поставщика (исполнителя, подрядчика).

Со второй половины 2012 года все государственные закупки стран-участниц Таможенного союза проходят в электронном формате. В этой плоскости остается еще немало нерешенных вопросов. Таких, например, как, единая электронная цифровая подпись. Дело в том, что чтобы принять участие в электронных закупках в одной стране, необходимо получить электронную цифровую подпись. Она выдается определенными уполномоченными органами, и соответственно, чтобы иностранным компаниям принять участие в электронных торгах, им необходимо либо открыть филиал, представительство

вгосударстве, где проводятся закупки и только затем можно получить ключ соответствующих удостоверяющих органов и принять участие в электронных торгах. Для некоторых членов Таможенного союза это весьма проблематично. К примеру, для Армении, чьи предприниматели вынуждены нести дополнительные расходы в связи с открытием представительства в других государствах-членах Таможенного союза [Арутюнян С. Армянские бизнесмены не могут участвовать в тендерах на государственные закупки ЕАЭС / С. Арутюнян // Радио Азататюн [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://rus.azatutyun.am/content/article/27373501.html].

Несмотря на то, что остается еще немало вызовов в сфере государственных закупок для стран-участниц Таможенного союза, тем не менее ведутся активные работы по совершенствованию и унификации системы государственных закупок в Таможенном союзе ЕАЭС.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Трояновський О. В.

Ігор Камінський

Національний університет «Одеська юридична академія», аспірант 2 року навчання

До питання необхідності встановлення міжнародно-правової заборони неправомірного застосування економічної сили

Дослідники констатують перехід від світу з переважанням класичних війн до світу, в якому переважають економічні та технологічні конфлікти, у зв’язку з чим роль дипломатії та стратегії стає менш значимою, ніж роль економіки та фінансів [Цыганков П.А. Теория международных отношений: Учеб. пособие / Павел Афанасьевич Цыганков.

– М.: Гардарики, 2003. – С. 428].

188

Міжнародне публічне право

Політика економічного тиску завжди була одним із дієвих інструментів держав у міжнародних відносинах, однак її оцінка різниться. Іноземні економічні заходи розглядалися як акти економічної агресії, наприклад, кубинським урядом щодо рішення США знизити квоту на імпорт цукру з Куби в 1960 р. [Acevedo D.E. The Right of Members of the Organization of American States to Refer Their ―Local‖ Disputes Directly to the United Nations Security Council // American University International Law Review. – 1989.

– Vol.4 ғ1. – P. 38], чи радянською доктриною стосовно запровадження владою США у першій половині 80-х рр. економічних заходів впливу на економіку СРСР у відповідь на введення радянських військ до Афганістану [Экономическая агрессия Запада против

СССР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mywebs.su/blog/cccp/ 27143.html]. Практика економічного тиску в кін. ХХ – на поч. ХХІ ст.ст. лише набула поширення.

З огляду на вказану практику можна констатувати, що часто деякі держави зловживають тим економічним потенціалом, який вони демонструють у відносинах із іншими державами, що призводить у таких випадках до порушення існуючих норм міжнародного права. Наприклад, в резолюції 626 (VII) ГА ООН від 21 грудня 1952 р. вказується, що «право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами та вільно їх експлуатувати є їхнім невід’ємним суверенним правом і відповідає цілям і принципам Статуту ООН». В 1974 р. була прийнята Хартія економічних прав та обов’язків держав, в якій засуджується використання економічних чи інших засобів примусу. Крім того, очевидно, що застосування економічних заходів впливу порушує як мінімум два основні принципи міжнародного права: суверенної рівності держав та невтручання у внутрішні справи держав.

При чому, високий ступінь тяжкості порушення міжнародно-правових норм цілком здатен завдавати шкоди міжнародному миру та безпеці. З цього випливає, що існує практична необхідність розмежування заходів економічного впливу на правомірні та неправомірні з точки зору міжнародного права.

Варто відзначити певну унікальність таких заходів у кожному конкретному випадку, що спричинює наявність їх неоднакового термінологічного позначення. Наприклад, у резолюції 2131 (ХХ) ГА ООН від 21 грудня 1965 р. використовуються поняття «економічне втручання» та «економічні заходи», а у резолюції 36/103 ГА ООН від 9 грудня 1981 р. крім «економічного втручання» використано термін «економічна репресалія». При цьому, міжнародні акти лише називають ці поняття, проте не розтлумачують їх.

Доктрина міжнародного права також не виробила єдинозастосовної дефініції для позначення таких, що порушують міжнародне право, економічних заходів впливу однієї держави на іншу, тому широковживаними є поняття «економічний примус», «економічний тиск», «економічне втручання» тощо.

Зважаючи на нагальну необхідність міжнародно-правової регламентації вказаних актів, доцільно з цією метою вживати єдиний термін «неправомірне застосування економічної сили». На даний час на нормативному рівні немає категорії, яка б охоплювала протиправні економічні дії, тому не виникатиме колізії при необхідності застосування цього терміну. Вживання терміну «неправомірне застосування економічної сили» одразу матиме на увазі і економічний тиск, і економічний вплив, і економічне втручання, що не призведе до догматичної плутанини при необхідності його використання.

189