Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Міжнародне публічне право

Економічна дія держави характеризуватиметься як неправомірне застосування економічної сили у тому випадку, коли, по-перше, вона буде неправомірною за міжнародним правом, тобто якщо така дія порушує міжнародні договори, основні принципи міжнародного права тощо.

По-друге, неправомірність полягає у застосуванні заходів економічного впливу проти іншої держави з метою настання шкідливих наслідків для економіки останньої, а саме: перешкоджання здійсненню державного контролю за економічною діяльністю; підрив економічної безпеки держави; перешкоджання законному забезпеченню економічними ресурсами. Інакше кажучи, наслідком неправомірного застосування економічної сили має бути порушення державного суверенітету у частині економічної незалежності. Економічною незалежністю вважається можливість держави самостійно здійснювати свою економічну політику для рівноправної участі у міжнародному співробітництві.

По третє, способом (у найширшому значенні) неправомірного застосування економічної сили є будь-які дії з перешкоджання експлуатації економічних ресурсів. Під останніми розуміються ресурси, що використовуються у господарській діяльності, включаючи природні, трудові, капітальні, фінансові [Экономические ресурсы. Словарь экономических терминов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://economics_ru. academic.ru/6929].

Під неправомірним застосуванням економічної сили слід розуміти такий, що не відповідає міжнародному праву, односторонній акт однієї держави (групи держав) проти іншої держави (групи держав), спрямований на порушення її (їх) суверенітету в частині економічної незалежності шляхом вчинення будь-яких дій з перешкоджання експлуатації економічних ресурсів.

Вбачається, що міжнародно-правовий механізм реагування на акти неправомірного застосування економічної сили повинен мати у своїй основі Раду Безпеки ООН за аналогією із випадками несанкціонованого застосування збройної сили (засідання, заслуховування доповідей, прийняття резолюцій тощо). Разом з тим відсутність міжнародно-правового поділу застосування економічної сили на правомірне та неправомірне уможливлює використання цієї тактики для досягнення власних інтересів, що, як було продемонстровано, не завжди відповідає міжнародному праву. Тому доцільним кроком є перегляд міжнародним співтовариством необхідності міжнародноправового регулювання застосування цього виду невійськової сили та подальше прийняття відповідного нормативного документа (резолюції ГА ООН, конвенції тощо).

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Пашковський М. І.

В’ячеслав Любашенко

Національний університет «Одеська юридична академія», аспірант 3 року навчання

Обов’язки держави згідно з Конвенцією про попередження злочину геноциду та покарання за нього (в контексті концепції «обов’язку захищати)

Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1947 року є визначним документом міжнародного права, норми якого мають характер jus cogens. Незважаючи на багатолітню історію функціонування Конвенції, останні події в Боснії, Руанді, Лівії та Судані підтверджують актуальність розвитку норм Конвенції, також як побудови механізму її реалізації. Таким механізмом реалізації на рівні ООН стала

190

Міжнародне публічне право

концепція «обов’язку захищати», сферою застосування якої є inter alia геноцид. Актуальність теми дослідження обумовлена дискусійним характером концепції «обов’язку захищати», в межах якої саме на держави покладається первинний обов’язок захищати населення від геноциду, та еволюційним розвитком міжнародного права.

Конвенція у ст. І передбачає головний обов’язок держави – попереджувати та карати за акти геноциду. Проте, формально Конвенція не розписує випадки, в яких цей обов’язок має бути здійснений. Згаданий обов’язок у ст. І стосується саме попередження та покарання за акти геноциду, які здійснюються групами осіб. Хоча сама Конвенція прямо не передбачає обов’язку держави не здійснювати акти геноциду, Міжнародний суд у справі про застосування Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії), здійснюючи тлумачення Конвенції, зазначив, що «… на думку Суду, беручи до уваги встановлену мету Конвенції, ефект статті I є таким, що забороняє державам самим здійснювати геноцид» [Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), Judgment, I.C.J. Reports 2007.

– Р. 113]. Треба також зазначити, що держава повинна утримуватись від допомоги іншій державі у здійсненні геноциду або його підготовки (державі забороняється допомагати порушнику не тільки у випадку порушення норм jus cogens, якою є норма про заборону геноциду, але й також у випадку порушення менш значних норм міжнародного права

[Legal Consequences of the Construction of a Wall in the Occupied Palestinian Territory, Advisory Opinion of 9 July 2004, I.C.J. Reports 2004. – Р. 200]). Останнє тлумачення кореспондує ст. 41 (1) Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння.

У тому ж рішенні був розкритий і інший аспект попередження геноциду: Міжнародний суд відзначив, що обов’язок держави попереджати вчинення актів геноциду не є територіально обмеженим. Це означає, що навіть якщо виникає загроза геноциду чи здійснюється акт геноциду за межами кордонів держави, то така держава має обов’язок вжити всі необхідні заходи, дозволені міжнародним правом, для його попередження чи припинення [Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), Judgment, I.C.J. Reports 2007. – Р. 221]. Такий висновок Суду був дуже дискусійним – більш того, деякі країни, зокрема США, наголошували раніше на тому, що обов’язку держави попереджати геноцид за межами власної території не існує в міжнародному праві [Glanville, Luke. The Responsibility to Protect Beyond Borders / Luke Glanville // Human Rights Law Review. – 2012. – Р. 8]. Суд також пояснив зміст обов’язку – «все можливі засоби», – не конкретизувавши, чи може попередження включати в себе військову інтервенцію. Дії держави з попередження геноциду поза межами державних кордонів відносяться до обов’язку захищати міжнародного співтовариства (в даному випадку держава виступає як член міжнародного співтовариства). Таким чином розкривається подвійний обов’язок держави згідно з Конвенцією: держава зобов’язується попереджати вчинення будь-якими особами актів геноциду та не здійснювати актів геноциду державним механізмом.

Стаття 5 Конвенції передбачає внутрішньодержавний механізм, який застосовується у першому стовпі концепції «обов’язку захищати» – обов’язку держави захищати власне населення: «для введення в силу положень даної Конвенції договірні сторони зобов’язуються провести необхідне законодавство, кожна у відповідності зі своєю конституційною процедурою, і, зокрема, передбачити ефективні заходи покарання осіб,

191

Міжнародне публічне право

винних у здійсненні геноциду чи інших згаданих у статті III злочинів». Тобто Конвенція покладає на державу обов’язок, в першу чергу, вдосконалити внутрішнє законодавство згідно із положеннями Конвенції. Проте, конвенція не розписує інших механізмів її реалізації, згадуючи лише існуючи механізми ООН.

Цікаво, що Конвенція містить положення, яке імпліцитно відсилає до заходів згідно з Главою VII Статуту ООН – ст. VIII вказує, що «кожен учасник даної Конвенції може звернутися до відповідного органу Об’єднаних Націй з вимогою вжити, відповідно до положень Статуту Організації Об’єднаних Націй, усіх необхідних, на його думку, заходів з метою попередження і припинення актів геноциду…». Формулювання «усі необхідні заходи» включає inter alia військові операції, проваджені відповідно до Глави VII Статуту ООН. Таким чином, держави розглядали військові операції під егідою ООН як один із заходів для попередження і припинення актів геноциду.

Із вищезазначеного можна зробити висновок, що Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього встановлює таки види обов’язків для держави:

(1) обов’язок попереджувати та карати за скоєння актів геноциду приватними особами на власній території; (2) обов’язок утримуватись від скоєння актів геноциду та допомоги іншим у здійсненні геноциду або його підготовки; та (3) обов’язок вдосконалити внутрішнє законодавство відповідно до положень Конвенції. Міжнародний Суд додатково до вищевказаних обов’язків додав обов’язок держави як члена міжнародного співтовариства попереджувати та карати за скоєння актів геноциду приватних осіб та державних діячів за межами власної території; можна констатувати, що на таке рішення Суду вплинула концепція «обов’язку захищати», в якій обов’язок міжнародного співтовариства ґрунтується на спільному обов’язку всіх держав. Проте останній обов’язок є нормою в процесі становлення, не тільки тому, що не підтверджується міжнародною практикою, але й тому що є нагальна необхідність винайдення змісту цього обов’язку – якими засобами держава повинна попереджати акти геноциду.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Пашковський М. І.

Наталія Любова

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, курсант 3 курсу

Право кримських татар на самовизначення в сучасних умовах розвитку міжнародного та національного права як корінного народу

В сучасний період розвитку історії людства проблема реалізації народом права на самовизначення є не менш актуальною, враховуючи те, що більшість конфліктів вирішуються демократичним шляхом, але виникають ситуації, коли суспільні відносини, що проголошуються та захищаються національним та міжнародним законодавством, піддаються посяганню, в тому числі і іноземними державами.

У контексті захисту прав людини все більше уваги приділяється розробці групових прав, більш помітними стають тенденції розвитку прав корінних народів.

Відповідно до ст. 1 Міжнародного пакту про громадські і політичні права: «Всі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток». З цього випливає право кожного народу на

192

Міжнародне публічне право

створення власної держави або ж на певне виокремлення в межах складного державного утворення.

Корінні народи — народи, соціальні, культурні та економічні умови яких регулюються повністю або частково їх власними звичаями або традиціями, або спеціальним законодавством. Додатковою ознакою корінних народів, крім їхньої самобутності, вважається, походження від предків, які населяли дану територію з періоду її завоювання або консолідації [Курас І. Ф. «Проблема «корінних народів» у політичному дискурсі України» / І. Ф. Курас// Етнополітика: історія і сучасність. Статті, виступи, інтерв'ю 90их років – К.1999 р.].

Так, Д.М. Киценко вважає, що на рівні ООН було вжито цілу низку заходів для поліпшення становища корінних народів світу, до яких належать приблизно 300 мільйонів людей з більш ніж 70 країн: у складі Підкомісії з заохочення та захисту прав людини Комісії з прав людини Економічної та Соціальної Ради ООН створено Робочу групу у справах корінних народів; проголошено Міжнародний рік корінних народів світу (1993 р.) і Міжнародне десятиріччя корінних народів світу (1995-2004 рр.), створено Постійний форум корінних народів світу [Киценко Д.М. Щодо формулювання дефініції корінного народу у міжнародному та національному праві // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Спецвипуск. – Харків, 2001. – С. 228 – 230].

Водночас, правовим документом, що закріпив право українського народу, до якого відносяться і кримські татари, на самовизначення, став Акт проголошення незалежності України, ухвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. і схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням. Цей Акт за своїм значенням не має рівних: саме з його прийняттям відбулося здійснення українським народом права на самовизначення і виникла Україна як незалежна держава. Конституція України 1996 р. констатує в Преамбулі невід’ємне, природне право української нації, усього українського народу на самовизначення.

Народ – зв’язана однаковим походженням і мовою культурна спільність людей, яка знаходиться під юрисдикцією держави та на котру поширює свій вплив національне право [Теорія держави і права: навч. посібник [для студ. вищ. навч. закл.] кол. авт. ; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, Ю.А. Ведєрніков. -.Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-н внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2012. – С. 42].

Загальна декларація ООН «Про права корінних народів», проект якої готувався майже 22 роки, передбачає захист цивільної свободи корінних народів, а також їхніх прав на землю і природні ресурси, однак й інші заяви не є обов’язковою для виконання. За прийняття декларації проголосували 143 члени ООН, 11 утрималися і чотири висловилися проти – Австралія, Канада, Нова Зеландія і США. Вони стверджують, що цей документ не відповідає їх законодавству. Росія – утрималася.

Вважається, що у світі живе близько 370 млн. представників корінних народів, таких, як іннуіти в Канаді, бушмени в Ботсвані й аборигени в Австралії.

Відповідно до Загальної декларації ООН «Про права корінних народів», яку підтримала Україна, ані українці, які мають свою державу, ані росіяни, які також прийшли на Кримський півострів з території Росії, не є корінним народом півострова, тому не мають право на самовизначення, має таке право тільки кримськотатарський корінний народ. Втрутившись у цю ситуацію, Російська Федерація тим самим порушила такі принципи міжнародного права як, принцип не втручання у внутрішні справи інших держав - України, принцип розв’язання міжнародних спорів мирним шляхом, принцип непорушності державних кордонів, принцип територіальної цілісності.

193

Міжнародне публічне право

Відповідно до ст. 73 Конституції України: «виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України».

Згідно з нормами міжнародного права, на Кримському півострові, як невід’ємній частині України, мають право на самовизначення тільки його корінні народи, тобто кримські татари, кримчаки і караїми. Оскільки через свою малу чисельність ні кримчаки, ні караїми сьогодні не ставлять питання про самовизначення, то кримські татари є єдиним суб’єктом, за яким відповідно до декларацій ООН «Про права корінних народів», зберігається право на самовизначення в Криму.

При розпаді Радянського Союзу цим правом скористалися всі держави, які входили до його складу. Заслуговує на увагу і те, що не існує законного способу скористатися цим правом повторно, адже при реалізації даного права в друге буде змінюватися територія вже існуючих держав.

Також вкрай важливо те, що категорично не визнається право на самовизначення за багатонаціональними спільнотами. Територія Автономної республіки Крим населена багатонаціональною спільнотою, що диктує широке різноманіття культур. Складові цієї спільноти вже реалізували у різний спосіб своє право на самовизначення в межах визнаних світовим правопорядком форм державності.

Таким чином, за будь-яких обставин і будь-яких умов «кримський референдум про самовизначення, від’єднання, приєднання…» не має і не може мати жодної міжнародноправової перспективи. Право на самовизначення є завжди «правом рухатися до більшої демократії».

Отже, право на самовизначення в нашій державі можуть мати кримчаки, караїми та кримські татари. У випадку малочисельності перших двох, це право залишається лише за кримськими татарами, які відповідно до положень Загальної декларації ООН «Про права корінних народів» є корінним народом. Проте опираючись на історію України, робимо висновок, що кримські татари уже реалізували своє право на самовизначення після розпаду СРСР. Вдруге вони цього зробити не можуть, адже це буде нелегальний спосіб, що буде суперечити принципу територіальної цілісності. Також кримські татари не можуть реалізувати своє право на самовизначення, так як Крим є багатонаціональною спільнотою, складові якої у різний спосіб та у різний час реалізували своє право на самовизначення.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Філяніна Л. А.

Анна Мануїлова

Національний університет «Одеська юридична академія», студентка 4 курсу

Комітет по ліквідації расової дискримінації як один із основних органів системи ООН

Питання расової дискримінації займають визначальне місце в міжнародному праві, оскільки расизм щодня перешкоджає нормальному розвитку людей по всьому світу. Расизм позбавляє окремих осіб права на основоположні принципи рівності і недискримінації та сприяє розпалюванню етнічної ненависті.

Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, обмеження чи перевагу, що засновано на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, що мають на меті або наслідком знищення або применшення визнання,

194

Міжнародне публічне право

використання або здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [Бешкяев К.А.Международое публичное право право. – М.: Проспект, 1998. –

С. 193].

Боротьба з расизмом є пріорітетною для міжнародного товариства та знаходиться серед основних напрямків діяльності Управління Верховного комісара ООН по правам людини.

Комітет по ліквідації ирасової дискримінації є першим органом, створенним Огранізацею Об’єднаних Націй для контроля та розгляду заходів, що вживаються державами з метою виконання іх зобов’язань згідно з тими чи іншими угодами в сфері прав людини.

Даний Комітет створений відповідно до норм Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року.

Комітет з ліквідації расової дискримінації згідно з положеннями Конвенції, складається з 18 експертів, що відзначаються високими моральними якостями та визнанею неупередженістю. Члени Комітету обираються на чотирирічний термін державами-учасницями Конвенції. Половина членського складу Комітету оновлюється раз на два роки шляхом проведення виборів.

У Конвенції передбачається, що, виконуючи своє завдання зі здійснення її положень, Комітет в основному вивчатиме доповіді, які відповідно до своїх правових зобов’язань представлятиме кожна держава-учасниця. У цих доповідях будуть описуватися законодавчі, судові та адміністративні заходи, прийняті державою-учасником для втілення в життя положень Конвенції.

Відповідно до статті 21 Конвенції Комітет також уповноважений вносити пропозиції і рекомендації на основі вивчення доповідей і інформації, отриманих від державучасниць. Такі пропозиції, як правило, адресовані підрозділам Організації Об’єднаних Націй, в той час як рекомендації загального характеру зазвичай направляються державою-учасницею, і вони, як правило, розвивають точку зору Комітету на утримання зобов’язань, які взяли на себе держави як сторони Конвенції.

На підставі Факультативного протоколу до Конвенції, функції Комітету також включають отримання і розгляд окремих повідомлень, а також розслідування достовірних фактів, що свідчать про серйозні або систематичні порушення державоюучасницею Протоколу прав, викладених у Конвенції.

Всі держави-учасниці зобов’язані регулярно надавати Комітету доповіді про виконання відповідних прав. Первинну інформацію держави повинні надати через рік після приєднання до Конвенції. Комітет вивчає кожну доповідь і викладає державіучасниці свої міркування і рекомендації у вигляді «заключних зауважень».

Комітет з ліквідації расової дискримінації стикається з двома проблемами, які перешкоджають його діяльності. Перша проблема полягає в тому, що деякі державиучасниці не пред’являють періодичні доповіді або не дотримуються терміну їх подання. Так, багато доповідей залишаються простроченими. Число таких доповідей в лютому 2016 року нараховувало 477 з 131 держави. У деяких випадках було відправлено більше 100 повідомлень. Комітет просив Генерального Секретаря ООН продовжувати автоматично направляти повідомлення тим державам-учасницям, які затримують надання доповідей.

Друга проблема стосується фінансової сфери. Тоді коли сворювався Комітет з ліквідації всіх форм расової дикримінації, було прийнято рішення про те, що витрати

195

Міжнародне публічне право

будуть покриватися не за рахунок бюджета ООН, а за рахунок держав-учасниць. Незважаючи на те, що суми коштів, які повинні вноситися окремими державамиучасницями, є незначними, багато з них несвоєчасно виконують свої фінансові зобов’язання [Права человека: изложение фактов ғ 12 / Всемирная кампания за права человека. Електронний ресурс. – Режим доступа: http://www.ohchr.org/Documents/Publications/FactSheet12ru.pdf].

Отже, расова дискримінація є одною з основних проблем для міжнародного співтовариства. ООН намагається вирішити цю проблему з моменту свого заснування, і заборона расової дискримінації закріплено в усіх основних інструментах в області прав людини. Дана заборона накладає ряд зобов’язань на держави і ставить перед ними завдання щодо викорінення дискримінації в державному та приватному секторах. Принцип рівності також вимагає, щоб держави прийняли спеціальні заходи по ліквідації умов, які є причиною або сприяють укоріненню расової дискримінації.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Трояновський О. В.

Анатолій Мусієнко

Київська державна академія водного транспорту імені Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, юридичний факультет канд. юрид. наук, завідувач кафедри кримінального права

Володимир Мусієнко

Київська державна академія водного транспорту імені Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, юридичний факультет канд. юрид. наук, завідувач кафедри цивільного права

Актуальні правові аспекти організації медичної допомоги на судні

За даними статистики морським шляхом перевезено понад 90% всього, що нас оточує. Світовий торговельний флот налічується понад 50.000 торгових суден, що зареєстровані у понад 150 країнах світу, а обслуговує їх понад мільйон моряків всіх національностей [«Судоходство необходимо миру» - тема Всемирного дня моря 2016 [Електронний ресурс] / - // РаботникМоря. Всеукраинская морская газета. - 2015. - Режим доступу до ресурсу: http://seafarers.com.ua/world-maritime-day-theme-2016-is- selected/5851/]. Разом з тим, у морі щорічно зазнає катастрофу кілька тисяч суден, з них понад 200 великих судів загальної валовий місткістю до 1500000 тонн. Щорічно в море гине понад 2 тис. осіб, зникає більше 1 млн. тонн вантажів, в морське середовище потрапляє велика кількість нафтопродуктів і інших забруднюючих речовин. Будь-яка катастрофа на воді характеризується ізольованістю людей, відносним дефіцитом рятувальних засобів і сил медичної допомоги, можливістю виникнення паніки. Особливо небезпечною є надзвичайна ситуація на судні у відкритому морі. При катастрофах на водному транспорті, величина і структура санітарних втрат буде залежати від характеру розвитку події, кількості пасажирів і професійності дій членів екіпажу. Тому проблема збереження життя і здоров'я людини під час морських перевезень без перебільшення є основною [Бойович В. Міжнародно-правові аспекти забезпечення безпеки мореплавства

196

Міжнародне публічне право

в СР Югославії: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.11 / В. Бойович ; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2003. - 17 с. - укp].

Першою допомогою є лікування, спрямоване на запобігання смерті або подальшої шкоди здоров'ю хворого або особи, яка постраждала, життя якого знаходиться в небезпеці. Всі члени екіпажу повинні пройти навчання з першої допомоги [International medical guide for ships [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://apps.who.int/iris/bitstream/10665/43814 /1/9789240682313_eng.pdf].

На думку авторів, всю важливість цієї проблеми підтверджує відображення стандартів надання медичної допомоги на судні в нормативно-правових документах, і в першу чергу в міжнародних конвенціях.

Так, Конвенція з Морського права UNCLOS 82 в ч. 3 та ч. 4 ст. 94 зобов'язує кожну державу прапора вживати необхідних заходів щодо суден, які плавають під її прапором, для забезпечення безпеки на морі.

Сприяло посиленню охорони людського життя на морі прийняття Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти (ПДНВ). Прийняття цієї конвенції особливою мірою торкнулося залучення до підготовки з надання медичної допомоги суднових офіцерів рівня управління (капітан, старший помічник капітана, старший механік і другий механік) і рівня експлуатації (вахтовий помічник і вахтовий механік).

Так, в пункті 13 Додатки до Правила II/2 Конвенції, зазначений обсяг мінімальних знань з медичної підготовки, необхідних для отримання дипломів капітана або старшого помічника капітана.

Крім того, у зазначеній Конвенції були приведені у відповідність рекомендації та стандарти компетентності для осіб, відповідальних за медичний догляд на судні відповідно до змісту останньої редакції навчального посібника IMGS, який враховує всі вимоги Кодексу STCW щодо знань та професійних навичок офіцерів.

Отже, кожному члену екіпажу повинна бути надана перша медична допомога при нещасному випадку або захворюванні, за організацію якої несе відповідальність капітан.

Не залишилось поза увагою питання надання медичної допомоги на судні і в Конвенції про працю в морському судноплавстві 2006 року. Так, Керівний принцип 4.1.1 регламентує забезпечення медичного обслуговування на судні.

Кодекс торговельного мореплавства України (КТМ України) також містить положення, що стосуються надання допомоги в морі. Зокрема, стт. 59 - 61 КТМ України зобов'язують капітана судна надавати допомогу людям, які зазнали лиха в морі, після зіткнення суден або потребують невідкладної медичної допомоги.

Зокрема, ст. 61 КТМ України встановлює, що якщо особа, яка перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, яку неможливо надати в морі, капітан зобов'язаний зайти в найближчий порт, повідомити про це судновласника, а у разі заходження в іноземний порт - також консула України.

На думку авторів, диспозиція вказаної статті не повною мірою відображає зафіксовані в згаданих конвенціях рекомендації та стандарти компетентності щодо осіб відповідальних за надання медичної допомоги на судні. Тому, автори пропонують внести зміни в ст. 61 КТМ України і викласти її в наступній редакції: «Якщо особа, що перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, така допомога повинна бути їй надана відповідно до чинних стандартів, а якщо таку допомогу неможливо надати в морі, капітан зобов'язаний зайти в найближчий порт, повідомити про це судновласника, а у разі заходження в іноземний порт - також консула України».

197

Міжнародне публічне право

Таким чином, проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

-регламентація медичної допомоги в зазначених нормативних документах без перебільшення свідчить про виняткову важливість правового регулювання цього питання;

-гармонізація національного законодавства з міжнародними нормами і стандартами є необхідною умовою підвищення ефективності надання медичної допомоги на судні;

-правові норми зафіксовані в міжнародних угодах спритимуть встановленню в національних законодавствах країн-підписантів чітких вимог і критеріїв оцінки надання медичної допомоги на судні та компетенції відповідальних посадових осіб;

-запропоновані зміни до ст. 61 КТМ України дозволять конкретизувати процедуру та обсяг надання медичної допомоги на судні відповідальними особами;

-безпосередня відповідальність за надання медичної допомоги на судні покладається на офіцерів рівня управління та експлуатації.

Яна Павко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин аспірант

Сутність механізму міжнародно-правового регулювання та особливості його застосування у сфері співробітництва держав в Арктиці

На наш погляд‚ для з’ясування сутності та специфіки функціонування механізму міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в арктичному регіоні важливим є праворозуміння сутності концептуальних підходів до його тлумачення в рамках глобальної науки міжнародного права та її доктрини. Зазначимо, що механізм міжнародно-правового регулювання, який є складовим елементом доктрини міжнародного публічного права, перебуває у стані перманентного розвитку та удосконалення. Як, наприклад, вважає А.Дмитрієв‚ увага дослідників до теоретичних аспектів міжнародно-правового регулювання не є випадковою, адже наявність альтернативних поглядів на відповідні механізми та відносини відкриває можливість для плідної наукової дискусії. Водночас‚ окремі форми та шляхи міжнародного правотворення та правозастосування залишаються малодослідженими у наукових працях вітчизняних дослідників [Дмитрієв А. Нові підходи до концепції міжнародного правового регулювання // Актуальні проблеми держави і права: Збірних наукових праць. Вип. 64./ редкол.: С. В. Ківалов (голов.ред.) та ін..; відп. за вип.. В.М.Дьомін.- О.: Юридична література,2012.- С. 601]. Це значною мірою стосується й проблеми міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в Арктиці, зокрема, у сфері координації наукових досліджень у полярному регіоні, захисту та збереження його природних ресурсів і навколишнього середовища, забезпечення правових механізмів судноплавства в морських акваторіях Північного Льодовитого океану‚ тощо. Слід підкреслити, що регулюючий вплив міжнародного права на міжнародні відносини зовсім не здійснюється сам по собі, тобто у автоматичному режимі. Натомість, він потребує поглиблення правових основ співробітництва держав. Як вважає I.Лукашук, по мірі зростання значення міжнародного права та ускладнення його функцій‚ відповідним чином удосконалюється і спеціальний механізм‚ покликаний забезпечити дію принципів і норм міжнародного права. Значення цього механізму та закономірностей його дії є

198

Міжнародне публічне право

необхідною умовою успішного використання міжнародного права та його ефективності [Лукашук И. Международно-правовое регулирование международных отношений (системный подход).–М.:Международные отношения‚ 1975.– с. 19].

Необхідно зазначити‚ що механізм міжнародно-правового регулювання (МПР) займає чільне місце у всій системі функціонування міжнародного права.На думку I.Лукашука‚ під міжнародно-правовим регулюванням слід розуміти цілеспрямований, владний вплив на міжнародні відносини, який здійснюють держави спільно та індивідуально за допомогою міжнародно-правових принципів та норм [Лукашук И. Международно-правовое регулирование международных отношений (системный подход).–М.:Международные отношения‚ 1975.–с. 5 ]. В синтетичному, інтегральному сенсі, міжнародно-правове регулювання - це владний вплив держав на міждержавні відносини з допомогою міжнародного права [Лукащук И. Международное право. Общая часть: Учеб. для студентов юрид. фак. и вуз. – Рос. акад. наук, Институт государства и права‚ Академ.правовой ун-т. Изд.3-е‚ перераб и доп.–М.:Волтерс Клувер‚ 2008.–с.202]. Важливо наголосити на тому, що регулювання є частиною процесу функціонування міжнародного права. Воно здійснюється шляхом визначення стандартів, моделей обов’язкової, можливої і недопустимої поведінки, а також спонукання суб’єктів дотримуватись цих стандартів [Лукащук И. Международное право. Общая часть: Учеб. для студентов юрид. фак. и вуз. – Рос. акад. наук, Институт государства и права‚ Академ.правовой ун-т. Изд.3-е‚ перераб и доп.–М.:Волтерс Клувер‚ 2008.– с. 204 ]. Відповідно‚ механізм цього регулювання є структурним підрозділом механізму функціонування міжнародного права. У новітніх дослідженнях акцентується увага на тому, що механізм міжнародно-правового регулювання це сукупність міжнародних засобів і методів впливу на міждержавні відносини [Лукащук И. Международное право. Общая часть: Учеб. для студентов юрид. фак. и вуз. – Рос. акад. наук, Институт государства и права‚ Академ.правовой ун-т. Изд.3-е‚ перераб и доп.–М.:Волтерс Клувер‚ 2008.– с. 203 ]. Важливим елементом механізму міжнародно-правового регулювання є міжнародно-правова норма, юридична функція якої полягає в нормативній регламентації відносин між суб’єктами.

Виходячи з сутнісного розуміння механізму міжнародного-правового регулювання, його основних елементів і джерел, здійснимо спробу визначити особливості регулятивного механізму міжнародного співробітництва держав в Арктиці. Насамперед, вони визначаються специфікою правового режиму полярного регіону. Нагадаємо у цьому зв’язку, що правове підґрунтя цього режиму складають універсальний (міжнародно-правовий), регіональний, двосторонній та національно-законодавчий рівні правотворчості прибережних арктичних держав. На думку зарубіжних експертів, в арктичному регіоні склалась досить широка і розгалужена правова система, що складається із взаємопов’язаних між собою міжнародно-правових і внутрішньозаконодавчих норм‚ які спрямовані на охорону природніх комплексів Арктики [Предложения к дорожной карте развития международно-правовых основ сотрудничества России в Арктике.–М.:РСМД‚ 2013.–с. 7 ]. В рамках правового режиму полярного регіону відбувається інтенсивний процес розширення та поглиблення форм співробітництва арктичних держав. Якщо першопочаткові правові форми співробітництва держав у регіоні мали лише двосторонній характер, то в сучасний період спостерігається активний розвиток і багатосторонньої, зокрема, регіональної взаємодії в Арктиці. Для цього створені і успішно функціонують такі форуми як Арктична рада, Рада Баренцева / Євро-арктичного регіону. На нашу думку, принцип міжнародного

199